«Мабуть, нема уже на світі правди! 
Мабуть, вона уже за море утекла! 
Чим я од Муцика поганший, справді? 
А пані те щеня учора привезла, 
Сьогодні вже йому і дзвоник почепили, 
Да як моторошно він бряжчить, 
Як Муцик, бубличком задравши хвіст, біжить 
Та гавкає на мир щосили!»- 
Так навіжений на ввесь окіл гукав. 
Хазяїн, річ таку почувши 
(А по-цапиному він дещо розмишляв), 
Йому дзвінок на шию намотав. 

Здурів скажений Цап, ріжки назад загнувши, 
Махнув борідкою, замекав, заскакав 
І геть-то честію такою запишався, 
Да швидко став їй не рад: 
Бо тільки Цап стрибне у панський сад, 
На шиї дзвін - дзень-дзень! - народ заворушився, 
І гостя в три шия в кошару мусять гнать. 
Прийшлось бідасі пропадать. 
Пройшло йому те врем'я, що бувало, 
Майнув де здумавши, куди б то не попало, 
Поїв, пообгризав - і слід пропав, 
А вибіга і долинки, і гори, 
Де був - то пожививсь; ніхто того не знав. 
Еге, я правду вам казав: 
Нащо було Паньку прохаться в прокурори».