Олесь Гончар - Твоя зоря (сторінка 20)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Oles_gonchar_tvoya_zorya.docx)Oles_gonchar_tvoya_zorya.docx663 Кб1208
Скачать этот файл (Oles_gonchar_tvoya_zorya.fb2)Oles_gonchar_tvoya_zorya.fb21390 Кб707
Та раптом дівча нахмурюється, як звіреня: щось нагледіло... Ага, Мина Омелькович іде, кудись па Вигурівщину Чимчикує чи, може, й далі, на Козельськ. І, мабуть, теж спрагу відчув, бо завертає просто сюди, до Ромапового колодязя. Латаний-перелатаний, наближається з торбою, наче старцюга з ярмарку, можливо, що, йдучи до району, Мина навмисне вирядився в таке дрантя, бо ж бідність свою він охоче виставляє напоказ, вважає її ніби паспортом, вищістю, перевагою, ледве чи не заслугою! «Дурень, хто злиднів соромиться, — час від часу просвіщає Мина громаду. — То колись було, а під сучасний мент злидні твої — це сила!..» Сіро-бурий картуз ще, певне, царських часів, сидить на голові в Мини кандибобиром, шия, ніби в циркового борця, круто втягнута в плечі, — всі знають: Мина хоч ростом і не вдався, а силу в руках мас таку, що й бугая звалить.

— Ну, як тут бджолиний отаман? Все багатіє? — каже Мина замість здоровкання і, підступивши до колодязя, кинувши торбу, довго п'є з цебра. Потім, розмашисте втершись рукавом, обведе садок пильним прицінливим поглядом і — до господаря:

— Яблук даєш нарвати?

— Ще зелені.

— А меду?

— Ще молодий.

— Бачите, який скупиндя! Серед зими льоду не випросиш! — апелює Мина до нас, босоногих, а тоді знову давай доскіпуватись до Винника: — Признайся, вони й з моєї дерези тобі взяток носять?

— З дерези найбільше, — без усмішки відказує господар.

— А то ні? — хмуриться Мина. — 3 кожного соняха, з усіх бур'янів тягнуть до тебе. Недавно були три вулики, а це вже он більше дюжини... Ще й Мамая того посадив. — Намальований па одному з вуликів козак-бандурист чомусь особливо лютив Мину Омельковича. — Хитра мармиза, вгадай, що віп думає, той колдун... Це все вій бджіл твоїх намовляє, щоб більше носили? Бо дуже вони в тебе роботящі.

— Ледачих серед бджіл нема.

— А ще, кажеш, без найманої праці обходишся? І це ти не ікс-плуататор? Не визискувач? Хто батраків заводить, а па тебе, святенького, бджоли батрачать — хіба тут велика різниця?

— Як на мене — велика.

— Та ще ж і податку з пасіки ніякого? Хитро задумано, одначе й ми не сліпі. Я ось розповім у районі, як у нас уміють тут маскуватись, як деякі людці, бджолині отамани, натягують на себе Мамаеву машкару. Перед усім зльотом войовничих безвірників викрию — хай знають про наших святих та тихих...

Мина Омелькович відомий у нас як «сількор Око», найохочіше він дописує до газети, що так і зветься «Войовничий безвірник», хоча в Тернівщину ця газета потрапляє лиш вряди-годи, коли Мина Омелькович сам її принесе, щоб потім під крамницею крутити з неї товстенні свої цигарки, заодно пригощаючи кожного, в кого нема для курива фабричного тоненького паперу «Прогрес», який продається лише з кременчуцькою махоркою разом.

Погрози та нахвалки Мини Омельковича про те, як він викриватиме в районі бджолиного отамана, «ікс-плуата-тора», спершу викликають у Надьки насмішкувату міну, однак по якійсь хвилі лице їй захмарюється тривожною задумою.

— Чого ви такий злий на всіх, Мино Омельковичу? — раптом звертається вона до нього, пригортаючи дитя до пелени. — Разом з нашим татом колись по заробітках ходили, а тепер... Ну що ви з ним не поділили? Небо оте?

— З такими, як батько твій, мені й на небі буде тісно! — відповідає Мина погрозливо. — Даватиму й на тім світі їм духопелу! Сторчака летітимуть із небес на грішну землю! Пойняла? Ти, Надько, вчена, скажеш: середняк твій батько. Це сьогодні, в даний мент, середняк, а завтра віп хто? Сьогодні на нього бджоли роблять, а завтра віп і джмелів приручить та пожене, щоб носили йому з усього світу багатства. І все задарма! Знає, кого приручити!..

— Приручай і ти, — стримано зауважує господар. — Хіба нема де вулика поставити? Землі ж нам революція порівну дала, а що ти з нею зробив? Кукіль розвів!?

— Хай і кукіль, твоє яке діло? Може, я навмисне збагачуватись не хочу? Ось моє все! — Мина підхоплює торбу. — В багачі не пнусь! А ти домудруєшся тут. Доберемось і до таких! Потрусимо!

— Не лякай, Мино. Перед законом ми рівні.

— Нічого собі рівня... В мене в кармані блоха на аркані, а ти? В медах купаєшся! Розживсь на чужих гречках! Скоро хату, мабуть, залізом укриєш?

— Вкривай і ти.

— Свою чи вкрию, а твою розкрию! І ніякі грамоти тебе не врятують!..

Це Мина має на увазі ту грамоту, що її за підписом самого Петровського Винник Роман одержав позаторік на окружній виставці за свої досягнення в садівництві та бджолярстві.

Мовчить господар. Іншим разом назвав би Мину «свистуном»: тобі, мовляв, що не дай, усе просвистиш, — а зараз мовчить, поринув у задуму. І ми стоїмо знічені, почуваємось ні в сих ні в тих.

— Буде тут, буде ділові — покрикує Мина, поглядаючи підбадьорливо на нас, хлопчаків. — Які не є, а діждемось свого менту! Новий учитель ось до вас, хлопці, прибув, па місце того тюхтія. Але... Може, хоч цей навчить, як нам з опортуністами боротись!.. І сількор Око ще своє слово скаже. Це тут з нього посміховисько роблять, а там, у районі, голос його силу має. Ще візьмемо за душу всіх, хто на дурняк наживається. Горлянку не одному передавимо! Не раді будуть ні садкам, ні ставкам, ні своїй «святій худібці»...

— Заздрість тебе, Мино, засліплює, — каже господар сумовито.

— Хто з нас та чим засліплений — завтрашній день покаже, — відповідає Мина впевнено. — Завтра може виявитись, що сількор Око якраз бачить далі за всіх вас уперед!.. Таке бачить, що Мамаєві твоєму й не снилося!..

Доки Мина розбалакує, дівча Надьчине злякано до матері тулиться, ховається за спідницю, бо, видно, цей дядько з таким крикливим голосом неабияк її пастрагпує, степову й без того дикувату дитину. Коли Мина розійдеться ось так, що аж білками сердито поблискує, тоді й нам, хлопчакам, його трохи боязко, тоді віриться навіть, що Мина свого часу був здатен когось там у повіті гирею вбити. Подейкували в Тернівщині, що в розпал громадянської, коли буржуїв-крамарів у Козельську трусили, заскочив нібито Мина ще з кількома до котрогось тамтешнього крамаря вночі, підняв переляканого з постелі: «Золото на стіл! Махновцям на лопаті з вікна подавав, а від нас ховаєш?» Оскільки ж той ділитися статками не захотів чи, можливо, раніше з нього все золото витрусили, — Мина, вигнавши сім'ю в другу хату, посадив упер-тюха навпроти себе в кутку й цілу ніч кидав гирями в нього, хоч золото на столі так і не з'явилось... Сам Мина щораз уникає мови про ті чортзна-колишні гирі, навіть сердиться, якщо хто пробує розпитувати, а дружина його, яскравої вроди молодиця, запевняє, що вибрехано це на Мину, не було такого, не міг він людину, хоч і крамаря, самосудом карати. Може, й так воно, а ось як розлютиться, знесамовитіє Мина Омелькович, накібчиться на когось, аж посірівши від люті, то можна і в ті його скажені гирі повірити...

Вже зібравшись іти, Мина подобрілим голосом знову звертається до господаря:

— Ну ти не той... Покричали і досить. А щодо меду... Кажуть, від меду здоров'я людини стає ведмежим? Так не поскупись — винеси Мині па дорогу окомелок щільника, знаю ж, качав... Бджоли тобі завтра ще принесуть!

І чує у відповідь:

— Хай принесуть і тобі.

— Не даси?

— Бджолу проси, хай вона тобі дасть.

А бджола одразу й почула! Та не одна, а хмара їх з'являється біля колодязя, мовби за якимось таємним бджоляревим знаком. Можливо, принесений Миною ма-хорчаний дух мав тут значення чи роздратували бджіл Минин крик та оздоба, бо злість людська бджолам теж нібито передається, — так воно чи ні, а тільки Романове військо, мовби по тривозі підняте, з жалами напоготові, вже густо закружляло поблизу, загуло сердито, та якраз над Миною Омельковичем!

— Ти ба! Де їх в чортячого батька стільки набралось?

Сількор Око давай відмахуватись обома руками, та це бджіл не відлякувало, навпаки, піддало їм завзяття, вони й підмогу підкликали, ще сердитіше цілим роєм над Миною загули, і котрась, таки влучивши мент, шпигонула Мину в зашийок, а ще якась загнала жало під самим оком, аж бідолаха скрикнув і, затуляючись рукавом, кинувся навтьоки.

Відбіг від колодязя й зупинивсь, лаючись:

— А виздихали б вони тобі всі! Не бджоли, а чорти якісь! Та втихомир ти їх!

Ми, дітлашня, просто падали від реготу, і Надька сміялась своїм клекотливим красивим сміхом, а дядько Роман теж звеселівши, провів, як чаклун, у бік пасіки рукою:

— Ану, бджоли, додому! Киш! Киш! І вони одразу й... відлетіли! Втихомирились зовсім. Потягли до вуликів свій приспокоєний гул.

— Як тепер я на зльоті з'явлюсь? — обмацував Мина Омелькович вжалене місце під оком. — Сількор. Око та з таким оком... Тьху ти, нечиста сила!

Надька порадила побризкати в обличчя водою, — тоді око не так запухне.

Скориставшись порадою, Мина Омелькович довго бриз-кався біля цебра, зизом поглядаючи то на нас, то в садок на пасіку.

— Наплодив ти їх тут цілі табуни, — бубонів він. — Ще й вусатого на сторожі посадив... Побачимо, як він тобі насторожує...

Весь час, доки Мина Омелькович сварився тут з бджолами та їхнім «отаманом», Настуся, притулившись до матері й надувши смагляві тугі, мов яблучка, щічки, поглипувала на цього крикливого дядька спідлоба, і якась аж доросла ненависть проблискувала в дитячих виразистих, наче намальованих очах. Коли дівча насурмлюється, то очата, так само як і в матері золотаво-карі, одразу темніють, подібно до того, як темніє степ, колп на нього від хмари тінь набіжить.

Та ось Мина, налементувавшись і ще раз ковтнувши з цебра, знову накрендив свого картуза й рушив нарешті з подвір'я — при цьому не міг він, звичайно, помітити, яким гострим незмиренним поглядом Надьчине дитя проводжає його осадкувату постать з орлами свіжих, вчора, мабуть, нашитих на штанях, латок. Пішов, і всім піби аж відлягло від душі. Довго що нам буде видно, як Мина Омелькович, віддаляючись, змигує тими своїми привареними на сідницях орлами, що їх він ніколи не соромиться, приносить двоглавих своїх до Терпівщини, навіть хизуючись, а тепер ще і в Козсльськ понесе.

— Чого той дядько лаявся? — аж тепер одверто стривожу сться дитина. — Чого він кричав?

— То він жартував, — приспокоює молода мати Настусю, — ти не лякайся.

— Ні, він лаявся, жартують не так, — твердить своєї дівча.

Дядько Винник сумовито поглядає у бік дороги, а коли Мина вже зник за пагорбом, зауважує з гіркотою:

— Драний то чоловік, дитино. Непуть. Як бовкне що — то ні пришив, ні прилатає... Хіба неправду я кажу, хлопці?

Що тут заперечиш... Не вперше нам чути такі відгуки про Мину Омельковича. Невисокої думки Тернівщина про його, по-теперішньому б сказати, ділові якості. Найбільший гандж, що до роботи має велику нехіть, а в нас ледарі ніколи не були в пошані. Хата його приліпилась на згірку, на самому розі двох вуличок, дерезою обросла від дороги, і жодної вишеньки біля неї, все ніяк не збереться Мина посадити, хоча щороку наміряється:

— Ось восени і я грушу дулю посаджу для свого синочка...

Не одна осінь минула, а груші так і нема. Вірний лишається своїй звичці Мина: сяде зрання на призьбі й до обіду сидить снопом. Курить, та покашлює, та споглядає світ, мов король який-небудь, надійно почуваючись за своїм колючим муром із дерези. Нам, хлопчакам, Мина під настрій пояснює, що має право тепер і передихнути, бо замолоду дуже тяжко робив, всі жили ви-тягло з нього прокляте панство. Роман цей лише скількись там часу побув на воловні, а тоді до садівників приліпився, Мину ж як загнали на конюшню, то вже й не вилазив звідти — біля коней, у гнояці день і ніч...

— Конячим духом так просмордишся, що увечері дівчата від тебе сахаються, — довірливо жалівся, бувало, нам Мина Омелькович. — А годували як? Ніякої тобі переміни, галушки та галушки, а роботу питають, за найменший недогляд уже по зубах Мину, канчуком по плечах...

Досі без обурення Мина не може згадати, як панчуки-офіцери до крові побили його нагаями, коли жеребну кобилу недогледів і вона лоша скинула... Одне слово, поневірявся чоловік, і це в нас викликає до Мини щире співчуття. Знаємо про нього й те, у що він нас не посвячує, але про що відомо всій Тернівщині: нібито в тій же папській економії женили Мину не зовсім з його власної волі, бариня-відьма нібито нав'язала йому в жони одну із покоївок, щоб приховати чиїсь там гріхи, отже, є великий сумнів, чи синок Гришуня, який зараз у Мини росте, і справді доводиться йому синком... «Чий бик не скакав, а телята наші», — так на ці речі дивиться Мина. Рідний там чи не рідний, а він так упадає біля свого одинака, що не кожен рідний батько міг би увагою з ним зрівнятися. А що Гришуня хоровитий удався, то це тільки побільшує Минину турботливість про нього, сам за руку водить хлопця по знахарках та шептухах... Знаємо про Мину також і те, що він свого часу мало не розстріляний був за того крамаря в Ковельську, на останню розправу його вже вели гайдамаки в шелюги, тільки темна ніч та оті шелюги нашого Мину і врятували. Це, звичайно, ми ставимо Мині Омельковичу в неабиякі заслуги.

— Глум, стусани, мордобій — всього було, — при нагоді довіряється дітворі наш комнезамівець. — Вродився людиною, а жити випало бидлом... Не раз своєю кров'ю вмивався. Не раз ночами звіриною вив від образи. А тоді ще дивуються, чого воно так: був Мина як Мина — і раптом зцапів чоловік!..

Зцапіти, зсатаніти йому недовго, раніше поневірявсь, натерпівся образ, а тепер ось іншим вгризається в печінки. Покричав тут, подався на Козельськ. Вже десь у степовім вибалку заховався Минин картуз, а Настуся ще й досі не подолала в собі перестраху.

— А як до школи піду, він на мене й там кричатиме?

— Таж ось вони тобі оборона, такі хлопці хіба не заступляться, — сумовито всміхається Надька, вказуючи на нас. — Заступитесь, правда ж?

Правда. Будем захищати її, не смикатимем у школі за оці її коси, що вони в неї вже, як у дорослої дівчини, заплетені двома блискучими темними перевесельцями і теж пахнуть, як і в матері, зіллям. Заступатимемось перед будь-яким, бо воно ж мале та ще й напівсирота, або, як Бубиренчиха каже, «байстрюча», хоча ми цього слова уникаєм, вловлюючи в ньому образу. Так, так, кривдити Настуню нікому не дозволимо, недарма отут слово даєм... Отже, в школі матимем віднині ще один обов'язок, усвідомлення його робить нас ніби старшими.

Пошук на сайті: