Микола Гоголь - Шинель (сторінка 4)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Mykola_gogol_shynel.docx)Mykola_gogol_shynel.docx59 Кб6489
Скачать этот файл (Mykola_gogol_shynel.fb2)Mykola_gogol_shynel.fb2113 Кб1954
Віддалі, бог знає де, миготів огник .у якійсь будці, що, здавалося, стояла на краю світу. Веселість Акакія Акакійо¬вича якось тут значно зменшилась. Він ступив на майдан не без якогось мимовільного остраху, начебто серце його перед¬чувало щось недобре. Він оглянувся назад і на всі боки: наче море навколо нього. «Ні, краще й не дивитись», подумав і йшов, заплющивши очі, і, коли розплющив, щоб глянути, чи близько кінець майдану, враз побачив, що перед ним стоять, майже перед носом, якісь люди з вусами, які саме, цього вже він не міг навіть розібрати. Йому затуманилося в очах і заби¬лося в грудях. «А шинель же моя!» сказав один з них промо¬вим голосом, схопивши його за комір. Акакій Акакійович хотів був уже закричати «караул», як другий приставив йому до самого горла кулак, завбільшки як чиновницька голова, і промовив: «ану, тільки крикни!» Акакій Акакійович почув тільки, як зняли з нього шинель, дали йому штовхана коліном, І він упав навзнак на сніг і нічого вже більше ие почував. Через кілька хвилин він опам'ятався і звівся на ноги, та вже нікого не було. Він почував, що в полі холодно і шинелі нема, почав кричати, та голос, здавалося, й ие думав долітати до і.раїв майдану. Повний одчаю, не перестаючи кричати, кинузся він бігти через майдан просто до будки, біля якої стояв бу¬дочник, і, спершись на свою алебарду, дивився, здається, з цікавістю, бажаючи дізнатись, якого це чорта біжить до нього здаля і кричить людина. Акакій Акакійович, прибігши до нього, почав задиханим голосом кричати, що він спить і ні за чим не дивиться, ие бачить, як грабують людину. Будочник відповів, що він не бачнв нічого, що бачив, як спинили йзго серед майдану якісь двоє людей, але думав, що то були його приятелі; а нехай він, замість того, щоб задарма лаятись, ліле завтра до надзирателя, то надзиратель розшукає, хто взяв шинель. Акакій Акакійович прибіг додому зовсім у безладді: волосся, якого ще водилося трохи в невеликій кількості в нього на висках, на потилиці, геть розтріпалося; бік і груди і всі панталони були в снігу. Стара господиня його квартири, зачувши сильний стукіт у двері, похапцем скочила з постелі і в черевику на одній тільки нозі побігла відчиняти двері, при¬тримуючи на грудях своїх, ради скромності, рукою сорочку; але, відчинивши, відступила назад, побачивши в такому ви¬гляді Акакія Акакійовича. Коли ж розповів він, що сталося, вона сплеснула руками і сказала, що треба йти просто до частиого ', шо квартальний обдурить, пообіцяє й почне водити; а найкраще йти просто до частного, що він навіть їй знайо¬мий, бо Анна, чухонка, що служила перше в неї за куховарку, стала тепер у частиого за няньку, що вона часто бачить його самого, як він проїздить повз їх дім, і що він буває кожної неділі в церкві, молиться, і в той же час весело дивиться ка всіх, і що, виходить, з усього видно, повинен бути доброю людиною. Вислухавши такий рішенець, Акакій Акакійович, засмучений побрів до своєї кімнати, і як він провів гам ніч, нехай скаже той, хто може .хоч трохи уявити собі становище іншого. Ранєнько-вранці пішов він до частного; але сказали, шо спить; він прийшов о десятій — сказали знову спить; він прийшов об одинадцятій годині — сказали: та нема частного дсма; він в обідню пору — та писарі в прихожій ніяк не хотіли пустити його і хотіли неодмінно знати, за яким він ділом і яка його потреба привела, і що таке сталося. Отож, нарешті, Ака¬кій Акакійович вперше в житті захотів показати характер і сказав навідруб, шо йому треба персонально бачити самого частного, що вони не сміють його не допустити, і що він при¬йшов з департаменту за казенним ділом, а що ось як він на них поскаржиться, то вже тоді вони знатимуть. Проти цього писарі не посміли нічого сказати, і один з них пішов викликати частного. Частний якось дуже чудно сприйняв розповідь про пограбування шинелі. Замість того, шоб звернути увагу на го¬ловний пункт справи, вій почав розпитувати в Акакія Акакі¬йовича: та чого він так пізно повертався, та чи не заходив вій і чи не був у якомусь непорядному домі, отож Акакій Акакі¬йович сконфузився зовсім і вийшов од нього, сам не певний, чи набере належного ходу справа про шинель, чи ні. Весь цей день він не був у департаменті (єдиний випадок на його віку). На другий день прийшов він весь блідий і в старом.у капоті своєму, що став іше нужденніший. Розповідь про грабунок шинелі, хоч і знайшлися такі чиновники, що не проминули на¬віть і тут посміятися з Акакія Акакійовича, проте багатьох зворушила. Вирішили одразу ж зробити для нього складчину, але зібрали чисту дрібницю, бо чиновники і так уже дуже витра¬тились, підписавшись на директорський портрет і на одну якусь книгу, иа пропозицію начальника відділу, що був при¬ятель її авторові, — отже, сума зібралася нікчемна. Один якийсь, зворушений жалістю, надумався принаймні допомогти Акакієві Акакійовичу доброю порадою, сказавши, щоб він пі¬шов не до квартального, бо, хоч і може трапигнсь, що квар¬тальний, бажаючи заслужити похвалу начальства, знайде якимсь способом шинель, але шинель все ж залишиться в по¬ліції, коли він не подасть законних доказів, що вона належить йому; а найкраще, щоб пін звернувся до одної значної особи; що значна особа, списавшись з ким треба, може примусити, щоб швидше пішла справа. Нічого не зробиш, Ака¬кій Акакійович наважився йти до значної особи. Яке саме і в чому полягало урядування значної особи, це й досі річ невідома. Треба знати,'що одна значна особа недав¬но став значною особою, а доти був незначною особою. А втім, посада його тепер ие вважалася значною, як порів¬няти з іншими, іше значнішими. Але завжди знайдеться таке коло людей, що їм незначне на погляд інших є вже значне. А втім, він намагався збільшити значність багатьма іншими способами, а саме: завів, щоб нижчі чиновники зустрічали його ще на сходах, коли він приходив на посаду; щоб до нього просто з'явитися ніхто не смів, а щоб відбувалось усе поряд¬ком найсуворішим: колезький регістратор доповів би губерн¬ському секретареві, губернський секретар — титуляриому, чи якому випадало іншому, I щоб уже таким способом доходила справа до нього. Так воно вже на святій Русі все заражене наслідуванням: кожне передражнює й корчить свого началь- пика. Кажуть навіть, якийсь титулярний совітник, коли при¬значили його за правителя якоїсь окремої невеличкої канце¬лярії, зараз же одгородив собі осібну кімнату, назвавши її «кімнатою урядування», і поставив біля дверей якихось ка¬пельдинерів, з червоними комірами, в галунах, що бралися за ручку дверей і відчиняли їх кожному прихожому, хоча в «кім¬наті урядування» насилу міг уміститься звичайний письмовий стіл. Вдача і звичаї значної особи були солідні й в£- льчиі, але не надто складні. Головною підвалиною його си¬стеми була суворість. «Суворість, суворість і — суворість», го¬ворив вій звичайно, і при останньому слові пильно дивився в обличчя тому, до кого говорив. Хоча, зрештою, для цього й ие було ніякої причини, бо той десяток чиновників, що становили весь урядовий механізм канцелярії, і без того перебував у належнім страху: побачивши його здаля, залишав уже діло й дожидався, стоячи навитяжку, поки начальник пройде через кімнату. Звичайна розмова його з нижчими відзначалася су¬ворістю і складалася майже з трьох фраз: «як ви смієте? чи знаєте, з ким говорите? чи розумієте ви, хто стоїть перед вами?» А втім, він був душею ие зла людина, добра з товари¬шами, послужлива; але генеральський чин зовсім збив його з пантелику. Діставши генеральський чин, він якось заблудився, збився з пуття і зовсім не знав, ял йому бути. Коли йому випа¬дало бути з рівними собі, він був іще людина як слід, людина дуже порядна, з багатьох поглядів навіть не дурна людина; та як тільки траплялось йому бути в товаристві, де були люди хоч на один чин нижчі проти нього, там він був просто хоч викинь: мовчав, і стан його викликав жаль ще й тим, що на¬віть і сам він почував, що міг би провести час незрівнянно краще. В очах його часом світилося сильне бажання пристати до якоїсь цікавої розмови та гуртка, але його спиняла думка: чи не буде це занадто вже з його боку, чи ие буде фаміль¬ярно, і чи не зменшить він тим свого значення? І внаслідок таких міркувань він зоставався постійно вже в однаковому мовчазному стані, вимовляючи тільки зрідка якісь односкла¬дові звуки, і набув таким чином титулу иайнудотнішої лю¬дини. До такої ото значної особи з'явився наш Акакій Акакійович, І з'явився в час найиесприятливіший, вельми недо¬речно для себе, хоча, зрештою, доречно для значної особи. Значна особа перебував у своєму кабінеті і дуже-дуже весело розговорився з одним недавно прибулим давнім знайомим і товаришем дитинства, що з ним кілька років не бачився. В цей час доповіли йому, що прийшов якийсь Башмачкін. Він спи¬тав урочисто: «Хто такий», йому відповіли: «Якийсь чинов¬ник». — «АгаІ може почекати, зараз не час», сказала значна людина. Тут треба сказати, шо значна людина порядно при- брехнула: в нього був час, вони давно вже з приятелем пере¬говорили все чисто і давно вже перекладали розмову дуже довгими мовчанками, легенько тільки поплескуючи один од¬ного по стегну і приказуючи: «так, Іване Абрамовичуі» — «отак, Степане Варламовичу!», та при всьому тому, все ж, звелів він чиновникові почекати, шоб показати приятелеві, людині, що давно не служила й засиділася дома на селі, скільки часу чиновники чекають у нього в прихожій. Нарешті, наговорившись, а ше більше намовчавшись досхочу та вику¬ривши сигарку, в дуже вигідних кріслах з відкидними спин¬ками, він, нарешті, начебто враз згадав і сказав секретареві, шо спинився біля дверей з паперами для доповіді: «ага, там же стоїть, здається, чиновник, скажіть йому, шо він може зайти». Побачивши покірливий вигляд Акакія Акакійовича га його старенький віцмундир, він обернувся до нього І раптом сказав: «чого вам треба?» голосом уривчастим і твердим, якого він навмисне вчився заздалегідь у себе в кімнаті, на самоті і перед дзеркалом, ше за тиждень до того, як здобув теперішню свою посаду і генеральський чин. Акакій Акакійо¬вич уже заздалегідь відчув належний страх, трохи зніяковів і, як умів, скільки могла дозволити йому здатність до мови, висловив, додаючи навіть частіше, ніж іншим разом, часточки «той», шо була, мовляв, шинель зовсім нова, 1 тепер пограбо¬ваний нелюдським способом, і шо він звертається до нього, шоб він заступництвом своїм як-иебудь, той, списався б з па¬ном обер-поліцеймейстром чи з ким іншим 1 розшукав шинель. Генералові не знати чому, видалася така поведінка фаміль¬ярною: «Що ж ви, шановний добродію», провадив він урив¬часто: «не знаєте порядку' куди ви зайшли? не знаєте, як ве¬дуться справи? Про це ви б повинні були спершу подати про¬хання до канцелярії; воно пішло б до столоначальника, до начальника відділу, потім передали б його секретареві, а сек¬ретар приставив би його вже до мене...»
«Але ж, ваше превосходительство», сказав Акакій Акакі¬йович, намагаючись зібрати всю невеличку жменю духу, шо тільки була в ньому, і почуваючи разом з тим, шо упрів стра¬шенно; «я, ваше превосходительство, насмілився утруднити тому, шо секретарі, той.. ненадійний народ...»
«Що, шо, що?» сказав значна особа: «звідки ви набра¬лись такого духу? звідки ви думок таких набрались? що це за буйство таке повелося поміж молодими людьми проти началь¬ників та вищих!» Значна особа, здавалося, не помітив, що Акакієві Акакійовичу переступило вже за п'ятдесят років. Ви¬ходить, якби він і міг назватися молодою людиною, то хіба тільки відносно, тобто відносно до того, кому вже було сім¬десят років. «Чи знаєте ви, кому ви це кажете? чи розумієте ви, хто стоїть перед вами? чи розумієте ви це? я вас питаю!» Тут він тупнув ногою, підвищивши голос до такої сильної ноти, що навіть і не Акакієві Акакійовичу зробилося б страш¬но. Акакій Акакійович так і обмер, заточився, затрусився всім тілом і ніяк не міг устояти: якби не підбігли тут же сторожі підтримати його, вій би звалився «а підлогу; його винесли майже непритомного. А значна особа, втішений тим, що ефект перевищив навіть його сподівання, і зовсім захоплений від думки, що слово його може вкинути людину в непам'ять, скоса поглянув на приятеля, щоб побачити, якої він про це думки, і не без втіхи спостеріг, шо приятель перебував у най- непевнішому стані і починав навіть і сам відчувати острах. 
Як зійшов із сходів, як вийшов на вулицю, нічого вже цього не пам'ятав Акакій Акакійович. Він не почував ні рук, ні ніг. За весь вік його ще так сильно не розпікав генерал, та ще й чужий. Він ішов у хуртовину, що свистіла у вулицях, роззявивши рота, збиваючись з тротуарів; вітер, петербур¬зьким звичаєм, віяв на нього з усіх чотирьох боків, з усіх про¬вулків. Вмить надуло йому в горло жабу, і добився вій до¬дому, неспроможний бувши сказати жодного слова; весь роз¬пух і зліг у постіль. Таку силу має часом належне гримання! На другий же день виявилася в нього сильна гарячка. З при¬чини великодушної підмоги петербурзького клімату, хвороба пішла швидше, ніж можна було сподіватися, і коли прийшов лікар, то він, помацавши пульс, нічого не надумав зробити, як тільки приписати припарку, єдино вже для того, щоб хворий не залишився без доброчинної допомоги медицини; а втім, тут же оповістив йому за півтори доби неминучий капут. Після чого звернувся до хазяйки і сказав: «А ви, матінко, і часу марно не гайте, замовте йому одразу ж соснову труну, бо ду¬бова буде для нього дорога». Чи чув Акакій Акакійович ці вимовлені фатальні для нього слова, а коли чув, то чи вразили вонн його тяжко, чи пожалкував він за безталанним життям своїм, — нічого про це невідомо, бо він перебував увесь час у маренні та в гарячці. Видива, одне одного дивніші, ввижалися йому безперестанку: то він бачив Петровича і замовляв йому пошити шинель з якимись пастками на злодіїв, що привиджу¬ 
валися йому безперестанку під ліжком, і він щохвилини кли¬кав хазяйку витягти в нього злодія навіть з-під ковдри; то за¬питував, чого це висить перед ним старий капот його, коли в нього є нова шинель; то здавалося йому, що він стоїть перед генералом, зислухуючи належне гримання, і промовляє: винен, ваше превосходительство; то, нарешті, навіть лихослов-ів, Еиголошуючи найжахливіші слова, аж стара господиня навіть хрестилася від нього, зроду не чувши нічого такого, а тим більше, що слова ці вимовлялися безпосередньо за словом «ваше превосходительство». Далі він говорив цілковиту нісе¬нітницю, так що нічого не можна було зрозуміти, можна було тільки бачити, що безладні слова й думки оберталися все на¬вколо одної і тої ж шинелі. Нарешті, бідолашний Акакій Ака¬кійович віддав дух свій. Ні кімнати, ні речей його не опечату¬вали, бо, по-перше, «е було спадкоємців, а по-друге, залиши¬лось дуже небагато спадщини, а саме: пучок гусячих пер, десть білого казенного паперу, три пари шкарпеток, два чи три ґудзики, що відірвалися від ланталонів, і відомий уже чи¬тачеві капот. Кому все воно дісталось, бог відає, цим, призна¬тися, навіть не цікавився розповідач цієї повісті. Акакія Ака¬кійовича одвезли й поховали. І Петербург зостався без Акакія Акакійовича, наче в ньому його ніколи й не було. Зникла і схо¬валась істота, ніким не оборонена, нікому не дорога, ні для кого не цікава, що навіть не привернула до себе уваги і при¬рододослідника, який не промине настромити на шпильку зви¬чайну муху і роздивитись її в мікроскоп; істота, що зносила покірно канцелярські глузування і без будь-якої надзвичай¬ної пригоди лягла в домовину, та для якої все ж, хоч перед самим кінцем життя, промайнув світлий гість в образі шинелі, що оживив на мить злиденне життя, і на яку отак потім не¬стерпно звалилося нещастя, як звалюється воно на голови во¬лодарів світу цього!.. Через кілька днів після його смерті по¬слано було до нього на квартиру з департаменту сторожа з •наказом негайно з'явитися: начальство, мовляв, кличе; але сторож мусив був повернутися ні з чим, доповівши, що не може вже прийти, і на запитання: «з якої причини?» відповів словами: «та так: він уже помер; три дні як поховали». Отак довідалися в департаменті про смерть Акакія Акакійовича, 1 на другий день на його місці сидів інший чиновник, значно вищий на зріст, що виставляв літери ие таким рівним почер¬ком, а куди похиліше й косіше.
Та хто міг бн уявити, що це ще не все про Акакія Акакі¬йовича, що судилося йому кілька днів прожити гучно по своїй 
смерті, ніби в нагороду за не помічене ніким життя. Але так трапилось, і бідиа історія наша несподівано набуває фанта¬стичного закінчення. По Петербургу раптом пішли чутки, шо біля Калінкіного мосту і далеко подалі став появлятися но¬чами мрець в образі чиновника, що шукає якусь украдену ши¬нель, і, під приводом украденої шинелі, здирає з усіх плечей, незважаючи ні на чин, ні на звання, всякі шинелі: на котах, на бобрах, на ваті, єнотові, лисячі, ведмежі хутра, одно слово, всякого роду хутра й шкури, які тільки вигадали люди, щоб прикрити власну. Один з департаментських чиновників иа власні очі бачив мерця і впізнав у ньому одразу Акакія Ака¬кійовича; але це нагнало на нього такого страху, що він ки¬нувся бігти скільки сили й через те не міг гаразд роздиви¬тись, а бачив тільки, як той здаля посварився на нього паль¬цем. Звідусіль надходили безперестанку скарги, що спини й плечі, нехай би вже тільки тнтуляринх, а то й надвірних совіт- ників, зазнають справжньої простуди з причини частого зди¬рання шинелей. В поліції видано було наказ спіймати мерця хоч би що, живого чи мертвого, і покарати його, для при¬кладу іншим, найнемилосерднішим способом, і його за малим були не спіймали. Якраз будочник якогось кварталу в Ки- рюшчиному провулку схопив був уже зовсім мерця за комір на місці злочину, коли той намірився здерти фризову шинелі» з якогось відставного музики, що свистів у свій час на флейті. Схопивши його за комір, він викликав своїм криком двох то¬варишів, доручивши їм тримати його, а сам поліз иа якусь тільки хвилину за халяву, щоб добути відтіль тавлинку з та- бакою, підживити на якийсь час шість разів на віку приморо¬женого носа свого; але табака, мабуть, була така, шо її не міг витримати навіть і мрець. Не встиг будочник, затуливши пальцем свою праву ніздрю, потягти лівою півжмені, як мрець чхнув так сильно, що зовсім 'забризкав їм усім трьом очі Поки вони піднесли кулаки протерти їх, і слід мерця запався, так що вони й не знали навіть, чи був він, справді, в їх ру¬ках. Відтоді будочники набули такого страху до мерців, що навіть побоювалися хапати й живих, 1 тільки здаля покрику¬вали: «гей, ти, рушай своєю дорогою!» і мрець-чиновник почав з'являтись навіть за Калінкіним мостом, наганяючи великого страху на всіх полохливих людей. Та ми, однак, зовсім забули про одну значну особу, яка, правду кажучи, мабуть, чи не була причиною фантастичного повороту, зрештою, зо¬всім правдивої історії. Насамперед, обов'язок справедливості вимагає сказати, що одна значна особа, незабаром по 
відході нещасного, викартаиого Акакія Акакійовича, відчув щось иіби жаль. Почуття жалю було йому властиве: серпе його знало чимало добрих порухів, дарма, що чин дуже часто заважав їм виявляїися. Як тільки вийшов з кабінету приїжджий приятель, він навіть замислився про бідолашного Акакія Акакійовича, і з цього часу мало не щодня ввижався йому блідий Акакій Акакійович, що не витримав службового кар¬тання. Думка про нього такою мірою непокоїла його, що че¬рез тиждень він навіть послав до нього чиновника, шоб дові¬датись, що він і як, і чи не можна, справді, чим допомогти йому: І коли йому сказали, що Акакій Акакійович нагло помер з гарячки, це його навіть вразило, вій почув докори сумління 1 весь день був у поганому настрої. Щоб якось розважитись 1 забути про неприємне враження, вирядився він на вечірку до одного з приятелів своїх, де застав чимале товариство, а що найкраще, всі там були майже в однаковім чині, отож йому нічого не могло заважати. Це мало надзвичайний вплив на душевний його стан. Вій розходився, став приємним в роз¬мові, чемним,— одно слово, провів вечір дуже приємно. За вечерею випив він склянок зо дві шампанського, — спосіб, як відомо, добре випробуваний шодо веселощів. Шампанське на¬хилило особу до всяких екстрениостей, а саме: вій надумався не їхати ще додому, а заїхати до одної знайомої дами, Ка- роліни Іванівни, — дами, здається, німецького походження, до якої він мав зовсім приятельські почуття. Треба сказати, що значна особа був уже чоловік не молодий, добрий сім'янин, поважний батько родини. Два сини, шо з них один служив уже в канцелярії, І вродлива шістнадцятилітня дочка, з трохи ви¬гнутим, але гарненьким носиком, приходили щодня поцілувати його руку, приказуючи: «Ьопіоиг, рараї»1 Дружина його, жінка ше свіжа й навіть зовсім не погана, давала йому спершу по¬цілувати свою руку і потім, перевернувши її на другій бік, ці¬лувала його руку. Але значна особа цілковито, зрештою, за¬доволений з родинних ніжностей, вважає за пристойне маги для дружніх стосунків приятельку в іншій частині міста. Ця приятелька була нічим не краща І ие молодша за дружину, але такі вже загадки бувають на світі, і розбиратись в иих не наше діло. Отож, значна особа зійшов сходами, сів у сани І сказав кучерові: «до Кароліни Іванівни», а сам, закутавшись дуже розкішно в теплу шинель, перебував у тому приємному стані, що кращого й не вигадаєш для росіянина, тобто, коли 
сам ні про шо собі не думаєш, а тимчасом думки самі впа¬дають в голову, одна за одну приємніші, не завдаючи навіть клопоту ганятися за ними та шукати їх. СпОвиений утіхи, він ітотрох'у пригадував усі веселі хвилини проведеного вечора, всі слова, що вкидали в сміх невеличке товариство; багато з них він навіть повторював лівголосом і вважав, що вони такі ж смішні, як і раніш, а тому й не дивно, що й сам посмі¬хався від щирого серця. Зрідка заважав йому, проте, порив¬частий вітер, що, вихопившись раптом бог знає звідки і не зиати з якої причини, так і стьобав по обличчю, закидаючи його жменями снігу, здиблюючи, як парус, комір шинелі, або враз із надприродною силою накидаючи його на голову йому 1 завдаючи таким чином безнастанного .клопоту з нього вибор¬суватись.
Враз відчув значна особа, що його схопив хтось дуже міцно за комір. Обернувшись, він побачив чоловіка, невеликого на зріст, в старому^ поношеному віцмундирі, і не без жаху впі- зназ у ньому Акакія Акакійовича Обличчя в чиновника було біле, як сиіг, і мало вигляд зовсім як у мертвяка. Але жах значної особи переступив усі межі, коли вій побачив, що рот мертвяка скривився і, дихнувши на нього страшною домови¬ною, вимовив такі слова: «Ага! то ось ти, нарешті! нарешті, я тебе, той, впіймав за комір! твоя шинель мені й потрібна! не потурбувався про мою, та ше й нагримав,—віддавай же тепер свою!»
Бідна значна особа мало не вмер. Хоч який він був кру¬тий у канцелярії та взагалі перед нижчими, і хоч, поглянувши на самий мужній вигляд його та поставу, кожний говорив: «у, який характер!», але тут він, подібно до багатьох, що ма¬ють велетенську поставу, відчув такий страх, шо не без при¬чини почав навіть побоюватись якого-небудь хворобливого на¬паду. Він сам навіть скинув мерщій з плечей шинель свою і крикнув кучерові не своїм голосом: «Гони щодуху додому!»
Кучер, почувши голос, що здіймається звичайно в рішучі хвилини і навіть у супроводі дечого значно більше діючого, втягнув на всякий випадок свою голову в плечі, замахнувся батогом і помчав, як стріла. Хвилин щось за шість значна особа вже був біля гайку свого дому. Блідий, переляканий і без шинелі, замість до Кароліии Іванівни, приїхав вій додому, доплентався сяк-так до своєї кімнати і перебув ніч у такому великому розладі, що на другий день вранці, за чаєм, дочка сказала йому просто: «Ти сьогодні зовсім блідий, тату». Але тато мовчав і нікому й слова про те, що з ним трапилось, і де він був, І куди хотів їхати. Ця пригода справила на нього сильне враження. Він навіть не так часто почав говорити під¬леглим: «як ви смієте? чи розумієте ви, хто перед вами»; а коли й говорив, то вже не раніш, як вислухавши спершу, про шо мова. Та ще дивніше те, що відтоді зовсім перестав з'яв¬лятись чиновник-мрець: видио, генеральська шинель була зо¬всім до міри, принаймні, вже ніде не чути було таких випад¬ків, шоб здирали з кого шинель. А втім, багато невсипущих та клопотливих людей ніяк не хотіли заспокоїтись і подейку¬вали, що в далеких частинах міста все ше з'являвся чинов¬ник-мрець. І справді, один коломенський будочник бачив на власні очі, як показався з-за одного будинку привид; але, бувши з природи своєї трохи безсилий, — так що одного разу звичайний підсвинок, кинувшись із якогось приватного дому, збив його з ніг, на превеликий сміх візникТв, що стояли нав¬коло, з яких він постягав за глузування по одному шагу на табаку, — отож бувши безсилим, він не насмілився спинити його, а йшов собі за иим в темряві доги, аж поки привид кі¬нець кінцем озирнувся і, спинившись, запитав: «тобі чого треба?» і показав такого кулака, якого I в живих не побачиш. Будочник сказав: «нічого», та й повернувся одразу ж назад. Привид, проте, був уже куди вищий на зріст, носив величезні вуса і, попрямувавши, як здавалось, до Обухового мосту, зги¬нув зовсім в нічній темряві.

Сторінка 4 з 4 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 > У кінець >>

Пошук на сайті: