Борис Грінченко - Сам собі пан

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Borys_grinchenko_sam_sobi_pan.doc)Borys_grinchenko_sam_sobi_pan.doc91 Кб839
Скачать этот файл (Borys_grinchenko_sam_sobi_pan.fb2)Borys_grinchenko_sam_sobi_pan.fb248 Кб634


БОРИС ГРІНЧЕНКО
CAM СОБІ ПАН


Я їхав залізницею, третім класом і, як звичайно, у вагоні з написом: "Для некурящих".
Ох, цей напис! Раз у раз доводиться воюватися з подорожніми, щоб вони справді не курили, - це знає кожен, кому траплялося сідати до таких вагонів, сподіваючися заховатися в них од огидної отрути димом з паленого листу. Будь ти дитиною, кашляй від тяжкої хвороби на груди, - все дарма: напуватимуть тебе тією отрутою, сміючися і з твоїх прохань, і з твоїх протестів.
Цього разу трапилося, що в нашому вагоні людей було дуже мало і з них виявився тільки один курій, високий літній селянин у кудлатій капелюсі, з-під якої блищала пара виразних розумних очей. Він їхав з двома своїми товарищами, і з їх розмови я довідався, що цих трьох дядьків уже не вперше посилає сільська громада до міста клопотатися за одну громадську справу. Тепер вони верталися додому і були веселі: справа клалася на добре: от-от уже добудуть свого. Трошки глузуючи, пригадували собі, як сьогодні тупцялись у якійсь губернській писарні та розмовляли з панками. Дядько в капелюсі витяг тим часом з кишені критого кожуха курецьке знадіб'я та й почав поважно длубатись у кисетині, добуваючи звідти тютюн та натоптуючи його в люльку своїми товстими робочими пальцями. Як він узявся був до сірників, я попрохав його не курити, показавши на напис.
- Хіба? - підвів він голову і глянув за моїм пальцем, читаючи: "Для не-ку-ря-щих". А й справді, що тут не годиться. Вибачайте, не буду: коли тут таке право, щоб не курити, то й не куритиму. Бо, звісно, під яким правом чоловік є, то вже того права й слухайся. От якби тут не було цієї таблички, то хоч би ви були й дуже великий пан, я вас не послухався б і нічого б ви зо мною не вдіяли, - казав він, помалу витрушуючи назад у кисет тютюн із люльки.
- Тоді б я нічого вам і не казав, бо й я корився б тоді тому праву.
- Хіба? - спитався він, зашморгнувши зразу кисет і знову, як і перше, підводячи голову. - Оце добре, що в вас такий напрямок. А то звичайно так буває, щоб люди під право хилилися, а пан - ні. Це вже я вивірив і на оцьому курійстві, бо мені була така притичина.
- А яка ж саме притичина вам була? - запитавсь я, зацікавившись.
- То справді притичина! - засміявся старий сивий дід, товариш мого курія.
- Чудасія! - додав тоненьким голосом другий товариш - худий гостроносий чоловічок, швидкий на рухи. - Я б такого і не вдав, як Данило - не витримався б. Бо це треба як затя- тися, то вже щоб і не зрухнутися із свого.
- Так, може б, ви й мені розказали про вашу приго- ду? - попрохав я Данила.
- А таки й розкажи, Даниле, панові, розкажи! - задріботів тоненько гостроносий, крутнувшись до Данила. - Воно чудне, ну й чудне!
Данило помовчав трошки, всміхаючися з-під рясного темного вуса в невеличку бороду, і загомонів:
- Та що ж там такого?.. От собі, звичайно, чоловік щось робить, а тим часом то про те, то про се думає, мізкує. Отак і я... Що так воно дивно на світі: усі люди, а життя в них неоднакове. От хоч би мужик - одно життя, а пан - зовсім інше. І шана кожному не однакова: зараз пан увіходить куди, то лакей підбігає й кланяється, і пальто панові скидає, і говорить: "Пожалуйте, пожалуйте!" Ще й двері ширшенько прочиняє, щоб не зачепився, буває, пап; а наш братчик, сіром'яга, туди ж поткнися, то зараз: "Ну ти, мурло! Куди прешся? Завертай назад, мугиряко!" І зараз тії двері, хоч би й навстіж зяли, то зачинить... Ну, сказати, лакей, то, звісно, панська помийниця, - яких помий туди влий, такими й смердітиме... така вже в нього душа... так же й інші туди ж...
Чого ж воно так? Невже через гроші? Бо в пана грошей багато: зараз він лакеєві тиць у руку, - він йому й кожушинку скине, і двері прочине... Або хоч от на машині: сідаєш у третій клас, то там на тебе кондухтор нагримає, а іноді й межи плечі наштовхає, а такісінський собі му- гиряка, як і наш братчик, тільки що з ґудзиками... А пан за великі гроші сідає до первого класу, то вже він там на кондухтора гримає, а той тільки все - "як завгодно"... Мат-тері його ковінька, як же воно недобре на світі зроб лено!..
Ну, та вже, - думка в мене, - нехай собі там хто що хоче, а вже я дознаю, як воно так на світі жити, щоб ніхто тобою не поштурхував, а щоб сам собі пан був!
Їздять пани у первому класі, поїду й я!
Біс його бери, що воно дорого, отже я з того не зубожію. Хазяйствечко в мене хоч там і не велике, та не зовсім і мале, а син у мене один, - роботящий паруб'яга, - то все воно йому самому припаде... от там хіба ще за дочкою що дам, а більше нікого й нема.
Отак собі надумавіпися, - це було цієї осені, - та й лаштуюсь у дорогу, та й нікому не хвалюсь. У мене в городі було- таки й діло до знайомого чоловіка. Як прийшов той день , - удяг добру чумарчину, узяв карбованців із двадцять грошей та й на станцію вже б то йти. А жінка:
- Що це ти, чоловіче, в дорогу йдеш, а куди й не кажеш? Що воно за мода? Мабуть, уже знову за якимись громадськими ділами? Тільки гроші переводиш.
А я на сміх і кажу:
- Піду панського права добувати.
- Тю! - каже. - Чи ти не здурів? Чи тобі на світі жити надокучило?
- Ні, - сміюся, - тільки надокучило мужицьке право.
- Що ж ти робитимеш? - питає, а сама, бачу, вже й боїться, й роботу покинула, і не знає, що їй і казати.
- А що ж я робитиму? Де пани бувають, там і я побуваю, подивлюся, чи не можна якось так, щоб і мужик в одній хаті з паном сидів.
Вона як заголосить:
- Ой лишечко! Пропав же ти, пропав же ти навіки! Та тебе ж закатують, та тебе ж на Сибір завдадуть або на Соколиний острів запроторять!.. Та там же гаду-гаду, що й ступнути хрещеній душі ніде... (І звідки вона те знає - про той гад?) Та діточок же наших дрібнесеньких посиротять!..
А вони, ті діточки, таки й дрібнесенькі: сина цієї осені оженив, та й до дочки вже ті, що куниць шукають, рипаються... Гаразд хоч, що обох па той.час у хаті не було, а то б і їх стара до лементу призвела. Уже не радий, що й признався. Почав її вмовляти, почав їй тс та се... Так-сяк розважив, затихла... Затихла, а сама своє думає: як випроваджала, то так сльози і бринять на очах...
І шкода мені її, і самому неначе трохи смутно стало, - ну, а все-таки того, що намислив, не кидаюсь, простую на станцію. Прийшов.
Узяв білета первого класу... таки дали, нічого й не сказа- ли... Оива! Та й дорого ж, нехай йому всячина!.. Це так, що не дурно папське право достанеться!.. Ну, та дарма: один той день, що батько у плахті.
Вийшов я до вагонів, подивився, де синім помальовано, - ото й мое. Так просто й чимчикую у первий клас... А назустріч із вагона кондухтор.
- Не сюди, не сюди!.. - гримас. - Куди пхаєшся? Наперед іди, - там третього класу вагони. А я таки собі тиснуся.
- Чи ти чуєш, мурло, що я тобі кажу? Не тут третій клас, а спереду.
- Та чого ви гукаєте? - відказую. - Мені й не треба третього класу, а первого, - та й показую йому білета.
- А, панові білета несеш, - ну, иди, коли так... Та не барись там, бо скоро поїзд рушить, - та й побіг далі.
Брешеш, думаю, я сам собі пан. Та й посуваюся у той первий клас.
Іду, а самому таки трохи моторошно. Увійшов туди. Бий тебе сила божа! - відразу не розбереш, куди й поткнутися. Одначе проліз тісненькою вуличкою та й уступив у таке, що воно вже й не вагон, а таки зовсім панська світлиця: тут тобі й столики, тут тобі й постелі, тут тобі й тапчани...
Народу не дуже багато: панів кількоро та паній двоє, бачу... Сидять пани, - треба й мені сідати. Набачив порожнє місце, підійшов та й сів на тапчанику та так і пірнув у нього!.. Ну та й м'яко!..
- Мужичок, а мужичок! - каже мені панок молоденький з білявенькими вусиками позакручуваними. - Не туди попал, тут первий клас.
- А так, - кажу, - пане, первий.
- Ну, так зачим же ти, - каже, - сюди, коли тобі в третій?
- Ні, - кажу, - мені іменно в первий, а третій мені тепер не в моду, бо в мене білет не туди.
- Што ти, - каже, - вигадуєш абищо!
- Чого б же я вигадував? - одказую. - Подивіться самі.
Та й даю білета.
Глянув він раз, два... знизнув плечима... Тоді ззирнувся з іншими панами. А ті слухають, що ми говоримо.
- Справді, - каже до них, - у нього первого класу білет.
Тут іще дехто з панів підійшов, дивляться на мій білет та дивуються.
- Хто ж це тобі дав? - питають.
- Ніхто, - кажу, - мені не давав, я сам собі купив.
- Нащо ж ти його купив? Це ж дорого - у третьому класі дешевше, - озивається товстий пан з такою бородою, що з щік теліпається, а посередині голе.
- А дешевше , - одвітую.
- Так нащо ж ти сюди купив?
- А ви ж, пане, нащо сюди купили, а не в третій? Адже ж і вам дешевше було б.
Один пан, такий огрядний собі, з чорною бородою, засміявся та й каже:
- Правду говорить.
А той товстий пан, що шлях у нього серед бороди від губів до шиї, вже трохи й сердитенько:
- То ти, а то я! - навчає. - Ти не рівняй, а коли вже сів тут, так сиди тихо та чорт зна чого не розказуй.
- Та хіба ж то я вас, пане, зачепив? То ж ви мене зайняли, - відговорюю йому, та бачу, що воно сердите, та вже й мовчу собі. 1 воно замовкло і пішло в куточок до вікна та й сіло навпроти мене, тільки навскоси трохи, бо я скраю сидів.
Поки ми так оце балакали, вже й поїзд рушив, а трохи .згодом і кондухтор ускочив, - той-таки, що мене виряджав до третього класу. Дивиться на білети та цокає по них. Дійшов і до мене та:
- Ти чого тут? Я ж тобі казав, що не в цей вагон.
- Аж воно таки в цей, - одказую та й подаю йому білета. Він зирк та й ні в сих, ні в тих.
- Так це, - каже, - твій... ваш білет? - уже не знає, як йому й казати.
- Та мій же, мій, - одповідаю.
Він тоді глянув так неймовірно по панах, а той огрядний пан з чорною бородою, читаючи книжку, та й киває з-за книги головою:
- Його, його, - каже.
Здвигнув кондухтор плечима, цокнув по білетові та й вернув. Подався далі.
Коли це трошки згодом підходить до мене той молодень- кий панок із білявими вусиками. Зіперся на стовпчик, утупив у мене очі та й питає:
- А ти ж, мужичок, як це: завсігди їздиш у первому класі? - Випитує б то, що воно за чоловік. - Так, як бог дасть, - кажу. - Чи, може, ти козак?..
- Та козак.
- А де ж ти живеш: на селі чи хутір свій маєш?
- На селі.
- Далеко від станції?
- Де там, зараз і станція.
- Ти ж на станцію ходиш чи їздиш?
- Як коли йду, а як треба, то й їду, - відказую спокійненько, - що то воно далі буде?
- А їздиш же ти одним конем чи парою?
- Як треба, то й трьома поїду.
- Возом, чи, може, чим іншим?
- Як треба возом, то й возом, а як чим іншим, то й іншим, - одспівую паничеві, згадуючи свою гарбу.
- Ти ж сам їздиш, чи, може, й наймит у тебе є?
- Чому нема?
- А хата ж у тебе велика? Докучило вже мені це.
- Та саме як на мене, - кажу. - А у вас, пане, яка, - чи велика?
- Як? - говорить.
- Та хата, - кажу, - у вас велика?
- А тобі яке діло до моєї хати? - вже сердиться панок.
- Та ви ж за мою питаєте, - відказую так собі плохенько. - А наймита ви держите, пане, чи самі на станцію їздите?
- Чорт зна що говориш! - одказав мені на те панок та одвернувся та й пішов.
Ну, дарма. Сидимо собі та й їдемо. Пани про своє говорять, а я сам собі про своє думаю та на всячину роздивляюся. Мене покинули, вже й не дивляться на мене.
Добрий тютюн пани вживають, аж пахне. Наш так смердить, а цей як ладанець. Якби такого чоловік заживав, то жінка й не вигонила б у сіни з люлькою.
Е, а це вже не ладанець! Товстий пан із двоїстою бородою та закурив таку товстючу чорну цигарку, просто з листя кручену. Ну, та й міцна! Ця й мені дух забиває. Треба, мабуть, самому покурити, а то задавить.
Отак собі думаючи, витяг кисета та й набиваю люльку. Набив, закурив...
Коли чую: кхи-кхи-кхи! Я й не туди-то, що це мої пани кашляють уже від мого люлечного. Зараз і підбігає той паничик із закрученими вусиками:
- Мужичок, а мужичок, а зачим ти куриш?
- Та, - кажу, - пане, покурити схотілося.
- Не можна тут курить! - говорить.
- Адже ж пани курять, - одказую, - от і у вас цигарка в руках.
- То, чуєш, табак не той, а в теб'я тютюнище такой, што ввесь вагон засмердев.
- Коли ж у мене нема іншого. А хіба ж, - питаю, - тут мужицького тютюну не можна вживати, а самий панський?
- Авжеж!
- А де ж це написано?
- Отам! - та й показує на табличку.
- Ні, пане, я письменний: там написано про те, щоб не виходити з вагону, як поїзд їде, а не про тютюн.
Коли тут як зірветься з місця той пан з двома мичками на щоках, як підбіжить до мене, як гуконе:
- Вон, мужлан! Вон! Не смій курить своєї смердючої гидоти!
А сам аж труситься зо злості, а червоне обличчя аж двигтить. Ну, мені спершу трохи моторошно стало, а далі думаю: чого? Та й кажу, пихкаючи собі люлечку:
- Ви, пане, не кричіть і не тупотіть, бо й мої такі самі гроші, як і ваші, а ота цигарка, що в вас у руці, може, вона мені смердючіша, ніж вам моя люлька.
Як же затупотить мій пан, як же зарепетує: - Кондухтор!
кондухтор!
Та й побіг із вагона.
За малу годину вже й з кондухтором вертається. Зараз той до мене:
- Не кури!
- А хіба ж не вільно?
- У первому класі не можна такого тютюну.
- А де це написано?
Тик-мик - і цей нічого не відкаже, тільки все:
- Не кури, бо я тебе виведу!
- Ні, не виведете, бо я білета маю. Нехай пани не курять, то й я не куритиму, а як їм вільно, то й мені.
- Дак ти ж би хоч узяв вийшов з вагона та постояв там надворі та й покурив.
- Коли пани виходитимуть надворі курити, то й я виходитиму, вжеж!
Тут той панок із закрученими вусиками як підбіжить до мене, як кине мені на тапчан цигарку:
- На, - каже, - кури, чорт би тебе взяв, та тільки не чади своєю смолою!
- Ні, - одвітую, - у мене й свій є, - нащо мені цей? Не кидайте мені, пане, бо я не собака.
Та хоп тую цигарку пальцем та й скинув її додолу. Як ізчиниться тут лемент та крик! Як позбігаються всі! Пани лаються, панії дріботять та знов-таки лаються, кондухтор лізе відчиняти того вітрогона, що вгорі, та собі верещить, а я мовчки сиджу та люлечку пихкаю.
- От буде станція, - я тебе на станції виведу, їхати не дам далі! - каже кондухтор.
А той пан із чорною бородою глянув на нього пильно та й питається:
- Хіба ви маєте право не давати пасажирам їхати? Кондухтор верть, - поживився, як пес макогоном , -
нічого не відказав та й подався собі. Змовкли й пани, тільки
сопуть та плюють, а той пан із чорною бородою чогось сміється мовчки з-за своєї книги. Загула машина, - уже й станція. Дожидаюся я того кондухтора, - не йде мене виводити. І поїзд рушив, а його нема.
Ну й гаразд!
Я тим часом давно вже й люльку докурив, і дим од неї розвіявся, затихли й пани мої зовсім.
Проскочили ми так іще станцій зо три,-- знов заманулося мені курити. Тепер уже, думка, - вийду справді з вагона та надворі покурю - однак же мене жінка вигонить, як я курю в хаті, - вона вже й звикла до нашого ручкового, а то ж таки пани, - з незвички, то їм воно і в носі, і в горлянці теє... Треба й їх пожаліти, авжеж... А свого права я вже доказав.
Одначе тільки сягнув у кисет по люльку, хотів тут набити, бо надворі вітер, - коли це той пан з чорною бородою, що мене обороняв, пересідає до мене.
- Куди їдете? - питає.
- Та до Ч. - відказую.
- Діло там маєте?
- Атож! - кажу, а того й не признаюся, чого саме їду, набиваю люльку далі.
- Чи не хочете, - говорить, - мого?
Та й подає мені повен капшучок цигарок панських.
- Та спасибі, дякую, - у мене ще й свого потягне: вже коли курець, то маю свою люльку й тютюнець.
- Та свій і надалі здасться, - умовляє, - а я був би дуже радий, якби мого зажили: який він вам буде на смак.
Подивився я на нього, - сміється з мене вражий пан: не хоче нюхати ручкового, так підносить турецького. А втім, видко, що добрий чоловік, - може, він, щоб сварки знову не було та нападу на мене. Нема вже чого мені сваритися, коли він до мене по-людському озивається.
- Добре, - кажу, - коли ваша ласка, то й візьму. Узяв, подякував, закурив та й думаю собі:
- Бач, як воно на світі діється: то як собаці кидали, а те- пер уже як людині подають та припрохують. Еге-ге! Треба тільки не подаватися! Так же я тепер і робитиму!
Ото собі думаю, а тим часом машина уже й до Ч. добігає.
Приїхав я до Ч., - у мене, кажу ж, таки й діло було там до знайомого чоловіка. До обід із тим чоловіком, а тоді покупив дещо... Увечері б можна й на машину, щоб додому, та в мене думка не така. Треба ж іще подивитися, яково то самому собі паном бути. Куди б же мені піти?
Розпитуватись у людей не важився, щоб, бува, не насміялися, а надумав собі так, що піду до тіятру. Хоч я сам у ньому й не був, та таки попович наш мені розказував, що там шут- куючи таке роблять, неначе справді воно є: і кохаються, й цу- раються, і миряться, і сваряться, ще й убивають одне одного... а що вже співають та танцюють!.. і так каже, що без сорому при людях і цілуються... А пани сидять та дивляться. Отож піду й я подивитися та й куплю собі панське місце.
Пішов, ходжу по городу та читаю по тих стовпах, де здорові газети наліплюють, з оттакелезними літерами - шукаю, чи нема де тіятру. Так усе або вчора був, або завтра буде, а сьогодні нема. От мені не щастить. Ходжу від стовпа до стовпа, як дурний... Коли таки натрапив на своє. Хоч воно й не тіятр, та таки щось на нього скидається: "у залі дворянського собранія концерт".
Одміна його зна, думаю собі, що воно за концерт! Одначе, прочитавши газету, бачу, що там грають і співають, - ну, то можна й слухати.
А почому ж там платять? Є місця по півкарбованця і по карбованцю й по два. Ото вже саме панські, як по два.
А де ж це воно є? Написано: "в залі дворянського собранія". Це ж, мабуть, там, де пани-дворяни збираються... то я ж знаю, бо колись туди сам до призводителя дворянського доступався за громадською справою. Чого ж мені ще й шукати? Ото и моє - де пани, там і я.
Ну, поки ще рано, то вернувся на квартиру до знайомого чоловіка, дещо розпитався, куди та як у те собраніє йти, та, діждавшися того вечора, й простую туди. Підходжу до великого того дому, - от, що, знаєте, позад собору, аж там уже перед дверима народу-народу - тиск! Раз у раз тії хвалітони під'їздять та все туди, та все туди! Це ж буде тіснота така, що й києм не протиснеш.
Ну, думаю, голубе, держись цупко, бо тут, гляди, ще дужче завихорить, як на машині в первому класі! Та так сміливо слідком за одним паном у ті ж двері.
Тільки вступив, коли якесь лакейське опудало зараз мене за руку хап!
- Ти чого сюди?
- Не хапай, - кажу, - не поспішайсь! - та одвів його руку та й подався собі.
Іду далі так, як мені сказано, коли справді сидить за сто- лом якась панночка і білети продає. Підійшов і собі.
- Дозвольте мені, коли ваша ласка, білет!
- Нєту, - каже, - всі попродала, тільки в первих рядах єсть.
- Отого ж мені й треба - первого ряду, - давайте його мені.
- Два рублі, - каже.
- Дарма, - відказую, - давайте! - та й подаю їй два карбованці.
Взяла гроші й дала білета.
Там пани ще роздягаються, ну а я собі був у чумарчині, то так просто й пішов у ту залу, - не питався й куди, бо мені вже розказано, де повертати.
Як увійшов, то тут уже - не буду брехати - таки стало мені дуже моторошно.
Хата така здорова, як клуня, та де! ще більша!.. та вся блищить, - ну, незистино ще дужче, як у церкві!.. А пов нісінько стільців наставляно... народ вештається, та все пани та пані, - які сидять, які ходять... Зроду-звіку не бачив такого, - якби не намірився йти, то, мабуть би, вернувся, а то що дуже вже затявся.
- Держись цупко! - знов кажу собі та все посуваюся, та все посуваюся помалу проміж панами та проміж стільцями, до свого первого ряду ціляючи... Та ще ті панії з довгими хвостами, - ну їй же ти богові моєму, - одній так у той волок уплутався, як парубок у гарбузиння, - мало не впав... Щось мені за це й сказано, та не розібрав... Дивляться на мене всі та дивуються, одначе пускають... Помалу протюпав я до того первого ряду, знайшов свій сьомий номер та й сів. Біля мене нікого нема, - тільки геть-геть двоє якихся так, як я, у первому ряді сидять.
Сиджу, мовчу й не озираюся. Дивлюся на ті здоровенні патрети, що по стінах, та на той хортоплян, що грають на ньому... А позад мене усе шамотаються пани, усе шамотаються, і вже чую, що щось, мабуть, про мене гомонять, бо раз у раз: "Смотри! Смотри!" Зирнув я так трохи через плече, - коли пани купками позбивалися, гомонять та на мене показують. А це, бачу, один наближається до первого мого ряду, крутнувся разів зо два та й став коло мене.
- Мужичок, - каже, - ти не туди попав.
- Ні, туди, - ось у мене й білет є, - відказую, а сам собі думаю: точнісінько, як і на машині.
- То що, що білет, - каже, - то дарма, а можна тут сидіти тільки тому, хто в панській одежі, а в мужичій - ні.
- Хіба, - доводжу, - одежа слухає? Адже люди!
- Та люди - люди, та тільки не в такій одежі. Це дворянське собраніє, так мужикам не годиться.
Дошкулив він мене. Стривай же ти, думаю, - загну й я тобі карлючку. Та й питаю:
- А хіба, - кажу, - пани тут щось погане робитимуть, що не можна й дивитись на нього?
А він собі круть та й побіг од мене, нічого не сказавши. Біжи!
Коли трохи згодом тупотить знов щось до мене, - здається, той лакей, що одежу з панів ізнімав. Прийшов:
- Мужичок, уставай, іди!
- Чого? - питаю.
- Нідзя, тут только господам можна, панам.
- Хто заплатив за білет, той тут і пан, - одказую. - Я заплатив, то й сидітиму.
- Іди, бо виведуть!
- Побачимо, - кажу. - Ви лучче йдіть до свого діла, - чого ви до мене причепились, як шевська смола?
Побіг і цей тим слідом. Може, вже й годі, і покинуть? думаю собі.
Отже не покинули! Бачу, суне до мене отой хватальний, що по базарю ходить та перекупок ганяє, аж засапавшись, аж стільці валя, - так поспішається. Прибіг та як зашипить:
- Вон отсюда!
- Ваше благородіє, - кажу, - ви на мене не кричіть, бо я гроші віддав так, як і пани.
- Взять його!
Тут де не взялись отой самий лакейчук та поліцейський. Ухопили мене та й ведуть. Іду, не опинаюся, бо бачу, що вже не поможеться.
Ну й сором же було проміж того панського натовпу йти! А вони, гемонські, ще й сміються!..
Коли це якісь паничі назустріч:
- За що ви його ведете: він же мас білет.
- Не ваше діло, не мішайтесь у поліцейські діла! - загарчав хватальний.
Вивели мене в сіни, каже хватальний до солдата:
- Забери його в поліцію, - хай переночує, а завтра я йому по-своєму розкажу, як у концерти ходити. Еч, хамлюга, ще й у первий ряд!
Повій мене солдат.
Ідемо вулицею - темно вже надворі, ліхтарі скрізь посві- тилися. Пройшли трохи мовчки.
- А куди це ми йдемо? - питаюся.
- Хіба не чув? - одказує. - У поліцію йдемо. А бодай би ти пішов круга-світа! - думаю собі, а сам питаю:
- Так хіба це ви й справді в поліцію мене ведете?
- А веду.
- А нащо?
- Бо звелено.
- А що ж у поліції буде?
- Закину тебе в темну, то переночуєш. Хіба не чув?
- Чув, - кажу. - А як переночую, то що буде?
- А тоді надзиратель буде тобі розказувати по-своєму.
- Що ж то воно: по-своєму? - питаю.
- Хіба не знаєш?
- Не знаю.
- Ну, то завтра твоя морда знатиме. Як почув я те, то так мені мов окропом хто в обличчя линув, а далі й дух перебило. Зроду мене не бито, - хіба коли мати, як пустував малим, сторч ганчіркою вдарила. Це вскочив по самі вуха!
Ще помовчали. Тоді я й кажу:
- А що якби я зараз оце від вас та втік?
- Який швидкий! - одказує. - Помалу, бо попа звалиш.
- Ну, а якби таки втік? - знову я намагаюся.
- То я б тебе наздогнав і морду набив. А щоб ти і в старцях щастя не мав за таке слово! - думаю та й знов у мене серце огнем узялось. Та треба терпіти, щоб не було гірше. А він на мене скоса позира та:
- Не оставайсь, не оставайсь позаду, - іди лиш попереду!
- Та я , -кажу , -й не зостаюсь, а я так собі думаю:
що якби я вам карбованця в кишеню вкинув?
- То тоді б, наздогнавши, морди не бив, а тільки узяв за шияку та таки й потяг би у поліцію.
- А якби два карбованці, то, може б, вам важко було бігти?
- Ні, не дуже... Ти багач, білети в первому ряді купуєш.
- Отож, що багато витратився я, - кажу. - Ні, а як два з половиною, то вже, мабуть, заважуть, мабуть, не підбіжите?
- Хто його знає... А що ж я надзирателеві казатиму?
- Скажете, що втік по темному, а ви зачепились, упали та й не наздогнали.
- Хто його знає... Давай три, то, може, й важко буде.
Виняв я три карбованці та укинув йому в руку.
А ми дійшли саме до темнішої вулички. Я й метнувся
туди, - біжу, аж земля підо мною горить, аж дух мені забиває.
Озирнувсь, - уже його в темному не добачу.
Тоді завернув у другу вулицю, чую - торохтить... їде
звощик. Підождав та так на нього й скочив.
- На станцію, та швидше! Чи вспіємо на поїзд?
- Поганятиму, то вспіємо.
- Так паняй же!
Поки до станції, то все боявся, що спізнюся, а як уві йшов у станцію, то вже не знаю, як і білета вхопив, як і у вагон ускочив.
І що ж би ви думали? Аж поки поїзд рушив, то трусився.
Не страшно мені тих поліцейських самих, та страшно тієї ганьби та зневаги.
Отак я того права добувався... та й не добувся...
Вернувшися додому, то й жінці довго не признававсь. А далі таки й сказав. Вона на мене мокрим рядном, що стільки грошей перевів.
- Тобі, - кажу, - байдуже, що з мене так назнущалися,
тільки за гроші клопочешся!
- Так тобі й треба! - гримає, - не витівай абичого!
Ну, що ти їй казатимеш? То, як їхав, так аж плакала, а як цілий вернувся, так і байдуже, - аби гроші!
Та то б іще дарма, а то біда, що хоч я їй наказував, щоб нікому анітелень, одначе вона таки розказала про все своїй сестрі Хотині, а в тієї язик як лопатень, - так усі й довідалися.
Сміються тоді з мене: панського права, - кажуть, - добувався.
А воно й неправда: не панського, а таки людського.
Та де воно в нас є?
1902. XII. 5, м. Чернігів.

Пошук на сайті: