— Хто не вгадає? Я?
Оце городять небилицю!
Щоб не пізнав я Солов’я,
Щоб не пізнав цю гарну птицю;
Як тільки оком наведу,
То і вгадаю, де співака! —
Так дядькові казав небіж, Грицько Підсака.
— Ходімо, я тебе до лісу поведу,
Усякої там птиці є багато.
Та буде сором, пане-брате,
Коли б ти Солов’я ізразу не пізнав,—
Грицькові дядько одвічав.
І ось вони дійшли до гаю;
По гаєві усякий птах літає,
Щебече хто, хто свище, хто гуде,
Аж округи луна іде.
Небіж
Ось, ось де Соловей!
Який червоногрудий!
А дметься як, мабуть, великий пан!
Уже то неспроста в нього такий жупан.
Дядько
Та годі, годі, Грицьку, буде
Ту погань, Снігиря, хвалить!
Ся птиця не співа, а як усе щебече,
Вона в гурті як-небудь засвистить;
А більше, голову похнюпивши між плечі,
Насупившись сидить.
Небіж
Так цитьте, лишень, ось я зараз угадаю:
Я сучий син, коли оце не він!
Увесь мов золотий, а крильця чорні має.
Дядько
Та буде, Грицьку, сучий син:
Се просто Іволга зоветься,
Вона із саду в сад літа,
То вишні гарно об’їда,
То оббива горох, а в співи не вдається.
Небіж
Так ось коли побачив співака!
Яка мальована та штучна птиця!
Вертиться, джеркотить, по дереву скака —
Оце-то Соловей!
Дядько
Се навісна Синиця!
1 довго так небіж дурненький
Між птицями знаходив Солов’я,
А Соловей собі сіренький
Над ним співав, сховавшись між гілля.
1833 р.