«Мабуть, на небі звісно стало
(Про себе Віл в кошарі гомонів)
Про те, що весь мій вік я все за двох робив,
Да й витерпів таки чимало,
Що в плузі силкувавсь, копиці волочив,
Ізранку у ярмі до півночі ходив
І ще щодня бував і битий!
Хазяїна не раз я проклинав,
Тепер зовсім не той хазяїн став:
У мене вдосталь їсти й пити,
Несуть мені і солі, і крупів,
Вівса і висівок; наїстись трьом би стало».
Аж тут хазяїн шасть у хлів
І, взявши за роги, Вола під ніж повів,
Бо сказано — його годовано на сало.
Ти змалку так любив мене, як пугу пес...
Чого ж так лащишся тепер до мене, Йване?
Чи знаєш, що як ти чоломкаться ідеш,
Чогось мене морозить стане.