ВЕСНЯНКИ
                              І
Зійшли сніги, шумить вода, 
Весною повіва;
Земля квіточки викида, 
Буяє травка молода;
Все мертве ожива.

Веселе сонечко блистить, 
Проміння щердо ллє;
Гайок привітно шелестить, 
Неначе кличе пригостить;
Струмочок виграє.

Сіяють злотом небеса, 
Витьохкують пташки... 
А груди думонька стиса:
Ховає зверхня ця краса 
Смердючі болячки.

II
Знову, ластівочко-серце, 
Ти вернулась, знов звила 
В нас під хатою кубельце... 
Заспівай же, де була?

Розкажи: чи й там, як тута, 
Пекло скрізь - ні верть, ні круть:
Люди носять рабські пута, 
У чужій кормизі мруть?

Світлі поклики колишні 
До братерства та рідні, 
Мов ті дріб'язки залишні, 
Затопталися в багні?

Крук недолі над всім кружить, 
А соборйще панів, 
Знавіснівши, гірко тужить, 
Що, бач, мало кайданів?

Розкажи: чи й там, як тута, 
Замість праці все слова;
Люд бездольний в пітьмі плута, 
На наймитів упова?

III
Сумно заспівала 
Ластівочка люба 
На питання ті:

-Скільки світа знала,
Скрізь панує згуба, 
Люд - узаперті.

Мість 1 любові - злоба;
Брат піднявсь на брата, 
Душить за шматок,

Та ніде пригноба 
Не справляє свята, 
Як-от ваш куток!

Ніде розбратання 
Посеред громади 
Не було, як тут.

Ниці2 почування, 
Продажність та зради 
Не кули більш пут.

Нi в якій країні 
Брак самопошани 
Так людей не жер,

Як у вас донині... 
Бийте, рвіть кайдани,
Доки дух не вмер! - 

З отим словом втіхи 
Пісенька зніміла,
В небі віддалась. 

У блакить з-під стріхи 
Ластівочка мила
Пурхнула-знялась.

IV

Правду мовила пташина;
Чи на добре ж, чи дарма? 
Перед нами - домовина, 
Сором вічного ярма.

Промінь згас над рідним краєм;
А ми, скільки кожен зміг, 
У провалля себе пхаєм, 
Грунт пускаємо з-під ніг.

Та не пізно: є поправа, 
Певен я - минеться все;
Ще заблисне наша слава, 
Праця вгору піднесе.

Тільки треба сил та труду, 
Щоб не згинути цілком, 
Не стогнать до віку-суду 
Під вельможним канчуком.

V

Годі ж нудитись, складаючи руки;
Кличе робітників рідна земля... 
Віра, впотужнена словом науки, 
Хай нас міцніш окриля!

Більше уваги до власного горя, 
Більше любові до люду свого! 
Близько - загибель... зника наша зоря...
Чого ж  нам ждати, чого?

VI

Розцвітайся ти, веснонько красна, 
Духом творчості все онови;
У нарузі країна нещасна... 
З муки-смерті її відживи!

Розворуш наші груди холодні, 
Запали в них притухлий огонь, 
Щоб рятунок знайшли ми з безодні, 
Не стояли в борні осторонь!

Одігнала надовго ти хвижі, 
Розбудила надії та сни. 
Баглаї 3 - ці воріженьки хижі, 
Так послизнуть нехай і вони!

Розцвітайся та нас із могили 
До живого життя підведи, 
Щоб ми очі на себе розкрили;
Світлі думи в душі відроди!

' Мість - замість. 
2 Ниці - підлі, негідні.
3 Баглаї - неробство, лінощі.