Євген Гуцало - Княжа гора

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Evgen_gutsalo_knyaja_gora.docx)Evgen_gutsalo_knyaja_gora.docx90 Кб1118
Скачать этот файл (Evgen_gutsalo_knyaja_gora.fb2)Evgen_gutsalo_knyaja_gora.fb2214 Кб782

 

Євген Гуцало

Княжа Гора

повість

 

Зоддалеки гора Княжа — як бурий ведмідь превеликий, що розлігся на березі ріки. Пливучи в човні по ріці, поволеньки наближаєшся до цього сонного горбатого ведмедя, котрий передні волохаті лапи витягнув низькими кручами ген-ген уперед, поклавши на них довгу морду. І коли придивитись із човна пильніше, можна вгледіти опукле нашорошене вухо, яке і вві сні не опускається, прислухається до безмежжя простору, можна розрізнити й приплющене ведмеже око, над яким куці вії здригаються так, як на вітрі здригаються дерева. Цей ведмідь спить на березі ріки не тільки взимку, а й улітку, коли, здається, гріх не проснутись і не поласувати доспілими ягодами та медом диких бджіл, вгамувавши спрагу блакитною річковою водою, в якій хлюпочеться довга шерсть на передніх лапах. Величний і грізний, він втрачає свої ведмежі обриси, коли наближаєшся в човні до берега, й ти вже не бачиш ні простягнутих уперед лап, на яких у сонному супокої лежить ведмежа гостра морда, не бачиш і могутнього горбатого хребта, а тільки — гористий берег, що круча за кручею спинається до гори, а на кручах живими зморшками брижиться ліс, який тут, унизу, з первозданною ніжністю зеленіє шелюгою по білих піщаних обмілинах, де в святкових веселощах грає риба й де чайки літають і плачуть, мов неприкаяні душі померлих. Тепер пливеш повз Княжу гору — й не видно ведмедя, й не страшно його заснулої звіриної сили, вже твою душу опанував одухотворений, легкий і чистий простір величної ріки, що в якомусь пісенно-музичному екстазі струмить і стелить то зелені, то сині хвилі води, й ця серпанком повита ріка — попереду нескінченна, обрієм не обмежена, бо отам он на млистому овиді вона видимо переливається за поріг обрію, й ти пливеш по її пісенно-музичній течії, що взяла тебе під свою незбориму владу, не можеш вивільнитись від неї — та й не маєш такої душевної потреби, вже не відчуваєш часу й простору, бо вони не те що зникли, а розчинились у тобі, й ти розчинився в них, ставши їхньою невід'ємною часткою, творячи з ними єдину сутність, ставши матерією цієї незнищенної вічної ріки, яка несе тебе, й гори Княжої, що не зникає, а тільки постає все в нових і нових своїх відмінах...

 

У давніші часи чи й не такі давні роки дід Гордій зодягав свою голову в білу хмару, що кільчилась розвіяними баранячими кільцями. Щоправда, хмару йому на голову нагнав не вітер, а бурі життя, так що хмара не з синього неба, а з чорної землі, бо на землі відцвіло його чорне волосся, на землі...

У той пам'ятний для всього села весняний день дід Гордій, у розкуйовдженій хмарі посивілого волосся, світячи лискучою шкірою дубленого обличчя, не так прийшов до сільської крамниці під яворами, як статечно приплив на довгих вусах, схожих на сомові. Під кущистими бровами очі в старого сиділи так тихо, як до пори й до часу сидять чорти в болоті, лиш лукаві іскорки-бульбашки спливали з їхньої карої глибини. В руці піднісши для показу надутий шкіряний капшук із грішми, дід Гордій голосом співочим, як калинова сурмонька, став замовляти товари, що лежали на полицях, брав їх у зачудованого лавошника й складав до великого лозинового кошеля, з яким уже десяток літ ходив на рибу, а кошелю зносу не було. В розверстій пащі кошеля вмістились крам на хустки для баби, гостинці для невістки та для внуків, биті і шиті валянки для сина, всяка всячина на хазяйство, а ще й усякі несподіванки для родичів, бо в старого душа була щедра, як сонце в небесах.

Рахівниця в руках лавошника на прилавку клацала, як голодний пес, що марно ловить мух, аж поки в пащі лозинового кошеля вже не вміщалось нічого. Лавошник, заїкаючись, немов нечисту силу вгледів, спантеличено назвав суму, яку виклав кісточками на рахівниці, й незворушний — наче Княжа гора в гожу днину! — дід Гордій заходився розв'язувати пузатого шкіряного капшука. З капшука на зжолоблений прилавок тугим потоком проллялись металеві гроші, брязнули сріблом та золотом, замерехтіли таким барвистим світлом, якого стіни цієї старої крамниці не бачили ой як давно!

Кілька покупців, що трапились у крамниці на таку пригоду, геть збараніли на лицях, і лавошник також збаранів, а що баранкуватість на роботі йому була не до лиця, то мав озватись не блеянням, а людським голосом. А як ти озвешся, коли язик із рота начебто відбіг аж за надцять верст, за Дніпро, й звідти не повертається? Лавошник перебирав монети, й пальці в чоловіка тремтіли, немов корчились на золотих жаринах, на срібних жаринах, на мідних жаринах, на бронзових, на алюмінієвих, на залізних та ще на якогось металу жаринах, із яких і палахкотіло вогнище на прилавку.

— Відлічуй, Семене, скільки назвав, — калиновою сурмонькою просурмив дід Гордій.

— Так ви, діду, не тими грошима платите, — зрештою спромігся на слово лавошник.

— Аз яких це пір золоті й срібні гроші перестали бути грішми?

— Діду, ви... не викидаєте коників?

— Та хіба я кониками плачу за товари?

— Платіть нашими грошима, а не такими!.. І без коників!

— Людоньки, які ж це коники? — Дід Гордій із сивою кучмою хмари лукаво поглядав на решту спантеличених покупців. — Та в оцій крамниці вже ого-го з яких пір не розплачувалися золотом і сріблом.

— І не будуть розплачуватися! — зверескнув лавошник, чуючись зовсім дурнуватим, наче й розум од нього забіг ще далі за Дніпро, ніж бігав недавно язик.

— Ну, гаразд, золото й срібло в тебе не в ціні, — сурмив у калинову сурмоньку дід Гордій. Видлубав із свого скарбу іржаву монету з малюнком якогось бородатого царя в короні. — А за ці гроші що в тебе можна купити? Солі? Гасу?

— Такими грошима, діду, розплачувались півтисячі років тому! Отоді б ви купили за них і корів, і волів!.. Старий та древній ви, діду Гордію! Скільки живете — тисячу років? Чого ж забулись потратити свої гроші тоді, коли були молодшим?

— То, може, вернутись мені в молодість? Бо ж не пропадати добру!

— А вертайтесь! Ви такі, що вернетеся. Сьогодні тут, а завтра там, якщо тільки не перепинять по дорозі хвацькі хлопці...

Поки лавошник хапливо, наче ось-ось мали наскочити злодії, спорожняв лозиновий кошіль від товарів сільської крамниці, які за срібло й золото не купиш, дід Гордій священнодіяв над скарбом, ховаючи монету за монетою до шкіряного капшука, від чого капшук надимав і надимав боки. Взявши в руку порожній кошіль, старий сказав на прощання:

— По-всякому випадало базар'ювати і ярмаркувати, а отак — іще ніколи й ніде!.. Пішов, увірвавши підошов!

Та й подався з крамниці дід Гордій у хмарі кучматого волосся, що порскими хвилями заливало чоло, й очі його карі, вже не лукаві, двома хижими кібчиками линули з дубленого обличчя — й не могли зірватися з-під кущистого надбрів'я.

Лавошник став на порозі крамниці — як із хреста знятий і не відривав погляду від жовтого капшука в дідовій руці, аж поки дід із капшуком пропав за деревами. Тоді лавошник ізнадвору замкнув крамницю на дві куті залізні штаби, зайшов до крамниці через підсобку, випив одним духом пляшку пива й, заїдаючи пряним іржавим оселедцем, заплакав їдучими, як руда сіль на іржавому оселедці, сльозами.

То не грім гримів у захмарених високостях, то гриміла баба Килина; губи її в'юнились блискавками, що корчились на худому щелепастому лиці; плескате підборіддя злітало й опускалось, як злітає й опускається дерев'яний праник, яким при пранні вибивають шмаття на воді; поміж в'юнистих губів-блискавок язик скидався на зінське щеня, що сікається й сікається, а вилізти з буди боїться. На диво, очі в баби Килини зоставались лагідними й чистими, хоч би краплина гніву схлюпнулась у їхніх озерах зеленого, наче затягнутих ряскою, мудрого спокою... То ти, урвителю, зламав соняшник, щоб їздити, мов на коні? Ось я тим соняшником поїжджу по крижах твоїх, урвителю! Де це бачено — красу губити? А якби з твоїх в'язів твій соняшник зірвати, голову, — чим би ти думав? А може, земля думає тим соняшником, га! Добре, що на городі ще соняшники позоставались, по людських городах ростуть, по всіх селах. То їхніми головами земля думає, урвителю! Думає картоплею й гарбузами, цибулею й часником, кропом і огірками. А ще як же вона славно думає півоніями й красолею, ружами й чорнобривцями, любистком і матіркою. То в неї думки такі, пісні такі — і ластівка, й зозуля, й соловейко. Та в неї пісня — мурашина кожна, а що вже тоді про звірину в лісі казати, про очерет у лузі чи про калину в байраці! Та земля думає навіть твоєю дурною головою, чекає, поки вона порозумнішає, і всіма людськими головами думає, а ще дощами й туманами, градом і снігом, пшеницею і кукілем у пшениці, зірками й місяцем, хлібом і яблуками. Навіть твоєю многогрішною бабою Ки-линою думає земля, о, і твоїм дідом Гордієм, о, бо земля жива-живісінька. На Княжу гору поглянь — яка думка висока стоїть, а Дніпро якою думкою стелиться, от би тобі ці думки в голову вкласти, щоб розумів землю, щоб шанував землю. Де ще таку живу книжку надруковану знайдеш? А ти соняшник ламаєш, урвителю! Гай-гай, сам себе зламав, тепер збіднів на сонях, на думку золоту соняшникову збіднів... Баба Килина громом гримить, ув очах — літепло ласки, й здається, що то вся видима земля озвалась бабиним голосом, озвалось їхнє яблунево-яворове дворище, город квітучий, село їхнє придніпровське, при Княжій горі схоже на велетенську вощину диких бджіл, озвалася й сама Княжа гора джерельним бабиним голосом, а ще ж і Дніпро, що в'ється за Княжою горою, небеса й сонце в небесах озвались бабиним голосом, і нікуди не сховаєшся від нього, й вух не затулиш, бо, либонь, то вже й ти говориш бабиним голосом, то вже й ти став його джерелом... Зламана золота корона соняха гірко осміхається гаряче-вогнистими пелюстками, начебто плаче в сльозах, — ага, то ти плачеш соняхом, то твої сльози в'януть на його молодому обличчі, то твої печаль і жалоба мертвіють на його сонячному виду, бо ти сам себе зірвав, каже баба Килина, сам понівечив свою золоту думку.

— Напилося, старе одоробло, аж із вух йому капає, — гнівається баба Килина, — а в ногах чорти сидять, колотять старістю дідовою, мабуть, і чорти разом із дідом напились, бо хіба не почастує, не напоїть нечисту силу?

Дід Гордій стоїть у дворі на зеленій ряднині споришу й співає:

Мати синонька в дорогу виправляла,

Мати синонька зрання научала:

«Не пий, синоньку, першої повнонької,

Бо перша повнонька — велика зрадонька.

Вилий, синоньку, коневі на гривоньку».

— Правду казала ота мати, — бубонить баба Килина, — щоб вилив на гривоньку, аж ти такий ірод, що не послухаєшся.

Вона хоче завести діда в хату, аби відіспався, аби, сти-домирник, людей не смішив серед білого дня; баба тру-чає діда в плечі, за сорочку смикає, та хіба зрушиш із місця дубового окоренка?

— Де ж ти, бузувіре, пропив свій розум?

— А в добрих людей на весіллі, — кричить дід голосом, у якому немов чавун кришиться.

— Які ж це добрі люди посеред білого дня п'ють і дідів споюють?

— Згинь, бабо, згинь, — каже дід своїй бабі Килині, що схожа на язичок вогню, який метушиться біля соломи, та не вгризе ту солому золотими зубами. — Я, може, до дзвіниці спершу ходив, а тоді вже здибався з добрими людьми.

— До якої дзвіниці?.. Таж нема давно тієї дзвіниці!

— Для кого нема, а для кого й досі дзвонить. Гей, внучку, чого сидиш на дереві, як вивірка, ходи сюди, поплачемо разом!

— Ти з п'яного розуму плачеш, а дитині чого плакати?

Дід Гордій уже веде тебе до криниці на лавку, над якою в'ється гілля — коси молодих вишень, обіймає хмільними руками, пісня його чудна й п'яна: «Товстая в піч саджала, зубатая зазирала, а чорнявая, сердечная, із печі виймала», очі його димні схожі на двох сизих турманів, що ніяк не зірвуться в політ піднебесний, дідова річ скидається на дніпровську повінь, коли буйна вода несе шмаття криги, корчі, вирвані кущі, зайців на стовбурах дерев, уламки човнів, усяку всячину, й з цієї мови-повені до твого слуху раптом долинає голос сича, що важко ухкає вночі на церковній дзвіниці,

серпокрилий місяць висить над самісінькою Княжою горою, наче гора й сьогодні, як завжди, приміряє собі золоту корону, й корона ця ой як личить Княжій горі, але й сьогодні вона, розбиваючись на скалки в дніпровській течії, спливає до обрію, вже скоро потоне в імлі, що страдницьки блідне,

й у цій страдницькій імлі проступає гранітний хрест біля дзвіниці, під тим хрестом у старовину поховано першого сільського батюшку, малий Гордій із матір'ю спинаються до того хреста крутою стежкою, а стежка вислизає з-під їхніх босих ніг, вони хапаються руками за траву, а росяна трава порскає між пальців, наче шовк-дим, а в їхніх вухах дзвенить дзвін у причілкову шибку, і крик у їхніх вухах ширяє шулікою, церковний сторож б'ється в хату: «а йдіть-но хутчій до дзвіниці, годувальник ваш забарився біля дзвіниці, ото й до хати нема»,

вже видерлися стежкою вгору, здолали церковну огорожу, вже біля дзвіниці, вже хрест сіріє на батюшчиній могилі, наче гранітна й острашлива квітка розпачу людського, гранітна квітка скорботної єдності людини зі світом посейбічним та світом потойбічним,

а на цьому хресті розіп'ято їхнього батька-годувальника, який ще вчора зранку з такими самими бідаками подався ділити реманент на панській економії, і ось куди пролягла його дорога з економії, хто ж це з панських посіпак розіп'яв його на хресті, шию пов'язавши батькові заморським шовком, що сизими струменями хлюпоче на вітерці, й руки йому так само шовком прив'язавши, й ніженьки шовком докупи спутавши, це ж ніколи батько їхній не ходив у заморських шовках, а тепер ось як високо пішов у шовках панських,

Сторінка 1 з 9 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 5 6 7 8 9 > У кінець >>

Пошук на сайті: