Завантажити материал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Andriy_golovko_buryan.docx)Andriy_golovko_buryan.docx255 Кб633
Скачать этот файл (Andriy_golovko_buryan.fb2)Andriy_golovko_buryan.fb2635 Кб589

 

Головко Андрій

БУР'ЯН

Роман

За кілька перегонів до станції Ганівка Давидові Мотузці вперше після міста та казарми степ війнув просто в лице міцним духом землі та рум'яних щік з морозу, з ранку, сонячного, осіннього.

Це на якійсь глухій станції у вагон увалилася ціла юрба дівчат. Либонь, з буряків. Бо у вікно бачить Давид — на станції цілі кучугури навалено їх, і ще підвозять, скидають. А в дівчат — клуночок у кожної. Вони в чорних стареньких свитах, у брудних спідницях з полотна сирового й босі.

А обличчя в усіх обвітрені, смагляві, з пошерхлими од вітру губами.

Як зайшли у вагон, збились, несміливі, і стояли в проході. У кожної в пучці — квиток.

Давид аж зрадів, наче сестру рідну між них побачив. Посунувся — дав місце одній, а тоді ще звернувся до якогось громадянина, що лежав на лавці насупроти, і попрохав його сісти. Бо вагон це не спальний, мовляв, а в дівчат ось, може, й ноги болять. Той нехотя спустив ноги з лави. Сіли дівчата там. Тісненько — усі порозміщалися. Лише одна стояла біля вікна й задумливо дивилася крізь скло.

Поїзд рушив. До скла аж обличчям притулилася. А повз очі — водокачка, телеграфні стовпи, по дорозі вози з буряками. Миг повз очі.

Давид витяг кисет і закурив. А тоді до дівчат:

— Звідки це ви, дівчата?

— З буряків їдемо. Отут були, в радгоспі,—це кирпатенька, найбідовіша, мовила. А очима стрибнула з парубкового обличчя на будьонівку його, знов на обличчя й додала: — А це їдемо додому. Вирвалися ще за тепла на молотьбу. А обмолотилися, буряки стали копати та й докопалися — учора думали, що й попропадаємо з ногами: морозище ж отакий, а ми босі.

Подивився Давид на їхні ноги червоні, похитав головою й нічого не сказав. А потім, по паузі, спитав, чи хоч додому ж їм недалеко.

Та так, із Зачепилівки вони, Щербанівського району. О, то це, виходить, вони зовсім земляки: він теж щербанівський з Обухівки. Знають Обухівку.

— Були з нами й на буряках обухівські, душ кілька було,— сказала одна з дівчат, звела обличчя на червоноармійця: — От, може, знаєте — Яким, що на гармонії грає, потім таранкуватий один. А з дівчат — Галька і Христя. А то — не знаю тих.

— Це Христя ота, що співає гарно? І зовсім вона не обухівська! — озвалась якась.

А Давид враз насторожився: Христя?

Та перша дівчина аж плечима знизала:

— Авжеж—“не з Обухівки!” Чи я ото не знаю? Прийшли вони, а ми саме жито добивали. Ще Христя ота про банду розповідала. То ж у них в одну ніч семеро коней з лук завели. І їхню взято коняку. Ще плакала, пам'ятаю.

Давид схвильовано:

— Така русява дівчина? Невисока?

— Невисока. А на шиї в неї шрам: колись іще, як денікінці були,— од нагайки.

— Так! — аж одхилився, і на обличчі біль у нього. Тиша. Десь за перегородкою, в другому купе, чути голоси було глухо. А внизу колеса ритмічно: так-так, так-так. Так. На шиї шрам — вона, значить, сестра Христя.

— І коней не знайшли?

— Ні, як крізь землю пішли всі семеро. Одного злодія піймали були з конем аж під Полтавою на ярмарку. З Огирівських хуторів сам. Хотіли самосуд над ним учинити. А він став проситися: всіх, каже, викажу, усю банду, тільки щоб не вбивали. Ну, а тут міліція на ярмарку — його й заарештували. В тюрмі тепер.

— Може, в тюрмі, а може... Хіба тепер тюрма! Подержать місяць та й додому випустять,— додала друга з дівчат і одвела погляд убік.

— А коней нема,— це — Давид.

Він замовк і схилив голову. А очі вронив на ноги дівчатам, порепані й червоні. І було — думка проповзла:

“Може, і вона десь боса отак на морозі?” А потім батьки згадалися. Як це бути без коняки? Мабуть, батько ще дужче посивів і мати ще дужче зігнулася. Без тягла ж — як без рук. А земля далеко, за десять верстов. Що ти на ній робитимеш голими руками! І чого згадалося те? Уривок з листа з дому, ще повесні; незграбними літерами Петрик виводив, а батько, мабуть, проказував синові вістку радісну: старого коня продали та молодого купили, хліборобами тепер будуть,— писали. І весело Давидові було тоді, і, мов живий, батько тоді був виткнувся з-за листа: завжди похмурий, а то всміхнувся на хвильку й примружив око до сина весело: “То так, сину; а без коня без доброго, вважай,— не хлібороб”. Е-е, не примружить тепер очей батько до сина, не скаже весело. Мабуть, такий журний, ще, мабуть, дужче посивів.

Десь далеко й глухо кондуктор квитки питав до Вербівки. Дівчата підвелися.

І Давид кинувся:

— Що, встаєте?

— Та ми до Вербівки брали квитки, бо до Ганівки ж дорого. А тут уже свої краї — пішки підемо. Нам аби на ніч. Прощавай!

— Ідіть здорові!

Поїзд стишився і став. Давид до вікна підвівся й байдуже дивився: на пероні з осик тихо падало листя жовтаве, чоловік у червонім картузі вдарив у дзвінок двічі, пройшли дівчата юрбою по перону за станцію. І бачив — пішли дорогою, що по ній стовпи телефонні вдалину побігли.

І коли рушив поїзд, Давид іще стояв біля вікна й дивився в степ. Ген-ген дівчата ті. Вдалині у вибалку руде село. А то куди не глянь — зелено, чорно... латка біля латки — чорно, зелено...

І подумав Давид:

“А як же це батько й ті шість?”

ІІ

Від станції Ганівка до Обухівки двадцять п'ять верстов. І все степом. Повилась дорога поміж чорних ріль та латок зеленої озимини, коліями зрізана. А обіч уздовж неї— стовпи вдалину. І вітер осінній так тоскно гуде вгорі в телефонних дротах. Вітер та он галок зграя: вітер їх гонить, як ото жменю зерна, сіючи, кинуть на вітрі,— а то куди оком не кинь — степ, пусто. Вдалині манячили хутори. Іде Давид по дорозі, ступає широко. Усіма грудьми п'є, захлинаючись, терпке, як терен зеленуватий, осіннє степове повітря. І, либонь, хмеліє від нього: очі якось аж затуманились, розкриті обвітрені уста. А рукою збив будьонівку на потилицю та тільки головою тріпнув.

- Ех!

Сторінка 1 з 58 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 > У кінець >>