Життєвий і творчий шлях Олеся Гончара

 

Олесь Терентійович Гончар народився 3 квітня 1918 р., за свід­ченням старшої сестри, у робітничому селищі Домівці в Дніпро­петровську, хоч офіційно місцем народження вважається слобода Суха Кобеляцького району на Полтавщині. Коли йому було два роки, померла мати. Виховувала Сашка бабуся, доброта й сердеч­ність якої зігріли дитинство майбутнього письменника, навчили любити людей. «У її лагідній людинолюбній натурі», в її образі ніби втілювалося для мене все краще, що є в нашого народу: пра­цьовитість, чесність, правдивість, безмежна доброта, обдарова­ність. Ця вічна трудівниця, ця темна, неписьменна, але винят­ково чуйна до чужого горя жінка своєю широкою людяністю стоїть для мене поряд із тими, чиї творіння нас захоплюють і кого ми називаємо за їхню діяльність справжніми гуманістами»,— так високо підносить Олесь Гончар цю неписьменну жінку, яка стільки значила в його житті. Мабуть, тут треба шукати коріння, зачатки того гуманізму, людинолюбства, уміння побачити в най- звичайнісінькій, простій, на перший погляд, людині незмірну глибину думки та почуття, красу душі, світлість розуму — уті­лення справжньої народності характеру, які притаманні творам Олеся Гончара. Більше того, саме звідси, мабуть, і ота надзви­чайна чутливість, яка дозволяє йому побачити, відчути те, що більшість людей просто не помічає, і багатство уяви, й образність мислення. «Я пригадую, як захоплювали дитячу уяву її при­страсні розповіді — поетичні видіння набожної жінки,— ділиться спогадами про бабусю Олесь Гончар.— Без неї, певно, я не став би письменником».

У сім’ї був Шевченків «КОБЗАР», над яким «бабуся й тітки проливали сльози», коли малий Сашко читав його вечорами. А невдовзі в життя хлопця прийшли й інші митці слова — Панас Мирний, Іван Франко, Леся Українка, Степан Васильченко, радян­ські письменники — Андрій Головко, Григорій Косинка.

Дитячі й підліткові роки Олеся припали на кінець 20-х — початок 30-х рр., позначених героїкою перших п’ятирічок, інду­стріалізацією країни, колективізацією села, яке жило тоді бурх­ливим життям, шукаючи нових шляхів, часом помиляючись, але невтримно простуючи вперед. Олесь Гончар навчається в Бреусів- ськш семирічці, стає комсомольцем, бере активну участь у су­спільному житті: «Ми відчули всю радість високих обов’язків, ми починали жити на високих температурах невщухаючого бою і безмежно пишалися тим, що ми є помічниками великої біль­шовицької партії»,— згадує О. Гончар.

Писати Олесь починає ще з дитинства. Насамперед, очевидно, через природне мистецьке обдарування, а також під впливом славних своїх попередників. Велику роль відіграв і улюблений учитель мови и літератури, який зумів прищепити «палку любов до рідного слова, красного письменства». До речі, саме він і назвав Гончара Олесем, якого до того називали Сашком.

Тоді ж з’являються й перші друковані виступи майбутнього письменника: кореспонденції в районній газеті «Розгорнутим фрон­том», вірші та коротенькі оповідання в газеті «На зміну» та в жур­налі «Піонерія». Після закінчення семирічки в 1933 р. О. Гончар працює в Козельщинській районній газеті. Безперечний літера­турний хист хлопця було помічено, і 1934 р. він за комсомоль­ською рекомендацією вступає до Харківського технікуму журна­лістики. Роки навчання в технікумі, літературне та культурне життя великого міста багато дали здібному, допитливому юна­кові, утвердили його в правильності вибору шляху.

По закінченні навчання в технікумі 1937 р. О. Гончар працює в газеті, пише оповідання та вірші й друкує їх на сторінках жур­налів. Його твори привернули увагу читача важливістю пробле­матики, гарною мовою, виразно виписаними характерами.

Успіх не запаморочив голови молодому письменникові. Навпа­ки, він гостро відчув потребу в дальшому збагаченні своїх знань, підвищенні освітнього рівня. І 1938 р. Гончар вступає на філо­логічний факультет Харківського університету. Про свою альма- матер письменник згадує з теплотою та любов’ю: «Універси­тет на цілих три роки став рідною домівкою, обдарував щастям дружби, в його аудиторіях, у тиші бібліотек пізнавали ми радість прилучення до скарбниці людських знань, тут переживали насо­лоду й захват творчої праці». До речі, одночасно з Гончарем тут навчався талановитий письменник, автор незакінченого, на жаль, роману «Вир» — Григорій Тютюнник.

Олесь Гончар з усім запалом душі поринає в кипуче студент­ське життя: оволодіває всіма багатствами рідної та світової літе­ратури, вивчає мови, пише цікаву наукову працю про художню майстерність М. Коцюбинського, досліджує поему І. Франка «Мойсей». Водночас він збирає матеріали для роману про видатного українського філософа й письменника Г. Сковороду, пише нові оповідання, одне з яких, «Орля», було відзначено премією на обласному конкурсі, а також повість «Стокозове поле», надру­ковану в 1941 р. Воістину наполеглива праця студента Гончара може служити яскравим прикладом працьовитості, відданості улюбленій справі.

У бібліотечній читальній залі и застала молодого письмен­ника звістка про війну. «Одним ударом були строщені всі наші студентські, по-юнацькому світлі мрії, сподівання. Невимовно тяжко було на душі. Мороком окутувалося майбутнє.

Наступного дня ми були в райкомі комсомолу. Тут зібралися сотні таких, як і ми, студентів, котрі прагнули якомога швидше потрапити на фронт.

Після двотижневого навчання в чугуївських таборах під Хар­ковом наш студентський батальйон направили на Дніпро в район Білої Церкви, де в цей час точилися жорстокі бої»,— згадує Олесь Гончар.

Жорстокі бої на берегах Росі, оспіваної І. Нечуєм-Левицьким... Бої за Київ... Скільки там полягло вірних друзів-студбатівців! Мужньо й правдиво розповість про це Гончар у романі «Людина і зброя». Покаже, як билися й гинули майбутні поети, учителі, вчені — цвіт народу нашого. І покаже головне: навіть там, у крива­вих боях, захлинаючись від ненависті до ворога, йдучи на смерть, вони залишалися гуманістами, людьми високих ідеалів.

Солдатом, старшим сержантом — командиром обслуги баталь­йонного міномета, потім — старшиною батареї пройшов Гончар від берегів Росі, через альпійські бескеття й голубий Дунай до золотої Праги. Цей шлях проліг і через похмурі оточенські ночі. Та про- идении він був гідно, чесно, достойно. Свідченням тому — орден Слави, Червоної Зірки й три медалі «За відвагу».

Та війна вчила не тільки воювати, битися з ворогом, вона вчила його жити, керуючись красою вірності, і вчила писати.

І там, в «окопних університетах», продовжував Олесь Гон­чар писати. Певна річ, у круговерті фронтових буднів солдатові не до роману. Але в нечасті хвилини затишшя лягали на папір, може и не відшліфовані, але пристрасні, гарячі и правдиві віршо­вані рядки. Пише про фронтові дороги, про вірних бойових побра­тимів. Вірші, які скоряють своєю простотою, щирістю и прав­дивістю, не випадково були надруковані (українською мовою) у фронтовій газеті 72-ї стрілецької дивізії «Советский богатырь» на першій шпальті. Вірші привернули увагу, і Олесеві було запро­поновано перейти до редакції дивізійної газети. Але він уважав, при всій повазі и любові до літературної, газетярської праці, що його місце — там, в окопах, на передньому краї. І залишився зі своїми боновими побратимами до кінця, до останнього пострілу війни. Ось як розповідає про це сам письменник: «Я подивився на своїх товаришів, зарослих, змучених. «Невже ти підеш?» — запитували їхні очі, налиті смутком утоми, смутком невідомості перед завтрашнім днем. До болю близькі й дорогі мені ці люди. Це брати твої, вони тобі найрідніші за всіх. Тому, що в тебе з ними була одна доля, ти ділив з ними все, що випадає солда­тові... Я залишився з ними...».

З невситимою спрагою творити, з пам’яттю, у якій жили живі и мертві друзі, гриміли вибухи, горіли танки и хати, поверта­ється Олесь Гончар до мирного життя. Приїздить до Харкова. Але, розповідає письменник, «у Харкові я не залишився. Надто багато нагадувало тут про минуле, надто ласкавим і щедрим було раніше до мене це місто, яке тепер похмуро чорніло в руїнах. Усе тут краяло серце, пригнічувало, викликало болісні спогади. Пої­хав у Дніпропетровськ».

До війни неподалік Дніпропетровська жив батько, молодші Олесеві брати, а в самому місті працювала старша сестра. Одна тільки вона й зосталася — батька й братів забрала війна... «При­їжджай,— запрошувала сестра Олеся,— хата тепла, хоч одігрієшся після окопів...».

Гончар продовжує навчання в університеті, й тут виявля­ючи неабияку наполегливість та силу волі. Ходити на заняття доводилося пішки, за десять кілометрів. Учився він добре — це видно вже з того, що після закінчення навчання його залиша­ють в університеті асистентом кафедри історії української літера­тури. А до цього ще — уперта творча праця безсонними ночами, при світлі карбідної лампи. На папір лягають щирі, схвильовані рядки про все побачене, почуте, пережите.

Перший повоєнний твір — новела «Модри камінь», надрукова­ний 1946 р. в журналі «Україна». У цей час побачила світ і перша частина трилогії «Прапороносці». Того самого року О. Гончар вступає в аспірантуру Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка АН У PCP і переїздить до Києва, де відтоді й мешкає.

О. Гончар прагне поставити своє перо на службу рідному наро­дові, писати про все, чим він живе. «Найважливіше, здається мені, для письменника протягом усього його життя не втратити чуття єдності,— так уважає митець і сам керується в житті й творчості цим положенням. Його твори відзначаються багатотемністю, гли­биною розкриття народного життя. З’являється повість «Земля гуде» (1947), дилогія «Таврія» (1952) та «Перекоп» (1957).

О. Гончар продовжує звертатися до теми Вітчизняної війни. 1956 р. виходить кіноповість «Партизанська іскра» — про одноименну підпільну молодіжну організацію, що діяла в селі Кримці на Одещині. А 1960 р. письменник видає роман «Людина і зброя», у якому розповідає про важкі й гіркі перші місяці боїв з фашист­ськими нападниками, про те, як виривався з друзями з оточення. Роман був відзначений Державною премією ім. Т. Г. Шевченка за 1962 рік.

І в подальших творах Олесь Гончар звертається до найістот­ніших проблем народного життя. Його романи вражають масш­табністю та неповторністю характерів дійових осіб, художньою майстерністю. Один за другим, як наслідок невтомної праці пись­менника, з’являються його нові твори. Роман «Тронка» (1963), у якому порушуються актуальні проблеми війни и миру, наступ­ності поколінь, сутності людського існування, становлення моло­дої людини, був відзначений Ленінською премією за 1964 рік. Потім — романи «Собор» (1968), «Циклон» (1970), «Берег любові» (1976), «Твоя зброя» (1980), повість «Бригантина» (1973).

О. Гончар відомий і як блискучий новеліст. Його перу нале­жить кілька збірок новел та оповідань. Він творчо продовжує традиції класиків — майстрів малої форми — М. Коцюбинського, В. Стефаника, збагативши новелу поліфонічністю змісту, філо­софським осмисленням подій. Його новели глибоко психоло­гічні, розкривають внутрішній світ героїв у важливі, переломні моменти їх життя.

Виступає О. Гончар і як пристрасний публіцист, вдумливий учений-літературознавець і критик, а також нарисовець. Слід зга­дати про його книги — враження від знайомства з зарубіжними країнами: Чехословаччиною, Японією, США, Данією, збірки літе­ратурознавчих статей «Про наше письменство» (1972) та «Пись­менницькі роздуми» (1980). Він також часто виступає в пресі із статтями на актуальні, гостропроблемні теми — про боротьбу за мир, про розвиток літератури й мистецтва, про окремі питання життя народу.

Олесь Терентійович веде величезну громадську роботу. Він — депутат Верховної Ради СРСР та Української PCP. Тривалий час (1959-1972) очолював Спілку письменників України, був голо­вою Українського республіканського комітету захисту миру, член Всесвітньої Ради Миру. За визначні досягнення в літературній та науковій діяльності О. Гончар був обраний академіком Ака­демії наук Української PCP, відзначений багатьма державними нагородами.