Микола Гоголь - Мертві душі (сторінка 36)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Mykola_gogol_mertvi_dushi.docx)Mykola_gogol_mertvi_dushi.docx2215 Кб3108
Скачать этот файл (Mykola_gogol_mertvi_dushi.fb2)Mykola_gogol_mertvi_dushi.fb23313 Кб2881
Аж раптом: на місце попереднього тюхтія був присланий новий начальник, людина військова, суворий, ворог хабарників і всього, що зветься неправдою. На другий же день настрахав він усіх до одного, зажадав звітів, побачив недоліки, на кожному кроці недостачу сум, помітив у ту ж хвилину будинки гарної цивільної архітектури, і пішло перебирання. Чиновники були відставлені від посад; будинки цивільної архітектури перейшли в казну й повернуті були на різні богоугодні установи й школи для кантоністів; усе розпушено було в пух, і Чичиков більш за всіх. Обличчя його відразу, незважаючи на приємність, не сподобалось начальникові, чому саме, Бог відає, іноді навіть просто не буває для цього причини, і він зненавидів його на смерть. Але тому, що він усе-таки був людина військова, отже не знав усіх тонкощів цивільних каверз, то через якийсь час, за допомогою правдивої зовнішності й уміння підробитися до всього, втерлися до нього в ласку інші чиновники, і генерал незабаром опинився в руках ще гірших шахраїв, яких він зовсім не мав за таких; навіть був задоволений, що вибрав нарешті людей як слід, і хвалився не на жарт тонким умінням розбиратися в здібностях. Чиновники зразу збагнули дух його і характер. Всі, хто тільки був під начальством його, стали страшенними гонителями неправди; скрізь у всіх справах вони переслідували її, як рибалка острогою переслідує яку-небудь м'ясисту білугу, і переслідували її з таким успіхом, що незабаром у кожного опинилося по кілька тисяч капіталу. В цей час навернулося на путь істини багато з попередніх чиновників і були знову прийняті на службу. Але Чичиков уже ніяким способом не міг втертися, хоч як старався і обстоював за нього підохочений листами князя Хованського перший генеральський секретар, що збагнув цілком спроби керування генеральським носом, але тут він аж нічогісінько не міг зробити. Генерал був такого роду людина, що хоч і водили його за ніс (правда, без його відома), та зате вже коли в голову йому западала якась думка, то вона там була все одно, що залізний цвях: нічим не можна було її звідти витягнути. Усе, що міг зробити розумний секретар, було знищення забрудненого послужного списку і на те вже він зрушив начальника не інакше, як співчуттям, змалювавши йому живими фарбами зворушливу долю нещасної родини Чичикова, якої, на щастя, в нього не було.

"Ну, що ж!" сказав Чичиков: "зачепив, поволік, зірвалось, не питай. Плачем горю не допоможеш, треба діло робити". І от вирішив він наново починати кар'єру, знову озброїтись терпінням, знову обмежитись у всьому, хоч як привільне й добре був розпросторився попереду. Треба було переїхати в інше місто, там ще набути собі слави. Усе якось не клеїлося. Дві-три посади мусив він змінити за найкоротший час. Посади якось були брудні, низькі. Треба знати, що Чичиков був найблагопристойнішою людиною, яка будь-коли існувала на світі. Хоч він і мусив спочатку вибиватися з-поміж брудного товариства, але в душі завжди зберігав чистоту, любив, щоб у канцеляріях столи були з лакованого дерева і щоб все було благородно. Ніколи не дозволяв він собі в мові неблагопристойного слова і ображався завжди, коли в словах інших бачив відсутність належної пошани до чину або звання. Читачеві, я думаю, приємно буде дізнатися, що він кожних два дні міняв на собі білизну, а влітку, під час спеки, навіть і щодня: усякий хоч трошки неприємний запах уже ображав його. З цієї причини він щоразу, коли Петрушка приходив роздягати його й скидати чоботи, клав собі в ніс гвоздичку, і в багатьох випадках нерви в нього були дражливі як у дівчини; і тому тяжко йому було опинитися знову в тих рядах, де все тхнуло оковитою і непристойністю у вчинках. Хоч як кріпився він духом, одначе схуд і навіть позеленів під час таких невдач. Уже починав був він повнішати й набувати тих круглих і пристойних форм, в яких читач застав його при зав'язанні з ним знайомства, і вже не раз, поглядаючи в дзеркало, думав він багато про що приємне: про жіночку, про дитячу кімнату, і посмішка йшла за такими думками; але тепер, коли він глянув на себе якось ненароком у дзеркало, не міг не скрикнути: "матінко ти моя пресвята! який же я став бридкий!" І потім довго не хотів дивитись на себе. Але зносив усе герой наш, зносив сильно, терпляче зносив, і — перейшов нарешті на службу до митниці. Треба сказати, що ця служба давно була таємним предметом його помислів. Він бачив, якими розкішними закордонними речами обзаводилися митні чиновники, які фарфори й батисте пересилали кумасям, тітонькам і сестрам. Не раз давно вже він говорив, зітхаючи: "от би куди перебратися: і кордон близько, і освічені люди, а яких тонких голландських сорочок можна придбати!" Треба додати, що при цьому він думав не раз про особливий сорт французького мила, яке надавало незвичайної білизни шкірі й свіжості щокам; як воно звалося, Бог відає, але, за його припущенням, неодмінно мало бути на кордоні. Отже, він давно б хотів на митницю, але затримували поточні різні вигоди по будівельній комісії, і він міркував справедливо, що митниця, хоч би як там, усе ще не більше, як журавель у небі, а комісія вже була синиця в руках. А тепер вирішив він, будь-що-будь, добитися до митниці і добився. За службу свою взявся він з старанністю незвичайною. Здавалось, сама доля призначила йому бути митним чиновником. Такої спритності, проникливості й прозорливості було не тільки не бачено, але навіть не чувано. За три-чотири тижні він уже так набив руку в митній справі, що знав геть чисто все: навіть не важив, не міряв, а з фактури знав, скільки в якій штуці аршинів сукна чи іншої матерії, взявши в руку пакунок, він міг сказати відразу, скільки в ньому фунтів. Що ж до обшуків, то тут, як висловлювалися навіть самі товариші, у нього просто був собачий нюх: не можна було не здивуватись, бачачи, як йому вистачало стільки терпіння, щоб обмацати кожен ґудзик, і все це робилося з убійчою холоднокровністю, ввічливою до неймовірності. І в той час, коли обшукувані шаленіли, втрачали самовладання й почували злобний порив побити щиглями приємну його зовнішність, він, анітрохи не змінюючись ні в обличчі, ні у ввічливих вчинках, приказував тільки: "чи не будете ласкаві трошки потурбуватись і підвестися?" або: "чи не будете ласкаві, пані, завітати до другої кімнати? там дружина одного з наших чиновників порозмовляє з вами". Або: "дозвольте, ось я ножичком трошки розпорю підкладку вашої шинелі", і, кажучи це, він витягав звідти шалі, хустки, холоднокровно, як з власної скрині. Навіть начальство висловлювалось, що це був чорт, а не людина: він відшукував у колесах, у дишлах, у кінських вухах І не знати в яких місцях, куди б ніякому авторові й на думку не спало б забратися І куди дозволяється забиратися самим тільки митним чиновникам. Так що бідний подорожній, переїхавши через кордон, все ще протягом кількох хвилин не міг опам'ятатися і, витираючи піт, що виступив дрібним висипом по всьому тілу, тільки хрестився та приказував: "ну, ну!" Становище його дуже скидалося на становище школяра, що вибіг із секретної кімнати, куди начальник закликав його для того, щоб дати деяке напучення, але замість того відшмагав зовсім несподіваним способом. За недовгий час не стало від нього ніякого життя контрабандистам. Це була гроза і відчай усіх польських пачкарів. Чесність і непідкупність його були нездоланні, майже неприродні. Він навіть не склав собі невеличкого капітальця з різних конфіскованих товарів та відібраних деяких речей, що не надходять у казну, щоб уникнути зайвої писанини. Така ревна й некорислива служба не могла не зробитися предметом загального здивування і не дійти нарешті до відома начальства. Він дістав чин і підвищення і слідом за тим подав проект виловити всіх контрабандистів, просячи тільки засобів, щоб виконати його самому, йому зразу ж доручена була команда й необмежене право робити всякі розшуки. Цього тільки йому й хотілося. В той час утворилося сильне товариство контрабандистів на добре обміркованих засадах; на мільйони обіцяло вигод зухвале підприємство. Він давно вже мав відомості про нього і навіть відмовив підісланим підкупити, сказавши сухо: "тепер не час". А діставши в своє розпорядження все, в ту ж хвилину дав знати товариству, сказавши: "тепер час". Розрахунок був дуже правильний. Тут за один рік він міг одержати те, чого не виграв би за двадцять років найстараннішої служби. Раніш він не хотів заходити ні в які стосунки з ними, бо був не більше, як простий пішак, отже небагато одержав би; але тепер... тепер зовсім інша річ: він міг запропонувати які завгодно умови. Щоб справа йшла без усяких перешкод, він схилив і другого чиновника, свого товариша, який не встояв проти спокуси, дарма, що волосся було сиве. Угоди були складені, і товариство приступило до дій. Дії почались блискуче. Читач, без усякого сумніву, чув так часто повторювану історію про дотепну мандрівку іспанських баранів, які, зробивши перехід через кордон у подвійних кожушках, пронесли під кожушками на мільйон брабантського мережива102. Ця подія сталася саме тоді, коли Чичиков служив на митниці. Коли б він сам не взяв участі в цім ділі, ніяким контрабандистам нізащо не вдалося б виконати подібної вправи. Після трьох чи чотирьох баранячих переходів через кордон в обох чиновників було вже по чотириста тисяч капіталу. У Чичикова, кажуть, давно перейшло і за п'ятсот, бо був спритніший. Бог знає, до якої величезної цифри зросли би благодатні суми, коли б якийсь лихий звір не перебіг поперек дороги всьому. Чорт збив з глузду обох чиновників: чиновники, просто кажучи, подуріли і посварилися ні за що. Якось у запальній розмові, а може бути, що трохи й під чаркою, Чичиков назвав другого чиновника поповичем, а той, хоч і справді був поповичем, невідомо чому образився жорстоко й відповів йому тут же прикро й надзвичайно різко, а саме ось як: "ні, брешеш, я статський радник, а не попович, а от ти так попович!" А потім ще додав йому на злість, для більшої досади: "От, мовляв, воно що!" Хоч він таким чином дав цілковиту відсіч йому, повернувши на нього ним же вигадану назву, і хоч вислів: от, мовляв, воно що! міг бути сильний, але незадоволений цим, він ще послав на нього таємний донос. А втім, кажуть, що й без того була в них сварка за якусь молодичку, свіжу й міцну, як ядерна ріпа, за висловом митних чиновників; що були навіть підкуплені люди, щоб надвечір у темному провулку побити нашого героя; але що обидва чиновники пошилися в дурні й молодичкою скористувався якийсь штабс-капітан Шамшарьов. Як була справа в дійсності, Бог їх відає; хай краще охочий читач скомпонує сам. Головне в тому, що таємні стосунки з контрабандистами стали явними. Статський радник, хоч і сам пропав, але занапастив-таки свого товариша. Чиновників узяли під суд, конфіскували, описали все, що в них було, і це трапилося зненацька, як грім над головами їх. Як після чаду, опам'яталися вони і побачили з жахом, що наробили. Статський радник за руським Звичаєм з горя запив, але колезький устояв. Він умів затаїти частину грошенят, хоч який чуйний був нюх начальства, що наїхало на слідство. Використав усі тонкі звороти розуму, аж надто досвідченого, аж надто тямущого в людях, де діяв приємністю висловів, де зворушливою мовою, де покадив лестощами, які ні в якому разі не псують справу, де підсунув грошенят, словом, обробив справу принаймні так, що відставлений був не з таким безчестям, як товариш, і викрутився з-під кримінального суду. Та вже ні капіталу, ні різних закордонних дрібних речей, нічого не залишилося йому; на все це знайшлися інші охочі. Удержалося в нього тисячок з десяток, захованих про чорний день, та дюжини дві голландських сорочок, та невелика бричка, якою їздять холостяки, та два кріпаки, кучер Селіфан і лакей Петрушка, та митні чиновники, спонукувані сердечною добрістю, залишили йому п'ять чи шість шматків мила для збереження свіжості щік, та й усе. Так от у якому стані опинився знову наш герой! От яка гора лиха упала йому на голову! Це називав він: потерпіти по службі за правду. Тепер можна б зробити висновок, що після таких бур, іспитів, мінливостей долі й життєвого лиха він віддалиться із залишеними кровними десятьма тисячами в який-небудь мирний закуток повітового містечка і там зав'яне навіки в ситцевому халаті біля вікна низенького будиночка, розбороняючи в неділю бійку мужиків, що виникла перед вікнами, або для розваги пройшовшись до курника помацати власними руками курку, призначену на суп, і проживе отаким чином не пишний, але в своєму роді теж не безкорисний вік. Але так не сталося. Треба віддати належне нездоланній силі його характеру. Після всього того, чого досить було б, коли не вбити, то охолодити й приборкати назавжди людину, в ньому не погасла незбагненна пристрасть. Він був у горі, в досаді, нарікав на весь світ, сердився на несправедливість долі, обурювався на несправедливість людей, а проте не міг відмовитися від нових спроб. Словом, він виявив терпіння, проти якого ніщо дерев'яне терпіння німця, закладене вже в повільному, лінивому обігові крові його. Кров Чичикова, навпаки, грала сильно, і треба було багато розумної волі, щоб накинути вуздечку на все те, що хотіло б вистрибнути й погуляти на волі. Він міркував, і в міркуванні його видно було деяку сторону справедливості: "Чому ж я? чого на мене впало Лихо? Хто ж ловить тепер ґав на посаді? усі ж набувають. Нещасним я не зробив нікого, я не пограбував удови, я не пустив нікого з торбою, користувався зайвиною, брав там, де кожний брав би, коли б не скористувався я, інші скористувалися б. Чого ж інші благоденствують, і чому мушу я загинути черв'яком? І що я тепер? Куди я годжуся? якими очима дивитимусь я тепер у вічі кожному поважному батькові родини? Як не почувати мені мук сумління, знаючи, що даремно обтяжую землю, і що скажуть потім мої діти? От, скажуть, батько тварюка не залишив нам ніякого достатку!"

Пошук на сайті: