Завантажити материал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Borys_grinchenko_brat_na_brata.doc)Borys_grinchenko_brat_na_brata.doc176 Кб594
Скачать этот файл (Borys_grinchenko_brat_na_brata.fb2)Borys_grinchenko_brat_na_brata.fb2124 Кб443

 

БОРИС ГРІНЧЕНКО

БРАТ НА БРАТА

І

Учитель ладинської школи Євген Корецький, прокинувшися в своїй камері 18-го листопада 1905-го року, зараз згадав, що сьогодні якраз виходить два місяці, відколи він попавсь у неволю. Він поїхав до Києва, потрапив туди саме тоді, як вийшов маніфест 6-го серпня про Державну Думу. Всі розуміли, що після всього того, що було — після кривавої війни в Маньчжурії, року напруженої боротьби дома, після всіх тих віч, страйків, бунтацій, пожежі й крові, несамовитих погромів і народних бунтів, — після всього того це було занадто мало, занадто блідо. Кожен розумів, бачив, що це не може нікого задовольнити, що всі країни, всі народи величезної держави, стиснені й досі в старих путах, не заспокоюються цим малим здобутком і справа відбуватиметься й далі... Люди з запалом читали прокламації, в яких пояснялося, через що реформа не може, і не повинна нікого задовольнити...

З такою прокламацією в кишені, з купкою нових книжок на політичні теми та з папером, олівцями й підручниками, купленими в школу, їхав Корецький з Києва; і як вийшов з вагону на вокзал у своєму невеличкому городі, — зараз же його арештовано.

На допитах йому казано:

— А, вы там конституционные приговоры составляете!.. Народные избранники!.. Школа украинская!.. Контроль над бюрократиею!.. Ну-с, — так обождите немного: вы очень поторопились!..

Відома річ, що й арештовано його найбільше через ту справу з “конституционным приговором”. Звісно, справник уже давно намагався в шкільній раді, щоб Корецького скинуто з учителювання... Але все ж ця справа наробила тоді великого шелесту в їх невеличкому городі. Корецьким і його селом зацікавилися поступові люди з місцевої інтелігенції.... Пішла справа навіть у пресу, — ну, звісно, що все це взято було до уваги, і Корецький мусив “обождать немного” та й дожидає вже два місяці...

За ці два місяці йому тільки раз дозволено побачитися з жінкою — на десять хвилин при жандармі... Навіть дітей не пустили, хоч Таля взяла була обох... Тоді ще її не прогнали з школи, де вона була в його помічницею; але тільки через те, що за неї в шкільній раді оступився Моловський... Другого разу його може не бути, і тоді... З чого ж тоді вони житимуть? А може вже й тепер треба про це питатися? Хіба він знає? Скільки вже часу ніяких звісток з волі! Спершу він мав деякі, бо приходили до тюрми нові арештовані. Знав, що з Японією вже замирили, знав про всякі розрухи... Але от уже три тижні нікого нового не приводять, забрали й тих, що сиділи з ним у камері, — ні газет, ні людей: нічого не знає, що діється за цими мурами.

Знає тільки, що там життя кипить, люди борються, добиваються... Горіла його душа, пориваючися й собі туди ж... Хотілося робити й боротися і було страшно жалко за своїм селом. Дев'ять років вибув він там у школі. Багато його школярів єсть таких, що купчаться коло його й Талі, як одна духовна сім'я. Скільки книг з їми прочитано, скільки розмов було!.. Трохи знання таки дано їм... Він з Талею передали їм частину свого власного я, вони мов уже рідні їм зробилися — як же не жалко їх покидати? А надто тепер, коли ввесь народ зворушився, рветься до кращого життя, коли їм усім так треба допомоги — словом і ділом... Звісно, —

Раз добром налите серце

Вік не прохолоне! —

ніщо не зможе знищити зовсім ту національну й політичну свідомість, яку дали вони вдвох своїм учням, але все ж народ живе в такій страшній темряві, що серед неї легко зблукатися навіть тому, хто, здається, ніби й знає дорогу!.. І так би хотілося їх усіх бачити... Найбільше Петра та Якова.

Та де там їх побачиш, коли й Талі до його не пускають... дітей навіть!.. Чого ж уже дітей не пустили? Що тії діти могли вдіяти? І де вони тепер усі троє? Чи здорові? Ще ніколи не було йому так сумно, так жалісно-болюче без їх... без тихих Таліних очей, без веселого щебетання дитячого…

Хоч би на хвилину, на одну хвилину побачити!..

Сірі брудні мури — загиджені, заплямані, холодні — стискали його з усіх боків. Тільки там, крізь грати невеличкого вікна, високо, мало не під стелею, видко було клаптик блакитно-ясного неба з кінчиком білої хмарки, по краях прозорої, як серпанок. Осінній день удався теплий, сонячний і здавався Корецькому тут, серед цієї брудної темрявої камери, не осіннім, а весняним. Думка несамохіть нагадувала обсипані білим цвітом вишні, запашні, блискучі листочки на березах і довгі сріблясті віти вербові, похилені над молодими гомінливими хвилями веселої річки, що повилась серед широкої зеленої луки з розкиданими по їй плямами жовтих квіток. Яке все було гарне, безмірно-прекрасне, весняне... Як же без його жити? Хіба ж це можна? Хіба ж риба може без води жити? О, як він тепер розумів, як добре розумів тих нещасливих!.. Непереможною силою тягло їх з тюремних мурів, і вони йшли ні на що не зважаючи — ішли під кулі вартових, на голод і блуканину в сибірській тайзі, не спинялись перед смертю своєю чи чужою, щоби тільки побачити над собою широку блакить небесну, щоби почути повівання вільного вітру, щоби припасти намученими грудьми до матері-землі й цілувати її, цілувати божевільними поцілунками, ховаючи лице в пахучій молодій траві!.. О, за один такий день можна йти на все, зробити все!..

Брязнули ключі коло дверей, грюкнув засув. Принесено звичайний уранішній чай.

— Горяченького! — промовив солдат-доглядач, ставлячи на стіл жестяний чайник і кладучи франзолю.

Корецький нічого не відказав йому. Машинально, не думаючи про те, що робить, став поратися з чаєм, потім швиденько випив його, мов роблячи те, чого не міг не зробити з повинності, ліг на ліжко, заплющив очі і знову почав мріяти.

А що, якби справді спробувати? Не всі ж утечі кінчаються нещасливо. Бо доки його тут держатимуть, це невідомо. Може навіть зашлють кудись на північ або на Сибір... кудись між якути... Хіба там менше небезпечності смерті? Аби грубий деспот-тюремник виявив свою грубість трохи в більшій мірі, а невільник запротестував проти цього, — от уже й готова якась якутська трагедія... А якби зараз вирватися туди — на зелені луки, під сонячне небо! О!..

Він зірвався з ліжка і обійшов камеру попід мурами, озираючи їх. О, дуже міцні! Він спинився перед вікном, подумав... Звичайно, коли перепиляв би грати та мотуза путящого, то можна бути внизу... Але ж унизу під вікном буде двір, а треба бути за двором. Ну, то як же?

Корецький почав пригадувати собі, що він саме бачив, проходячи двором, уявляв план його, та ніяк не міг дорозумуватися, де саме він опинився б, коли б ізліз мотузом з вікна у двір. Здається, це вікно з причілку. Коли так, то тоді, ставши на землі, він повинен пройти до рогу будівлі, перейти двором до середньої брами, нею вступити в другий двір, тоді знову брама й аж тоді воля.

Так. Але ж саме в його під вікном ходить вартовий, біля першої брами другий, а брама замкнена і ключ у воротаря... так само й з другою брамою. Нарешті там, за останньою брамою, знову вартовий...

Що ж він з ними з усіма робитиме? Поперед усього свій вартовий, той, що під вікном... Корецький устав і підійшов до вікна... Ось чути його ходу. Він обходить частину будинку: проходить проз вікно, завертає за ріг, тоді знову назад проз вікно й завертає за другий ріг, стріваючися з другим вартовим. Ну, то треба...

А що це за галас такий там, на волі? Мов який ярмарок чи базар. Але тут, — він добре знає, — ніколи не буває ні ярмарків, ні базарів... А такий галас, мов величезне стовпище людей гомонить і вигукує... Ні, вже затихло.

Дак треба скористуватися з того часу, як вартовий завертає за ріг тюрми й не може бачити його вікна. Чи можна встигнути?

Але галас на волі не втихає. Чути якісь окремі вигуки, тільки не розбереш що... А! догадавсь: це певне не на волі, а в дворі: привели або виводять великий гурт рештантів, вони стовпились у дворі й чогось галасують... Може сваряться проміж себе... може з начальством лаються, “неповиновеніє оказують”, як каже доглядач, а може так просто галасують...

Ану, порахує ще він, скільки часу вартовий буває за рогом тюрми. Підождав, поки вартовий, здавалося йому, підійшов до рогу будівлі й почав рахувати. Раз, два, три... нарахував усього сто тридцять один... То треба держати вірьовку напоготові, прив'язану... За яких 15 — 20 секунд можна бути вже внизу, долі — саме тоді, як вартовий буде за заднім рогом, і пробігти до брами...

— Щоб набігти на другого вартового, що стоїть на тій брамі, — підказав він сам собі. — Ні, це дурниця, з цього нічогісінько не буде.

То це ввесь його план руйнується й нема ніякого способу?

Але що це?.. Знов крик іще дужчий...

— Урра-а-а!..

Чого ті рештанти радіють? Не розуміє!… Якась дурниця!..

Хіба підкопатися? Ще б пак, — з другого поверху!.. Пробити поміст і пролізти в перший поверх... там сидять “уголовні”... треба, щоб і вони згодилися тікати... Ну, але з їми справа небезпечна: коли б навіть і згодилися, то в їх завсігди так трапляється, що вони когось задавлять або заріжуть... якогось вартовника, або що... ну, а він — убивати людину... Ні-ні, — з ними треба облишити!..

Ну, а які ж інші способи? Просто коридором?..

Але все ж брами з вартовим не минеш! — знову сам себе перепинив. — Яким би способом не вийти, — завсігди вийдеш у двір, а з двору брама з вартовим неминуча... Неминуча, — підкреслив він слово думкою.

Безнадія вже впивалась йому в душу, всмоктувалась у неї, мов п'явка в тіло... Ліг на ліжку, закинув руки за голову, заплющив очі. Не хотів думати, не хотів почувати... Але почував — її, ту п'явку, що всмокталась у душу...

Скільки ще буде тут? Місяць? Півроку? Рік? Поки впаде режим?

Поки впаде!

Вірив, що це буде, що неминуча це річ, але коли вона здіється?.. Всьому є кінець, але коли він буде?

А гинути тут, або там, — серед сибірських тундр, далеко від рідного краю!..

Коло дверей забрязкало замком, грюкнув, одсуваючися, засув. Чого це вони знову пруться? Звичайно ж у такий час не ходять, а сьогодні спокою не дають!

Не ворухнувся і навіть не розплющив очей, як хтось увійшов до камери.

— Вас требують у контору, — почувся голос.

Корецький розплющив очі, — перед ним стояв один з доглядачів.

— Чого?

— Не могу знать... требують... і щоб немедлено...

— Може жандарський офіцер приїхав?

— Не могу знать...

Корецький ліниво, нехотя підвівся, взяв бриля й пішов попереду, а за їм слідком доглядач. Перейшли коридором, зійшли вниз у двір. Він був порожній. А де ж ті рештанти, що галасували?

— Що тут у дворі за крик був? Рештанти чи що кричали? — запитався він у доглядача.

— Не могу знать... — одказав той звичайною фразою, а тоді, трохи помовчавши, додав: — То не в дворі... там, на вулиці, значить, крик...

— Чого ж?..

Той стиснув плечами.

— Без понятія народ... Вольнєнія...

Може б він казав ще що, але в цю мить до їх підійшов старший доглядач, і він замовк. Пішли втрьох по східцях нагору, і незабаром Корецький опинивсь у конторі, — в невеликій брудній хатинці.

Вгорі на стінах два старі царські портрети, якісь інструкції в рямцях, — їх так позасиджували мухи, що вже мабуть і не дочитаєшся, що там написано. Піводчинена шафа з паперами... два столи, позастилувані синім папером, обляпані чорнилом... на столах купи паперів... За більшим сидить начальник тюрми, — товстий, брезклий чоловік з заспаним обличчям. Він зиркнув на Корецького.

— Тут нащот вас бумага... — Витяг папірець і глянув на його. — Освобождаетесь...

— Як? — спитався Корецький, не ймучи віри.

— Освобождаетесь, говорю... Распишитесь в получении ваших денег и часов...

Він штовхнув до Корецького якусь книгу. Корецький, не читаючи, розписався тремтячою рукою, упхнув до кишені, не рахуючи, гроші, годинника...

— Отведи их — пусть соберутся, — звелів начальник старшому доглядачеві. — Тогда освободить, — могут идти...

Вернувшися до камери, Корецький не поскладав, жужмом покидав у кошик свої речі й ледве міг діждатися, поки солдат ізв'язав їх. Тоді не пішов, а більше побіг коридором і вниз по східцях, — ледве солдат з кошиком за їм поспівав.

Тільки вони вийшли в другий двір, зараз Корецький почув, що за брамою на вулиці якийсь гомін. Та він про це не думав. Пас нетерплячими очима руки забарного воротаря, що, не поспішаючись, методично стромляв своїми товстими пальцями ключ у замок, повертав його там, одмикав... Нарешті відімкнув, витяг замок, грюкнув, одсуваючи, засувом... Корецький нахилився тим часом, узяв з землі кошик за вірьовку і ступив в одчинену хвіртку на вулицю.

І враз опинився серед стовпища: юрма людей стояла коло самісінької брами — мужчини, панночки... З несподіванки він спинився, дивлячись на людей.

— Корецький! — кинув хтось серед стовпища.

— Урра-а-а!.. Корецький!.. Урра-а-а!..

І враз хтось вихопив у його з рук кошика, його самого підхопили чиїсь руки, багато рук, і він заколихався над головами великого стовпища, що залило ввесь майданчик перед тюрмою. Просто перед Корецьким маяв величезний білий прапор з написом червоними літерами: “Амністія”. Далі червоніло ще кілька прапорів — менших.

— Урра! — загреміло ще дужче. — Урра, Корецький! Хай живе свобода!..

— Панове, що ви робите? Не терзайте ви так чоловіка!.. — почувся знайомий Корецькому голос. — Треба на звожчика!..

— Звожчика!.. Давай звожчика!.. — загукало кілька голосів. Корецького спустили додолу.

Стовпище розступилося, покидаючи прохід, і на кінці його Корецький побачив фаетон.

— Прошу вас, Євгене Петровичу, — промовив той же знайомий голос, і Корецького взяв під руку чоловік з чорною бородою, — добре знайомий йому адвокат Яковенко. Між двома лавами людей — панів, робітників, паній, панночок — вони пройшли до фаетону. Корецький сів у його, з ним Яковенко, а навпроти ще двоє людей, — всі троє стискали руку Корецькому, здоровкалися з ним, поздоровляли “з визволенням”, але Корецький не розумів, хто ті двоє, і не розбирав, що з ним діється.

— Рушай до думи!.. — звелів Яковенко. — Швидше! Коні рушили. Але все стовпище посунуло за фаетоном, обступило його, і він мусив їхати ходою.

— Ну, хвала богові, — таки добилися! — казав Яковенко. — Знаєте: прокурор і жандарми ніяк не хотіли вас випускати. А я кажу... я був у депутації од мітингу... я кажу: для самої власті краще, коли випустите його, ніж коли доведете до нещастя... Адже перед тюрмою стоїть стовпище, готове щомить розбивати браму... Ну, вони й сами поміркували... Згодились... Тепер ми просто на мітинг... Всі вимагають, щоб ви там були, хочуть вас бачити...

— Який мітинг? — ледве міг спитатися Корецький. — З якого приводу?

— Як з якого? — здивувався Яковенко. — Ах! то ви, бідолашний, нічого не знаєте!.. Ви не читали телеграми... Панове! — гукнув він у стовпище. — Він не читав телеграми... Дайте телеграму!.. Швидше!..

— Телеграму! Телеграму!.. — розкотилося між народом, і кілька рук з великими аркушами простяглося до фаетону. Яковенко взяв один і подав Корецькому.

— Ось читайте: “Височайший манифест...” Конституція!..

Тремтячи як у пропасниці, почав Корецький читати. Очі не слухались, якось перескакували по словах, якийсь туман застилав літери...

— Читайте голосно!.. — Голосно хай хтось читає!.. — Почулося гукання. — Знову хай читають!..

Яковенко взяв у когось із рук ще один аркуш, устав у фаетоні, що ледве посувався серед стовпища, і, держачись однією рукою за передок, другою піднявши вгору білий аркуш, почав читати маніфест:

— “...даровать населению незыблемые основы гражданской свободы на началах действительной неприкосновенности личности, свободы слова, собраний и союзов”, — одбивалося в вухах у Корецького голосне читання, але зараз же його покрили ще голосніші вигуки:

— Урра-а!.. Да здравствует свобода!.. Да здравствует конституция!..

— “...Установить, как незыблемое правило, чтобы никакой закон не мог восприять силу без одобрения Государственной Думы”...

— Ура!.. Да здравствует Государственная Дума!.. А Яковенко читав уже іншу телеграму. Уривки долітали до вуха Корецькому:

— “Известие о подписании конституции распространилось в Петербурге... Едва они собрались, как принесли со станка оттиски манифеста... Предложили почтить народ, мужественно завоевавший свободу”.

— Ура!.. Хай живе народ!.. Хай живе свобода!.. Геть тюрми!.. Амністія!.. Амністія!..

Корецькому стиснуло горло, він почував, що коли не вдержиться, то зараз, зараз у його ринуть з очей сльози. Він заплющив очі і зціпив зуби.

Процесія помалу посувалася, і Яковенко тим часом розказував:

— Уночі ми получили маніфеста в редакції... Зараз же рішили випустити його окремим плакатом... У десять годин він уже по всьому городу гуляв... Народ висипав на вулиці, — ну, звісно, мітинг... Стали говорити. Амністія — перше слово... Панове, — каже доктор Лавренко, — поки дадуть амністію з Петербургу, — не забувайте, що в нашій тюрмі сидить борець за волю — Корецький. Добиваймось, щоб його випущено!.. Ну, звісно, в такі хвилини юрба не міркує довго... Так і шугнули до тюрми, — хотіли силоміць... Та вже ми вмовили взятися до легального способу... Ну, ото й вибрали депутацію з нас трьох: я, доктор Юрковський та Павло Семенович... — і він показує на тих двох, що сидять навпроти Корецького, і тоді тільки він пізнає їх.

А Яковенко все говорить. Він швидко, поспішаючись, уривками переказує Корецькому події двох останніх місяців: з'їзд земських і городських діячів, повсюдні мітинги, розрухи по городах і селах і, нарешті, величезний страйк залізничників та інших робітників, що спинив, спаралізував економічний рух усієї величезної держави... Все це Корецький чує, але спершу розуміє тільки частину казаного, уривки... Та помалу починає призвичаюватися до всього того, що тут із їм трапилося, починає розуміти його і своє становище серед цих нових подій. І невимовна радість обнімає його, аж із глибу душі починає рости щось велике, гарне, непереможне... І воно хоче вирватися на волю, виявитися чимсь — криком, — чим-небудь, аби тільки виявитися.

— Стій! Стій!

Фаетон спиняється, й Корецький помічає, що стовпище побільшало.

— Виходьмо... приїхали, — каже йому Яковенко.

Він виходить. Яковенко бере його за руку й починає протискуватися крізь натовп.

— Пропустіть... пустіть, панове! — говорить адвокат. — Дайте пройти до помосту, — дуже пильна справа.

Люди нехотя поступаються і пропускають у вузький прохід — щілину, що зараз же знову затуляється за їми.

Корецький з Яковенком довго протискуються тим проходом, аж поки нарешті ноги їх намацують щось ніби східці.

— Обережніше... обережніше... не впадіть!.. Отут східець... — каже Яковенко й тягне за руку Корецького вгору, все серед того ж натовпу.

Корецький силкується не впасти, намацує ногами серед чужих ніг якісь ніби дошки і сходить усе вище й вище, увесь час дивлячися вниз і пильнуючи своїх рухів.

— Ну, прийшли! — говорить Яковенко.

Корецький підводить голову і бачить перед собою стіл, поставлений на якомусь помості, а за столом якогось добродія... Він зараз же пізнає доктора Лавренка й розуміє, що це голова мітингу. Біля його за столом ще двоє: один сидить, а другий, зовсім незнайомий Корецькому, молодий, чорнявий чоловік з худим обличчям, говорить промову.

І враз спершу стиха, а далі все голосніше й голосніше чується навкруги:

— Корецький!.. Корецького привезено!.. Випустили!.. Визволено!.. Корецький!.. Корецький!..

Голова мітингу Лавренко повертається й бачить Корецького. Він швидко встає і стискає йому руку.

— Який я радий... — але голос уривається йому, а навкруги змагається все дужчий і дужчий крик:

— Корецький!.. Корецький!..

Чорнявий промовник замовкає. Лавренко махає обома руками на натовп, просячи мовчання. Як трохи притихає, він голосно, на ввесь майдан, гукає:

— Громадяни! Воля справді наступила... Перший день нашого конституційного життя вже зазначився: перед нами вже не в тюрмі, а на волі один з борців за його, за щастя народне, — Євген Петрович Корецький.

— Ура, Корецький!.. Ура!.. Хай живе воля!.. Ура, Корецький!..

Корецький бачить перед собою море голів, а над ним — геть скрізь по майдану — купаючись у золотому сяйві, в'ються, то згортаючись, то розгортаючись, червоні прапори з якимись написами... А он один білий — це той, що написано: “Амністія”... і чорний... Прапори мають, море голів хвилюється, руки знімаються вгору — махають брилями, білими хустками... І навкруги з будинків — у вікнах, на ґанках і навіть на покрівлях теж товпляться люди, махають хустками, прапорцями, і могучий голос визволеного народу гремить аж до осяйного, радісного, щасливого неба:

— Хай живе воля!..

Помалу крики втихають, руки з брилями й хустками втомляються махати. Корецького садовлять тут же за стіл. Чорнявий оратор може кінчати свою промову. Корецький дивиться на стовпище. Воно залило ввесь майдан і ближчі частини вулиць, що сходяться до його. Студентські кашкети, робітницькі брилі, жіночі брилики, дорогі панські брилі, навіть циліндри, — все змішалося в одну величезну мішанину... Он кілька селянських шапок, — мабуть селяни з ближчих сіл... Он три білих хусточки сестер з Червоного Хреста... І скрізь, скрізь червоні стрічки — в петельках, на брилях і бриликах... Он якийсь хлопчик без шапки. Зліз на ліхтарний стовп і обв'язує його смужкою червоної китайки. А он два офіцерські мундири... ні, то військові лікарі... і в тих навіть червоні стрічки в петельках пальта... Поки Корецький роздивляється, чорнявий промовник говорить про важність моменту, про велику справу визволення пролетаріату, та його, видимо, не дуже слухають і ледве він змовкає, — зараз зривається новий крик:

— Корецького... просимо Корецького сказати!.. Хай Корецький каже!..

Лавренко повертається до Корецького.

— Мусите говорити.

Корецький блідне і, не змагаючись, устає. Про що він говоритиме, — сам не знає, але почуває, що те велике й гарне, що наростало й наросло у його в душі, зараз вихопиться на волю. Він простягає руку і ввесь майдан стихає.

— Громадяни! — починає він. — Не вам мушу я розказувати, якими святими сльозами, якою благородною кров'ю змочено шлях визволення... І ніколи цих сліз і крові не пролилося стільки, як тепер, та зате ж і ніколи не добувалися ми такої відповіді, як тепер. Це вперше почули ми слово, що нагадує те, чого ми хочемо. Поки що — це тільки слово, на папері написане, але від нас залежить, щоб воно сталося ділом... І на це ми повинні тепер оддати усю свою силу, ввесь свій розум, всю свою любов до волі.

Він говорить і враз помічає там, серед стовпища, просто помосту, щось знайоме... Блакитна вуалька на простенькому бриликові, а під ним... Невже це вона? Невже це Таля?.. Так-так, — вона, запевне вона!.. Дивиться на його, сміється, киває йому... Безмірна радість обнімає його всього, він усміхається широким щасливим усміхом і слова самі рвуться йому з уст:

— Тут, у нашому городі, може на цьому саме майдані, де ми тепер зібралися відсвяткувати зорю нового життя нашого, сходилася колись козацька рада, рада вільного, рада визволеного українського народу. Тяжкою боротьбою добув собі народ волю, визволився з пут, щоб справдити в рідному краї ідеали громадської волі, рівності... Правда, ми програли тоді, сили темряви й неволі, сили похмурого деспотизму були дужчі за нашу молоду новонарождену волю, — вони зламали її... Але ті ідеали, за які наш народ боровся, не жаліючи свого життя, — ті ідеали не могли в душі його зламати ніякий деспотизм, ніяка темрява. І та велика переміна, яка тепер робиться, — не чужа вона нам: ми ждали її, виглядали її в темній неволі кріпацтва, в тяжкому поневірянні після кріпацького життя, боролися за неї, — і ось вона прийшла, сподівана й рідна нам! І коли був час, що народ наш порізнився з інтелігенцією, то тепер цей час минувся: народ виріс, народ зробився вже свідомим творцем свого власного щастя і та свідомість об'єднує його з інтелігенцією в одну велику сім'ю. І ця сім'я борців іде назустріч золотому сонцеві визволення робочих мас, визволення рідного народу і всіх народів з іржавих пут старої неволі... Воно горить, сяє вже, це золоте сонце, і кличе нас: вперед! вище! до високостів щасливого, вільного, могучого робітницького життя!..

Буря оплесків, криків: “браво! слава!” громом гремить серед майдану і знову мають хустки й прапорці, і сяють радісні очі з-під брилика з синьою вуалькою...

 

ІІ

Вже було надвечір, як Корецький їхав удвох із жінкою додому. Вони були на майдані, аж поки скінчилося віче, потім, укупі з Яковенко'м, опинилися в редакції газети — Корецький трохи працював у їй, даючи туди дописи й невеликі статейки, а тепер пішов на збірку співробітників: мали обміркувати справу, як далі держатися. Поставлено було: стати цілком на той грунт, що маніфестом 17-го листопада заведено волю слова, й не посилати газети на попередню цензуру. Корецький узявся перекласти по-вкраїнському й пояснити маніфест, щоб завтра ж можна було його видрукувати й розіслати післязавтра вкупі з газетою та й так пустити між люди. Яковенко ручився за друкарню, що вона не зречеться друкувати на підставі маніфесту, — він навіть уже забігав туди по дорозі і трохи поговорив там про це. Видимо було, що пресі належатиме у всіх дальших подіях величезна роль, ще більша, ніж досі... Корецький дуже добре розумів усе те й залюбки згодився пристати до роботи. Певний був, що трохи згодом вернеться знову до своїх школярів і цього йому дуже хотілося, але поки що — газета була справою перворядної ваги. Він мав у їй говорити переважно для села і вимовив собі право писати по-українському.

Після цього Корецького закликали ще на одну збірку, але хоч і кортіло там бути, — дужче хотілося додому. І тепер вони їхали вдвох. Поштарський возик торохтів шляхом, малий хлопець поштарів то ляскав батогом, то щось мугикав собі під ніс. Таля оповідала про те, що діялося в їх дома й на селі, поки він був у неволі. Діти були здорові, вона також... Другого вчителя в школу досі не прислали й вона, як могла, сама справлялася з усією роботою. Це було й добре: коли б прислано вчителя, трудніше було б Корецькому вернутися на стару свою посаду. Ну, але завтра він школярів не побачить: довідавшися вже опівдні про маніфест, вона зараз пустила дітей додому, зробивши їм задля такої події на завтра свято, а сама мерщій у город... Як ставилися діти до арешту свого вчителя? О, дуже добре! Він не може собі уявити, як дуже поширилася тепер свідомість у їх на селі. Пам'ятає, як перед двома роками зроблено трус у лікаревого сина-студента й арештовано його? Тоді темнота сільська казала, що він “хвальшиві бумажки робив”. Тепер же, як його арештовано, то по селу скрізь так і казано: “забрано, бо за мужицьку волю оступавсь”. Діти ж це чують... ну, та й дуже вони його, Євгена, люблять... Це, що він вертається, наробить їм багато радощів, — от він побачить...

Як їх організація? О, дух у їй чудовий! Було кілька збірок. Тричі збиралися в лісі на Петровій пасіці. Вона не на всіх збірках була, але це дарма; там тепер усім порядкує Петро. Такий, як і попереду, більш думає, а мало говорить, та кожне слово до діла. О, він знає, як треба порядкувати, — він ще дужче їх згуртував!..

І Яків... Такий талановитий хлопець, дотепний, тільки. часто гострий і нетактовний. Дарма, — Петро все залагоджує. Він найсвідоміший і найнепохитніший за всіх буде.

— Знаєш, Якова та Йвана, Петренкового Йвана... їх кликано на допит — за тебе питалися... Чому саме їх, а не кого іншого, — ми не могли зрозуміти... Вони прегарно там поводилися і тепер тільки підсміюються з тих...

— А взагалі селяни як? — питався Корецький, нахиляючися до Талі і пригортаючи її до себе близько, близько...

— Слухай, поштар же... — шепотіла вона, пручаючись.

— Він куняє, — сміючись одказав Корецький, цілуючи її в очі. — Ну, то як же взагалі селяни?

— О, в тому ж то й сила!.. Наша організація... трьох десятків душ у їй ще нема... а зуміла пригорнути до себе все село... Тільки такі багатирі, як Семенюта, Старостенко, Карпенко, — тільки ті держаться окремо й вороже... вся біднота пішла за нашими... У громаді — куди наші, туди й уся громада... Бач, я ж іще й не сказала!.. Яка я роззява!.. Недавно ж уся громада постановила: вимагати, щоб тебе випущено й вернено в школу... Списали постанову й послали... Багатирі та їхні полигачі — черносотенники — хотіли були протестувати, та громада так на їх загукала!.. Урвалася вже їм ниточка!.. Наші гору взяли... Ах, Геню!..

Голос у Талі радісно тремтів, як вона швидко про все це розказувала, її справді обнімала безмірна радість — і того, що Євген вернувся, і того, що конституція, і того, що в їх на селі так гарно!..

— Ах, Геню!.. Розумієш ти? Тепер уже зовсім не те!.. Зовсім!..

І вона сіпала Євгена за руку і все розказувала й розказувала, переливаючи своє почування і в його, примушуючи й його тремтіти радісним тремтінням. І враз серед оповідання засміялася, сама себе перепинивши:

— Ні, ти не знаєш... Просто диво!.. Степан Валюшний... ну, отой — Стукачів зять... Розумієш, приходить колись... “Дайте мені соціал-демократичеську прокламацію”. — “Нема, — кажу, — в мене соціал-демократичеської прокламації!” “Дуже погано, — каже, — треба, щоб була, бо наша партія за демократичеську республіку стоїть”. “А яка ж ваша партія?” — питаю. “Як то — яка? Наша соціал-демократичеська російська партія... До нас агітатор приїздив і завів у нас партію...” Думала, що побріхує, як звичайно... Розпиталася — аж ні. Служив він щось місяців зо два чи зо три в городі... чи на заводі, чи дворником десь, — не знаю доладу... Вернувся на село вже з книжечками, а тоді й справді за його слідом приїздив аж двічі агітатор, організував їх... На другій збірці було там кілька й наших... та вони не пристали.

Таля глянула на хлопця-поштаря, що дрімав на передку, і, зовсім притулившись на груди до чоловіка, заговорила тихше:

— Був і в мене... той агітатор... Умовляв, щоб і ми до їх... Звісно, я кажу, що ні... А він усе впевняє: ввесь народ вже свідомо горнеться до соціал-демократизму і незабаром, каже, ви опинитесь з своєю маленькою купкою зовсім самотніми “за бортом...” Саме воно! — думаю собі...

— Багато ж там людей? — спитався Корецький.

— Вони кажуть, що більш як сто... Але Петро довідався певне, що тільки сорок сім.

— Все ж досить багато за такий короткий час.

— О, вони дуже рухливий народ! Бігають, метушаться, раз у раз у їх збірки, літератури багато...

— Не знаєш, хто там у їх? Таля назвала декого.

— Так собі люди, — промовив Корецький. — Ну, та все ж добре, що вони ворушать людську думку.

— Та це добре... погано тільки, що трохи задираються з нами... А завзятий народ. Валюшний, дак той навіть таке каже: “Знаємо ми ваш парламентаризм!” — “Та що ж ти знаєш?” — питає Петро. “Господство буржуазії, — каже, — а вас ми розкасируємо!”

Євген і Таля обоє засміялися, уявляючи собі Валюшного з його витрішкуватими очима, з його наївною вірою, що над скарбами горять свічки вночі й через те він таки найде колись скарб, і з фразами про “парламентаризм” і “господство буржуазії”.

Вже смеркалося. Вони їхали в темряві м'якою накоченою дорогою, близенько пригорнувшись одне до одного. Хлопець-поштар давно вже дрімав, похитуючись на передку, і коні самі собі бігли добре знайомим шляхом. Ось уже замигтіли перед ними вогники в вікнах ладинських хат, і незабаром вони в'їхали в село. Поштар прокинувся, свиснув на коней, ляснув батогом, і коні побігли швидше.

Дарма, що буденний день, а на вулиці було чимало народу, найбільше чоловіків, і всі про віщось жваво розмовляли. Корецький зрозумів, що це — відгук сьогоднішньої події. Він би залюбки спинився поговорити з ними, та додому тягло ще дужче. І вони швидко минали людей, здоровкаючися з ними. Дехто пізнав Корецького, і в темряві чулися голоси:

— Дивись: учитель!.. Вернувся!.. Вже випустили... Ось нарешті й школа. Та половина, де клас, темна, а друга, де їх квартира, дивиться великими освіченими вікнами, їх дожидають.

Коні спинилися перед рундуком. Корецький перший збіг на східці й кинувся в хату. Спинився на мить, засліплений світом... Було повно людей... Стіл серед хати... самовар парує на столі...

— Євген Петрович приїхали!.. — скрикнула, сплеснувши руками, наймичка, баба Химка.

— Татоцко приїхав!.. Татоцко приїхав... — задріботіла маленька білоголова Ліда, в'ючися коло колін у батька.

Корецький ухопив її на руки та й почав цілувати їй щоки, великі сірі очі, ручки...

Тоді спустив її додолу, натрапив на бабу Химку, поцілувався з нею, потім побачив перед себе сивобороде обличчя шкільного сторожа, діда Терешка, і з ним почав цілуватися... Враз почув поважний дитячий голос:

— Як це ти, татку, з усіма здоровкаєшся, а мене не помічаєш?

Шестилітній чорноголовий Володько заявляв претензію за неуважність до його особи. Серед сміху покривджений вмить опинивсь у батька на руках, обняв його за шию... Держачи його на одній руці, другою Корецький стискав руки Петрові й Якову і цілувався з ними, а Володько вже пручавсь:

— Ну, тепер пусти: я ж не маленький, щоб на руках сидіти.

Знову сміх...

— Ми вас тут уже давно дожидаємо, — казали гості.

— А ви ж як довідалися, що я приїду? — спитався Корецький.

— Дак ми ж у городі на мітингу були, — відказав Яків. — Ще й Іван Петренко з нами... Тільки він ще в городі зостався, а ми зараз вернулися додому після мітингу... Та вже все село знає, що вас випущено...

Ледве посідали за стіл, — почулася тупотнява в сінях і ввійшло ще троє товаришів: один, так само, як Петро з Яковом, колишній школяр Корецького, тепер уже молодий батько, а двоє — старших хазяїнів з тих, що ходили на читання до вчителя й потім пристали до громадки. Знову почулися привітання. Таки посідали, заходилися пити чай... Говорили, уриваючи, перескакуючи від одного до одного, поспішаючись про все сказати... Петрові й Якову страшенно сподобався мітинг.

— От якби й у нас, у Ладинці, зібрати такий мітинг! — казав палкий Яків, і очі в його так і блищали іскрами енергії й радощів. — Як би це добре було — розказати про все людям!

А Петро, завсігди мовчазний, так і сяв увесь своїм нечепурним тихим обличчям з глибокими сірими очима. Як звичайно, трохи горблячися над столом своїм міцним тілом, він казав:

— Треба!.. Дуже треба!.. Люди цікавляться... Дехто як вернувся з базару з города та як привіз звістку про маніфест, то зараз деякі кинулись до попа питатись: який там маніфест про волю вийшов.

— А що ж піп казав? — спиталася Таля, наливаючи чай.

— Не знаю.

— А я знаю, — озвався Панас, один з старших хазяїнів, високий чоловік з підстриженою бородою. — Двоє йшло — Демид та Корній...

— А, Демид! — перепинив Корецький. — А як його порубана рука? Загоїлася вже зовсім? Бо я тоді не вспів догоїти...

— Загоїлася — вже робить. Каже, що ви його знову на хазяйство настановили...

— А на читаннях буває?

— Ні, після вас ні разу не був.

— Шкода... Ну, то що ж піп?

— Ну, то вони ото пішли, дак і я з їми: ану, думаю, послухаю, що піп казатиме. Каже: все те брехня, ніякого маніфесту нема.

— От такої! — здивувався Корецький. — Та невже?

— Та хіба ж ви не знаєте, який він у нас?

— Та знаю; але щоб уже й маніфесту не признавав, то цього від його не сподівався.

— І багатирі наші, — казав далі Панас, — не признають маніфесту; кажуть — то пани та “демократи” вигадали. По хаті озвався сміх.

— Вигадали!.. Ну, вони дуже скоро побачать, що це не вигадка!..

Корецький почув, що щось дряпається до його на коліна. Це була Ліда — лізла з своєю найулюбленішою лялькою. Батько посадив її на коліна.

Знову загомоніли, але дівча все вовтузилось і штовхало батька.

— Що тобі, Лідо? Нащо ти мені ляльку даєш?

— Соб татоцко грався...

В хаті засміялися, але Таля поважно пояснила:

— Вона рада, що татко приїхав, і дає йому свою ляльку.

Батько дякував дочці й обіцявся конче погуляти з нею і з її лялькою, тільки трохи згодом. А Володько, стоячи навпроти, прихилившись спиною до шафи, поважно і трохи погордливо промовив:

— Татко не може гратися лялькою... Мужчини в ляльки не гуляються... Я таткові намалював книжку.

— Яку книжку? — спитався Корецький.

— Книжку зробив і всю малюнками змалював, щоб тобі було на що дивитися... Я завтра тобі подарую, бо сьогодні тобі ніколи... А не ляльку... — І потім додав, поглядаючи на Ліду: — Страшенно маленькі дівчата люблять лазити на коліна.

— Ну, ти, великий, — засміявся Корецький, — іди краще й ти сюди, до мене.

Великий спершу завагався, але не вдержавсь і собі поліз на друге коліно.

Баба Химка принесла вдруге нагрітий самовар і як вона його становила на стіл, — щось завовтузилось у Корецького біля ніг.

— Катай, Катай прийшов! — закричав Володько, скакуючи з колін.

— Собака вскочив: це ж я двері кинула! — скрикнула баба Химка.

Величезний чорний пес радісно виляв хвостом, штовхав носом у коліна Корецькому і клав на їх свої товсті лапи.

— Не займайте його, не займайте! — кричав Володько Химці, що хотіла виганяти Катая. — Він прийшов поздоровкаться з татком!.. Мамусічко, дай йому булки... Адже сьогодні татко вернувся, — треба й йому булки!..

— І скибоцку... і скибоцку ковбаси! — жебоніла Ліда. Зчинився гамір і метушня. Нарешті Катая зоставили в хаті, дали йому булки і скибочку ковбаси, і він розлігся біля ніг у Корецького, пораючись із своєю вечерею.

Одчинилися двері і ввійшов Іван Петренко ще з двома товаришами.

— Знаєте, що в городі робиться? — попитав він, ледве вспівши привітатися.

— А що?

— Ходять по городу якісь хулігани та й розказують, що це фальшивий маніфест, — “демократи” вигадали... А вигадали на те, що хочуть землю щоб не мужикам, а щоб жидам досталася... бо всі демократи — то або жиди, або з жидами полигалися...

— Ну, та й дурниця! — вигукнув Яків.

— Он, кажуть, у “домократичеських” бумажках написано “равноправие евреев”, а землю щоб усім, — ну, значить і жидам... А ви знаєте, скільки жидів? То це тепер мужикові вдвоє менше припаде землі через жидів... Це вони нашим же селянам, що в базарі були, розказують. Бач, — кажуть, — які жиди плодющі, а як дати їм землі, то й удвоє плодитися будуть; і не схаменеться мужик, як усю землю посядуть... а мужик тоді в найми до жида... Цар хотів, щоб усю землю мужикам оддати, а демократи — щоб пополам із жидами... Це так селянам... А городським кажуть, що жиди вам торговлю перебивають та дурять вас, та десь за городом начебто в ікону та в царський портрет стріляли... І поліцейські, чи що, якісь із тими хуліганами: так, кажуть, так...

— Оце вигадали чорт віть що!

— Треба, — кажуть хулігани, — “жидів” і всіх “демократів” бити... і всіх тих, що за демократів та за маніфест... погром треба зробити...

— Ну, ні, — погрому ми їм не попустимо зробити, — промовив Корецький. — Нам справді неминуче треба зібрати в Ладинці мітинг і все це людям вияснити.

Почали радитися, коли збирати. Завтра була середа, буденний день, — народ за ділом... Краще б у неділю... Одначе, щоб якого лиха чорносотенці тим часом не наробили... Ну, гаразд — спробувати завтра після обід... Корецький уранці швиденько сходить на часину в редакцію, а Петро з Яковом оповістять про мітинг тим часом. Стали обмірковувати, як упорядкувати віче, хто й що там говоритиме... Було вже пізно, як порозходилися гості.

Корецький зостався сам у своїй світлиці. Лампа привітно осявала зо столу всю цю захисну хатку, полиці з книжками... портрети письменників на стінах... велику гравюру в рямцях: Рафаелева мадонна в кріслі з Христом на руках... білий Шевченків бюст на столі... .

Корецький переступив у другу хату. Там стіл уже був порожній, діти спали й тільки біляву та чорняву голівки видно було з-під ліжників. Талі не було.

Він вийшов у садок і пішов стежкою. Ніч була свіжа, але не холодна. Далекі зорі мигтіли привітним промінням. Корецький пройшов аж до кінця стежки, туди, під великі дерева, де був ослінчик. Там, на тому ослінчикові, він побачив темну постать.

— Ти, Талю? — спитав він, підходячи.

Це була вона, але не відказала нічого. Сів біля неї і взяв її за руки. Враз почув, що вона хлипає.

— Талю! — злякався він. — Що тобі, серце? Ти плачеш ?

Таля припала йому на груди і заплакала ще дужче.

— Талю, моє дороге серденько! Скажи, чого ти?

— Господи, невже ж таки справді... справді?.. — шепотіла вона крізь сльози.

— Що? Піп справді? — питався Корецький, не розуміючи.

— Невже ж таки справді нічого цього не буде?

— Чого?

— Цього всього... Цих тюрем... засланців... неволі... мук... шибениць... крові... І люди будуть жити вільно — як люди, не як раби... і як брати... і ніколи воно не вернеться?.. Ніколи?.. Невже ми дожили до цього?

І вона знову вся затремтіла з ридання. А він пригорнув її, гладив і цілував їй голову і, не почуваючи, як його власні сльози капали Талі на обличчя, казав:

— Не буде, серце, не буде неволі!.. Скінчилося її панування... Буде нове життя... вільне... братерське життя... щасливе...

І вони плакали вдвох сльозами великого щастя, сльозами намучених неволею і визволених невольників...

А вгорі над ними мигтіли зорі привітним сяєвом і теж, здавалося, казали:

— Не буде... не буде неволі!..

Сторінка 1 з 2 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 > У кінець >>