Завантажити материал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Evgen_gutsalo_hto_ti.docx)Evgen_gutsalo_hto_ti.docx37 Кб507
Скачать этот файл (Evgen_gutsalo_hto_ti.fb2)Evgen_gutsalo_hto_ti.fb254 Кб323

 

Євген Гуцало

Хто ти?

 

(Скорочено)

 

Матрос, видно, вже давно був списаний на берег, проте й досі форсив у смугастому тільнику й широких та важких штанях-кльош. Татуюванням він нахвалитися не міг, хіба що маленьким якірцем на зап'ясті лівої руки. Безкозирка на круглій, як динще бочки, голові сиділа немов улита.

— О, й ви тут сходите,— мовив до високої дівчини, яка скочила слідом за ним із автобуса на занесене густою подільською курявою подвір'я автостанції.

Дівчина була вогнисто-руда, й коси її роздимались хвилями тугого полум'я. Під тим полум'ям світилось чистою білизною напрочуд вродливе обличчя, на якому особливо вирізнялись брови та очі — глибокі й блакитні. Крижаний вираз на обличчі надавав холоду й незворушливості ясному поглядові блакитних очей, і тому він був жорсткуватий і непривітний.

Дівчина ніяк не реагувала на репліку калишнього матроса. Тримаючи в рулі цератову дорожню валізку, вона роззиралася по боках...

На дівчину звертали увагу всі. По-перше, звісно, тому, що була тут, де всі знають усіх, чужою, а по-друге, коси її полум'яніли вогнем осіннього золотистого листя...

З центру містечка, де росло багато кленів та акацій, дівчина звернула на довгу вулицю, заставлену цегляними будиночками під шифером чи бляхою...

Зрештою ось і будиночок за тією адресою, яку вона шукала. Дівчина вже хотіла ступити на зелененьке, як мох, хоч і засмічене клаптями газет і трісками подвір'я, та в останню мить пройшла мимо похилених ворітець. Спинилася неподалік. Цегляний будиночок весело світив червоною, добре випаленою цеглою низьких своїх стін, на яких вікна видавалися уламками голубих весняних крижин. На шворках у дворі висіла білизна —стільки шворок і білизни можна побачити лише у дворах будиночків, де мешкає кілька сімей.

Мимо йшла бабця з жовтою господарською сумкою в тонкій, як лоза, руці.

— Скажіть, будь ласка, чи не тут живе Дарина Дмитрівна?

— Хто?

— Одарка Шмаглій...

— Одарка живе...— Й вільною кощавою рукою тицьнула: — Вікно крайнє... Перший під'їзд.

Щось непривітне було в зсутуленій постаті бабці, яка почимчикувала геть по вулиці. Дівчина дістала дзеркальце, поглянула на своє відображення... і рішуче звернула на подвір'я.

У тісному коридорі стояли якісь мішки, ящики, відра, валявся по кутках усякий непотріб... Одні двері, другі, треті — і всі не схожі між собою...

Вибравши потрібні (з-під верхньої полущеної коричневої фарби біліли латки старішої фарби), дівчина постукала зігнутим пальцем і стала ждати. Обличчя її, строге й напружене, ледь-ледь порожевіло на вилицях.

Двері одчинились із виляском, наче з-за них рвався на волю злий дух. Цей злий дух був хлопчиком років шести-семи, горбоносим, із прищуленими вухами, з постійним жаром мисливського азарту в очах, схожих на косуваті камінчики слив.

— Дарина Дмитрівна тут живе? — поспитала незнайомка, дивлячись із холодною цікавістю на хлопчину.

— Тут,— мовив той, і в нижній щербинці зубів показався кінчик язика, мов ящірочка.

— Тут живе,— луною озвалося за спиною в хлопчини, і з-під ліктя показалася кучмата дитяча голівка.

Вмить кучматі русяві пасма розпались, і з їхніх свавільних хвиль постало миловидне й блискуче, наче обкатана морська галька, обличчя дівчинки, її пишні губки скидалися на дві пелюстки ранкової ружі, що переблискує росою, карі вічка мерехтіли, як равлики.

Діти мовчали, стежачи через поріг за гостею. Діти були зовсім не схожі між собою, як, скажімо, цвіт гарбузовий не схожий на цвіт вишні.

— Дарина Дмитрівна часом не на роботі?

— Ні,— похмуро сказав хлопчина, себто цвіт гарбузовий.

— Значить, її можна побачити?

— Ні,— озвалась дівчинка, себто цвіт вишні. І поцікавилась: — Ви не з соцзабезу?

— З соцзабезу? — повторив хлопчик.

— Ні, я ...здалеку. Хотіла побачити Дарину Дмитрівну.— Гостя розгубилась і, кліпаючи повіками, почувалась ні в сих ні в тих.— Де ж вона?

— Мама в лікарні,— мовила дівчинка.

— У лікарні? — здивувалась незнайомка. І вражено поспитала: — Чия мама?

— Наша мама,— пояснив хлопчик.

— Дарина Дмитрівна, так? — навіщось уточнила незнайомка.

— Мама Одарка,— в один голос відповіли діти.

Дівчина, супроводжувана їхніми поглядами, подалась надвір. Тут вона сіла на лавчині, й перед самим її обличчям тріпотіла почеплена на шворці випрана білизна...

Дівчина схопила обличчя долонями й пробудилася від того, що хтось поряд сказав:

— Тьотю...

Перед нею стояли діти Дарини Дмитрівни. Хлопчина тримав на плечі дві вудочки, довгу й коротку, а дівчинка — полотняну торбину й бляшанку.

— Ви не ждіть,— сказав хлопчик.— Мама в лікарні й повернеться не скоро.

— Вона дуже хвора,— додала дівчинка.

— Ви по рибу? — навіщось поспитала незнайомка.

— Ми щодня ходимо по рибу,— мовила дівчинка...

Незнайомка, мружачись, дивилась, як двоє дітей дружно йдуть споришевим подвір'ям, як їхні худенькі постаті зникають і показуються поміж білизною, як на білих сорочках і простирадлах мелькають їхні тіні... Відчуваючи біль і пустку в душі, непорозуміло дивилась на довколишній світ і, мабуть, не вірила в справжність його. Ілюзія несправжності була така сильна, що дівчина заплющилась на мить — і струснула головою...

Тепер уже та бабця дибала без господарської сумки, голіруч...

— У лікарні Одарка, хіба тобі діти не сказали? А ти їй ким доводишся? Бо вона тут самотиною живе, не тутешня. Либонь, родичка чи ні?

— Родичка...

— Значить, далека,— здогадалась бабця й дивилась недовірливо. —Далека, так?

— Мені тітка дала адресу,— спробувала пояснити дівчина.— Я  навіть адреси не знала... З-під Одеси я...

Сторінка 1 з 4 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 > У кінець >>