Микола Гоголь - Майська ніч, або Утоплениця

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Mykola_gogol_majska_nich_abo_utoplenycya.docx)Mykola_gogol_majska_nich_abo_utoplenycya.docx64 Кб1675
Скачать этот файл (Mykola_gogol_majska_nich_abo_utoplenycya.fb2)Mykola_gogol_majska_nich_abo_utoplenycya.fb296 Кб1286

 

Микола ГОГОЛЬ

МАЙСЬКА НІЧ, АБО УТОПЛЕНИЦЯ

 

 

Ворог його батька знає! Почнуть що-небудь робити люди хрещені, то мордуються, мордуються, мов хорти за зайцем, та все марно; тільки ж куди чорт уплететься, то верть хвостиком - то де воно й візьметься, неначе з неба.

 

І

 

Ганна

 

Дзвінка пісня розливалась річкою по вулицях села..., Була саме та пора, коли втомлені денною працею та турботами парубки і дівчата гомінливо сходились у гурт, щоб у блиску чистого вечора виливати свої веселощі в звуки, завжди нерозлучні з журбою. І замислений вечір мрійливо обіймав синє небо, перетворюючи все на невиразність і далеч. Уже й смеркло, а пісні все не змовкали. З бандурою в руках, вислизнувши від співаків, пробирався молодий козак Левко, син сільського голови. На козакові решетилівська шапка. Козак іде вулицею, бренькає рукою по струнах і пританцьовує. Ось він тихо спинився перед дверима одної хати, навколо якої росли невисокі вишневі дерева. Чия ж це хата? Чиї це двері? Трохи помовчавши, заграв він і заспівав:

 

Сонце низенько, вечір близенько,

Вийди до мене, моє серденько!

 

- Ні, напевне, міцно заснула моя ясноока красуня, - сказав козак, закінчивши співати і наближаючись до вікна. - Галю! Галю! Чи ти спиш, чи ти не хочеш до мене вийти?.. Ти боїшся, либонь, щоб нас хто не побачив, або не хочеш, може, показати своє біле личко на холод? Не бійся: нікого немає, вечір теплий. Та коли б і з’явився хто, я прикрию тебе свиткою, обмотаю своїм поясом, затулю руками тебе - і ніхто нас не побачить. Та якби і холод повіяв, я ближче пригорну тебе до серця, зігрію поцілунками, надіну шапку свою на твої біленькі ніжки. Серденько моє, рибко моя, намистинко! Виглянь на часинку. Подай крізь віконечко хоч білу ручку свою... Ні, ти не спиш, горда дівчино, - промовив він голосніше і таким голосом, яким говорить той, хто засоромився хвилинного приниження. - Тобі любо знущатися з мене, прощавай!

Тут він відвернувся, насунув набакир свою шапку і гордо відійшов од віконця, тихо перебираючи струни бандури.

Дерев’яна ручка дверей тієї миті повернулась, двері рипнули, і дівчина, на порі сімнадцятої весни, оповита сутінком, боязко озираючись і не випускаючи дерев’яної ручки, переступила через поріг. У сірому присмерку сяяли привітно, як зірочки, ясні очі; червоніло коралове намисто, і від орлиного погляду парубка не сховався навіть рум’янець, що соромливо спалахнув на личку її.

- Який же ти нетерплячий! - казала вона йому стиха. - Уже й розсердився! Нащо вибрав такий час? Повно людей вештається по вулицях. Я вся аж тремчу.

- О, не тремти, моя червона калинонько! Пригорнись до мене ближче, - казав парубок, обнімаючи її, відкинувши бандуру, що висіла в нього через плече на довгому ремені, і сідаючи разом із дівчиною на призьбі. - Ти знаєш, як мені гірко хоч хвильку не бачити тебе.

- Знаєш, що я думаю? - перервала дівчина, замислено вп’явши в нього свої очі. - Мені все хтось ніби на вухо шепоче, що вже нам не бачитись так часто. Недобрі у вас люди: дівчата всі позирають так заздро, а парубки... Я помічаю навіть, що мати моя віднедавна стала суворіше наглядати за мною. Чесно кажучи, мені веселіше в чужих було.

Якась тінь суму промайнула на обличчі її при останніх словах.

- Два місяці тільки в рідному краї - і вже заскучала. Може, і я обрид тобі?

- О, ти мені не обрид, - мовила вона, усміхнувшись. - Я тебе люблю, чорнобровий козаче. За те люблю, що в тебе карі очі і що як поглянеш ти ними - в мене ніби душа засміється: і весело, і добре їй; що привітно моргаєш ти чорним вусом своїм; що ти ідеш вулицею, співаєш і граєш на бандурі, і любо слухати тебе.

- О, моя кохана! - скрикнув парубок, цілуючи і притискаючи її дужче до грудей своїх.

- Стривай! Годі, Левку! Скажи спершу, чи говорив ти з батьком своїм?

- Що? - сказав він, ніби прокинувшись. - Що я хочу одружуватись, а ти вийти за мене? Говорив. - Але якось сумно звучало в устах його це слово: “говорив”.

- І що ж?

- Що з ним удієш? Прикинувся старий пень, як завжди, глухим: нічого не чує, і ще й гримає, що вештаюсь хтозна-де та розгулюю з хлопцями по вулицях. Та не журись, моя Галю! От тобі слово моє козацьке, що умовлю його!

- Та тобі, Левку, досить тільки слово мовити - і все буде по-твоєму. Я знаю це по собі: інший раз і не послухала б тебе, а скажеш слово - я і мимохіть роблю, як тобі хочеться. Поглянь, поглянь, - казала вона далі, поклавши йому голову на плече і звівши очі вгору, де синіло безкрає українське небо, заквітчане знизу кучерявими вітами вишень, що стояли перед ними. - Поглянь, ген-ген далеко промайнули зірочки: одна, друга, третя, четверта, п’ята... Чи правду кажуть, що то Божі ангели повідчиняли віконечка в своїх ясних оселях на небі і дивляться на нас? Так, Левку? Правда, що це вони дивляться на нашу землю? Що, коли б у людей були крила, як у птахів, - полетіли б туди високо-високо. Ух, страшно! Жоден дуб у нас не дістане до неба. А кажуть, наче є десь у якомусь далекому краї таке дерево, що шумить своїм верховіттям у самому небі, і Бог сходить по ньому на землю у великодню ніч.

- Ні, Галю; у Бога є довга драбина від неба до самої землі, її ставлять перед Великоднем святі архангели, і щойно Бог ступить на перший щабель, як всі нечисті духи летять стрімголов і купами падають у пекло, і тому на Великдень жодного злого духа не буває на землі.

- Як тихо погойдується вода, ніби немовля в колисці! - мовила далі Ганна, показуючи на став, похмуро обрамлений темним кленовим гаєм та вербами, що журливо потопили в ньому довгі свої віти.

Мов безсилий старий дід, тримав він у холодних своїх обіймах далеке, темне небо, обсипаючи крижаними поцілунками вогненні зорі, що тьмяно виблискували серед теплого нічного повітря, ніби передчуваючи скору появу сріблистого царя ночі. Під лісом на горі дрімала із зачиненими віконницями стара дерев’яна хата; мох і бур’яни вкривали її покрівлю; ліс, огортаючи своєю тінню, кидав на неї дику понурість; ліщиновий гай слався біля підніжжя її і скочувався до ставу.

- Я пригадую ніби крізь сон, - сказала Ганна, не зводячи з нього очей, - давно-давно, коли ще була маленькою і жила у матері, щось страшне розповідали про цю хату. Левку, ти, певне, знаєш, - розкажи!

- Хай йому всячина, моя красуне! мало чого не набазікають баби та люди нерозумні. Ти себе тільки потривожиш, будеш боятися, і не слатиметься тобі спокійно.

- Розкажи, розкажи, любий чорнобровий парубче! - казала вона, пригортаючись лицем своїм до його щоки й обнімаючи його. - Ні, ти, мабуть, не кохаєш мене; у тебе є інша дівчина... Я не буду боятись; я спатиму спокійно вночі. А тепер не засну, якщо не розкажеш. Я буду мучитись та думати... Розкажи, Левку!..

- Мабуть, правду кажуть люди, що в дівчатах сидить чорт, який наструнчує їх на цікавість. Отож, слухай. Давно колись, моє серденько, жив у цій хатині сотник. У сотника була дочка, ясна панночка, біла, як сніг, як твоє личко. Сотникова жінка давно вже померла; от і задумав сотник одружитися з другою. “Чи будеш, батьку, і тоді мене любити, як візьмеш другу жінку?” - “Буду, моя доню; ще дужче пригортатиму тебе до серця. Буду, моя доню, ще ліпші даруватиму тобі сережки та намиста”. Привіз сотник молоду дружину в новий дім свій. Гарна була молодиця - рум’яна й білолиця; тільки так страшно поглянула вона на свою падчерку, що та аж скрикнула, її побачивши, і хоч би слово промовила за цілий день сувора мачуха. Настала ніч. Пішов сотник із молодою дружиною у свою спочивальню; замкнулась і біла панночка в своїй світлиці. Гірко зробилось їй; стала вона плакати. Коли дивиться: страшна чорна кішка підкрадається до неї; шерсть на ній горить, і залізні пазурі стукотять по підлозі. Перелякана панночка скочила на ослін; кішка за нею. Перескочила на лежанку - кішка й туди, і раптом кинулась їй на шию і почала душити її. З криком відірвавши її від себе, кинула додолу; знову крадеться страшна кішка. Жах охопив її. На стіні висіла батькова шабля. Схопила її панночка і - брязь нею по долівці, - лапа із залізними лазурями відскочила, кішка з виском зникла в темному кутку. Цілий день не виходила із світлиці своєї молодиця. На третій день вийшла з перев’язаною рукою. Здогадалась бідолашна панночка, що її мачуха відьма і що вона їй перерубала руку. На четвертий день звелів сотник своїй дочці носити воду, мести хату, мов простій селянці, і не показуватись у панські покої. Важко було бідоласі, та нічого не вдієш - треба коритись батьковій волі. На п’ятий день вигнав сотник свою дочку з дому босу і шматка хліба не дав на дорогу. Тоді тільки гірко заплакала панночка, затуливши руками біле лице своє. “Загубив ти, батьку, рідну дочку свою! Загубила відьма грішну душу твою! Хай же тебе Господь прощає, а мені, безталанній, мабуть, не велить Він жити на білому світі!” - І ген там, чи бачиш... - тут обернувся Левко до Ганни, показуючи пальцем на хатину. - Дивись сюди: он, далі від хати, найстрімкіший берег. З того берега кинулась панночка у воду, і відтоді не стало її на світі.

- А відьма? - боязко перебила його Ганна, звівши на нього заплакані очі.

- Відьма? Старі баби балакали, що з того часу всі утоплениці виходили ясної ночі в панський сад грітися на місяці; і сотникова дочка стала над ними за старшу. Однієї ночі побачила вона мачуху свою біля ставу, напала на неї і з криком затягла у воду. Тільки відьма і тут викрутилась: вона перекинулася під водою на одну з утоплениць і тим врятувала себе від батога з зеленого очерету, якою хотіли бити її утоплениці. Вір тим бабам! Кажуть ще, ніби панночка щоночі збирає всіх утоплениць і вдивляється кожній в обличчя, намагаючись дізнатися, котра з них відьма. Та досі не впізнала. І коли надійде із людей хтось, одразу велить йому впізнавати, а як не хоче, то погрожує втопити. Отак, моя Галю, розказують старі люди!.. Теперішній пан хоче будувати на тому місці винницю і прислав навмисне для цього сюди винокура... Що це за галас чується? Це наші вертаються з гулянки. Прощавай, Галю! Спи спокійно і не думай про ці бабські вигадки.

Сказавши це, Левко обійняв її міцно, поцілував і пішов.

- Прощавай, Левку, - говорила Галя, задумливо вдивляючись у темний ліс.

Величезний полум’яний місяць велично став у цей час вирізатися із землі. Половина його була ще під землею, а вже весь світ виповнився якимось урочистим сяйвом. Став заіскрився.

Тінь від дерев стала чітко вирізнятись на темній зелені.

- Прощавай, Ганно, - почулись позад неї слова і супроводились поцілунком.

- Ти повернувся? - сказала вона, озирнувшись, але, побачивши перед собою чужого парубка, одвернулась убік.

- Прощавай, Ганно, - почулося знову, і ще раз поцілував її хтось у щоку.

- От ще принесло й другого! - промовила вона розгнівано.

- Прощавай, люба Ганно!

- Ще й третій!

- Прощавай! Прощавай! Прощавай, Ганно! - і поцілунки посипалися на неї зусібіч.

- Та тут їх ціла юрба! - кричала Ганна, вириваючись від натовпу парубків, які один поперед одним поспішали обіймати її. - Як їм не набридне безупинно цілуватися! Незабаром, їй-богу, не можна буде вийти на вулицю!

Слідом за цими словами гримнули двері, і тільки чутно було, як рипнув залізний засув.

 

 

II

 

Голова

 

Чи знаєте ви українську ніч? О, ви не знаєте української ночі. Вдивіться у неї: з середини неба дивиться місяць. Безмежний небесний намет напнувся, розгорнувся ще неосяжніше. Горить і дихає він. Земля вся в срібному сяйві; і чудове повітря, прохолодно-задушливе, і повне ласкавості, і рухає океан пахощів. Божественна ніч! Чарівна ніч! Непорушно, натхненно стали ліси, повні темряви, і величну тінь кинули від себе. Тихі й спокійні ці ставки; холод і пітьма їхніх вод оточені темно-зеленими стінами садів. Незаймані зарості черемхи й черешень боязко простягли своє коріння до студених вод і зрідка лопотять листом, немов сердячись і гніваючись, коли прекрасний бурлака - нічний вітер, підкравшись умить, цілує їх. Усе кругом спить.

А вгорі все дихає; все дивне, все урочисте. А на серці й бентежно, і дивно, і зграї срібних привидів улад виникають в її глибині. Божественна ніч! Чарівна ніч! І раптом усе ожило: і ліси, і стави, і степи. Сиплеться величний грім українського солов’я, і здається, що й місяць заслухався його посеред неба...

Мов зачароване, дрімає на горі село. Ще дужче, ще краще виблискують проти місяця купи хат, ще сліпучіше виринають із пітьми низенькі їхні стіни. Пісні замовкли. Все тихо. Потомлені люди сплять. Де-не-де тільки світяться маленькі вікна та коло деяких хат пізно вечеряє запізніла сім’я.

- Ні, гопака не так танцюють! Отож я й бачу, не виходить воно доладу. Що ж це верзе кум?.. Ану: гоп трала! гоп трала! гоп, гоп, гоп! - так розмовляв сам із собою підхмелений чоловік середніх літ, танцюючи на вулиці. - їй-богу, не так танцюють гопака! Нащо мені брехати! Їй-богу, не так! Ану ще: гоп трала! гоп трала! гоп, гоп, гоп!

- От здурів чоловік. Нехай би ще молодик який, а то старий кнур витанцьовує дітям на сміх уночі по вулиці! - скрикнула перехожа літня жінка, несучи в руці солому. - Іди до своєї хати! Час давно вже спати!

Сторінка 1 з 4 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 > У кінець >>

Пошук на сайті: