* * *

Пепсі, 
лиши мені тепле взуття і сухе волосся. 
Заводи і фабрики Лівобережжя кінчають від тиску своєї любові. 
Дивись, як тоншає листя, 
як легке підпільне багатоголосся 
ворушить до ранку сутінки свіжі і паперові. 

Із наших вулиць зникають службовці, комахи, юродиві; 
мерзнуть яблука, діти, працюють вантажники. 
Тепер ось почнуться завії — 
нові сторінки у загальному спротиві, 
почнеться різдв’яний драп, опалення, щедрі затяжки. 

Лиши мені в’язані ковдри з довгою ниткою холоду, 
з давленими цитринами, 
з танковими формуваннями. 
Мої коридори вільні, але я втрачаю нагоду, 
так і не змігши відмовитись від награного хвилювання. 

Тому, якщо вона схоче позбутись нашої з нею праці, 
якщо вона стане мотати жовані плівки, 
місити цей суглинок, 
дай, Боже, ніжності до її навчених пальців, 
дай, Боже, співу до її слухавок. 

Саме з’явиться привід не виходити з дому, 
розписувати авторучки, плекати шлункову судому. 

Пливе косяк широкою річкою. 
В’ється дим сирою вуздечкою. 

З лівого боку сходить місяць 
над моєю аптечкою 

1998.