Завантажити материал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Evgen_gutsalo_knyaja_gora.docx)Evgen_gutsalo_knyaja_gora.docx90 Кб923
Скачать этот файл (Evgen_gutsalo_knyaja_gora.fb2)Evgen_gutsalo_knyaja_gora.fb2214 Кб550

 

Євген Гуцало

Княжа Гора

повість

 

Зоддалеки гора Княжа — як бурий ведмідь превеликий, що розлігся на березі ріки. Пливучи в човні по ріці, поволеньки наближаєшся до цього сонного горбатого ведмедя, котрий передні волохаті лапи витягнув низькими кручами ген-ген уперед, поклавши на них довгу морду. І коли придивитись із човна пильніше, можна вгледіти опукле нашорошене вухо, яке і вві сні не опускається, прислухається до безмежжя простору, можна розрізнити й приплющене ведмеже око, над яким куці вії здригаються так, як на вітрі здригаються дерева. Цей ведмідь спить на березі ріки не тільки взимку, а й улітку, коли, здається, гріх не проснутись і не поласувати доспілими ягодами та медом диких бджіл, вгамувавши спрагу блакитною річковою водою, в якій хлюпочеться довга шерсть на передніх лапах. Величний і грізний, він втрачає свої ведмежі обриси, коли наближаєшся в човні до берега, й ти вже не бачиш ні простягнутих уперед лап, на яких у сонному супокої лежить ведмежа гостра морда, не бачиш і могутнього горбатого хребта, а тільки — гористий берег, що круча за кручею спинається до гори, а на кручах живими зморшками брижиться ліс, який тут, унизу, з первозданною ніжністю зеленіє шелюгою по білих піщаних обмілинах, де в святкових веселощах грає риба й де чайки літають і плачуть, мов неприкаяні душі померлих. Тепер пливеш повз Княжу гору — й не видно ведмедя, й не страшно його заснулої звіриної сили, вже твою душу опанував одухотворений, легкий і чистий простір величної ріки, що в якомусь пісенно-музичному екстазі струмить і стелить то зелені, то сині хвилі води, й ця серпанком повита ріка — попереду нескінченна, обрієм не обмежена, бо отам он на млистому овиді вона видимо переливається за поріг обрію, й ти пливеш по її пісенно-музичній течії, що взяла тебе під свою незбориму владу, не можеш вивільнитись від неї — та й не маєш такої душевної потреби, вже не відчуваєш часу й простору, бо вони не те що зникли, а розчинились у тобі, й ти розчинився в них, ставши їхньою невід'ємною часткою, творячи з ними єдину сутність, ставши матерією цієї незнищенної вічної ріки, яка несе тебе, й гори Княжої, що не зникає, а тільки постає все в нових і нових своїх відмінах...

 

У давніші часи чи й не такі давні роки дід Гордій зодягав свою голову в білу хмару, що кільчилась розвіяними баранячими кільцями. Щоправда, хмару йому на голову нагнав не вітер, а бурі життя, так що хмара не з синього неба, а з чорної землі, бо на землі відцвіло його чорне волосся, на землі...

У той пам'ятний для всього села весняний день дід Гордій, у розкуйовдженій хмарі посивілого волосся, світячи лискучою шкірою дубленого обличчя, не так прийшов до сільської крамниці під яворами, як статечно приплив на довгих вусах, схожих на сомові. Під кущистими бровами очі в старого сиділи так тихо, як до пори й до часу сидять чорти в болоті, лиш лукаві іскорки-бульбашки спливали з їхньої карої глибини. В руці піднісши для показу надутий шкіряний капшук із грішми, дід Гордій голосом співочим, як калинова сурмонька, став замовляти товари, що лежали на полицях, брав їх у зачудованого лавошника й складав до великого лозинового кошеля, з яким уже десяток літ ходив на рибу, а кошелю зносу не було. В розверстій пащі кошеля вмістились крам на хустки для баби, гостинці для невістки та для внуків, биті і шиті валянки для сина, всяка всячина на хазяйство, а ще й усякі несподіванки для родичів, бо в старого душа була щедра, як сонце в небесах.

Рахівниця в руках лавошника на прилавку клацала, як голодний пес, що марно ловить мух, аж поки в пащі лозинового кошеля вже не вміщалось нічого. Лавошник, заїкаючись, немов нечисту силу вгледів, спантеличено назвав суму, яку виклав кісточками на рахівниці, й незворушний — наче Княжа гора в гожу днину! — дід Гордій заходився розв'язувати пузатого шкіряного капшука. З капшука на зжолоблений прилавок тугим потоком проллялись металеві гроші, брязнули сріблом та золотом, замерехтіли таким барвистим світлом, якого стіни цієї старої крамниці не бачили ой як давно!

Кілька покупців, що трапились у крамниці на таку пригоду, геть збараніли на лицях, і лавошник також збаранів, а що баранкуватість на роботі йому була не до лиця, то мав озватись не блеянням, а людським голосом. А як ти озвешся, коли язик із рота начебто відбіг аж за надцять верст, за Дніпро, й звідти не повертається? Лавошник перебирав монети, й пальці в чоловіка тремтіли, немов корчились на золотих жаринах, на срібних жаринах, на мідних жаринах, на бронзових, на алюмінієвих, на залізних та ще на якогось металу жаринах, із яких і палахкотіло вогнище на прилавку.

— Відлічуй, Семене, скільки назвав, — калиновою сурмонькою просурмив дід Гордій.

— Так ви, діду, не тими грошима платите, — зрештою спромігся на слово лавошник.

— Аз яких це пір золоті й срібні гроші перестали бути грішми?

— Діду, ви... не викидаєте коників?

— Та хіба я кониками плачу за товари?

— Платіть нашими грошима, а не такими!.. І без коників!

— Людоньки, які ж це коники? — Дід Гордій із сивою кучмою хмари лукаво поглядав на решту спантеличених покупців. — Та в оцій крамниці вже ого-го з яких пір не розплачувалися золотом і сріблом.

— І не будуть розплачуватися! — зверескнув лавошник, чуючись зовсім дурнуватим, наче й розум од нього забіг ще далі за Дніпро, ніж бігав недавно язик.

— Ну, гаразд, золото й срібло в тебе не в ціні, — сурмив у калинову сурмоньку дід Гордій. Видлубав із свого скарбу іржаву монету з малюнком якогось бородатого царя в короні. — А за ці гроші що в тебе можна купити? Солі? Гасу?

— Такими грошима, діду, розплачувались півтисячі років тому! Отоді б ви купили за них і корів, і волів!.. Старий та древній ви, діду Гордію! Скільки живете — тисячу років? Чого ж забулись потратити свої гроші тоді, коли були молодшим?

— То, може, вернутись мені в молодість? Бо ж не пропадати добру!

— А вертайтесь! Ви такі, що вернетеся. Сьогодні тут, а завтра там, якщо тільки не перепинять по дорозі хвацькі хлопці...

Поки лавошник хапливо, наче ось-ось мали наскочити злодії, спорожняв лозиновий кошіль від товарів сільської крамниці, які за срібло й золото не купиш, дід Гордій священнодіяв над скарбом, ховаючи монету за монетою до шкіряного капшука, від чого капшук надимав і надимав боки. Взявши в руку порожній кошіль, старий сказав на прощання:

— По-всякому випадало базар'ювати і ярмаркувати, а отак — іще ніколи й ніде!.. Пішов, увірвавши підошов!

Та й подався з крамниці дід Гордій у хмарі кучматого волосся, що порскими хвилями заливало чоло, й очі його карі, вже не лукаві, двома хижими кібчиками линули з дубленого обличчя — й не могли зірватися з-під кущистого надбрів'я.

Сторінка 1 з 19 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 > У кінець >>