Микола Гоголь - Шинель

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Mykola_gogol_shynel.docx)Mykola_gogol_shynel.docx59 Кб6172
Скачать этот файл (Mykola_gogol_shynel.fb2)Mykola_gogol_shynel.fb2113 Кб1714

 

Микола Гоголь

ШИНЕЛЬ 
 

В департаменті... та краще не називати, в якому департа¬менті. Нічого немає сердитішого за всякі департаменти, полки, канцелярії, одно слово, всякі урядові стани. Тепер уже кожна приватна людина вважає в особі своїй ображеним усе грома¬дянство. Кажуть, зовсім недавно надійшла просьба від одного капітан-ісправника не пригадую, якого міста, в якій він ви¬словлює виразно, що гинуть державні постанови і що свя¬щенне ім'я його виголошується зовсім всус. А на доказ він додав до просьби величезний том якогось романтичного твору, де через кожні десять сторінок з'являється капітан-ісправник, подекуди навіть в цілком п'яній подобі. Отже, щоб уникнути всяких прикростей, краще департамент, що про нього мова, ми назвемо одним департаментом. Отже, водному де¬партаменті служив один чиновник, не можна сказати, щоб дуже визначний, низенький на зріст, трохи рябуватий, трохи ру¬дуватий, трохи навіть з вигляду підсліпуватий, з невеличкою ли¬синою на лобі, із зморшками по обидва боки щік і з кольором об¬личчя, як то кажуть, гемороїдальним... Що ж робити, винен пе¬тербурзький клімат. Коли ж говорити про чин (бо в нас най¬перше треба оголосити чии), то вій був те, що називають довіч¬ний тнтуляриий совітиик, з якого, відома річ, наглузувалися та накепкувались вдосталь різні письменники, що мають похваль¬ний звичай напосідати на тих, хто не може кусатися. На пріз¬вище чиновник був Башмачкін. Уже з самого імені видно, що воно колись пішло від башмака; та коли, в який час і яким спо¬собом пішло воно від башмака, нічого про це не відомо. І батько, і дід, і навіть шурин, і всі Башмачкіни ходили в чобо¬тях, підбиваючи тільки разів зо три на рік нові підметки. Ім'я йому було - Акакій Акакійович. Можливо, читачеві воно здається трохи чудним та вишуканим, але можна запевнити, що його ніяк не шукали, а що самі собою склалися такі об¬ставини, що ніяк не можна було дати іншого імені, і це ста¬лося саме ось як: народився Акакій Акакійович проти ночі, якщо тільки не зраджує пам'ять, під 23 березня. Покійниця- матінка, чиновниця і дуже добра жінка, налагодилась, як і го¬диться, охрестити дитину. Матінка ще лежала на ліжку проти дверей, а праворуч стояв кум, піречудесна людина, Іван Іва¬нович Єрошкіи, що служив за столоначальника в сенаті, і кума, дружина квартального офіцеражінка неабияких чеснот, Орина Семеиівна Бєлобрюшкова. Породілі дали на вибір, яке з трьох вибрати: Мокія, Сосія, чи назвати дитину в Ім'я муче¬ника Хоздазата. «Ні», подумала покійниця, «імена все якісь такі». Щоб догодити їй, розгорнули календар в іншому місці; знов вийшли троє імен: Трифілій, Дула і Варахасій. «Чиста тобі кара!» проказала стара: «які все імена! Я, далебі, ніколи й не чула таких. Нехай би ще Варадат чи Варух, а то Трифілій та Варахасій». Ще перегорнули сторінку — вийшли: Павсикахій та Вахтисій. «Ну, я вже бачу», сказала стара: «що, видко, така його доля. Коли вже так, нехай краще зватиметься, як І батько його. Батько був Акакій, то нехай і син буде Акакій». Таким ото чином і пішло Акакій Акакійович. Дитину охрестили, при¬чому вона заплакала й так скривилася, иемов передчувала, що буде титулярним совітником. Отже, ось яким чином сталося все це. Ми навели все це для того, щоб читач міг сам бачити, що трапилося все з цілковитої неминучості, і іншим ім'ям назвати було ніяк неможливо. Коли і в який час він вступив до депар¬таменту і хто призначив його, цього ніхто не міг пригадати. Скільки не змінялося директорів та всяких начальників, його бачили всі иа одному і тому ж місці, в тім же стані, иа тій же посаді, все тим самим чиновником для письма, так що потім упевнилися, що він, видно, так і на світ народився уже зовсім готовий, .у Віцмундирі І з лисиною на голові. В департаменті не виявляли до нього ніякої пошани. Сторожі не тільки не вста¬вали з місця, коли він проходив, але навіть і не дивились на нього, немов через приймальню пролетіла звичайна муха. На¬чальники поводилися з ним якось холодно-деспотично. Який- небудь помічник столоначальника просто тикав йому під ніс папери, не сказавши навіть: «перепишіть», чи там «ось цікава, нічогенька справа», чи що-иебудь таке приемне, як заведено в благопристойних службах. І він брав, поглянувши тільки на папір, не дивлячись, хто йому поклав і чи мав на те право. Він брав і одразу ж приладжувався писати його. Молоді чиновники підсміювалися й глузували з нього, скільки ставало канцеляр¬ської дотепності, розказували тут же при ньому всякі вигадані про нього історії; про його хазяйку, сімдесятилітню бабу, го¬ворили, що вона б'є його, допитувались, коли буде їхнє весілля, сипали на голову йому папірці, називаючи це снігом. Та ні од¬ним словом не обзивався на це Акакій Акакійович, начебто нікого і не було перед ним. Це не мало навіть впливу на роботу його: серед усіх цих докук не робив він ні одної помилки в письмі. Тільки коли занадто вже нестерпний був жарт, коли штовхали його під руку, заважаючи провадити своє діло, він промовляв: «Облиште мене, і навіщо ви мене кривдите». І щось чудне було в словах і в голосі, яким їх проказувано. В ньому чулося щось таке, схиляюче до жалю, що один молодий чоло¬вік, недавно призначений, який за прикладом інших, дозволив був собі посміятися з нього, раптом спинився, немов чим прой¬нятий, I відтоді ніби все змінилося перед ним і стало в іншому вигляді. Якась неприродна сила відштовхнула його від това¬ришів, з якими він познайомився, вбачавши в них пристойних, світських людей. І довго потім, серед найвеселіших 'ХВИЛИН, уявлявся йому низенький чиновник з лисинкою на лобі, з сво¬їми проникливими словами: «облиште мене, навіщо ви мене кривдите» —і в цих проникливих словах бриніли інші слова: «я брат твій». І закривався рукою бідолашний молодий чоло¬вік, і багато разів здригався він потім на віку своїм, бачачи, як багато в людині нелюдяності, як багато приховано лютої гру¬бості у витонченій, освіченій світськості і, божеі навіть у тій людині, яку світ визнає за благородну й чесну...
Навряд чи де можна було знайти людину, що так жила б 
у споїй посаді. Мало сказати: він служив ретельно, ні, він слу¬жив з любов'ю. Там, у цьому переписуванні, йому ввижався якийсь свій розмаїтий і приємний світ. Насолода відбивалась на обличчі його; деякі літери у нього були фаворитидо яких коли він добирався, то був сам не свій і підсміювався, 1 під¬моргував, і помагав губами, так що в обличчі його, здавалося, можна було прочитати кожну літеру, яку виводило перо його. Коли б відповідно до його ретельності давали йому нагороди, вій би, на диво собі, може, навіть потрапив би у статські совіт- ники 2; але вислужив він, як висловлювалися дотепники, його товариші, пряжку в петлицю та нажив геморой у сідницю. А втім, не можна сказати, щоб не було до нього ніякої уваги. Один директор, бувши добрий чоловік і бажаючи нагородити його за довголітню службу, наказав дати йому що-небудь знач¬ніше, ніж звичайне переписування; а саме, з закінченої вже справи звелено було йому скласти якийсь папірець до другої •урядової установи; справа полягала тільки в тому, щоб пере¬мінити заголовний титул та замінити подекуди дієслова пер¬шої особи на третю. Це завдало йому стільки роботи, що він упрів зовсім, тер лоба, і нарешті сказав: «Ні, краще дайте я пе¬репишу що-небудь». Відтоді й залишено його назавжди пере¬писувати. Поза цим переписуванням, здавалося, для нього нічого не існувало. Він не думав зовсім про свій одяг: віцмун¬дир у нього був, не зелений, а якогось рудувато-борошняного кольору. Комірчик на ньому був вузенький, низенький, так що шия його, хоч була й не довга, поверх цього комірчика здава¬лася надзвичайно довгою, немов у тих гіпсових кошенят, які мотають головами та яких носять на головах цілими десятками російські іноземці. І завжди що-небудь та прилипало до його віцмундира: чн сінця віхтик, чи яка-небудь ниточка; до того ж, він мав особливу вправність, ходячи вулицею, нагодитися під вікно саме тоді, як із нього викидали всяку погань, і тому раз у раз носив иа своєму кашкеті шкаралупиии з кавунів і динь та інший такий непотріб. Ні разу за життя не звернув ній уваги на те, що діється й відбувається кожного дня на вулиці, на що, як відомо, завжди подивиться його ж гаки брат, молодий чи¬новник, який так далеко заходить проникливістю бистрого свого погляду, що запримітить навіть, у кого на тому боці тро¬туару відпоролась знизу панталонів штрипка, — що викликає завжди лукаву усмішку на обличчі його. Та Акакій Акакійович коли й дивився «а щось, то бачив на всьому своТ чисті, випи¬сані рівним почерком рядки, і тільки хіба, як не знати звідки взявшись, — коняча морда клалася йому на плече і напускала ніздрями цілий вітер у щоку, тільки тоді примічав він, ідо вій не на середині рядка, а скоріше на середині вулиці. Приходячи додому, вій сідав одразу ж до столу, сьорбав нашвидку свій капусняк і Те шматок яловичини з цибулею, зовсім не помі¬чаючи їх смаку, їв усе це з мухами і з усім, що б не послав бог на ту пору. Помітивши, що шлунок починав надиматися, вста¬вав з-за столу, виймав слоїчок з чорнилом і переписував па¬пери, принесені додому. Коли ж їх не траплялось, він списував навмисно, ради власної втіхи, копію для себе, особливо як папір був визначний не так красою стилю, як адресуванням до якої-иебудь нової або поважної особи.
Навіть у ті години, коли зовсім потухає петербурзьке сіре небо і весь чиновний люд наївся й пообідав хто як міг, відпо¬відно до одержуваної платні та власної забаганки, коли все вже відпочило після департаментського скрипіння перами, бі¬ганини, своїх і чужих необхідних занять і всього того, що зав¬дає собі з власної волі, більше навіть, як треба, невгамовна людина, коли чиновники квапляться віддати втіхам решту часу: хто жвавіший, мчить до театру; хто на вулицю, приділюючи його на розглядання деяких капелюшків; хто иа вечірку, — витратити його в компліментах якій-небудь гарненькій дівчині, зірці невеликого чиновницького кола; хю, і це буває найча¬стіше, іде просто до свого брата чиновника на четвертий чи третій поверх, у дві невеликі кімнати з передпокоєм чи кухнею і деякими модними претензіями, лампою чи іншою річчю, здо¬бутою багатьма жертвами, відмовами від обідів, гулянок; одно слово, навіть тоді, коли всі чиновники розпорошуються по ма¬леньких квартирках своїх приятелів пограти в штурмовий віст , присьорбуючи з склянок чай з копійчаними сухарями, затя- гаючись димом з довгих цибухів, розказуючи під час здачі яку-небудь плітку, занесену з вищого товариства, від якого ніколи і ні в якому стані не може відмовитись росіянин, або навіть, коли иема про що говорити, розказуючи вічний анекдот про коменданта, якому прийшли сказати, що підрубано хвоста коневі иа фальконетовому монументі ; — одно слово, навіть тоді, коли все прагне розважитись, Акакій Акакійович не від¬давайся ніякій розвазі. Ніхто не міг сказати, щоб коли-небудь бачив його на якому-иебудь вечорі. Написавшись до смаку, він лягав спати, усміхаючись заздалегідь на думку про завт¬рашній день: що то бог пошле переписувати завтра? Так про¬ходило мирне життя чоловіка, що, з чотирма стами жалування, умів бути задоволеним з своєї долі, і дійшло б, можливо, до глибокої старості, якби не було різних лих, розсипаних на життєвій дорозі не тільки титулярним, а навіть тайним, дій¬сним, надвірним і всяким совітникам, навіть і тим, що нікому не дають порад, ні від кого не беруть їх самі. 
Є в Петербурзі дужий ворог усіх тих, хто дістає чотириста карбованців на рік платні чи близько того. Ворог цей ие хто ін¬ший, як наш північний мороз, хоч кажуть проте, що вій дуже корисний для здоров'я. О дев'ятій годині ранку, саме о тій годині, коли вулиці вкривають чиновники, простуючи до де¬партаменту, починає він давати таких сильних і колючих щут- ків без розбору по всіх носах, що бідолашні чиновники зовсім не знають, куди й подітись з ними. В той час, коли навіть у посі¬дачів високих посад болить від морозу лоб і сльози висту¬пають з очей, бідні титулярні совітиики іноді бувають зовсім беззахисні. Увесь порятунок полягає в тому, щоб .у благенькій шинельчииі перебігти, якомога швидше, п'ять чи шість вулиць і потім натупатись гарненько ногами в швейцарській, поки ие відтануть всі замерзлі дорогою здібності й обдаровання до справляння служби. Акакій Акакійович з якогось часу почав відчувати, що його якось особливо дошкульно стало припікати в спииу і в плече, хоч він і старався перебігти якомога швид¬ше законну відстань. Він подумав нарешті, чи не криється яких гріхів у його шинелі. Розглянувши її гарненько в себе дома, він виявив, що в двох чи трьох місцях, саме иа спині та на плечах, вона стала зовсім як серпинка: сукно так >уже витерлось, що світилося, і підкладка розлізлась. Треба знати, що шинель Акакія Акакійовича теж правила за об'єкт глу¬зувань чиновникам: в неї відбирали навіть благородне ім'я шинелі і називали її капотом. Та й справді, вона мала якусь дивну будову: комір її зменшувався щороку дедалі більше, бо йшов на доточування інших частин. Доточування ие показу¬вало вправності кравця і виходило, справді, лантухувато й негарно. Побачивши, в чому річ, Акакій Акакійович вирішив, що шинель треба буде віднести до Петровича, кравця, що мешкав десь на четвертому поверсі по чорних сходах, і хоч був сліпий на одне око і мав ряботиння по всьому обличчю, досить удало латав чиновницькі та всякі інші панталони І 
фрачи, розуміється, коли бував у тверезому стані і не плекав у голові якого-небудь іншого наміру. Про цього кравця, звісно, не слід би багато говорити, та коли вже так заведено, шоб у повісті характер кожної особи був цілком означений, то, ні¬чого не вдієш, подавайте нам і Петровича сюди. Спершу він називався просто Григорій і був кріпаком у якогось пана; Петровичем вій почав зватися з того часу, як дістав від¬пускну 1 і став випивати досить сильно в усякі свята, спочатку у великі, а потім, без розбору, у всі церковні, де тільки стояв у календарі хрестик. Щодо цього він не зраджував дідівських звичаїв і, сварячись з дружиною, називав II мирською жінкою й німкенею. А що в нас уже зайшло про жінку, то треба буде й про неї сказати слів зо двоє; та, на жаль, про неї не багато було відомо, хіба тільки те, що в Петровича є жінка, носить навіть чепчик, а не хустку, але красою, як здається, вона не могла похвалитися; принаймні, зустрічаючись з нею, самі тільки гвардійські солдати зазирали їй під чепчик, морг¬нувши вусом і видавши якийсь особливий голос.
209

Сторінка 1 з 4 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 > У кінець >>

Пошук на сайті: