Микола Гоголь - Мертві душі (сторінка 34)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Mykola_gogol_mertvi_dushi.docx)Mykola_gogol_mertvi_dushi.docx2215 Кб2921
Скачать этот файл (Mykola_gogol_mertvi_dushi.fb2)Mykola_gogol_mertvi_dushi.fb23313 Кб2683
Яке дивне і привабливе, і поривне, і чудесне у слові: дорога! і яка чудова сама вона, ця дорога: ясний день, осіннє листя, холодне повітря... щільніше в дорожню шинель, шапку на вуха, тісніше й затишніше притулишся в кутку! Востаннє пробіг і пройняв тіло дрож, і вже змінило його приємне тепло. Коні мчать... Як спокусливо підкрадається дрімота і злипаються очі, і вже крізь сон чується: і "Не белы снеги", і сапання коней, і гуркіт коліс, і вже хропеш, притиснувши в куток свого сусіда. Прокинувся: п'ять станцій відбігло назад, місяць, невідоме місто, церкви зі старовинними дерев'яними куполами і чорніючими шпилями, темні рублені й білі кам'яні будинки. Сяйво місяця там і там: немов білі полотняні хустки розвішані по стінах, по бруку, по вулицях; косяками перетинають їх чорні, як вугілля, тіні; мов блискучий метал висвічують навскоси осяяні дерев'яні дахи, і ніде ні душі — все спить. Хіба що одним-однісінький десь у віконці блимає вогник; чи міщанин міський шиє свою пару чобіт, чи пекар порається в печурці — що до них? А ніч! небесні сили! яка ніч стоїть у височині! А повітря, а небо, далеке, високе, яке там, у неприступній глибині своїй, так неосяжно, гучно й ясно розгорнулося!., але дихає свіжо в самі очі холодне нічне дихання і заколисує тебе, і ось уже дрімаєш, і забуваєшся, і хропеш, і повертається сердито, відчувши на собі вагу, бідолашний, притиснутий у куток сусід. Прокинувся — і вже знову перед тобою поля й степи, ніде нічого — скрізь пустир, усе відкрите. Верста з цифрою летить тобі у вічі, займається ранок; на побілілому холодному небосхилі золота бліда смуга; свіжіший і сердитіший стає вітер: щільніше в теплу шинель!., який славний холод! який чудовий сон знову огортає тебе! Поштовх — і знову прокинувся. У височині неба сонце; помаліше! помалу! чуєш голос, візок спускається з кручі: внизу гребля широка і широкий ясний став, що сяє, як мідне дно перед сонцем; село, хати розсипались на косогорі; як зірка блищить осторонь хрест сільської церкви; гомін мужиків і нестерпний апетит у шлунку... Боже! яка ти гарна часом, далека-далека дорога! Скільки разів, як гинучи й потопаючи, я хапався за тебе, і ти щоразу мене великодушно виносила й рятувала! А скільки народилося в тобі чудових задумів, поетичних мрій, скільки відчуто було дивних вражень!.. Але й друг наш Чичиков почував у цей час не зовсім прозаїчні мрії. А подивимося, що він почував. Спочатку він не почував нічого і поглядав тільки інколи назад, бажаючи впевнитися, чи справді виїхав з міста; та коли побачив, що місто вже давно сховалося, ні кузень, ні вітряків, ні всього того, що буває навколо міст, не було видно, і навіть білі маківки кам'яних церков давно пішли в землю, він зацікавився самою тільки дорогою, поглядав тільки праворуч і ліворуч, і міста N. ніби не було в його пам'яті, ніби проїжджав він його колись давно, у дитинстві. Нарешті і дорога перестала цікавити його, і він почав злегка приплющувати очі й хилити голову на подушку. Автор, признатися, цьому навіть радий, маючи таким чином нагоду поговорити про свого героя; бо досі, як читач бачив, йому раз у раз заважали то Ноздрьов, то бали, то дами, то міські плітки, то нарешті тисячі тих дрібниць, що здаються тільки тоді дрібницями, коли внесені в книгу, а поки обертаються в світі, вважаються за дуже важливі речі. Але тепер відкладімо геть усе набік і прямо візьмімося до діла.

Дуже сумнівно, щоб герой, якого ми обрали, сподобався читачам. Дамам він не сподобається, це можна сказати напевно, бо дами вимагають, щоб герой був цілковита досконалість, і коли якась душевна або тілесна плямочка, тоді лихо! Хоч як глибоко зазирне автор йому в душу, хоч відіб'є чистіше за дзеркало його образ, йому не дадуть ніякої ціни. Сама повнота й середні літа Чичикова багато пошкодять йому: повноти ні в якому разі не подарують героєві, і досить багато дам, відвернувшись, скажуть: "фі! такий бридкий!" Гай-гай! все це відомо авторові; і при всьому тому він не може взяти героєм доброчесну людину. Але... може, в цій самій повісті почуються інші; ще досі небрані струни, постане незліченне багатство російського духу, пройде муж, обдарований божеськими доблестями, або чудова російська дівчина, якої не знайти ніде в світі, з усією дивною красою жіночої душі, вся з великодушного прагнення й самозречення. І мертвими здадуться перед ними всі люди інших племен, як мертва книга перед живим словом! Здіймуться руські рухи... і побачать, як глибоко запало в слов'янську природу те, що ковзнуло лише по природі інших народів... Але до чого й навіщо говорити про те, що попереду? Непристойно авторові, бувши давно вже мужем, вихованим суворим внутрішнім життям і освіжаючою тверезістю самотності, забуватися, немов юнакові. Всьому своя черга, і місце, і час! А доброчесну людину все-таки не взято за героя. І можна навіть сказати, чому не взято. Тому що час, нарешті, дати спокій бідній доброчесній людині, тому що марно обертається на устах слово: доброчесна людина; тому що обернули на робочого коня доброчесну людину, і немає письменника, який би не їздив на ньому, поганяючи і батогом, і всім, чим попало; тому що заморили доброчесну людину до того, що тепер немає на ній і тіні чесноти, і залишилися самі ребра та шкіра замість тіла; тому що лицемірно закликають доброчесну людину; тому що не шанують доброчесної людини. Ні, час нарешті припрягти й негідника. Отже, припряжімо негідника!

Темне і скромне походження нашого героя. Батьки були дворяни — але чи давнього роду, чи персональні — Бог відає. Обличчям він на них не був схожий: принаймні родичка, що була при його народженні, низенька куценька жінка, яких звичайно звуть миршавками, взявши в руки дитину, скрикнула: "зовсім не такий удався, як я думала! Йому б слід було піти в бабу з материного боку, що було б найкраще, а він народився прямо, як ото в приказці: ні в матір, ні в отця, а в проїжджого молодця". Життя на початку глянуло на нього якось кисло-непривітно, крізь якесь тьмяне, заметене снігом віконце: ні друга, ні товариша в дитинстві! Маленька горничка з маленькими вікнами, що не розчинялись ні взимку, ні влітку, батько хвора людина, в довгому сюртуку на смушках і в плетених пантофлях, узутих на босу ногу, що безупинно зітхав, ходячи по кімнаті, і плював у пісочницю, яка стояла в кутку, вічне сидіння на лавці, з пером у руках, чорнилом на пальцях і навіть на губах, незмінні прописи перед очима: не бреши, слухайся старших і носи чесноту в серці; вічне шаркання й човгання пантофлів по кімнаті, знайомий, але завжди суворий голос: "знову дурієш!", що озивався в той час, коли дитина, занудившись одноманітністю праці, приробляла до літери яку-небудь карлючку або хвіст; і вічно знайоме, завжди неприємне почуття, коли слідом за цими словами краєчок вуха його скручувався дуже боляче нігтями довгих пальців, що простяглися ззаду: ось вбога картина раннього його дитинства, про яке ледве зберіг він блідий спомин. Але в житті все міняється швидко і живо, і одного дня з першим весняним сонцем і потоками, що розлилися, батько, взявши сина, виїхав з ним на візочку, який потягла гніда з підпалинами конячка, відома в баришників кіньми під ім'ям сороки; нею правив кучер, маленький горбань, родоначальник єдиної кріпацької, що належала батькові Чичикова, сім'ї, який обіймав майже всі посади в домі. На сороці пленталися вони понад півтора дні; по дорозі ночували, переправлялись через річку, їли холодний пиріг і печену баранину, і тільки на третій день вранці добилися до міста. Перед хлопчиком блиснули несподіваною пишнотою міські вулиці, що примусили його на кілька хвилин роззявити рота. Потім сорока брьохнулася разом з візком у яму, якою починався вузький провулок, що збігав весь униз і був украй заболочений; довго працювала вона там з усієї сили й місила ногами, заохочувана і горбанем, і самим паном, і нарешті втягла їх у невеликий дворик, що стояв на косогорі з двома розквітлими яблунями перед стареньким будиночком і садочком позад нього, низьким, маленьким, де була тільки горобина, бузина та прихована в глибині її дерев'яна будочка, крита драницею, з вузеньким матовим віконцем. Тут жила родичка їх, квола бабуся, яка проте ще ходила щоранку на ринок і сушила потім панчохи свої на самоварі, яка поплескала хлопчика по щоці й помилувалася його повнотою. Тут мав він залишитись і ходити щодня в клас міської школи. Батько, переночувавши, на другий же день вибрався в дорогу. Як розлучалися, сліз не було пролито з батьківських очей; дано було півкарбованця міді на видатки та ласощі і, що багато важливіше, розумне напучення:

"Гляди ж, Павлушо, вчися, не дурій і не байдикуй, а найбільше догоджай учителям і начальникам. Коли будеш догоджати начальникові, то хоч і в науці не вспієш, і хисту Бог не дав, все ж просунешся і всіх випередиш. З товаришами не водися, вони тебе добра не навчать; а коли вже пішло на те, так водися з тими, котрі багатші, щоб при нагоді могли стати тобі в пригоді. Не пригощай і не частуй нікого; а поводься краще так, щоб тебе пригощали, а найбільше бережи й складай копійку, ця річ найнадійніша в світі. Товариш або приятель тебе обдурить і в біді перший тебе зрадить, а копійка не зрадить, хоч у якій біді ти будеш. Усе зробиш і все подолаєш на світі копійкою". Давши таке напучення, батько розлучився з сином і поплентався додому на своїй сороці, і з того часу вже ніколи він більше його не бачив, але слова й напучення глибоко запали йому в душу.

Пошук на сайті: