Микола Гоголь - Страшна помста (сторінка 2)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Mykola_strashna_pomsta.docx)Mykola_strashna_pomsta.docx83 Кб1390
Скачать этот файл (Mykola_strashna_pomsta.fb2)Mykola_strashna_pomsta.fb2135 Кб1273
- Про ці речі, тестю, не її, а мене питати! не дружина, а чоловік відповідає. У нас уже так заведено, не гнівайся! - казав Данило, не кидаючи своєї роботи. - Може, в інших невірних землях не так - я не знаю.

Спалахнуло суворе обличчя тестя, і очі дико блиснули.

- Кому ж, як не батькові, наглядати за своєю дочкою! - мурмотів він про себе. - Ну, я тебе питаю, де ти волочився до пізньої ночі?

- Оце діло, любий тестю! На це я тобі відповім, що я давно вже вийшов з тих, кого баби сповивають. Знаю, як сидіти на коні. Умію тримати і шаблю гостру. І ще дещо вмію... Умію нікому і відповіді не давати про те, що роблю.

- Я бачу, Даниле, я знаю, ти хочеш сварки! Хто криється, у того, мабуть, на думці щось недобре.

- Думай собі, що хочеш, - сказав Данило, - думаю і я собі. Хвалити Бога, в жодному ще безчесному ділі не був; завжди стояв за віру православну і батьківщину; не так, як інші пройдисвіти: волочаться бозна-де, коли православні б’ються насмерть, а потім припруться збирати не ними посіяне жито. На уніатів[3] навіть не схожі, не заглянуть в церкву Божу. Таких би треба допитати як слід, де вони тиняються.

- Ей, козаче! чи знаєш ти... я погано стріляю: тільки за сто сажнів моя куля прошиває серце. Я і рубаю неабияк: від людини залишаються шматочки дрібніші, ніж крупи, з яких варять кашу.

- Я готовий, - сказав пан Данило, жваво перехрестивши повітря шаблею, наче знав, для кого її вигострив.

- Даниле! - скрикнула голосно Катерина, вхопивши иого за руку і звиснувши на ній. - Отямся, божевільний, глянь, на кого ти заміряєшся! Батьку, твоє волосся біле, як сніг, а ти розпалився, наче нерозумний хлопець!

- Жінко! - крикнув грізно пан Данило, - ти знаєш, я не люблю цього; знай своє бабське діло!

Шаблі страшно брязкнули; залізо рубало залізо, та іскрами, наче пилом, обсипали себе козаки. Плачучи пішла Катерина в окрему світлицю, впала на ліжко і затулила вуха, щоб не чути брязкоту шабель. Але не так погано рубалися козаки, щоб можна було заглушити їх удари. Серце її хотіло розірватися. Чула вона, як по всьому її тілу проходили звуки: стук стук... “Ні, не витерплю, не витерплю... Може, вже червона кров б’є джерелом із білого тіла. Може, тепер знесилюється мій милий, а я лежу тут!”І вся бліда, ледве переводячи дух, увійшла в хату.

Рівно і страшно бились козаки. Ні той, ні той не подолає. Ось наступає Катеринин батько, подається пан Данило. Наступає пан Данило, подається суворий батько, і знову нарівні. Киплять. Розмахнулися... ох! шаблі дзвенять... і з брязкотом відлетіли вбік клинки.

- Хвалити Бога! - сказала Катерина і скрикнула знову, побачивши, що козаки схопились за мушкети. Поправили кремні, звели курки.

Вистрілив пан Данило, не влучив. Націлився батько... Він старий, він бачить не так гостро, як молодий, але не тремтить його рука. Постріл загримів... Поточився пан Данило. Червона кров залила лівий рукав козацького жупана.

- Ні! - закричав він, - я не продам себе задешево. Не ліва рука, а права отаман. Висить у мене на стіні турецький пістоль: жодного разу за все життя не зрадив він мене. Злізай зі стіни ти, старий товаришу! зроби другові послугу! - Данило простягнув руку.

- Даниле! - закричала розпачливо, вхопивши його за руку і упавши йому в ноги, Катерина, - не за себе благаю, мені один кінець: та недостойна жінка, що живе після свого чоловіка. Дніпро, холодний Дніпро буде мені могилою... Але зглянься на сина, Даниле, глянь на сина. Хто пригріє бідну дитину? Хто приголубить його? Хто вивчить його літати на вороному коні, битися за волю і віру, пити й гуляти по-козацькому? Пропадай, сину мій, пропадай! Тебе не хоче знати батько твій! Глянь, як він одвертає обличчя своє. О! тепер я знаю тебе! Ти звір, а не людина! У тебе вовче серце, а душа лукавої гадини! Я думала, я гадала, що в тебе хоч крапля жалості є, що в твоєму кам’яному тілі людське почуття горить. Страшно я помилилася. Тобі це радість дасть. Твої кості весело танцюватимуть у труні, коли почуєш, як нечестиві звірі ляхи кинуть у полум’я твого сина, коли син твій буде верещати під ножами і окропом. О, я знаю тебе! Ти радий тоді з труни підвестися і роздмухати шапкою вогонь, що вихруватиме під ним!

- Стій, Катерино! Йди, мій любий Іване, поцілую тебе! Ні, дитино, ніхто не зачепить волоска твого. Виростеш ти на славу батьківщині; як вихор ти літатимеш перед козаками, з оксамитовою шапкою на голові, з гострою шаблею в руці. Дай, батьку, руку! Забудемо, що було між нами! Якщо вчинив тобі неправе, винюся. Чому ж ти не даєш руки? - говорив Данило батькові Катерини, який стояв на одному місці, не виказуючи на обличчі ні гніву, ні примирення.

- Батьку! - крикнула Катерина, обнявши й поцілувавши його. - Не будь невблаганним, прости Данила; він більше вже не завдасть тобі прикрості!

- Заради тебе тільки, дочко моя, прощаю! - відповів він, поцілував її і блиснув чудно очима.

Катерина трохи здригнулася: чудним здався їй поцілунок і страшним блиск очей. Вона сперлася на стіл, на якому перев’язував поранену руку свою пан Данило, думаючи, що погано й не по-козацькому він зробив, перепросивши тестя, коли ні в чому не завинив.

 

 

IV

 

Блиснув день, але не сонячний; небо хмарилося, і тонкий дощ сіявся на поля, на ліси, на широкий Дніпро. Прокинулась пані Катерина, та зажурена: очі заплакані, вся смутна і неспокійна.

- Чоловіче мій любий, чоловіче дорогий, чудний мені сон наснився!

- Який сон, моя люба пані Катерино?

- Снилося мені, і так яскраво, неначе наяву, снилося мені, що батько мій це той самий виродок, якого ми бачили в осавули. Але прошу тебе, не вір сну: мало що примариться. Ніби я стояла перед ним, тремтіла вся, боялася, а від кожного слова його стогнали мої жили. Якби ти чув, що він говорив...

- Що ж він говорив, золота моя Катерино?

- Казав: “Ти подивись на мене, Катерино, я гарний! Люди дарма кажуть, ніби я бридкий; я буду тобі добрим чоловіком. Подивись, як я бісики пускаю очима!” - Тут навів він на мене вогненні очі, я скрикнула і прокинулася.

- Так, сни багато кажуть правди. Чи знаєш ти, що за горою не дуже спокійно? Ляхи стали зазирати знову. До мене Горобець прислав сказати, щоб я не спав. Дарма тільки він турбується: я й без того не сплю. Хлопці мої цієї ночі зробили дванадцять засіків. Посполитих[4] частуватимемо свинцевими сливами, а шляхтичі потанцюють і від батогів.

- А батько знає про це?

- У печінках сидить твій батько! Я й досі розгадати не можу його. Багато, мабуть, він гріхів взяв на свою душу у чужій землі. Чи чувана річ: живе вже близько місяця, і хоч би раз розвеселився, як добрий козак! Не захотів випити меду! Чуєш, Катерино, не захотів меду випити, що я витрусив у берестівських жидів. Ей, хлопче! - покликав пан Данило, - біжи до льоху, принеси меду! Горілки навіть не п’є! Хай йому всячина! Мені здається, пані Катерино, що він і в господа Христа не вірує. А ти як гадаєш?

- Бозна-що кажеш ти, пане Даниле!

- Дивно, пані! - провадив далі Данило, взявши глиняний кухоль у козака, - навіть погані католики ласі до горілки, самі тільки турки не п’ють. А що, Стецьку, багато хлиснув меду в льоху?

- Покуштував тільки, пане!

- Брешеш, собачий сину! Бач, як мухи обсіли вуса! з очей видно, що видудлив десь піввідра. Ех, козаки! що за добрий народ. Все радий віддати товаришеві, а хмільне висушить сам. Я, пані Катерино, щось давненько не був п’яним. Га?

- Ото давно! А минулого...

- Не бійся, не бійся, більше кварти не вип’ю! А ось і турецький ігумен лізе в двері! - промовив він, побачивши тестя, який нагнувся, щоб увійти в двері.

- А що ж це, моя доню! - сказав батько, скидаючи з голови шапку з чудовими самоцвітами, - сонце вже високо, а в тебе обід не готовий?

- Готовий обід, пане батьку, зараз поставимо! Виймай горщик із галушками! - сказала пані Катерина старій служниці, що обтирала дерев’яний посуд. - Ні, краще я сама вийму, - казала далі Катерина, - а ти поклич хлопців.

Усі сіли на долівці кружком: проти покуття пан батько, ліворуч пан Данило, праворуч пані Катерина і десять найвірніших козаків у синіх і жовтих жупанах.

- Не люблю я цих галушок! - сказав пан батько, трохи попоївши і відклавши ложку, - ніякого смаку нема!

“Знаю, що тобі смачніша жидівська локшина”, - подумав собі пан Данило, а уголос сказав.

- Чому ж, тестю, ти кажеш, що смаку нема в галушках? Погано зроблені, або що? Моя Катерина так готує галушки, що й гетьманові рідко трапляється скуштувати такі. А гидувати ними нема чого. Це християнська страва. Всі святі люди й угодники Божі їли галушки.

Мовчить батько; замовк і пан Данило.

Подали печеного підсвинка з капустою і сливами.

- Я не люблю свинини! - сказав Катеринин батько, вигрібаючи ложкою капусту.

- Чому ж не любити свинини? - спитав Данило, - самі тільки турки і жиди не їдять свинини.

Ще суворіше насупився батько.

Тільки саму лемішку з молоком і їв старий батько і потягнув, замість горілки, з пляшки, що була у нього за пазухою, якусь чорну воду.

Пообідавши, заснув Данило молодецьким сном і прокинувся тільки надвечір. Сів і став писати листи до козацького війська; а пані Катерина почала колисати ногою колиску, сидячи на припічку. Сидить пан Данило, дивиться лівим оком на лист, а правим у вікно. А з вікна далеко виблискують гори і Дніпро. За Дніпром синіють ліси. Мерехтить угорі ясне нічне небо; але не далеким небом і не синім лісом милується пан Данило: дивиться він на косу, на якій чорніє старий замок. Йому здалося, нібито блиснуло вогнем у замку вузеньке віконце. Але все тихо. Це, мабуть, йому здалося. Чути тільки, як глухо гуде внизу Дніпро, і з трьох боків, один по одному, лунають удари раптом здійнятих хвиль. Він не бунтує. Він, наче старий дід, бурчить і ремствує; йому ніщо не любе; все перемінилося навколо нього; тихо ворогує він із прибережними горами, лісами, лугами, котить свою скаргу на них до Чорного моря.

Ген на широкому Дніпрі зачорнів човен, і в замку знову наче блиснуло щось. Тихенько свиснув Данило, і вибіг на свист вірний хлопець.

- Бери, Стецьку, із собою мерщій гостру шаблю та рушницю і рушай за мною!

- Ти йдеш? - спитала пані Катерина.

- Йду, жінко. Треба оглянути всі місця, чи все гаразд.

- Але ж страшно лишатися на самоті. Мене сон так і хилить. А що, як мені знову насниться те саме? Я навіть не певна, чи справді то снилося, чи було наяву.

- З тобою баба залишається, а в сінях і у дворі сплять козаки.

- Баба спить уже, а на козаків я щось не покладаюся. Слухай, пане Даниле, замкни мене в кімнаті, а ключ візьми з собою. Мені тоді не так буде страшно, а козаки хай ляжуть перед дверима.

- Хай буде так! - сказав Данило; витираючи рушницю і насипаючи на поличку пороху.

Вірний Стецько уже стояв напоготові, з усією козацькою зброєю. Данило одяг смушеву шапку, зачинив вікно, засунув на засуви двері, замкнув і вийшов тихенько з подвір’я, поміж козаками своїми, що спали, в гори.

Небо майже все прочистилося. Свіжий вітер ледве-ледве повівав з Дніпра. Якби не чути було здалеку скигління чайки, то все б здавалося занімілим. Аж ось почувся наче шерех... Бурульбаш із вірним слугою тихо сховався за терновий кущ, що прикривав зрублений засік. Хтось у червоному жупані, з двома пістолями, з шаблею на боку, спускався з гори.

- Це тесть! - промовив пан Данило, розглядаючи його з-за куща. - Чого і куди йому треба о цій порі? Стецьку, не проґав, пильнуй обома, куди піде пан отець...

Чоловік у червоному жупані зійшов на самий берег і повернув до коси.

- Ага! он куди! - сказав пан Данило. - Що, Стецьку, адже він саме прямує до кубла чаклуна?

- Еге ж, напевне, не в інше місце, пане Даниле! інакше ми бачили б його на тому боці. А він зник біля замку.

- Стривай, нехай вилізе, а потім і ми підемо за ним слідком. Тут щось таки є. Ні, Катерино, я казав тобі, що твій батько погана людина; не так він і робив усе, як православний.

Уже промайнули пан Данило та його вірний хлопець на виступі берега. Уже їх не видно. Непробудний ліс, що оточував замок, сховав їх. У верхньому вікні заблимало світло. Стоять козаки внизу і міркують, як би увійти їм. Ні воріт, ні дверей не видно, з подвір’я, мабуть, є хід, але як туди потрапити? Здалеку чути, як бряжчать ланцюги і бігають собаки.

- Чого тут довго думати! - сказав пан Данило, побачивши перед вікном високого дуба. - Постій тут, малий! Я здеруся на дуба, з нього можна дивитись у вікно.

Тоді зняв він із себе пояс, скинув шаблю, щоб не бряжчала, і, вхопившись за гілля, зліз догори. У вікні ще світилося. Сівши на гілку біля самого вікна, вхопився він рукою за дерево і став дивитися: в кімнаті й свічки нема, а світиться. На стінах дивні знаки. Висить зброя, але все якась дивна: такої не носять ні турки, ні кримці, ні ляхи, ні християни, ні славний народ шведський. Під стелею сюди-туди шугають кажани, і тіні від них мигтять по стінах, по дверях, по помосту. Ось прочинилися без рипіння двері. Входить хтось у червоному жупані і просто до столу, застеленого білою скатертиною. Це він, це тесть! Пан Данило спустився трошки нижче і притулився щільніше до дерева.

Пошук на сайті: