Майк Йогансен
Ленінська картка (Св. Рено)
Я беру в руки шахматного пішака й розглядаю його немудру, круглу голову. Він уже не на шахівниці цей пішак. Це
Це пішак з f 4, побитий, щоби одкрити шлях для атаки на ворожого короля.
Слон з С 4, вежа з f 1, кінь з d 5, дама з d 5, скеровані на пункт f 7, ключ до існування ворожого короля.
Дорогу їм одкрив побитий пішак на f 4.
Проста почтова картка зібгана удвоє.
До Ц. К. Р. С. Д. Р. П. (більшовиків).
Вважаю, що тов. Свирида Рено цілком, можна зарахувати до партії. . . .
числа 1905 р. Н. Ленін.
В Штавойскукр на майдані великого губерніяльного міста з’явився чоловік у синьому кашкеті, у сорочці хакі й у шкарбанах, одрізаних від чобіт.
«Вам чого, товаришу?» — запитав вартовий на ґанку.
Чоловік почав длубатися в кешені сорочки, видобув картку й подав вартовому.
В цей мент на ґанок вийшов високий білявий лотиш.
«Вам чого, товаришу?» — запитав він у свою чергу.
Вартовий передав квитка лотишеві. Той уважно прочитав.
«Чого ви хочете, товаришу?» — запитав він удруге.
«Втік від денікінців, хотів-би робити з старими товаришами».
«Зайдіть на другий поверх, кімната 14» — сказав лотиш і пішов з ґанку…
Чоловік зійшов сходами, одшукав кімнату число 14 і ввійшов.
За столом сидів, сперши голову на руки, стомлений політком.
«Утік від білих, хочу працювати з старими товаришами», сказав він, зробивши наголос на «товаришами».
Це був чоловік літ 38-ох. Темне-каштанове волосся підкреслювало водянисті блакитняві очі. Правильне обличчя носило сліди страшенної фізичної втоми.
«Я інвалід німецької війни. Мені лише 38 років, але я маю порок серця. На фронті я був-би ні до чого. В мене зосталась сім’я в міжфронтовій смузі, на станції Перевіз. Я — залізничник. Диспетчер. Я хотів просто виждати, поки прийдуть свої».
«Так ви, значить, не діждалися своїх і прийшли сами?»
«Товаришу, я скажу вам всеньку правду. Я ні защо не став-би продиратись крізь оту прифронтову колотнечу. Сусіди донесли, що я був у 1905 році більшовиком. У мене є ця картка. Я не міг її знищити. Я сховав її – вона тепер мені послужить тут — у старих товаришів».
«Я — вкраїнець. Мій прадід зостався тут підчас французької війни. Мене звуть Свирид Рено!»
Чоловік добув пару залізничних посвідок на ім’я Свирида Рено, диспетчера, православного, інваліда германської війни; працює на станції Перевіз 10 років. Політком роздивився посвідки й замислився.
«Я не хочу прикріплятися тут. Я прийду додому зі своїми. Я можу робити канцелярську роботу— можу стати за рахівника».
Політком поміркував ще з хвилину. «Гаразд»— сказав він, узяв перо й написав записку.
«З цим підете в рахівничий відділ. Бувайте здорові!»
І політком присунув до себе стос паперів. Чоловік не відходив і не брав записки.
«Я дуже хотів-би просити… Я з учорашнього дня нічого не їв».
Рено взяв обидві записки, обережно сховав свої документи, загорнувши їх у клаптик замусоленого паперу, й вийшов. Рено служить за рахівника в великій кімнаті число 8. Він трохи погладшав, обличчя стало спокійніше. Рено—прекрасний рахівник. Він працює швидко й точно. Поруч за маленьким столиком сидить машиністка Женечка й базікає час-від-часу з Валічкою. (Валічка старша і в неї є чоловік). Вони балакають про Свирида Рено.
«Дивна річ, цей хохол, хамлюга, а така в нього фамілія. От як-би мені таку, а то — на тобі — Євгенія Кондратенко».
Валічка не слухає—їй сьогодня попалой вонапоспішає додрукувати баланси. Женечка одкидається на спинку стільця й мріє.
— Хоч-би цей не такий був тюхтій, то можна було-б і за нього заміж вийти.
Женечка глянула на Рено — той зручними руками перекидав кружалка на рахівниці.
«Товаришу Рено, ви розумієте по-французьки?» — запитала Женечка.задерикувато.
Рено спинився й звів очі. В його блакитних очах блиснуло щось таке,щоЖенечка трішки оторопіла.
Рено уп’явся в неї зором.. Женечка перевела очі на його руки.
«Товаришу Рено, ви робочий?» — спитала вона вже трошки иншим тоном. «Чому-ж у вас такі білі руки?»
«Я 10 літ служив диспетчером», — відповідає Рено. «Це не фізична праця».
Потім Рено уважно роздивляється свої руки. Женечка встає з стільця й підходить до нього. Вона стає так, що її коліно натискає трохи на ногу Рено й уся вона звисає над ним кучерями, блузкою, запахом пудри. Вони дивляться на руки Рено. Раптом Женечка одсахується, немов її вштрикнуто голкою.
Вона кидається назад до машинки й починає щось говорити Валічці. На Рено вона більше не дивиться. Рено цокає рахівницею. Рено—прекраснийрахівник… Сьогодня Женечка дозволить Рено себе проводити, Рено дістав якусь командировку й завтра він од’їжджає. Може, з нього колись і буде якийсь комісар? Женечка постановляє розпитатись у Рено. На службі він нічого не каже. Він, правда, розповів Женечці,які бувають обов’язки диспетчера. Але цього мало для того, щоб на щось рішитись. Вони йдуть вулицею. Рено держиться осторонь.
«Скажить, Рено — ви українець?» — «Я з Малоросії»—одповідає Рено обережно.
«Я думаю, в вас ще тече французька кров » — Женечка.
— «В вас власне дуже добрий профіль. Як-би такого профіля хоч-би нашому головбухові я б вийшла за нього заміж».
Рено нічого не каже. Натомість він бере Женечку під лікоть.
«Мені пора» — заявляє раптом Рено. І не встигла Женечка опам’ятатись, як він цмокає її в ручку й швидким кроком іде назад…
Свирид Рено приїхав у справах заготування провіянту в прифронтову смугу. Місце гаряче. Білий фронт, правда, в 20-ох верствах від повітового міста, але повстанчі загони не від того, щоби пошарпати і тут і там. Білі стоять на станції Перевіз. Повітове місто над рікою. Над рікою тягнеться величезний парк, що доходить прямо до лісу. Ліс — смуга верстов 10 завширшки—тягнеться з України аж у Росію. Після денної напруженої роботи Рено виходить у парк, сідає над річкою й міркує, — 20 верстов усього. Він міркує ще з півгодини…
За годину він у свитині, в шкапових чоботях сидить на підводі й іде лісом до Перевозу. Їдуть годину, дві, три, чотирі. Ніч. Дядько Пилип, підвідчик, скручує цигарку. За верству — Стеблинка, що доходить скрайніми хатами до станції Перевіз, де Свирид Рено служив диспетчером. Дядько—стеблинський… Світає…
Підводу оточують салдати в англійських шинелях. Рено злазить з підводи.
«Покличте сюди чатового офіцера» — каже Рено. «Я— полковник Двигубський».
Потім він виймає ленінську картку й залізничні документи й шпурляє їх дядькові.
«Візьми собі це сміття» — каже він. «І дуй у село, не оглядайся».
Дядько Пилип сам із Стеблинки. Село бідне,— тільки тим і живуть, що возять у повітовому місті та служать, хто може, на залізниці. Дядько Пилип під’їжджає до хати, випрягає кобилу, заводить її й подається до хати. Вдома дядько Пилип зустрічає кума.
«Яка тебе нечиста сила занесла з міста сьогодня?»
«То й правда, що нечиста сила. Віз отаку цяцю в свитині й чоботях. Все нічого. Ідемо, куримо.
Коли приїжджаємо, зскочив з воза. «Я—каже— полковник!» І тиць мені оті бамажки».
Дядько Пилип витягає ленінську картку й залізничні. посвідчення.
Кум бере посвідчення й картку й міняється на лиці.
Кум не одповідає—він розкрив ленінську картку Й вдивляється в підпис.
Довго, довго дивиться він на підписі тоненькоіо лінією підпис ліг на замусленій картці.
Н. Ленін.
«Так хто, ти кажеш, такий?»—питається: він сиплим голосом.
Кум, не кажучи ні слова, забирає документи, одягає кашкета й іде до дверей.
«Куди ти, куме? Сідай — снідатимемо. Скажи хоч, чого приходив? Чи не хліба позичати?»
Чоловік у шинелі й кашкеті пішов до скрайньоі хати, що побіля станції.
Увійшов у, хату, взяв ножа й почав копатися й долівці. Жінка й діти мовчки дивилися на батька.
Але батько не одповів ні слова й чим-раз копирсав ножем у долівці.
«Вийдіть усі з хатиі»—сказав він. Жінка забрала дітей і вийшла.
Тоді він розпоров підкладку шинелі, спустив щось поміж підкладкою й сукном і гукнув:
«Ідіть сюди».
«За годину-дві ти підеш до кума Пилипа по хліб. Він дасть, скільки спитаєш».
Чоловік у шинелі й кашкеті вийшов з Стеблинки й пішов у бік червоних.
За пів-верстви — перша денікінська застава, за верству — друга.
Підійшов салдат, облапав плечі, стегна, халяви.
«Голодний сиджу. В місті родичі багаті. Сім’я-ж моя тут зостається, коло вас. Пустіть ради Христа».
«Ради Христа! Як ти смієш, стерво, це слово в рота брати? Обшукать його ще раз!»
Земля вохка, росяна — теплі спітнілі ноги вгрузли в землю.
«Семенчук, дай йому лопату, одведи в ярок і . одправ його в місто по хліб. А що це таке?— Р-С-Д-Р-П… більшовиків. Візьми — покладеш йому в могилу».
Чоловік з лопатою попереду, салдат з винтовкою позаду.
Почав копати. Викопав один штих, став, спочиває,—серце закалаталося. Лопата на плечі. Постояв з хвилинку, став копати другий. Викопав другий штих, став. Лопата на плечі. Салдатові набридло. Добув тютюн, узявся скручувати цигарку. Чоловік стояв з лопатою на плечі. Потім він схилив її назад і, вимахнувши з-за плеча, вдарив салдата по голові. Той упав. Ще й ще! Чоловік одяг салдатову шинель, вбув чоботи, акуратно зашнурував халяви, взяв винтовку, підвівся.
Рішучим рухом скинув винтовку на плече й пішов.
Вільно дійшов до вогника. Казанок на двох багнетах. Вогонь весело вбирає вітер. В лісі вільно й вохко. Коло казанка група офіцерів і салдатів. Чоловік перевісив винтовку через руку й підійшов ближче. Двоє сиділо обличчям до нього — знайомі, що стоять у Стеблинці. Один з них, поручик з рудою борідкою, був робив у ньго трус і забрав документи і ленінську картку. Третій в офіцерськім кашкеті, в свитині, спиною. Це — шпіон!
Офіцер в свитині схопився на ноги й став з ним віч-на-віч. Водянисті очі дивилися з-під козирка кашкету. Чоловік звів винтовку й вистрелив йому в голову. Потім він кинув винтовку й сказав: «Я гадаю, він не став-би розповідати чогось важливого тут на заставі»…
Відомості про розполог червоних лишилися в пошматованому мозкові полковника Двигубського…
Коли з замордованого вбивця зняли шинелю, в кешені знайшли ленінську картку й два залізничних посвідчення. У внутрішній кешені сорочки знайшли ще одну посвідку, тимчасову.
Тимчасове (замість відібраного)
Цим свідчиться, що С в и р и д Р е н о
є дійсно службовець №… залізниці й займає посаду диспетчера.
. . . числа 1919 року,
Я беру в руки шахматного пішака й розглядаю його немудру, круглу голову, розглядаю його пошарпану, обдерту підставку. Це — інвалід. Він уже не на шахівниці цей пішак. Це—офіра. Це пішак з f4, що пав, щоб одкрити шлях до ворожого короля.
Король пав, бо цей пішак поклав своєю головою, щоб одкрити до нього шлях.