Андрій Головко - Бур'ян

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Andriy_golovko_buryan.docx)Andriy_golovko_buryan.docx255 Кб1692
Скачать этот файл (Andriy_golovko_buryan.fb2)Andriy_golovko_buryan.fb2635 Кб1832

 

Головко Андрій

БУР'ЯН

Роман

За кілька перегонів до станції Ганівка Давидові Мотузці вперше після міста та казарми степ війнув просто в лице міцним духом землі та рум'яних щік з морозу, з ранку, сонячного, осіннього.

Це на якійсь глухій станції у вагон увалилася ціла юрба дівчат. Либонь, з буряків. Бо у вікно бачить Давид — на станції цілі кучугури навалено їх, і ще підвозять, скидають. А в дівчат — клуночок у кожної. Вони в чорних стареньких свитах, у брудних спідницях з полотна сирового й босі.

А обличчя в усіх обвітрені, смагляві, з пошерхлими од вітру губами.

Як зайшли у вагон, збились, несміливі, і стояли в проході. У кожної в пучці — квиток.

Давид аж зрадів, наче сестру рідну між них побачив. Посунувся — дав місце одній, а тоді ще звернувся до якогось громадянина, що лежав на лавці насупроти, і попрохав його сісти. Бо вагон це не спальний, мовляв, а в дівчат ось, може, й ноги болять. Той нехотя спустив ноги з лави. Сіли дівчата там. Тісненько — усі порозміщалися. Лише одна стояла біля вікна й задумливо дивилася крізь скло.

Поїзд рушив. До скла аж обличчям притулилася. А повз очі — водокачка, телеграфні стовпи, по дорозі вози з буряками. Миг повз очі.

Давид витяг кисет і закурив. А тоді до дівчат:

— Звідки це ви, дівчата?

— З буряків їдемо. Отут були, в радгоспі,—це кирпатенька, найбідовіша, мовила. А очима стрибнула з парубкового обличчя на будьонівку його, знов на обличчя й додала: — А це їдемо додому. Вирвалися ще за тепла на молотьбу. А обмолотилися, буряки стали копати та й докопалися — учора думали, що й попропадаємо з ногами: морозище ж отакий, а ми босі.

Подивився Давид на їхні ноги червоні, похитав головою й нічого не сказав. А потім, по паузі, спитав, чи хоч додому ж їм недалеко.

Та так, із Зачепилівки вони, Щербанівського району. О, то це, виходить, вони зовсім земляки: він теж щербанівський з Обухівки. Знають Обухівку.

— Були з нами й на буряках обухівські, душ кілька було,— сказала одна з дівчат, звела обличчя на червоноармійця: — От, може, знаєте — Яким, що на гармонії грає, потім таранкуватий один. А з дівчат — Галька і Христя. А то — не знаю тих.

— Це Христя ота, що співає гарно? І зовсім вона не обухівська! — озвалась якась.

А Давид враз насторожився: Христя?

Та перша дівчина аж плечима знизала:

— Авжеж—“не з Обухівки!” Чи я ото не знаю? Прийшли вони, а ми саме жито добивали. Ще Христя ота про банду розповідала. То ж у них в одну ніч семеро коней з лук завели. І їхню взято коняку. Ще плакала, пам'ятаю.

Давид схвильовано:

— Така русява дівчина? Невисока?

— Невисока. А на шиї в неї шрам: колись іще, як денікінці були,— од нагайки.

— Так! — аж одхилився, і на обличчі біль у нього. Тиша. Десь за перегородкою, в другому купе, чути голоси було глухо. А внизу колеса ритмічно: так-так, так-так. Так. На шиї шрам — вона, значить, сестра Христя.

— І коней не знайшли?

— Ні, як крізь землю пішли всі семеро. Одного злодія піймали були з конем аж під Полтавою на ярмарку. З Огирівських хуторів сам. Хотіли самосуд над ним учинити. А він став проситися: всіх, каже, викажу, усю банду, тільки щоб не вбивали. Ну, а тут міліція на ярмарку — його й заарештували. В тюрмі тепер.

— Може, в тюрмі, а може... Хіба тепер тюрма! Подержать місяць та й додому випустять,— додала друга з дівчат і одвела погляд убік.

— А коней нема,— це — Давид.

Він замовк і схилив голову. А очі вронив на ноги дівчатам, порепані й червоні. І було — думка проповзла:

“Може, і вона десь боса отак на морозі?” А потім батьки згадалися. Як це бути без коняки? Мабуть, батько ще дужче посивів і мати ще дужче зігнулася. Без тягла ж — як без рук. А земля далеко, за десять верстов. Що ти на ній робитимеш голими руками! І чого згадалося те? Уривок з листа з дому, ще повесні; незграбними літерами Петрик виводив, а батько, мабуть, проказував синові вістку радісну: старого коня продали та молодого купили, хліборобами тепер будуть,— писали. І весело Давидові було тоді, і, мов живий, батько тоді був виткнувся з-за листа: завжди похмурий, а то всміхнувся на хвильку й примружив око до сина весело: “То так, сину; а без коня без доброго, вважай,— не хлібороб”. Е-е, не примружить тепер очей батько до сина, не скаже весело. Мабуть, такий журний, ще, мабуть, дужче посивів.

Десь далеко й глухо кондуктор квитки питав до Вербівки. Дівчата підвелися.

І Давид кинувся:

— Що, встаєте?

— Та ми до Вербівки брали квитки, бо до Ганівки ж дорого. А тут уже свої краї — пішки підемо. Нам аби на ніч. Прощавай!

— Ідіть здорові!

Поїзд стишився і став. Давид до вікна підвівся й байдуже дивився: на пероні з осик тихо падало листя жовтаве, чоловік у червонім картузі вдарив у дзвінок двічі, пройшли дівчата юрбою по перону за станцію. І бачив — пішли дорогою, що по ній стовпи телефонні вдалину побігли.

І коли рушив поїзд, Давид іще стояв біля вікна й дивився в степ. Ген-ген дівчата ті. Вдалині у вибалку руде село. А то куди не глянь — зелено, чорно... латка біля латки — чорно, зелено...

І подумав Давид:

“А як же це батько й ті шість?”

ІІ

Від станції Ганівка до Обухівки двадцять п'ять верстов. І все степом. Повилась дорога поміж чорних ріль та латок зеленої озимини, коліями зрізана. А обіч уздовж неї— стовпи вдалину. І вітер осінній так тоскно гуде вгорі в телефонних дротах. Вітер та он галок зграя: вітер їх гонить, як ото жменю зерна, сіючи, кинуть на вітрі,— а то куди оком не кинь — степ, пусто. Вдалині манячили хутори. Іде Давид по дорозі, ступає широко. Усіма грудьми п'є, захлинаючись, терпке, як терен зеленуватий, осіннє степове повітря. І, либонь, хмеліє від нього: очі якось аж затуманились, розкриті обвітрені уста. А рукою збив будьонівку на потилицю та тільки головою тріпнув.

- Ех!

Ще кілька день тому — де це було? В Азії. На станції Ташкент стояв у черзі за квитком між узбеками якийсь собі демобілізований червоноармієць Давид Мотузка — і от іде по дорозі на Обухівку. Чи йде, чи сниться.? Аж усміхнувся. А в очі степ далиною дивиться, хоче спитати, та — німий. “А що, Давиде, тьохнуло?” І хоч німий, чує його Давид. Він роблено хмуриться, потім усміхнувся: “Ще питає: “тьохнуло”! Ну, а як тебе та не любити, як от дивлюсь у далину твою і бачу в ній цілий світ новий. Що про нього віки лиш марили, що його ще ніде не бувало. Хіба на зоряних гонах на якійсь із інших планет. Ех, і люблю ж тебе!”

За хуторами дорога зламалась коліном і повилась на Щербанівку. Уздовж неї й стовпи потягли дроти. А глухенька доріжка поміж хат покрутилася хуторами. Це — Давидова. Ну, та він нею теж тільки до хатки, до он тієї крайньої, а там навпростець піде на економію, колишню ганівську.

За хутором уперше стали попадатися орачі.

Це ще хуторянські землі, а як рів перейшов — колишні економічеські степи пішли, тепер обухівські. Тут теж де-не-де на гонах поволі плуганили орачі волами по облогах. А тільки далеко од дороги,— звертати не хотілося, бо й так уже підбився. Хай, он уже, під самою економією, оре хтось,— зайде Давид до нього, закурить і відпочине трохи.

А й земля ж тут добренна! — чорнозем, аж масний. І пахне так якось знайомо рілля свіжо-осіння парубкові. Як пахла й тоді, в давнину, коли ще хлоп'ям до пана в погоничі на осінь ставав.

...Три осені був у строку саме під війну германську. Малий був, замурзаний, а очі з-під волосся чорного, кучерявого як вишні дві стиглі. Любили його в дворі і наймити, і австріяки полонені. (На роботі їх було душ двадцять). Все пісні, бувало, їм заспівай. А Давид співливий був. Цілі дні на полі ж, на оранці,— воли поганяє й співає. Сам і пісень складав: то про наймита-сиротину, то про солдата, пораненого в окопах, то про австріяків, що на чужину їх занесло на далеку. Бувало, увечері, як з роботи повернеться та після вечері отак, перед святом, як заспівають у сутінях: “Чуєш, брате мій...”,— хлопець заніміє, а очі туманом застелить. Журно Давидкові тоді. А журавлі все “кру, кру”...

У журбі отакій і подружився Давид з одним австріяком, на ймення Стах. Залюбився в пісні він хлопцеві сердечні. Бувало, каже:

— Співай, хлопче. Най серце за неправду болить змалечку. Виростеш — бунтар будеш!

Вони й на степ виїздили орати завжди вдвох. Давидко коли поганяє, а Стах за плугом борозною йде і щось розповідає. Про родину свою, про інші краї, про минуле. (Дома, в Галичині, він за вчителя був, а потім на війну його забрали, та він передався до полону). Який він був хороший! І знав чисто все, що не спитай: і де земля взялась — не як у школі піп учив, і чому люди бідні є і є багаті, і яке буде колись життя... Бувало, примружить очі, дивиться й каже:

— Отут, де фольварк панський, не буде він панський, бо пана виженете. А самі, наймити, житимете за хазяїв. Земля вся буде ваша, і худоба, і дім, і ще дома такі збудуєте, і сад насадите більший...

Давидко аж оторопів:

— Так пан же не впустить.

— А так, так,— не пускатиме пан, жовнірів визве гніздо та землі боронити. Таж вас сила з сіл. А й жовніри хіба не з села? Хіба то не їхні батьки та брати прийдуть маєток брати? На брата, на батька хто зведе рушницю?

Очі горять у Стаха, горять у Давидка. Хоч і мале воно, хоч і замурзане.

— Товаришу, дай закурити!

Давид аж кинувся.

— Будь ласка, якщо є.

Воли парубчак спинив, виліз із борозни на обліг і стояв у лахмітті,— зразу видно, що наймит. Давид звернув на стерню й підійшов до орача. Поздоровкався, закурили. Ну, а воли спочинуть тим часом.

— Сідай, товаришу. Це не з служби, бува, не дев'ятсот перший?

— Дев'ятсот перший, еге. А ти не з Обухівки часом?

— Ні, я он з отих хуторів.— Він виступив з-за вола й пужалном ткнув у простір, де за ріллями, за облогами в балці хутір визирав зеленим дахом із червоного, як величезний пук калини, вишневого садка.

Може, чув про Огиря? Так ото служить у нього. А це тут оре. Воно земля й обухівська на папері значиться, то як справа до продподатку дійде, а так — хутірська земля. Потому — далеко страшенно від слободи, за десять верстов не наїздишся, не находишся, ну, в оренду й здають. А ще як коняки в котрого бідняка немає — погиб, щитай. А хуторянам — подай боже. Огирі, Хоменки, Кипшарі... Ой, треба ще на них вісімнадцятого року! У декого десятин на двадцять п'ять посіву самого, та випасає товару скільки. Вже ж на долоні не випасеш. От і щитай кругленько — тридцять. Норма! Більше з половини беруть: виоре, засіє. А зіжне другий незаможник, подивиться на копи та тільки потилицю почухає: на плечах за десять верстов не однесеш. Хоч покинь на стерні. Оцим моментом і користуються куркулі. Бувало, за самий продподаток та за який мішок зерна всю норму оддавали. От вищитай,— той же восьмий або десятий сніп...

Він жадібно затягався цигаркою, що стала вже самий вогник, аж по мокрих губах шкварчала. Тоді плюнув, іще попросив на цигарку. Бо сьогодні він пісникує: пізно вчора повернувся з оранки та й не висушив тютюну. Давид дав на другу і сам другу скрутив.

— Погане ти, дружище, розповідаєш.

— Та тут як викласти тобі усе життя наше, ні чорта воно не варте, братухо! — Він чвиркнув крізь зуби і трохи помовчав. А згодом підвів голову і, примруживши око, пильно глянув на червоноармійця.

— А на фронтах воно як там? — спитав чомусь пошепки. Давид відказав, що фронтів нема тепер. Парубок нічого не сказав. Тільки враз одірвав погляд од Давида і опустив очі на ріллю. Заговорив згодом, підвівши очі:

— Ти от повіриш, мій хазяїн — куркуляка ж який: мав сімдесят десятин землі, а тепер — оце приїде дочка з Обухівки, що за голову сільради торік вийшла, за Матюху...

— За Корнія? Що був воєнкомом при волості? —  Давида аж смикнуло.

— Ну да. За комуніста. Так він ото дочку в Огиря й схватив собі. Там весілля таке було! З району начальство приїздило, ракети пускали.

Скривив губи парубок в усмішку якусь, і презирливу, і болючу, і ще раз чвиркнув крізь зуби. Задумався. Раптом згадав і підвів обличчя до Давида:

— Да, так я й не доказав. Приїде оце, бувало, в гості та й похвалиться, буває, батькові, що там Миколай Миколайович наступатиме, чи що. Так плюється, не признає. Пробі, якої трясці йому тут треба. Щоб знову різанина пішла? І так, мовляв, життя налагоджується. Та 'дже: пара волів, пара коней на синові стоять, дві норми й ще землі, аби брав. Горою стоїть за радянську владу,— знов губи в усмішку.—То отаке-то, товаришу.

— Н-да. Діла тут у вас...

Сторінка 1 з 29 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 > У кінець >>

Пошук на сайті: