Завантажити материал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Mykola_strashna_pomsta.docx)Mykola_strashna_pomsta.docx83 Кб1002
Скачать этот файл (Mykola_strashna_pomsta.fb2)Mykola_strashna_pomsta.fb2135 Кб853

 

Микола ГОГОЛЬ

СТРАШНА ПОМСТА

І

 

Шумить, гуде край Києва; осавула Горобець справляє весілля свого сина. Наїхало багато людей до осавули в гості. За старих часів любили таки добре попоїсти, ще більше любили випити, а найбільше любили повеселитися. Приїхав на гнідому жеребці своєму і запорожець Микита просто з розгульної пиятики з Перешляй-поля, де він напував сім днів і сім ночей королівських шляхтичів червоним вином. Приїхав і названий брат осавули Данило Бурульбаш з того берега Дніпра, де між двома горами був його хутір, з молодою дружиною Катериною і з однорічним сином. Дивувалися гості з білого обличчя пані Катерини, з чорних, як німецький оксамит, брів, з пишної сукні та спідниці з блакитного полутабенку, гарних чобітків зі срібними підковками; але ще більше дивувалися з того, що не приїхав разом із нею її старий батько. Це ж тільки рік жив він на Задніпров’ї, а двадцять один пропадав без вісті й повернувся до дочки своєї, коли вона вийшла заміж і народила сина. Він, певно, багато розповів би дивовижного. Та як і не розповісти, пробувши так довго в чужій землі? Там все не так: і люди не ті, і церков христових нема... але він не приїхав.

Гостям подали варенуху з родзинками й сливами та на чималому тарелі коровай. Музики взялися до спіду його, що була спечена разом із грошима, і, на час принишкли, поклавши біля себе цимбали, скрипки і бубни. Тим часом молодиці й дівчата, утершися вишиваними хусточками, виступали знову з рядів своїх, а парубки, взявшись у боки і гордо позираючи на сторони, готові були понестися їм назустріч - коли старий осавула виніс два образи благословити молодих. Ті образи дісталися йому від чесного схимника, старця Варфоломія. Не багате на них оздоблення, не сяє ні срібло, ні золото, проте ніяка нечиста сила не наважиться доторкнутися до того, в кого вони в хаті.

Піднявши образи вгору, осавула налаштовувався промовити коротеньку молитву... коли раптом зарепетували, зля-кавшись, малі діти, що гралися на землі; а за ними посунув назад і народ, і всі вказували пальцями на козака, що стояв серед них. Хто він такий - ніхто не знав. Та уже він протанцював прегарно гопака і уже встиг насмішити юрбу, що обступила його. Але коли осавула підняв образи, несподівано весь його вид перемінився: ніс виріс і скарлючився набік, замість карих заблимали зелені очі, губи посиніли, підборіддя затремтіло і загострилося, як спис, з рота вистромилось ікло, а з-за голови піднявся горб, і став з козака дід.

- Це він! це він! - вереснули в натовпі, тісно притискаючись один до одного.

- Чаклун з’явився знову! - кричали матері, хапаючи на руки своїх дітей.

Величаво і поважно виступив осавула наперед і сказав голосно, виставивши проти нього образи:

- Згинь, личино сатани, тут тобі нема місця!

Зашипів і клацнув, як вовк зубами, та й зник химерний дід.

Покотилися, покотилися, і загули, як море в негоду, розмови і пересуди між народом.

- Що це за чаклун? - питали молоді люди, які ще не бували в бувальцях.

- Біда буде! - говорили діди, хитаючи головами, і скрізь, по всім широкім подвір’ї осавули стали збиратися в гурти і слухати оповідки про дивного чаклуна. Та всі майже оповідали різно, а напевне ніхто не міг розповісти про нього.

На двір викотили бочку меду і чимало поставили відер грецького вина. Все повеселішало знову. Музики заграли; дівчата, молодиці, завзяте козацтво в барвистих жупанах понеслося. Дев’яностолітні й столітні старі, підгулявши, пустились і собі пританцьовувати, згадуючи недарма втрачені роки.

Гуляли до пізньої ночі, і гуляли так, як тепер уже не гуляють. Почали гості розходитися; та мало подалось додому. Багато залишилося ночувати в осавули на широкому подвір’ї; а ще більше козацтва поснуло, непрошене, під лавками, на долівці, біля коня, під хлівом; де затуманіла від хмелю козацька голова, там і лежить, і хропе на весь Київ.

 

 

II

 

Тихо зоріє по всьому світу. То місяць викотився з-за гори. Наче дамаським дорогим і білим, як сніг, серпанком укрив він нагірний берег Дніпра, і тінь заховалася у сосновій гущавині.

Серединою Дніпра пливе дуб[1]. Сидять спереду два хлопці; чорні козацькі шапки набакир, і з-під весел, наче з-під кресала іскри, летять навсібіч бризки.

Чому не співають козаки? Не гуторять ні про те, як уже ходять по Україні ксьондзи і перехрещують козацький люд на католиків; ні про те, як дві доби билася біля Солоного озера орда. Як їм співати, як розмовляти про молодецькі діла: пан їхній Данило замислився, і рукав його кармазинового[2] жупана спустився з дуба і зачерпує воду. Пані їхня Катерина тихо колише дитину і не зводить з неї очей, а на незастелену полотном дорогу сукню сірим пилом падає вода.

Любо глянути з середини Дніпра на високі гори, на широкі луги, на зелені ліси! Гори ті - не гори: підніжжя в них нема, внизу в них, як і вгорі, гострий шпиль, а під ними і над ними високе небо. Ті ліси, що стоять на пагорбах, не ліси: то волосся, що поросло на кудлатій голові лісного діда. Під нею в воді миється борода, а під бородою і над волоссям високе небо. Ті луги - не луги: то зелений пасок, що підперезав посередині кругле небо, а у верхній половині і в нижній половині проходжається місяць.

Не видивляється пан Данило на всі боки, дивиться він на молоду дружину свою.

- Чого, моя дружино, моя золота Катерино, засумувала?

- Я не засумувала, пане мій Даниле! Мене налякали чудні оповідки про чаклуна. Кажуть, що він уродився таким страшним... навіть ніхто з дітей змалку не хотів гратися з ним. Слухай, пане Даниле, як страшно оповідають: нібито все йому здавалося, що всі сміються з нього. Зустрінеться темним вечором з яким-небудь чоловіком, і йому зараз здається, що той роззявляє рота і вишкірює зуби. А другого дня знаходили мертвим того чоловіка. Мені чудно, мені страшно було, коли я слухала ці оповідки, - казала Катерина, виймаючи хустку і витираючи нею чоло дитини, що спала на руках. На хустці було вишите нею червоним шовком листя й овочі.

Пан Данило промовчав і став позирати на темний бік, де далеко, з-за лісу чорнів земляний вал, з-за валу здіймався старий замок. Над бровами в нього раптом прорізалися три зморшки; ліва рука гладила молодецькі вуса...

Сторінка 1 з 12 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 > У кінець >>