Сергій Жадан - Anarchy in the ukr (сторінка 2)

Кілька років тому на цій трасі розбився мій брат. Він зіткнувся з якимись бізнесменами, вони вискочили на його смугу і він нічого не встиг зробити, відбувся зламом ноги, машину мусив викинути, нічого доброго з неї вже вийти не могло; кожного разу, проїжджаючи це місце, я думав — цікаво, думав я, що там могло залишитись, мають же там бути якісь сліди, чорні смуги від скатів на асфальті, погнуте залізо огороджень, рвана джинса в подорожнику, запах розлитого бензину, кров, урешті-решт, там має бути кров, якщо її не змили дощі, але змили очевидно, мусили змити.

Мій брат кілька разів у житті розбивався, він розвалював свої мотоцикли, скільки їх там у нього було, падав на повній швидкості, здирав шкіру, рвав одяг, але вставав і їхав далі, мов так і треба, в його житті було стільки машин, що я навіть не про всі з них пам'ятаю. В дитинстві він мене теж вчив їздити, але з цієї затії так нічого й не вийшло — я завжди боявся швидкості, і дотепер боюсь, можливо після того, як у дитинстві, напившись, ми з приятелем украли важкий урал з коляскою і довго розганяли його ось такою самою трасою — безнадійною і неремонтованою, а коли кінцево розігнали, я помітив, що міг друг, котрий, до речі, сидів за кермом, встиг заснути. На повороті урал злетів із траси і якимось дивом проскочив між опорами ліній електропередачі. Ми залишились живі і відразу протверезіли, я боюся швидкості, боюся кудись їхати, більше за це я боюсь лише зупинитись.

3. Поганий Сосюра.

Залізничний вокзал міста Сватове о четвертій ранку тихий і погано освітлений. Наскільки я розумію, Сосюра десь тут і воював, у його спогадах саме на цьому вокзалі чи то хтось когось узяв у полон, чи то навпаки — полону уникнув, його важко іноді зрозуміти, особливо коли це стосується біографії, так прочитаєш цілий том і не зрозумієш — за кого ж воював головний герой; Сосюра надзвичайно химерний у своїх спогадах, подумати тільки — чувак пройшов усю громадянську, воював на кілька фронтів, уцілів, що найголовніше, і про що потім пише у мемуарах? якийсь безкінечний трах із сестрами-жалібницями та відповідальними політ-працівниками (о'кей, із політ-працівницями, ясна річ, нічого такого за Володимиром Миколайовичем, здається, не спостерігалось), якісь постійні соплі з того приводу, що десь там, в сонячному Донбасі, на нього чекає його молода незаймана Лілі Марлен, невизначеність політичної платформи й ідейної програми (те, що він за світову революцію його жодною мірою не виправдовує — всі за світову революцію), порожняк, одним словом — жодної тобі яскравої батальної сцени з м'ясом і кишками, намотаними на колеса червоних панцирників, жодного виписаного портрета бійців і старшин, з послужними списками і зарубка ми на прикладах снайперських гвинтівок, жодних відомостей про кількісний склад сил супротивника, більше того — за весь цей час жодного власноруч убитого ворога робітничого класу!

I він говорить, що він за світову революцію! Почитай, хочеться сказати автору, почитай спогади інших учасників революційних змагань на півдні Росії, ну, себто, на Україні, почитай хоча б того ж таки Нестора Івановича — яка увага до деталей і врахування нюансів, він же фіксує кожного повішеного ним мародера чи комісара з такою ретельністю, ніби справді розраховує передати ці списки безпосередньо святому Петрові, в сподіванні на те, що старий зарахує йому це при перепустці до райських брам. Що в такому разі мав би зарахувати святий Петро до активу Сосюри Володимира Миколайовича?

Оце його тягання із сестрами-жалібницями по санітарних вагонах? Навряд чи. Хіба що я чогось не розумію в концепції християнcтва. Що святому Петрові до сестер-жалібниць? В нього й без того турбот, я думаю. Але менше з тим, навіть якщо ти не дбаєш при цьому про захмарні брами й перепустки — не подобається мені його постійне недомовляння, адже ясно відчувається за всіма цими санітарними вагонами щось значно цікавіше, щось, про що Володимир Миколайович або справді забув, або зробив вигляд, що забув, — тому що наcправді його мемуари пахнуть трупами, пахнуть теплою кров'ю і брудним одягом, тифом і дизентерією, лише чому він про це не пише? Біда цієї літератури в тому, як на мене, що біографії кращих її письменників значно цікавіші за їхні твори, ну та це справи не стосується.

Ми сходимо на перон. Потяг освітлюють кілька потужних ліхтарів, як на стадіоні, вагони важко рухаються, набираючи швидкість перед наступним перегоном, далі потяг повертає на Донбас. Тут немає чого робити навіть удень. Вночі тут немає чого робити взагалі. На вокзалі холодно, навіть не зважаючи на те, що зараз літо, серпень, все одно — на вокзалі холодно і там уже хтось спить, давай, говорю я, пішли на автовокзал, там траса, спробуємо щось зупинити, в разі чого — просто дочекаємось першого автобуса, пішли, тут недалеко. Але це я так сказав — недалеко, насправді я ходив цими чорними від ночі вуличками не раз і не двічі, я то знав, що йти вночі, наосліп, навпомацки по неасфальтованих вуличках цього містечка заняття майже безнадійне, але що робити. Ми пройшли вздовж перону, зістрибнули на стежку, що тяглася вздовж рейок, котрих вже і видно не було в траві, оминули кілька цистерн із метиловим спиртом і цементну огорожу, все далі відходячи від прожекторів і вокзалу, повз нас прокотився наш Суми—Луганськ, обдаючи нас п'янким запахом тамбурного вугілля і солодкої кип'яченої води, потяг, це було щось останнє світле в цьому місті, далі довелось іти в темряві.

Автовокзал не працював. Востаннє коли я тут був, себто кілька років тому, він уже ледь жеврів, дві третини рейсів уже тоді не функціонували, село було відрізане від цивілізації, та й цивілізацією все це на звати було важко; крісла і лавки були напіврозвалені, дерматин із них здерто, і гучномовець тривожно мовчав. Але тоді, в усякому разі, ще працювало кафе, де продавались старі, аскетичні тістечка і яскраво-недоречні в цих строгих декораціях чупа-чупси. Я якось розраховував на це кафе, на ці чупа-чупси, зрештою, чупа-чупси мені були до одного місця, але я собі думав — о'кей, хай село відрізане від цивілізації, хай здерто дерматин, та хай навіть гучномовець не працює — я переживу, я переживу без гучномовця, чесне слово, але ж кафе, кафе, курва, має працювати, а де є кафе, там є яке не яке культурне життя — водяра, котлети, проститутки, хоча б щось, хоча б якась електрика і комунікації.

Але капіталізм оминув своєю вгодованою тушею ці суворі хліборобські місця, які вже тут чупа-чупси — вокзал не працював, на дверях висів замок і сподіватись просто не було на що. Ми обійшли темну споруду і вийшли на трасу. Під будівлею вокзалу стояла фура, очевидно, далекобійники відсипались до ранку, аби прокинутись і з новими силами пробиватись до Ростова чи на Кубань, відпрацьовуючи свої бабки, розвиваючи свій бізнес, назустріч своїй мрії, назустріч своїй смерті.

I ось ми стоїмо майже на виїзді з міста, метрів за сто від нас залізничний переїзд, і траса, біля якої ми зупинились, така чорна, що якби було не в лом, я повернувся б назад на залізничний вокзал — поближче до людей, поближче до цистерн із метиловим спиртом, поближче до духу Володимира Миколайовича, який час від часу мав би пролітати над залізничним вузлом, завертаючи на свою Третю Роту й тяжко зітхаючи вгорі від спогадів про санітарні вагони і третю селянську революцію. Зараз десь близько п'ятої ранку, ми попадали на землю під чиїмось парканом, в будинку за зачиненими вікнами працює телевізор, дивні люди, думаю я, живуть у цьому містечку, без кафе і гучномовця, без проституток і чупа-чупсів, сидять по хатах, позачинялись, суки, на всі замки і дивляться телевізор до самого ранку, що вони дивляться? що їх цікавить? останні новини? що вони хочуть почути в останніх новинах? чого вони чєкають від цього світу, ховаючись від нього за зачиненими дверима і забитими наглухо вікнами? — що їм у свою чергу може показати цей світ, що світ приготував для цих дивних людей, котрі дивляться телевізор о п'ятій ранку? баскетбол? точно, мабуть баскетбол, що ж іще, як не баскетбол.

I тут звідкись із-за будівлі вокзалу виходить дивна істота, нічний поморочений мужик, сутінковий проспиртований метелик, який, так само як і ми, зауважує фуру, крутиться коло неї, не наважуючись підлетіти ближче, і раптом бачить нас. О, думаю, цей, мабуть, не любить баскетболу, цікаво, що він любить.

Ребята, каже він нам, ребята — де тут можна йобнути? Йобнути? перепитуємо, да. каже він, йобнути, де тут можна йобнути о п'ятій ранку? мабуть, теж приїжджий, судячи з цілковитої дезорієнтації й здорових бажань, на залізничному можеш йобнути, кажу йому, а тут? а тут — ні, тут ти не йобнеш, бачиш, все зачинено, всі баскетбол дивляться, а як до залізничного пройти? йди по рейках, кажу йому, он переїзд, йди ліворуч, пройдеш хвилин двадцять, там буде залізничний. Там можна йобнути. Тільки не йди праворуч, кажу — на Донбас вийдеш.

I вже коли він пішов, я подумав — що насправді шукав цей чувак о п'ятій ранку на автовокзалі? невже справді йобнути хотів? невже це не маніяк, не божевільний, не серійний вбивця далекобійників? дивні діла твої, Отче, які безсенсовні знайомства готуєш ти для нас у наших не менш безсенсовних переміщеннях, за годину під'їде перший автобус на Луганськ, ми попадаємо на задні сидіння і проспимо наші 60 кілометрів до наступного містечка, загалом — проспимо все, що можна було проспати, навряд чи щось від цього насправді втративши.

4. Масони в побуті.

Ще одне місто-герой, пристанок підліткових мрій і темних пристрастей, що роз'їдають ізсередини совість і сумління його мешканців, близько 40 тисяч населення, чотири середні школи, в одній із них я навчався, церква XIX століття, оббита бляхою, чи як це називається, чорт — церква оббита бляхою, це звучить, відновлений монастир — за часів мого дитинства там стояла військова частина, наприкінці 80х з НДР повернулась родина моїх однокласників-близнюків, їхній тато був офіцером і служив саме в цій військовій частині, чуваки натомість навчались у музичній школі по класу баяна, баян, я маю на увазі музичний інструмент, був у них один на двох, вони добре грали в футбол, багато, як на їхній підлітковий вік, курили, слухали привезений із НДР Accept і розповідали всім про ГСВГ, гесевеге, сини полку, рідкісні засранці були, тато їх регулярно строїв, проте користі з цього було мало; і що тепер — де офіцери? де гауптвахта? де дємбєля і гесевеге? що робиться з нашими збройними силами, релігійний, блядь, дурман; крім чотирьох шкіл є стадіон, банк, контори й елеватори, ну, це вже традиційно, Господь заснував ці містечка й побудував у кожному з них елеватори, давши заповідь, мовляв, чуваки, ось вам елеватори, давайте, хуярте — це все, що від вас вимагається; пам'ятаю якийсь путівник по Луганській області, яка тоді ще нормально називалась Ворошиловфадською, там навіть на обкладинці було зображено вантажівку з пшеницею під елеватором, чомусь врізалось у пам'ять, хліборобні райони, наповнені збіжжям і молоком, парадайз для всіх фашистських загарбників; так, поїхали далі — кілька кінотеатрів, гуртожитки петеу, ремонтний завод, залізничний вокзал.

На вулицях багато піску і абрикосів, абрикоси падають в пісок, їх навіть не підбирає ніхто, цілі вулиці, засипані абрикосами, так і дивишся, аби не наступити на них і не зробити боляче. 3 видатних громадян, якщо не рахувати парт та госпактиву, можна згадати божевільного письменника Гаршина, який тут невідомо чим займався, але відомо як скінчив. Свого часу Старобільськ навіть був столицею Радянської України — в 43му, коли совки рухались на Захід, він був одним із перших визволених українських міст, ясна річ, що за військовими частинами сюди відразу ж напхалась купа різної кабінетної шлоїбені, яка за відсутності в своєму підпорядкуванні пристойніших населених пунктів, вирішила оголосити столицею саме наше містечко. Сам факт визволення міста було до непристойності роздуто і демонізовано — купа обелісків, меморіалів, ветеранів у медалях, хоча насправдіто всі серйозні бої на цьому напрямку велись у районі Донбасу, там було за що битись — чорне золото, вугілля, шахти, що осипались на голови неприкаяних гірників, це тобі не елеватори; в самому Старобільську справи обмежились якоюсь румунською вартою, героїчними танкістами, що давили замурзаних румунів, надокучливими підпільниками і численими колаборантами, ну, та потрібно ж було з цього всього зробити щось належне великому духові доби, бо неґречно виходило — столиця Української РСР і якась замурзана румунська варта, куди вигідніше в іміджевому плані розповідати про жорстокі бої на підступах до міста і показувати нам, школярам молодших класів, ще живих, але вже непритомних від народної любові ветеранів у медалях, яким лише дай слово — вони тобі розкажуть, і про рідну землю старобільщини, до якої вони припадали своїми розчуленими синівськими вустами, і про штурм Берліна, в якому вони брали вирішальну участь, говоритимуть, витираючи рукавом скупу чекістську сльозу і безсовісно переграючи в найбільш інтимних місцях, з дитинства не люблю ветеранів, всі ці ветерани, вони поводили себе як бляді на першому побаченні — вимагали квітів і духових оркестрів, лізли на сцену і пускали соплі, говорячи про Кобу, справжні солдати так себе не ведуть, одним словом.

Натомість жодна сука не розповіла мені за часів мого дитинства про табори з інтернованими польськими офіцерами, котрих розстрілювали тут в 39му, або про єврейські масові поховання, на місці яких побудували парк культури і відпочинку, аякже — це тобі не штурм Берліна і не замурзана румунська варта. Для мене було несподіванкою, що в Польщі, виявляється, багато хто знає про існування цього самого Старобільська, саме через тих офіцерів, так що особливо й не похвалишся, звідки ти родом, це те саме, що хвалитись, що ти родом із околиць Бухенвальда, скажімо.

Тут поруч, за містом, на початку 20х років минулого століття було засновано комуну. Імені Карла Маркса. Наскільки я розумію, комуна виникла вже після придушення повстанського руху в повіті. За усними переказами сучасників комунари виявились людьми непевними й стрьомними, і особливою любов'ю в місцевого населення не користувались, влаштували такий собі проміскуїтет в афарних умовах, сільським господарством відверто нехтували, жили абияк, пили по-чорному, компрометуючи таким чином в очах сучасників, за їхніми ж таки усними спогадами, саму ідею комуністичного співжиття.

Пошук на сайті: