Майк Йогансен

Ленінська картка (Св. Рено)

 

Я беру в руки шахматного пішака й розглядаю його немудру, круглу голову. Він уже не на шахівниці цей пішак. Це

 

Це пішак з f 4, побитий, щоби одкрити шлях для атаки на ворожого короля.

 

Слон з С 4, вежа з f 1, кінь з d 5, дама з d 5, скеровані на пункт f 7, ключ до існування ворожого короля.

 

Дорогу їм одкрив побитий пішак на f 4.

 

Проста почтова картка зібгана удвоє.

 

До Ц. К. Р. С. Д. Р. П. (більшовиків).

 

Вважаю, що тов. Свирида Рено цілком, можна зарахувати до партії. . . .

 

числа 1905 р.         Н. Ленін.

 

В Штавойскукр на майдані великого губерніяльного міста з'явився чоловік у синьому кашкеті, у сорочці хакі й у шкарбанах, одрізаних від чобіт.

 

«Вам чого, товаришу?» — запитав вартовий на ґанку.

 

 

Чоловік почав длубатися в кешені сорочки, видобув картку й подав вартовому.

 

В цей мент на ґанок вийшов високий білявий лотиш.

 

«Вам чого, товаришу?» — запитав він у свою чергу.

 

Вартовий передав квитка лотишеві. Той уважно прочитав.

 

«Чого ви хочете, товаришу?» — запитав він удруге.

 

«Втік від денікінців, хотів-би робити з старими товаришами».

 

«Зайдіть на другий поверх, кімната 14» — сказав лотиш і пішов з ґанку...

 

Чоловік зійшов сходами, одшукав кімнату число 14 і ввійшов.

 

За столом сидів, сперши голову на руки, стомлений політком.

 

«Утік від білих, хочу працювати з старими товаришами», сказав він, зробивши наголос на «товаришами».

 

 

Це був чоловік літ 38-ох. Темне-каштанове волосся підкреслювало водянисті блакитняві очі. Правильне обличчя носило сліди страшенної фізичної втоми.

 

«Я інвалід німецької війни. Мені лише 38 років, але я маю порок серця. На фронті я був-би ні до чого. В мене зосталась сім'я в міжфронтовій смузі, на станції Перевіз. Я — залізничник. Диспетчер. Я хотів просто виждати, поки прийдуть свої».

 

«Так ви, значить, не діждалися своїх і прийшли сами?»

 

«Товаришу, я скажу вам всеньку правду. Я ні защо не став-би продиратись крізь оту прифронтову колотнечу. Сусіди донесли, що я був у 1905 році більшовиком. У мене є ця картка. Я не міг її знищити. Я сховав її - вона тепер мені послужить тут — у старих товаришів».

 

«Я — вкраїнець. Мій прадід зостався тут підчас французької війни. Мене звуть Свирид Рено!»

 

Чоловік добув пару залізничних посвідок на ім'я Свирида Рено, диспетчера, православного, інваліда германської війни; працює на станції Перевіз 10 років. Політком роздивився посвідки й замислився.

 

«Я не хочу прикріплятися тут. Я прийду додому зі своїми. Я можу робити канцелярську роботу— можу стати за рахівника».

 

Політком поміркував ще з хвилину. «Гаразд»— сказав він, узяв перо й написав записку.

 

«З цим підете в рахівничий відділ. Бувайте здорові!»

 

І політком присунув до себе стос паперів. Чоловік не відходив і не брав записки.

 

«Я дуже хотів-би просити... Я з учорашнього дня нічого не їв».

 

Рено взяв обидві записки, обережно сховав свої документи, загорнувши їх у клаптик замусоленого паперу, й вийшов. Рено служить за рахівника в великій кімнаті число 8. Він трохи погладшав, обличчя стало спокійніше. Рено—прекрасний рахівник. Він працює швидко й точно. Поруч за маленьким столиком сидить машиністка Женечка й базікає час-від-часу з Валічкою. (Валічка старша і в неї є чоловік). Вони балакають про Свирида Рено.

 

«Дивна річ, цей хохол, хамлюга, а така в нього фамілія. От як-би мені таку, а то — на тобі — Євгенія Кондратенко».

 

Валічка не слухає—їй сьогодня попалой вонапоспішає додрукувати баланси. Женечка одкидається на спинку стільця й мріє.

 

— Хоч-би цей не такий був тюхтій, то можна було-б і за нього заміж вийти.

 

Женечка глянула на Рено — той зручними руками перекидав кружалка на рахівниці.

 

«Товаришу Рено, ви розумієте по-французьки?» — запитала Женечка.задерикувато.

 

Рено спинився й звів очі. В його блакитних очах блиснуло щось таке,щоЖенечка трішки оторопіла.

 

Рено уп'явся в неї зором.. Женечка перевела очі на його руки.

 

«Товаришу Рено, ви робочий?» — спитала вона вже трошки иншим тоном. «Чому-ж у вас такі білі руки?»

 

«Я 10 літ служив диспетчером», — відповідає Рено. «Це не фізична праця».

 

Потім Рено уважно роздивляється свої руки. Женечка встає з стільця й підходить до нього. Вона стає так, що її коліно натискає трохи на ногу Рено й уся вона звисає над ним кучерями, блузкою, запахом пудри. Вони дивляться на руки Рено. Раптом Женечка одсахується, немов її вштрикнуто голкою.

 

Вона кидається назад до машинки й починає щось говорити Валічці. На Рено вона більше не дивиться. Рено цокає рахівницею. Рено—прекраснийрахівник... Сьогодня Женечка дозволить Рено себе проводити, Рено дістав якусь командировку й завтра він од'їжджає. Може, з нього колись і буде якийсь комісар? Женечка постановляє розпитатись у Рено. На службі він нічого не каже. Він, правда, розповів Женечці,які бувають обов'язки диспетчера. Але цього мало для того, щоб на щось рішитись. Вони йдуть вулицею. Рено держиться осторонь.

 

«Скажить, Рено — ви українець?» — «Я з Малоросії»—одповідає Рено обережно.

 

«Я думаю, в вас ще тече французька кров » — Женечка.

 

— «В вас власне дуже добрий профіль. Як-би такого профіля хоч-би нашому головбухові я б вийшла за нього заміж».

 

Рено нічого не каже. Натомість він бере Женечку під лікоть.

 

«Мені пора» — заявляє раптом Рено. І не встигла Женечка опам'ятатись, як він цмокає її в ручку й швидким кроком іде назад...

 

Свирид Рено приїхав у справах заготування провіянту в прифронтову смугу. Місце гаряче. Білий фронт, правда, в 20-ох верствах від повітового міста, але повстанчі загони не від того, щоби пошарпати і тут і там. Білі стоять на станції Перевіз. Повітове місто над рікою. Над рікою тягнеться величезний парк, що доходить прямо до лісу. Ліс — смуга верстов 10 завширшки—тягнеться з України аж у Росію. Після денної напруженої роботи Рено виходить у парк, сідає над річкою й міркує, — 20 верстов усього. Він міркує ще з півгодини...

 

За годину він у свитині, в шкапових чоботях сидить на підводі й іде лісом до Перевозу. Їдуть годину, дві, три, чотирі. Ніч. Дядько Пилип, підвідчик, скручує цигарку. За верству — Стеблинка, що доходить скрайніми хатами до станції Перевіз, де Свирид Рено служив диспетчером. Дядько—стеблинський... Світає...

 

Підводу оточують салдати в англійських шинелях. Рено злазить з підводи.

 

«Покличте сюди чатового офіцера» — каже Рено. «Я— полковник Двигубський».

 

Потім він виймає ленінську картку й залізничні документи й шпурляє їх дядькові.

 

«Візьми собі це сміття» — каже він. «І дуй у село, не оглядайся».

 

Дядько Пилип сам із Стеблинки. Село бідне,— тільки тим і живуть, що возять у повітовому місті та служать, хто може, на залізниці. Дядько Пилип під'їжджає до хати, випрягає кобилу, заводить її й подається до хати. Вдома дядько Пилип зустрічає кума.

 

«Яка  тебе  нечиста сила занесла  з міста сьогодня?»

 

«То й правда, що нечиста сила. Віз отаку цяцю в свитині й чоботях. Все нічого. Ідемо, куримо.

 

Коли приїжджаємо, зскочив з воза. «Я—каже— полковник!» І тиць мені оті бамажки».

 

Дядько Пилип витягає ленінську картку й залізничні. посвідчення.

 

Кум бере посвідчення й картку й міняється на лиці.

 

Кум не одповідає—він розкрив ленінську картку Й вдивляється в підпис.

 

Довго, довго дивиться він на підписі тоненькоіо лінією підпис ліг на замусленій картці.

 

Н. Ленін.

 

«Так хто, ти кажеш, такий?»—питається: він сиплим голосом.

 

Кум, не кажучи ні слова, забирає документи, одягає кашкета й іде до дверей.

 

«Куди ти, куме? Сідай — снідатимемо. Скажи хоч, чого приходив? Чи не хліба позичати?»

 

Чоловік у шинелі й кашкеті пішов до скрайньоі хати, що побіля станції.

 

Увійшов у, хату, взяв ножа й почав копатися й долівці. Жінка й діти мовчки дивилися на батька.

 

Але батько не одповів ні слова й чим-раз копирсав ножем у долівці.  

 

«Вийдіть усі з хатиі»—сказав він. Жінка забрала дітей і вийшла.

 

Тоді він розпоров підкладку шинелі, спустив щось поміж підкладкою й сукном і гукнув:

 

 «Ідіть сюди».

 

«За годину-дві ти підеш до кума Пилипа по хліб. Він дасть, скільки спитаєш».

 

Чоловік у шинелі й кашкеті вийшов з Стеблинки й пішов у бік червоних.

 

За пів-верстви — перша денікінська застава, за верству — друга.

 

Підійшов салдат, облапав плечі, стегна, халяви.

 

«Голодний сиджу. В місті родичі багаті. Сім'я-ж моя тут зостається, коло вас. Пустіть ради Христа».

 

«Ради Христа! Як ти смієш, стерво, це слово в рота брати? Обшукать його ще раз!»

 

Земля вохка, росяна — теплі спітнілі ноги вгрузли в землю.

 

«Семенчук, дай йому лопату, одведи в ярок і . одправ його в місто по хліб. А що це таке?— Р-С-Д-Р-П... більшовиків. Візьми — покладеш йому в могилу».

 

Чоловік з лопатою попереду, салдат з винтовкою позаду.

 

Почав копати. Викопав один штих, став, спочиває,—серце закалаталося. Лопата на плечі. Постояв з хвилинку, став копати другий. Викопав другий штих, став. Лопата на плечі. Салдатові набридло. Добув тютюн, узявся скручувати цигарку. Чоловік стояв з лопатою на плечі. Потім він схилив її назад і, вимахнувши з-за плеча, вдарив салдата по голові. Той упав. Ще й ще! Чоловік одяг салдатову шинель, вбув чоботи, акуратно зашнурував халяви, взяв винтовку, підвівся.

 

Рішучим рухом скинув винтовку на плече й пішов.

 

 Вільно дійшов до вогника. Казанок на двох багнетах. Вогонь весело вбирає вітер. В лісі вільно й вохко. Коло казанка група офіцерів і салдатів. Чоловік перевісив винтовку через руку й підійшов ближче. Двоє сиділо обличчям до нього — знайомі, що стоять у Стеблинці. Один з них, поручик з рудою борідкою, був робив у ньго трус і забрав документи і ленінську картку. Третій в офіцерськім кашкеті, в свитині, спиною. Це — шпіон!

 

Офіцер в свитині схопився на ноги й став з ним віч-на-віч. Водянисті очі дивилися з-під козирка кашкету. Чоловік звів винтовку й вистрелив йому в голову. Потім він кинув винтовку й сказав: «Я гадаю, він не став-би розповідати чогось важливого тут на заставі»...

 

Відомості про розполог червоних лишилися в пошматованому мозкові полковника Двигубського...

 

Коли з замордованого вбивця зняли шинелю, в кешені знайшли ленінську картку й два залізничних посвідчення. У внутрішній кешені сорочки знайшли ще одну посвідку, тимчасову.

 

Тимчасове (замість відібраного)

 

Цим свідчиться, що С в и р и д  Р е н о

 

є дійсно службовець №... залізниці й займає посаду диспетчера.

 

. . . числа 1919 року,

 

Я беру в руки шахматного пішака й розглядаю його немудру, круглу голову, розглядаю його пошарпану, обдерту підставку. Це — інвалід. Він уже не на шахівниці цей пішак. Це—офіра. Це пішак з f4, що пав, щоб одкрити шлях до ворожого короля.

 

Король пав, бо цей пішак поклав своєю головою, щоб одкрити до нього шлях.