Олесь Гончар - Людина і зброя (сторінка 12)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Oles_gonchar_lyudina_i_zbroya.docx)Oles_gonchar_lyudina_i_zbroya.docx518 Кб2772
Скачать этот файл (Oles_gonchar_lyudina_i_zbroya.fb2)Oles_gonchar_lyudina_i_zbroya.fb21087 Кб894
В таборі ще людніше, ніж було в неділю. Повен табір чоловіків! Видно, як їх стрижуть, перевдягають, роздають казанки, каски, нові сірі шинелі. Але де ж студбатівці? Чи загубилися в цьому вирі людському, чи... Попросили через вартового, дізнатися про своїх.

Ждали.

Діждалися:

— Нема таких!

Студбат у цей час був уже за Дніпром.

Залізниця для них кінчилася на тій розбомбленій станції, де застав їх наліт, далі до фронту добиралися пішки. Ішли решту .ночі, не присідаючи, не знаючи, де йдуть, куди їх ведуть командири. Тільки по тому, як тривожно жевріє небосхил попереду, по скопищах військ на шляхах почувалося, що війна вже десь близько.

Коли розвиднілось, один із студентів впізнав ці місця. Виявилось, що йдуть шевченківськими місцями чи десь недалеко від них, а верби, що так розкішно хиляться понад ставками, — це, може, ті самі, що були описані ще Нечуєм-Левицьким. Ранок народився у росах, у зелених буйнощах левад. Весь край засвітився соняшниками, що могутньо розвертаються своїми тугими коронами для цвіту. Картоплі по пояс. Прядива по балках густі, непролазні. Все буяло, все наливалося життєвою силою в цю благодатну пору раннього літа. Здавалось, земля тут прагне нестримно виявити всю свою щедрість, порадувати людей усім найкращим, що тільки може їм дати. Цвітуть картоплі, і мак по них цвіте. Соняшник вигнався під стріху, і кручені паничі по ньому в'ються. Левади ваблять холодками зеленими, водою ставків блищать, розкидаються на півбалки шатрами верб, яворів, кущами калини.

В садках біліли хати дивної краси. Що не хата — то витвір мистецтва, скільки хат, стільки й доклало рук художників та художниць народних! Одна підведена червоним, друга — синім, та вкрита соломою, сусідня — очеретом з чепурними китицями по вуглах і тугим гребенем зверху; в однієї наличники на вікнах голубі, а в другої — по голубому ще й червоненькими візерунками розмережано. Ніби змагалися в красі. І всі білі-білі, ще не оббиті дощами, чисті, святкові. Не для війни, для щасливого літа, видно, білились.

Коли сонце підбилось, зробили нарешті привал. Хлопці сиділи на згірку край шляху, милуючись селом, що біліло внизу по долині.

— Геніальною була та українська жінка, яка першою отак побілила хату, — заговорив до хлопців Степура. — Гляньте, яка он чепурненька визирає по той бік дороги з садка. Була б вона рудою мазанкою — дивитись би не захотів, а так очей не відведеш. І як гармоніює оте біле із зеленню верб, із рожами червоними, із барвою неба. А якою гарною стає така біла хата вночі, при місяці, коли тіні від гілок помережать її... Яку це душу треба мати, щоб догадатись і такою білою зробити свою оселю, який треба було мати від природи високий смак естетичний.

Навіть далекий від поетичних розчуленостей Дробаха — і той змушений був приєднатись до Степуриних міркувань.

— Справді, тут що не хата, то окрема індивідуальність, — говорив він, наминаючи пирога, яким встиг десь запастися в селі. — І оце, що не по ранжиру стоять, теж здорово. Та тут, та там, як влита в ландшафт.

Якби сказали мені вибирати — вибрав би оту, що край села, що в неї жито аж попід вікнами голубіє. Справжня вілла якась польова. Хто в ній живе? Славна, видно, якась молодичка, що так її причепурила... До білого, бач, ще й синенького, небесного додала!

Привалові швидко кінець. Вставай, надівай каску, крокуй далі своїми важкими від утоми ногами.

Оце вона, Київщина. Ще не дістають сюди снаряди, ще не стали пустками білі хати, не палають пожежами колгоспні ферми, але й над цим розкішним краєм, де проходить у важких зелених касках студбат, війна вже мовби занесла своє невидиме крило. Воронки край шляху. Свіжий горбик землі — когось там поховано. А ось ціла колгоспна череда біля водопою лежить, розстріляна з літака: туші порозбухали на сонці, нудом, смородом б'є від них.

Десь з-під фронту колгоспники, одягнуті по-зимовому, все женуть худобу в евакуацію, і корови тужно ревуть назустріч студбатівцям, спотикаються, натираючи ногами давно не доєні, порозбухалі вим'я, гублячи молоко на каміння розбитого шосе.

В одному місці край щосе лежить, не вибухнувши, бомба — застряла, стирчить із грунту чорним оперенням. Поглядаючи на неї, студенти вже засперечалися, якої ваги вона: двохсоткілограмова? Півтонка? І чи не вибухне, якщо спробують її витягати?

— Дивно, як у дикості багато спільного, — відходячи від бомби, заговорив до Лагутіна Колосовський. — Пам'ятаєш стріли із скіфських могил? Стріли Батиєвих орд? Вони теж з таким оперенням. Сумно стає від таких асоціацій.

Все дужчим, потужнішим гуркотом дає знати про себе фронт. Раз за разом налітають штурмовики, розганяють студбатівців по хлібах, по канавах. Носом у землю — і слухай, як, вивертаючи тобі душу, верещить над тобою сирена, як просто на тебе падає з дзвенячим пронизливим свистом металевий хижак.

Вибродять з хлібів, і ніяково дивитись один одному в вічі за приниження, що їм оце завдано, за те, що мусять повзати, ховатися, щулитись по рівчаках на рідній землі.

— Ганебно... Зайцем зацькованим себе почуваєш, — обтрушуючись, зізнається Мороз. — Землю носом риєш, повзаєш на чотирьох, і це ти — людина двадцятого віку!

Філолог Чемерис сміється нервово:

— Ми ось із Калюжним саме сперечались, хто видатніший: Стендаль чи Флобер? Я кажу — Стендаль, він — Флобер. Я своє, він своє. А коли налетіли та шарахнули, так він брик і руками замахав: «Стендаль! Стендаль!»

Смішно, але й не смішно.

Поміж хлібами високими іде студбат, сухим металевим дзвоном подзвонює туге колосся; колосковими хвилями переливаються жита; густо засмуглявіли червоні, покручені бурями пшениці.

Дедалі більший неспокій, розтривоженість у всьому. Везуть поранених, бредуть біженці, гуркочуть грузовики з боєприпасами. Тисячі людських облич пролітають перед тобою, і жодного серед них веселого. Нема в цьому краю веселих облич!

Під час одного з привалів товариші зібралися коло Духновича. Просто незрозуміле було, як він досі йшов. Проколоту ногу йому весь час наривало і зараз рознесло так, що насилу могли стягти з нього чобіт.

— Чого ж ти мовчав?

Але Духнович і зараз не скаржився ні словом, і тільки по його ластуватому, вкритому краплистим потом обличчю можна було догадатись, яких мук йому завдає оця посиніла, розбухла, як колода, нога.

Ще уночі у вагоні, коли всі спали, він мучився. Ніколи не думав, що це такий біль, коли нариває. Здається, якби ногу відрубали — не так би боліло, легше б переніс. Нікому не міг і поскаржитись, не хотів відкриватись. Хіба міг він зізнатись, що на півдорозі до фронту уже він не годен! А як розцінив би це помкомвзводу? Оце, сказав би, доброволець! Ще й до фронту не дійшов, а вже знайшов причину відстати. А головне — товаришам, як їм дивитись у вічі? Не як про римлянина Муція Сцеволу, а як про легкодуха чи навіть симулянта подумають про нього.

Безпорадний, лежав край дороги з своєю відкритою, гидко розбухлою ногою і не вірив уже співчуттю товаришів, що стовпились біля нього, вважав, що зараз вони можуть почувати: до нього тільки одне — презирство. Найбільше його зараз турбувало, як піде він далі, адже нога, здається, і в чобіт не влізе.

— Гарну маєш вавку, — підійшовши до гурту, заговорив помкомвзводу Гладун і, нахилившись, помацав рознесену ногу майже з заздрістю, наче шкодуючи, що цей дарунок послано долею не йому, а цьому недотепі Духновичу, який не вміє своєю вавкою до пуття й скористатись. — Вавка хоч куди. Маємо перше НП.

Підійшов комісар Лещенко, з ним командир роти — молодий лейтенант із училища, стали радитись. Ясно було, що в такому стані Духнович далі не зможе йти. Куди ж здати? Кому його доручити? Духновича злякали ці розмови.

— Я йтиму. Я можу йти, — вхопився він за чобіт. — Прошу, нікуди мене не здавайте. Це швидко пройде. Богдане, дай руку!

З допомогою Колосовського та Степури він підвівся і так, спираючись на них, рушив у однім чоботі далі,

Гвинтівку і скатку його тепер несли інші, а він, повиснувши на плечах у товаришів, рухався ззаду за колоною, мов живе розп'яття, у важкій своїй касці, що зламувала голову набік. Кожен крок коштував йому нестерпного болю, Духнович стрибав по шосе, як по вогню, бо, що б там не сталось, мусив іти по цьому розбитому камінню вперед, іти хоч беззбройним назустріч війні, назустріч всьому тому, що гриміло й стогнало по обрію. Нічого не було для нього зараз страшнішого, ніж бути покинутим, зостатись самому, без товаришів у цьому велетенському хаосі прифронтового вировища, де ти нікому не потрібен, визнати свою неміч і не бути з товаришами там, куди готував себе внутрішньо весь цей час після райкому.

В ногу стріляло й стріляло вогнем, світ запливав жовтизною, і тільки мокрі гарячі плечі товаришів були йому тепер єдиним опертям, рятували від ганьби і безсилля.

Першу ж машину, що порожняком мчала назустріч, комісар зупинив.

Перемовившись про щось з закіптюженим лейтенантом, що сидів поруч з водієм у кабіні, комісар зачекав, поки товариші підвели Духновича до грузовика.

— В кузов його!

Сльози безсилля бризнули Духновичеві з очей.

Благаючим голосом він знову став просити не здавати його, не кидати.

— Товаришу комісар, я йтиму, я прошу...

Але його таки підсадили через борт у кузов, між брезенти, між порожні ящики з-під снарядів, туди ж кинули йому його чобіт, гвинтівку і скатку, ще й речовий мішок з прив'язаним до нього теплим від сонця казанком.

— Прощай, друже...

Він мав вигляд людини смертельно покривдженої, знищеної, відкинутої геть.

Коли машина помчала, помкомвзводу Гладун, озирнувшись, промовив їй услід:

— Вважайте, один відвоювався...

 

16

 

Чадно грохкають міни в хлібах, бігають люди знетямлені, той мертвий падає на бігу, той, заюшений кров'ю, волає:

— Добийте мене! Достреліть!!!

Спека і кров. Грохкання й чад. Весь світ уже ніби просмердівся цим гарячим нудотним чадом вибухлих мін, свіжі воронки ще димляться, і перепалена розрита земля пахне смертю. А повітря знову пружинить, і знову то тут, то там між хлібами — грохк! грохк!

Просто з маршу студбат попав під шквал вогню. Коли наближались сюди, попереду серед розливу хлібів бачили на пагорбі хутірець якийсь — хата, повітка, садок, їм уже відомо було, що там командний пункт дивізії і саме туди їх ведуть. Хліба стояли могутні — по око людське — жита, пшениці. Тихо було, і курсанти чули навіть крик перепела в житах і бачили лелеку на хаті, а під хатою — просвічені сонцем високі рожі цвітуть, прекрасні, мов дівчата! І раптом чорні гейзери вибухів, все ближче гупають міни в хлібах, біжать звідти бійці, закривавлені, закіптюжені, щось кричать... Мінометний наліт, а вони стоять вишикувані цілим своїм студбатом край садка, де сказано їм ждати огляду, поки з-поміж дерев не вилетів на них дебелий чолов'яга — генеральські зірки в петлицях:

— Студбат? Чого стовбичите? — і мало не з кулаками накинувся на їхніх командирів. — В оборону! В оборону кладіть їх! Ось тут оборону займайте!

Миттю розсипавшись понад садком, до якого звідусіль прилягають хліба, курсанти лежать тепер уже поруч з автоматниками комендантскої роти і нікого й нічого не бачать, окрім хлібів та груддя землі, що рвано летить аж до сонця. А міни знов розтинають повітря, б'ють сухими ударами в землю, і студбатівці щуляться по своїх борозенках, шарахаються від кожного вибуху — їм хочеться жити!

Мало не наступивши на Колосовського, над ним пробіг якийсь невідомий у поруділих чоботях, в касці,¾ обличчя все заюшене кров'ю, розтрощене, страшне, ¾ поранений біг, охопивши його руками так, ніби тримав у руках власну зрубану голову, і все кричав, ревів нелюдським голосом: «Достреліть! Добийте!»

«Так оце вона, війна! Оце вона в своєму справжньому образі, — встиг подумати Колосовський, глибше втискуючись в борозну, і весь світ перед ним уже ступився тим кривавим палаючим обличчям. — Тут і тебе щомиті може накрити, в криваве місиво перетрощить тебе разом з твоєю відвагою та хоробрістю, яких ти так і не встигнеш виявити! »

Неподалік від нього в цій же борозенці ще хтось щулиться — каска при самій землі. Степурині плечі.

— Ти живий?

— Живий. А міни, і невідомо, кого з них накриє оця, що знову ось, що ось шавкотить у повітрі, що з сухим тріском грохкає десь неподалік. Шелестить, тріщить колосся, хтось подбігає, з розгону падає біля них — хто це? Теж заюшений кров'ю, сама каска і кров. Колосовський ледве впізнає його — Ярошенко з геофаку.

— Міна! — хрипить він. — Впала отак від мене, рукою міг би дістати. В плече ось і в обличчя. Очі не повипікало? Я бачу? Я не сліпий?

Колосовський, роздерши індивідуальний пакет, сяк-так перев'язав йому покремсану щелепу і направив далі до санітарів:

— В садку вони! Біжи!

І Ярошенко побіг, зоставивши після себе кров, розбризкану на сухому грудді, на білій, повитій по стеблах березці.

Обстріл посилюється. Вібрує, пружинить від металевого свисту повітря. Це вже не міни — снаряди летять, прошуговують, здається, над самою головою, аж глухнеш від них, аж лопаються барабанні перетинки. Один із снарядів жахкає в хату , просто в лице їй, у вікна, вивалює стіну і гуркотом вибухає всередині, в самім нутровищі людського житла . Ще один б'є під стріху, витребушує хмару солом'яної куряви, і весь дах розвалюється, осідає, охоплений вировищем диму, полум'ям, і вже не видно ні підстрижених китиць по вуглах, ні лелечиного гнізда з лелечатами біля димаря, сама тільки лелека кружляє в повітрі.

Нема штабу. Рознесло штаб. Після цього вогневий наліт припинився.

— Найгірше, що можна отак і пропасти — і ніякої користі від твоєї смерті, — чує Колосовський Степурин голос. Присівши, Андрій розглядає в руках кострубатий — ще теплий — осколок. — Ворога живого в вічі не бачили, а вже потрапили в отаку кашу...

Справді, мов той чорний ураган, що з корінням вивертає дерева, змітає людські оселі, трощить все на своєму шляху, — так і тут пронеслось, пошматувало землю, отруїло польове повітря запахом гару, пороху й крові...

Пронеслось, і знов задзвеніла тиша.

Колосовський підвівся, озирнувсь. Дим стелеться над хлібами, над садком. Від палаючої хати віє жарким повітрям, вона горить собі й горить, ніхто й не пробує її гасити. Не до цього зараз. Серед гарячої чадної тиші то тут, то там стогнуть поранені. В одному місці на межі, що відділяє величезний лан жита від пшениці, збігся цілий гурт студбатівців; посхилявшись, вони щось там розглядають. Колосовський і Степура, плутаючись у густому житі, подалися до них.

Неймовірним було те, що вони побачили.

Пошук на сайті: