Микола Гоголь - Страшна помста

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Mykola_strashna_pomsta.docx)Mykola_strashna_pomsta.docx83 Кб1295
Скачать этот файл (Mykola_strashna_pomsta.fb2)Mykola_strashna_pomsta.fb2135 Кб1185

 

Микола ГОГОЛЬ

СТРАШНА ПОМСТА

І

 

Шумить, гуде край Києва; осавула Горобець справляє весілля свого сина. Наїхало багато людей до осавули в гості. За старих часів любили таки добре попоїсти, ще більше любили випити, а найбільше любили повеселитися. Приїхав на гнідому жеребці своєму і запорожець Микита просто з розгульної пиятики з Перешляй-поля, де він напував сім днів і сім ночей королівських шляхтичів червоним вином. Приїхав і названий брат осавули Данило Бурульбаш з того берега Дніпра, де між двома горами був його хутір, з молодою дружиною Катериною і з однорічним сином. Дивувалися гості з білого обличчя пані Катерини, з чорних, як німецький оксамит, брів, з пишної сукні та спідниці з блакитного полутабенку, гарних чобітків зі срібними підковками; але ще більше дивувалися з того, що не приїхав разом із нею її старий батько. Це ж тільки рік жив він на Задніпров’ї, а двадцять один пропадав без вісті й повернувся до дочки своєї, коли вона вийшла заміж і народила сина. Він, певно, багато розповів би дивовижного. Та як і не розповісти, пробувши так довго в чужій землі? Там все не так: і люди не ті, і церков христових нема... але він не приїхав.

Гостям подали варенуху з родзинками й сливами та на чималому тарелі коровай. Музики взялися до спіду його, що була спечена разом із грошима, і, на час принишкли, поклавши біля себе цимбали, скрипки і бубни. Тим часом молодиці й дівчата, утершися вишиваними хусточками, виступали знову з рядів своїх, а парубки, взявшись у боки і гордо позираючи на сторони, готові були понестися їм назустріч - коли старий осавула виніс два образи благословити молодих. Ті образи дісталися йому від чесного схимника, старця Варфоломія. Не багате на них оздоблення, не сяє ні срібло, ні золото, проте ніяка нечиста сила не наважиться доторкнутися до того, в кого вони в хаті.

Піднявши образи вгору, осавула налаштовувався промовити коротеньку молитву... коли раптом зарепетували, зля-кавшись, малі діти, що гралися на землі; а за ними посунув назад і народ, і всі вказували пальцями на козака, що стояв серед них. Хто він такий - ніхто не знав. Та уже він протанцював прегарно гопака і уже встиг насмішити юрбу, що обступила його. Але коли осавула підняв образи, несподівано весь його вид перемінився: ніс виріс і скарлючився набік, замість карих заблимали зелені очі, губи посиніли, підборіддя затремтіло і загострилося, як спис, з рота вистромилось ікло, а з-за голови піднявся горб, і став з козака дід.

- Це він! це він! - вереснули в натовпі, тісно притискаючись один до одного.

- Чаклун з’явився знову! - кричали матері, хапаючи на руки своїх дітей.

Величаво і поважно виступив осавула наперед і сказав голосно, виставивши проти нього образи:

- Згинь, личино сатани, тут тобі нема місця!

Зашипів і клацнув, як вовк зубами, та й зник химерний дід.

Покотилися, покотилися, і загули, як море в негоду, розмови і пересуди між народом.

- Що це за чаклун? - питали молоді люди, які ще не бували в бувальцях.

- Біда буде! - говорили діди, хитаючи головами, і скрізь, по всім широкім подвір’ї осавули стали збиратися в гурти і слухати оповідки про дивного чаклуна. Та всі майже оповідали різно, а напевне ніхто не міг розповісти про нього.

На двір викотили бочку меду і чимало поставили відер грецького вина. Все повеселішало знову. Музики заграли; дівчата, молодиці, завзяте козацтво в барвистих жупанах понеслося. Дев’яностолітні й столітні старі, підгулявши, пустились і собі пританцьовувати, згадуючи недарма втрачені роки.

Гуляли до пізньої ночі, і гуляли так, як тепер уже не гуляють. Почали гості розходитися; та мало подалось додому. Багато залишилося ночувати в осавули на широкому подвір’ї; а ще більше козацтва поснуло, непрошене, під лавками, на долівці, біля коня, під хлівом; де затуманіла від хмелю козацька голова, там і лежить, і хропе на весь Київ.

 

 

II

 

Тихо зоріє по всьому світу. То місяць викотився з-за гори. Наче дамаським дорогим і білим, як сніг, серпанком укрив він нагірний берег Дніпра, і тінь заховалася у сосновій гущавині.

Серединою Дніпра пливе дуб[1]. Сидять спереду два хлопці; чорні козацькі шапки набакир, і з-під весел, наче з-під кресала іскри, летять навсібіч бризки.

Чому не співають козаки? Не гуторять ні про те, як уже ходять по Україні ксьондзи і перехрещують козацький люд на католиків; ні про те, як дві доби билася біля Солоного озера орда. Як їм співати, як розмовляти про молодецькі діла: пан їхній Данило замислився, і рукав його кармазинового[2] жупана спустився з дуба і зачерпує воду. Пані їхня Катерина тихо колише дитину і не зводить з неї очей, а на незастелену полотном дорогу сукню сірим пилом падає вода.

Любо глянути з середини Дніпра на високі гори, на широкі луги, на зелені ліси! Гори ті - не гори: підніжжя в них нема, внизу в них, як і вгорі, гострий шпиль, а під ними і над ними високе небо. Ті ліси, що стоять на пагорбах, не ліси: то волосся, що поросло на кудлатій голові лісного діда. Під нею в воді миється борода, а під бородою і над волоссям високе небо. Ті луги - не луги: то зелений пасок, що підперезав посередині кругле небо, а у верхній половині і в нижній половині проходжається місяць.

Не видивляється пан Данило на всі боки, дивиться він на молоду дружину свою.

- Чого, моя дружино, моя золота Катерино, засумувала?

- Я не засумувала, пане мій Даниле! Мене налякали чудні оповідки про чаклуна. Кажуть, що він уродився таким страшним... навіть ніхто з дітей змалку не хотів гратися з ним. Слухай, пане Даниле, як страшно оповідають: нібито все йому здавалося, що всі сміються з нього. Зустрінеться темним вечором з яким-небудь чоловіком, і йому зараз здається, що той роззявляє рота і вишкірює зуби. А другого дня знаходили мертвим того чоловіка. Мені чудно, мені страшно було, коли я слухала ці оповідки, - казала Катерина, виймаючи хустку і витираючи нею чоло дитини, що спала на руках. На хустці було вишите нею червоним шовком листя й овочі.

Пан Данило промовчав і став позирати на темний бік, де далеко, з-за лісу чорнів земляний вал, з-за валу здіймався старий замок. Над бровами в нього раптом прорізалися три зморшки; ліва рука гладила молодецькі вуса...

- Не так ще страшно, що чаклун, - казав він, - як страшно, що він недобрий гість. Що це йому за дур прийшов у голову припхатися сюди? Я чув, що хочуть ляхи будувати якусь фортецю, щоб перетнути нам шлях до запорожців. Коли це правда... Я зруйную чортяче кубло, коли тільки пошириться чутка, що в ньому є якийсь вертеп. Я спалю старого чаклуна, що і воронню не буде чого клювати! Проте, думаю, він не без золота і всякого добра. Ось де живе цей диявол! Якщо в нього є золото... Ми зараз пропливатимемо повз хрести - це цвинтар! тут гниють його нечисті діди. Кажуть, вони всі ладні були продати себе за гріш сатані з душею і з обідраними жупанами. Якщо ж у нього справді є золото, то зволікати не слід тепер! не завжди на війні можна здобути...

- Знаю, що затіваєш ти. Не віщує мені нічого доброго зустріч з ним. Але ти так важко дихаєш, так суворо дивишся, брови твої так похмуро насупилися!..

- Мовчи, бабо! - з серця сказав Данило, - з вами хто зв’яжеться, той сам стане бабою. Хлопче, дай мені вогню в люльку! - Тут він обернувся до одного гребця, який, витрусивши зі своєї люльки жар, почав перекладати його в люльку свого пана. - Лякає мене чаклуном! - вів далі пан Данило. - Козак, хвалити Бога, ні чортів, ні ксьондзів не боїться. Багато було б користі, якби ми стали слухати жінок. Чи не так, хлопці? наша жінка - люлька та гостра шабля!..

Катерина замовкла, опустивши очі в сонну воду; од вітру брижилася вода, і весь Дніпро сріблився, наче вовча шерсть уночі.

Дуб повернув і став триматися лісистого берега. На березі видно було кладовище: старезні хрести збивалися в купу. Ні калина не росте між ними, ні травиця не зеленіє, тільки місяць гріє їх з небесної високості.

- Чи чуєте, хлопці, крики? Хтось кличе нас на допомогу! - сказав пан Данило, обернувшись до своїх гребців.

- Ми чуємо крики і ніби з того боку, - разом гукнули хлопці, вказуючи на кладовище.

Але все стихло. Дуб повернув і став обгинати виступ берега. Раптом гребці кинули весла і нерухомо уп’яли очі. Остовпів і пан Данило; жах і холод проточилися в козацькі жили.

Хрест на могилі захитався, і тихо підвівся з неї висохлий мрець. Борода до пояса; на пальцях кігті довгі, ще довші, ніж самі пальці. Тихо простягнув він руки догори. Обличчя все затремтіло в нього і скривилося. Страшну муку, мабуть, терпів він. “Душно мені! душно!” - простогнав він диким, нелюдським голосом. Голос його, наче ніж, краяв серце, і мрець раптом пішов під землю.

Захитався другий хрест, і знову вийшов мрець, ще страшніший, ще вищий за попереднього, весь заріс, борода по коліна, ще довші костяні кігті. Ще несамовитіше закричав він: “Душно мені!”, і пішов під землю.

Похитнувся третій хрест, підвівся третій мрець. Здавалося, самі тільки кості підвелися високо над землею. Борода по самі п’яти; пальці з довгими кігтями вп’ялися в землю. Страшно простягнув він руки догори, наче хотів ухопити місяця, і закричав так, ніби хтось розпилював його жовті кістки.

Дитина, що спала на руках Катерини, скрикнула і прокинулась. Сама пані скрикнула. Гребці упустили шапки в Дніпро. Сам пан здригнувся.

Усе раптом зникло, наче й не було; проте довго ще хлопці не брались за весла.

Турботливо глянув Бурульбаш на свою молоду дружину, що злякано колисала на руках дитину, притулив її до свого серця і поцілував у чоло.

- Не лякайся, Катерино! Дивись: нічого нема! - говорив він, показуючи навколо. - Це чаклун хоче налякати людей, щоб ніхто не дістався до нечистого кубла його. Бабів тільки самих він налякає цим! Дай сюди на руки мені сина!

На цьому слові підняв пан Данило свого сина догори і підніс до вуст:

- Що, Іване, ти не боїшся чаклунів?.. “Ні, кажи, тату, я козак”. Годі ж, годі плакати! Додому приїдемо! Приїдемо додому, мати нагодує кашкою; покладе тебе спати в колиску, заспіває:

 

Люлі, люлі, люлі.

Люлі, синку, люлі!

Ой, виростай, виростай на втіху!

Козацтву на славу,

Вороженькам на розправу!

 

- Слухай, Катерино, мені здається, що батько твій не хоче жити в злагоді з нами. Приїхав похмурий, суворий, наче сердиться... Ну, якщо не до вподоби, то навіщо й приїздити. Не хотів випити за козацьку волю! не поколисав на руках дитини! Спочатку я хотів йому сказати все, що лежить на серці, та чомусь не виходить і слова мруть на вустах. Ні, у нього не козацьке серце! Козацькі серця, коли стрінуться де-небудь, мало з грудей не вискакують одне одному назустріч. А що, мої любі хлопці, чи скоро берег? Ну, шапки я дам вам нові! Тобі, Стецько, дам з оксамитовим верхом, вишивану золотом. Я її зняв разом із головою у татарина. Вся його зброя дісталася мені; саму тільки душу я випустив на волю. Ну, приставай! Ось, Іване, ми вже й приїхали, а ти ще плачеш! Візьми його, Катерино!

Усі вийшли. З-за гори вистромилася солом’яна стріха: то дідівська хата пана Данила. За ним ще гора, а там уже і поле, а далі хоч сто верст пройди, не знайдеш жодного козака.

 

 

ІІІ

 

Хутір пана Данила між двома горами у вузькій долині, що спускається до Дніпра. Невисокі у нього хороми; хата на вигляд така сама, як і в простих козаків, і в ній одна світлиця; але є де поміститися там і йому, і дружині його, і старій служниці, і десятьом добірним парубкам. Навколо стін вгорі йдуть дубові полиці. Густо на них стоять миски, горщики для трапези. Є між ними і келихи срібні, і чарки, оправлені золотом, даровані і здобуті на війні. Нижче висять дорогі мушкети, шаблі, пищалі, списи. Волею і неволею перейшли вони від татар, турків і ляхів; чимало зате й зазубрені.

Дивлячись на них, пан Данило наче по карбах пригадував свої бої. Попід стінами, внизу, йшли дубові гладенько витесані лавки. Біля них, перед припічком, висить колиска на мотузках, просунутих в кільце, прикручене до стелі. У всій світлиці долівка гладко вбита і підмащена глиною. На лавках спить з дружиною пан Данило, на припічку - стара служниця. В колисці забавляється і присипляється мала дитина. На долівці покотом ночують хлопці. Та козакові ліпше спиться на голій землі під вільним небом. Йому не перин і не пуховика треба. Він підмощує собі під голову свіжого сіна і вільно простягається на траві. Йому любо глянути, прокинувшися вночі, на високе, всіяне зорями небо і здригнутися від нічного холоду, який відсвіжує козацькі кісточки. Потягуючись і бурмочучи крізь сон, закурює він люльку і закутується краще в теплий кожух.

Не рано прокинувся Бурульбаш після вчорашнього весілля і, прокинувшись, сів у кутку на лавці й почав гострити нову, виміняну, турецьку шаблю. А пані Катерина взялася вишивати золотом шовковий рушник. Раптом увійшов Катеринин батько, розлючений, насуплений, із заморською люлькою в зубах, приступив до дочки і гостро став допитувати її: чому так пізно повернулася вона додому.

Сторінка 1 з 5 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 5 > У кінець >>

Пошук на сайті: