Микола Гоголь - Мертві душі (сторінка 21)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Mykola_gogol_mertvi_dushi.docx)Mykola_gogol_mertvi_dushi.docx2215 Кб3108
Скачать этот файл (Mykola_gogol_mertvi_dushi.fb2)Mykola_gogol_mertvi_dushi.fb23313 Кб2881
Ото лихо: баба! вона як сюди забралася? Негідник Собакевич, і тут обдурив!" Чичиков мав рацію: це була, справді, жінка. Як вона забралась туди, невідомо, але так вправно була записана, що здалека можна було прийняти її за чоловіка і навіть ім'я кінчалось на літеру ъ, тобто не Єлизавета, а Єлизаветь). Одначе ж він цього не взяв до уваги і тут-таки її викреслив. "Григорій Доїжджай-не-доїдеш! Ти що був за чоловік? Чи візникуванням промишляв і, завівши тройку й рогожану кибитку, зрікся навіки дому, рідного лігва, і пустився тинятися з купцями по ярмарках. На дорозі ти віддав душу Богові, чи вколошкали тебе твої ж приятелі за якусь гладку й червонощоку солдатку, чи запали в око лісовому бродязі ремінні твої рукавиці та тройка присадкуватих, але міцних коників чи, може, й сам, лежачи на податях, думав, думав, та з доброго дива завернув у шинок, а потім прямо в ополонку, і поминай як звали. Ех, руський народець! не любить помирати своєю смертю! А ви як, мої голуб'ята?" казав він далі, переводячи очі на папірець, де були позначені втікацькі душі Плюшкіна: "ви хоч і живі ще, та яке з вас пуття! Те саме, що й мертві, і де то носять вас тепер ваші прудкі ноги? Чи погано вам було в Плюшкіна, чи, просто, з своєї охоти гуляєте по лісах та обдираєте проїжджих? Чи по тюрмах сидите, чи пристали до інших панів і орете землю? Єремей Карякін, Микита Волокита, син його Антін Волокита — ці, й з прізвиська видно, що добрі бігуни. Попов, дворовий чоловік, мабуть, грамотій: ножа, я гадаю, не взяв у руки, а прокрався благородним способом. Та ось уже тебе безпаспортного піймав капітан-справник. Ти стоїш бадьоро на очній ставці. "Чий ти?" каже капітан-справник, докинувши тобі при цій вірній оказії якесь круте слівце. — "Такого й такого поміщика", відповідаєш ти жваво. — "Чого ти тут?" каже капітан-справник. — "Відпущений на оброк", відповідаєш ти, не запинаючись. — "Де твій паспорт?" — "У хазяїна, мішанина Пименова".— "Покликати Пименова! Ти Пименов?" — "Я Пименов". — "Давав він тобі паспорт свій?" — "Ні, не давав він мені ніякого паспорта". — "Що ж ти брешеш?" каже капітан-справник з додачею деякого крутого слівця. — "Так точно", відповідаєш ти жваво, "я не давав йому, бо прийшов додому пізно, а віддав на збереження Антипові Прохорову, дзвонареві". — "Покликати дзвонаря! Давав він тобі паспорт?" — "Ні, не брав я від нього паспорта". —"Що ж ти знову брешеш!" каже капітан-справник, скріпивши мову якимсь крутим слівцем. "Де ж твій паспорт?" — "Він у мене був", кажеш ти проворно, "та, може статись, видно, якось дорогою загубив його". — "А солдатську шинель", каже капітан-справник, загвоздивши тобі знову на додачу якесь круте слівце: "навіщо поцупив? і в священика теж скриню з міцними грішми?" — "І зовсім ні", кажеш ти, не зворухнувшись: "в злодійському ділі ніколи ще не бував". — "А чому ж шинель знайшли в тебе?" — "Не можу знати, мабуть, хтось інший приніс її". — "Ах, ти бестія, бестія!" каже капітан-справник, похитуючи головою і взявшись у боки. "А набийте йому на ноги колодки71 та відведіть у тюрму". —< "Будь ласка! я з охотою", відповідаєш ти. І от, добувши з кишені табакерку, ти тастуєш приязно якихось двох інвалідів, що набивають на тебе колодки, і розпитуєш їх, чи давно вони у відставці і на якій війні бували. І от ти собі живеш у тюрмі, поки в суді чиниться твоя справа. І пише суд: перепровадити тебе з Царевококшайська в тюрму такого-то міста, а той суд пише знову: перепровадити тебе в якийсь Весьєгонськ, і ти переїжджаєш собі з тюрми до тюрми, і говориш, оглядаючи нову оселю: "Ні, ось Весьєгонська тюрма так куди краща: там хоч і в бабки, так є місце, та й товариства більше!" Абакум Фиров! ти брат, як? де, в яких місцях тиняєшся? Чи на Волгу тебе занесло, і полюбив ти вільне життя, приставши до бурлаків?.." Тут Чичиков спинився і злегка задумався. Над чим він задумався? Чи задумався він над долею Абакума Фирова, чи задумався так сам собі, як задумується всякий руський, хоч би яких він літ, чину і стану, коли замислить про розгул широкого життя. Та й справді, де тепер Фиров? гуляє шумно й весело на хлібній пристані, підрядившись до купців. Квіти й стрічки на капелюху, вся веселиться бурлацька ватага, прощаючись з коханками й дружинами, високими, стрункими, в намистах і стрічках; танки, співи, клекотить увесь майдан, а носії тимчасом під крики, лайку та підганяння, чіпляючи гачком по дев'ять пудів собі на спину, з шумом сиплють горох і пшеницю в глибокі судна, звалюють лантухи з вівсом та крупами, і далеко видніють по всьому майдану купи навалених у піраміду, немов ядра, мішків, і весь хлібний арсенал справляє враження громаддя, поки не перевантажиться увесь у глибокі судна-суряки і не помчить ключем разом з весняною кригою нескінченний флот. Отам-то ви вже напрацюєтесь, бурлаки! і дружно, як раніше гуляли й дуріли, візьметесь до праці й поту, тягнучи лямку під одну нескінченну, як Русь, пісню.

"Ех-хе! дванадцята година!" сказав нарешті Чичиков, глянувши на годинник. "Що ж це я так загаявся? Та ще хай би діло робив, а то ні з того, ні з сього спочатку теревені правив, а тоді задумався. От який я справді дурень!" Сказавши це, він змінив свій шотландський костюм на європейський, стягнув міцніше пряжкою свій повний живіт, збризнув себе одеколоном, взяв у руки теплий картуз і з паперами під рукою вирушив у цивільну палату вчиняти купчу. Він поспішав не тому, що боявся спізнитись, спізнитись він не боявся, бо голова був людина знайома і міг продовжити і вкоротити, з його бажання, присутствіє, як той давній Зевс Гомера, що здовжував дні і насилав бистрі ночі, коли треба було припинити брань любих йому героїв, або дати їм можливість закінчити бійку, але він сам у собі почував бажання якнайшвидше довести справи до кінця; до того часу йому здавалося все неспокійним і незручним; все-таки спадала думка, що душі не зовсім справжні і що в таких випадках цей клопіт завжди треба чимшвидше з плечей. Не встиг він вийти на вулицю, міркуючи про все це і водночас тягнучи на плечах ведмедя, критого коричневим сукном, як на самому повороті в провулок стикнувся з паном теж у ведмедях, критих коричневим сукном, і в теплому картузі з вухами. Пан скрикнув, це був Манілов. Вони схопили тут же один одного в обійми і хвилин п'ять залишались на вулиці в такому стані. Поцілунки з обох боків були такі міцні, що в обох цілий день майже боліли передні зуби. У Манілова від радості залишились тільки ніс та губи на обличчі, очі зовсім зникли. З чверть години держав він обома руками руку Чичикова і нагрів її страшенно. У зворотах найтонших і найприємніших він розповів, як летів обняти Павла Івановича; мова була закінчена таким компліментом, який личив хіба тільки дівчині, з якою йдуть танцювати. Чичиков відкрив рота, ще не знаючи сам, як дякувати, коли це Манілов вийняв з-під шуби папір, скручений у трубочку і зв'язаний рожевою стрічкою, і подав дуже спритно двома пальцями.

"Це що?"

"Мужички".

"А!" Він тут же розгорнув його, перебіг очима й здивувався чистоті й красі письма: "славно написано", сказав він, "не треба й переписувати. Ще й кайомка навколо! хто це так майстерно зробив кайомку?"

"Ну, вже не питайте", сказав Манілов.

"Ви?"

"Дружина".

"Ах Боже мій! мені, далебі, соромно, що завдав стільки турбот".

"Для Павла Івановича не існує турбот".

Чичиков уклонився з подякою. Дізнавшись, що він ішов у палату вчинити купчу, Манілов виявив готовість супроводити його. Приятелі взялись під руку й пішли разом. При всякому невеликому підвищенні, або горбку, або приступці, Манілов піддержував Чичикова і майже піднімав його рукою, додаючи з приємною посмішкою, що він не допустить ніяк Павла Івановича забити свої ніжки. Чичиков ніяковів, не знаючи як дякувати, бо почував, що був трохи важкенький. У подібних взаємних послугах вони дійшли нарешті, до майдану, де були присутствені місця; великий триповерховий кам'яний будинок, увесь білий, як крейда, мабуть, для зображення чистоти душ службових осіб, що в ньому містились, інші будівлі на майдані не відповідали величному кам'яному будинкові. Це були: караульна будка, біля якої стояв солдат з рушницею, дві-три візничі біржі, і, нарешті, довгі паркани з відомими парканними написами й малюнками, надряпаними вуглем і крейдою; більше не було нічого на цьому самотньому, або, як у нас висловлюються, красивому майдані. З вікон другого й третього поверху іноді висувались непідкупні голови жерців Феміди71 і, в ту ж мить ховалися знову, мабуть, на той час заходив до кімнати начальник. Приятелі не зійшли, а збігли вгору сходами, бо Чичиков, намагаючись уникнути підтримування під руки з боку Манілова, прискорював крок, а Манілов теж з свого боку летів уперед, намагаючись не дозволити Чичикову втомитись, і тому обидва задихались дуже сильно, коли вступили в темний коридор. Ні в коридорах, ні в кімнатах очі їхні не були вражені чистотою. Тоді ще не дбали про неї: і те, що було брудне, так і залишалося брудним, не набуваючи принадного вигляду. Феміда просто, яка є, в негліже й халаті, приймала гостей. Слід було б описати канцелярські кімнати, якими проходили наші герої, але автор має великий острах до всіх присутствених місць. Коли й траплялось йому проходити їх навіть у блискучому і облагородженому вигляді з лакованими підлогами й столами, він намагався пробігти якомога швидше, смиренно опустивши і втупивши очі в землю, а тому зовсім не знає, як там усе благоденствує і процвітає. Герої наші бачили багато паперу, і чорнового і білого, нахилені голови, широкі потилиці, фраки, сюртуки губернського крою і навіть просто якусь світло-сіру, з-поміж усіх дуже відмінну куртку, яка, повернувши голову набік і поклавши її майже на самий папір, виписувала шпарко й замашно який-небудь протокол про відсудження землі або опис маєтку, захопленого якимсь мирним поміщиком, що спокійно доживав віку свого під судом, наживши собі і дітей і внуків під його захистом, та чути було уривками короткі вислови, промовлювані хрипким голосом: "Будь ласка, Федосію Федосієвичу, дільце № 368!" "Ви завжди кудись дінете затичку із казенної чорнильниці!" Іноді голос більш величавий, без сумніву, одного з начальників, розлягався владно: "На, перепиши! а не то скинуть чоботи і просидиш ти в мене шість діб не ївши". Шум від пер був великий і скидався на те, немовби кілька возів із хмизом проїжджали через ліс, завалений на чверть аршина сухим листям.

Чичиков і Манілов підійшли до першого стола, де сиділи два чиновники ще юного віку, і спитали: "Дозвольте дізнатись, де тут справи по купчих?"

"А що вам треба?" сказали обидва чиновники, обернувшись.

"А мені треба подати просьбу".

"А що ви купили таке?"

"Я б хотів попереду знати, де стіл по купчих, тут чи в іншому місці?"

"Та скажіть попереду, що купили і за яку ціну, так ми вам тоді й скажемо де, а так не можна знати".

Чичиков зразу побачив, що чиновники були просто цікаві, як усі молоді чиновники, і хотіли надати більше ваги й значення собі й своїй роботі.

"Слухайте, любі мої", сказав він: "я дуже добре знаю, що всі справи по купчих, незалежно від ціни, всі в одному місці, а тому прошу вас показати нам стіл, а коли ви не знаєте, що у вас робиться, так ми спитаємо інших". Чиновники на це нічого не відповідали, один з них тільки ткнув пальцем у куток кімнати, де сидів за столом якийсь старик, що перемічав якісь папери. Чичиков і Манілов пройшли поміж столами прямо до нього. Старий працював дуже уважно.

"Дозвольте дізнатись", сказав Чичиков, уклонившись: "чи тут справи по купчих?"

Старий підвів очі й промовив із зупинками: "Тут немає справ по купчих".

"А де ж?"

"Це в купчій експедиції".

"А де ж купча експедиція?"

"Це в Івана Антоновича".

"А де ж Іван Антонович?"

Старик ткнув пальцем у інший куток кімнати. Чичиков і Манілов пішли до Івана Антоновича. Іван Антонович уже запустив одне око назад і оглянув їх скоса, але ту ж хвилину поринув ще уважніше в писання.

"Дозвольте дізнатись", сказав Чичиков, уклонившись: "тут купчий стіл?"

Іван Антонович немовби й не чув і заглибився зовсім у папери, не відповідаючи нічого. Видно було зразу, що цей уже був чоловік розважливого віку, не то що молодий балакун та вертихвіст. Іван Антонович, здавалося, мав уже далеко за сорок років; волосся на ньому було чорне, густе; вся середина обличчя виступала в нього вперед і пішла в ніс, словом, це було те обличчя, яке називають звичайно кувшинним рилом.

"Дозвольте дізнатись, тут купча експедиція?" сказав Чичиков.

"Тут", сказав Іван Антонович, повернув своє кувшинне рило і намірився знову писати.

"А в мене справа ось яка: куплено мною у різних власників тутешнього повіту селян на вивід; купча є, залишається вчинити".

"А продавці є?"

"Деякі є, а від інших довіреність".

"А просьбу принесли?"

"Приніс і просьбу. Я б хотів... мені треба поспішити... так чи не можна, наприклад, кінчити справу сьогодні?"

"Атож, сьогодні! сьогодні не можна", сказав Іван Антонович. "Треба здобути ще довідки, чи немає заборон".

"А втім, щодо того, щоб прискорити справу, так Іван Григорович, голова, мені великий друг..."

"Але ж Іван Григорович не один; бувають і інші", сказав суворо Іван Антонович.

Чичиков зрозумів заковику, яку загнув Іван Антонович, і сказав: "Іншим теж кривди не буде; я сам служив, діло знаю..."

"Ідіть до Івана Григоровича", сказав Іван Антонович, голосом трохи ласкавішим: "хай він дасть наказ, кому слід, а за нами діло не стане".

Пошук на сайті: