Завантажити материал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Mykola_gogol_majska_nich_abo_utoplenycya.docx)Mykola_gogol_majska_nich_abo_utoplenycya.docx64 Кб1424
Скачать этот файл (Mykola_gogol_majska_nich_abo_utoplenycya.fb2)Mykola_gogol_majska_nich_abo_utoplenycya.fb296 Кб995

 

Микола ГОГОЛЬ

МАЙСЬКА НІЧ, АБО УТОПЛЕНИЦЯ

 

 

Ворог його батька знає! Почнуть що-небудь робити люди хрещені, то мордуються, мордуються, мов хорти за зайцем, та все марно; тільки ж куди чорт уплететься, то верть хвостиком - то де воно й візьметься, неначе з неба.

 

І

 

Ганна

 

Дзвінка пісня розливалась річкою по вулицях села..., Була саме та пора, коли втомлені денною працею та турботами парубки і дівчата гомінливо сходились у гурт, щоб у блиску чистого вечора виливати свої веселощі в звуки, завжди нерозлучні з журбою. І замислений вечір мрійливо обіймав синє небо, перетворюючи все на невиразність і далеч. Уже й смеркло, а пісні все не змовкали. З бандурою в руках, вислизнувши від співаків, пробирався молодий козак Левко, син сільського голови. На козакові решетилівська шапка. Козак іде вулицею, бренькає рукою по струнах і пританцьовує. Ось він тихо спинився перед дверима одної хати, навколо якої росли невисокі вишневі дерева. Чия ж це хата? Чиї це двері? Трохи помовчавши, заграв він і заспівав:

 

Сонце низенько, вечір близенько,

Вийди до мене, моє серденько!

 

- Ні, напевне, міцно заснула моя ясноока красуня, - сказав козак, закінчивши співати і наближаючись до вікна. - Галю! Галю! Чи ти спиш, чи ти не хочеш до мене вийти?.. Ти боїшся, либонь, щоб нас хто не побачив, або не хочеш, може, показати своє біле личко на холод? Не бійся: нікого немає, вечір теплий. Та коли б і з’явився хто, я прикрию тебе свиткою, обмотаю своїм поясом, затулю руками тебе - і ніхто нас не побачить. Та якби і холод повіяв, я ближче пригорну тебе до серця, зігрію поцілунками, надіну шапку свою на твої біленькі ніжки. Серденько моє, рибко моя, намистинко! Виглянь на часинку. Подай крізь віконечко хоч білу ручку свою... Ні, ти не спиш, горда дівчино, - промовив він голосніше і таким голосом, яким говорить той, хто засоромився хвилинного приниження. - Тобі любо знущатися з мене, прощавай!

Тут він відвернувся, насунув набакир свою шапку і гордо відійшов од віконця, тихо перебираючи струни бандури.

Дерев’яна ручка дверей тієї миті повернулась, двері рипнули, і дівчина, на порі сімнадцятої весни, оповита сутінком, боязко озираючись і не випускаючи дерев’яної ручки, переступила через поріг. У сірому присмерку сяяли привітно, як зірочки, ясні очі; червоніло коралове намисто, і від орлиного погляду парубка не сховався навіть рум’янець, що соромливо спалахнув на личку її.

- Який же ти нетерплячий! - казала вона йому стиха. - Уже й розсердився! Нащо вибрав такий час? Повно людей вештається по вулицях. Я вся аж тремчу.

- О, не тремти, моя червона калинонько! Пригорнись до мене ближче, - казав парубок, обнімаючи її, відкинувши бандуру, що висіла в нього через плече на довгому ремені, і сідаючи разом із дівчиною на призьбі. - Ти знаєш, як мені гірко хоч хвильку не бачити тебе.

- Знаєш, що я думаю? - перервала дівчина, замислено вп’явши в нього свої очі. - Мені все хтось ніби на вухо шепоче, що вже нам не бачитись так часто. Недобрі у вас люди: дівчата всі позирають так заздро, а парубки... Я помічаю навіть, що мати моя віднедавна стала суворіше наглядати за мною. Чесно кажучи, мені веселіше в чужих було.

Якась тінь суму промайнула на обличчі її при останніх словах.

- Два місяці тільки в рідному краї - і вже заскучала. Може, і я обрид тобі?

- О, ти мені не обрид, - мовила вона, усміхнувшись. - Я тебе люблю, чорнобровий козаче. За те люблю, що в тебе карі очі і що як поглянеш ти ними - в мене ніби душа засміється: і весело, і добре їй; що привітно моргаєш ти чорним вусом своїм; що ти ідеш вулицею, співаєш і граєш на бандурі, і любо слухати тебе.

- О, моя кохана! - скрикнув парубок, цілуючи і притискаючи її дужче до грудей своїх.

- Стривай! Годі, Левку! Скажи спершу, чи говорив ти з батьком своїм?

- Що? - сказав він, ніби прокинувшись. - Що я хочу одружуватись, а ти вийти за мене? Говорив. - Але якось сумно звучало в устах його це слово: “говорив”.

- І що ж?

- Що з ним удієш? Прикинувся старий пень, як завжди, глухим: нічого не чує, і ще й гримає, що вештаюсь хтозна-де та розгулюю з хлопцями по вулицях. Та не журись, моя Галю! От тобі слово моє козацьке, що умовлю його!

- Та тобі, Левку, досить тільки слово мовити - і все буде по-твоєму. Я знаю це по собі: інший раз і не послухала б тебе, а скажеш слово - я і мимохіть роблю, як тобі хочеться. Поглянь, поглянь, - казала вона далі, поклавши йому голову на плече і звівши очі вгору, де синіло безкрає українське небо, заквітчане знизу кучерявими вітами вишень, що стояли перед ними. - Поглянь, ген-ген далеко промайнули зірочки: одна, друга, третя, четверта, п’ята... Чи правду кажуть, що то Божі ангели повідчиняли віконечка в своїх ясних оселях на небі і дивляться на нас? Так, Левку? Правда, що це вони дивляться на нашу землю? Що, коли б у людей були крила, як у птахів, - полетіли б туди високо-високо. Ух, страшно! Жоден дуб у нас не дістане до неба. А кажуть, наче є десь у якомусь далекому краї таке дерево, що шумить своїм верховіттям у самому небі, і Бог сходить по ньому на землю у великодню ніч.

- Ні, Галю; у Бога є довга драбина від неба до самої землі, її ставлять перед Великоднем святі архангели, і щойно Бог ступить на перший щабель, як всі нечисті духи летять стрімголов і купами падають у пекло, і тому на Великдень жодного злого духа не буває на землі.

- Як тихо погойдується вода, ніби немовля в колисці! - мовила далі Ганна, показуючи на став, похмуро обрамлений темним кленовим гаєм та вербами, що журливо потопили в ньому довгі свої віти.

Мов безсилий старий дід, тримав він у холодних своїх обіймах далеке, темне небо, обсипаючи крижаними поцілунками вогненні зорі, що тьмяно виблискували серед теплого нічного повітря, ніби передчуваючи скору появу сріблистого царя ночі. Під лісом на горі дрімала із зачиненими віконницями стара дерев’яна хата; мох і бур’яни вкривали її покрівлю; ліс, огортаючи своєю тінню, кидав на неї дику понурість; ліщиновий гай слався біля підніжжя її і скочувався до ставу.

- Я пригадую ніби крізь сон, - сказала Ганна, не зводячи з нього очей, - давно-давно, коли ще була маленькою і жила у матері, щось страшне розповідали про цю хату. Левку, ти, певне, знаєш, - розкажи!

Сторінка 1 з 8 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 5 6 7 8 > У кінець >>