— Хто не вгадає? Я? 
Оце городять небилицю! 
Щоб не пізнав я Солов'я, 
Щоб не пізнав цю гарну птицю; 
Як тільки оком наведу,
То і вгадаю, де співака! —
Так дядькові казав небіж, Грицько Підсака.
— Ходімо, я тебе до лісу поведу, 
Усякої там птиці є багато.
Та буде сором, пане-брате,
Коли б ти Солов'я ізразу не пізнав,—
Грицькові дядько одвічав.
І ось вони дійшли до гаю;
По гаєві усякий птах літає,
Щебече хто, хто свище, хто гуде,
Аж округи луна іде.

Небіж
Ось, ось де Соловей! 
Який червоногрудий! 
А дметься як, мабуть, великий пан! 
Уже то неспроста в нього такий жупан.

Дядько
Та годі, годі, Грицьку, буде 
Ту погань, Снігиря, хвалить! 
Ся птиця не співа, а як усе щебече, 
Вона в гурті як-небудь засвистить;
А більше, голову похнюпивши між плечі, 
Насупившись сидить.

Небіж
Так цитьте, лишень, ось я зараз угадаю:
Я сучий син, коли оце не він!
Увесь мов золотий, а крильця чорні має.

Дядько
Та буде, Грицьку, сучий син:
Се просто Іволга зоветься,
Вона із саду в сад літа,
То вишні гарно об'їда,
То оббива горох, а в співи не вдається.

Небіж
Так ось коли побачив співака! 
Яка мальована та штучна птиця! 
Вертиться, джеркотить, по дереву скака — 
Оце-то Соловей!

Дядько
Се навісна Синиця!
1 довго так небіж дурненький
Між птицями знаходив Солов'я,
А Соловей собі сіренький
Над ним співав, сховавшись між гілля.
1833 р.