Критика

«Залізний острів» Гончар

Твір «ЗАЛІЗНИЙ ОСТРІВ» — новела-засторога. Гуманістичні цінності, та й саме життя лю­дини часто опиняється під загрозою цивілізаційних процесів. І як важливо при цьому зберегти зда­тність сучасної людини до захисту свого єства, своїх почуттів. Закохані через власну легковажність опиняються на військовому кораблі, який служить полігоном для нічних бомбардувань. їхній чо­вен відв’язався, і вони не можуть повернутися. Але не впадають у відчай, прагнуть знайти поряту­
нок, не втрачають своєї людської гідності, своїх почуттів. Любов Тоні й Віталика витримала ви­пробування на міцність: жодних сліз, жодних докорів! Та головне — вони залишилися гідними звання людини, не зрадили своєї любові.

Варто звернути увагу на деталі. Віталик і Тоня опинилися на судні-мішені через «звабу, спо­кусу, жадання торкнутися чогось забороненого, незвіданого», подібно до біблійних Адама і Єви, згаданих у новелі. Вони самотні на цьому залізному острові, як перші люди. Таке враження підси­люється порівнянням їх з останніми дітьми землі, із сиротами людства. Адже Тоня й Віталик на крейсері перебувають під загрозою бомбування, так само як людство живе під загрозою атомних вибухів. Образ цей поглиблюється, ширшає, набуває вселюдських, планетарних масштабів; і ста­рий зруйнований крейсер символізує вже загрозу війни, здатної знищити цивілізацію й саму зем­лю. Тому й протистоїть це судно як жахливий контраст усьому світлому, вічному, людському. «Рухалась планета, рухалось сонце в небі, рухались води своїми вічними валами, а воно стояло між хвиль іржаво, тупо, непорушно». Крейсер змальовано темними, похмурими барвами. Уся система художніх засобів, які творять цей образ, має єдину мету — підкреслити контраст між ним і всім світлим, щасливим, радісним та красою моря й степу, сонцем, коханням Тоні й Віталика. Крейсер несе загрозу не тільки їх щастю, а й самому життю.

Доволі символічною є остання уявна сцена в новелі, більше схожа на авторський коментар: «А ці двійко, що на судні, забравшись на бак, сидітимуть на своєму острові, ждучи нічного удару, си­дітимуть мовчазно зіщулені, мов останні діти землі, мов сироти людства».

Залізний острів асоціюється із чимсь холодним, неживим, приреченим. Це маленька планета Земля в масштабах космосу — спустошена, напівзруйнована, на якій немає нічого живого. Діти — останні жителі цієї планети — знайшли тимчасовий прихисток на хиткому пораненому острові. Та над ними нависла загроза, адже будь-якої миті остання твердиня може бути зруйнована. І тоді людство загине. Тут автор нагадує читачеві про те, що людина насправді не така могутня, як їй іноді здається. І саме це в багатьох випадках робить її абсолютно беззахисною перед тими цивілі- заційними загрозами, які вона сама й створила. Рукотворний «залізний острів», що став пасткою для двох закоханих, — не менша пересторога, аніж полігон. Тоня, що пританцьовувала босими ногами на розпеченій від сонця палубі, була так само протиприродним явищем на цій незрушній купі іржавого металу, як маленька донечка Уралова в осерді військового полігону.

За рахунок ретроспективних елементів новела відкриває читачеві певні епізоди з життя, окрім головних героїв, й інших героїв твору, розкриває нові грані їхніх характерів. Це своєрідне емоційне тло, потрібне авторові для того, щоб якомога глибше й точніше відтворити образи двох закоханих, які опинилися в екстремальній ситуації. Абсурдність її в тому, наголошує письменник, що небез­пека загрожує героям на їхній рідній землі, неподалік від домівки, серед мирного лиману і під мир­ним небом. Однак щоб десь там далеко «тремтіли» вороги, тут постійно тривають навчання, нако­пичується смертоносна зброя, що так легко здатна урвати тонку ниточку людського життя. І про це юні герої теж замислюються. Як замислювався автор, який добре знав ціну війні.