ДО Б. С — ГО'

Прощай, коханий ляше-друже! 
Час розістатись настає. 
А як болить, як б'ється дуже 
Від туги серденько моє.

Одно гадали ми з тобою, 
Шукали одного шляху, 
І от зійшлись в тюрмі з собою, 
Найшли недоленьку лиху.

Мир чарівничої омани 
Пред нами птахом зник давно:
Неволя вічна та кайдани — 
То нам судилося одно.

Але ж і ту судьбу шалену 
Не довелось ділити нам:
Ти — за Байкал, а я — за Лену,— 
Розтечемось по чужинам.

Хто зна: чи вернеться спромога 
До праці стать за все святе, 
А чи навік тяжка дорога 
Колючим терном заросте?

Отак-то, голубе мій, ляше! 
Тобі — рудник, мені — тайга... 
Та не належить серце наше 
До пут утисника-врага.

Віддавна руки нам невільні, 
Душі ж неволя не скує;
Єднають нас змагання спільні,— 
Хто їх хортами зацькує?

Не кривда п'яного магната, 
Не заздрість жирного ксьондза, — 
Нас порушає проти ката 
Журби вселюдської сльоза.

В чаду скаженого прокляття 
Потоком кров лили батьки;
Той час минув: ми рідні браття, 
Ми — нерозлучні бояки.

За що ж? За те, щоб духом згоди 
Все понялося між людьми, 
Щоб наші змучені народи 
Так побраталися, як ми!

' До Б. С — го. Вірш присвячений Броніславу Сєрошевському -- товаришеві П. 
Грабовського по засланню.