Сергій Жадан - Anarchy in the ukr (сторінка 18)

Нейл Янг з затяганим хайєром і в підкреслено старих джинсах сидить на стільці й тримає в руках гітару. Фотограф зняв його зі спини, так щоби звідкись із залу бив прожектор і хрін що було видно, але разом із тим щоби лишалось відчуття, нібито в залі хтось є, нібито все це відбувається насправді. Ми стоїмо на даху п'ятиповерхового будинку, посеред Манхеттену, о другій ночі і дивимось вниз, на вулицю. Вулиці Нью-Йорка наповнені таксівками, час від часу там проходять поліцаї і геї. Мені навіть здається, що вони вітаються між собою. Весна 96го, нас всіх розриває від того, що ми стоїмо, звішуючись над прірвою, в темному океанському повітрі, п'ємо водяру з пивом, час від часу хтось через вікно виходить на пожежну драбину і підіймається нагору, за ним, у кімнаті чути незадоволений голос Нейла Янга, все на живо, все посправжньому, нам усім по дев'ятнадцятьдвадцять років і все вдається як ніколи, більше ніколи нам не буде все так вдаватися — безкарно, посправжньому, на живо.

Оманливість, яку тобі дарує голосна музика, ейфорія, що сповнює тебе, коли ти стоїш під великими чорними динаміками, назавжди дезорієнтують тебе, викривляють твої кістки, музика б'є перш за все по хребту, ти після всього цього вже не можеш як раніше, ходити вулицями, спати до обіду в теплому ліжку, ховаючись під подушку від сонячного проміння — музика калічить тебе, переплутує твої сухожилля, вганяє в тебе коркотяги й шурупи, за допомогою яких тебе можна тепер контролювати, вживлює в тебе тисячі рецепторів, тисячі оголених клем і розкручених розеток, тобою постійно прокочується чужа енергетика, як вагони з залізом, тобою перетікає чужа кров — чорна і гаряча; почута тобою одного разу музика змінює колір твоєї шкіри, звужує тобі зіниці, пересушує губи, робить різким голос і вразливими легені, роздуває вени і вганяє туди столове сухе вино, від чого ти — кожного разу, почувши свою музику — втрачаєш рівновагу і випадаєш із зовнішнього, цілком нейтрального щодо тебе, аудіопростору в кошмарний підводний світ персонального саунду, завдовжки ціле життя.

Скільки разів по тому мені доводилось помирати від тиші і розпачу, скільки разів мені не вистачало елементарного терпіння й такту, скільки разів мене ламало від небажання займатись тим, чим мені займатись доводилось, що я годен врешті-решт списати це на когось стороннього, має ж хтось за це відповідати, має хтось нести відповідальність за мою початкову школу, за викладені для мене основні понятгя й терміни, якими я мав користуватись у своєму проходженні через густі атмосферні шари.

Тоді хто? Він, так-так, саме він — хитрий, вічно незадоволений усім Нейл Янг, у своїх старанно рваних на колінах джинсах, зі всіма своїми динаміками й гітарними примочками, з волоссям, яке йому випадало і лишалось після нього в готельних рукомийниках, так-так, хто скаже, що це не він, що це не його невпинне бурчання, не всі ці його 50 дисків оригінальної музики й каверів травмували мене в найбільш зручний для цього момент, коли моє серце вбирало в себе інформацію, як удав мерТвого кролика, хто як не він має відповідати за прорахунки в моєму вихованні, так ніби справді зацим не було нічого, крім музики, так ніби справді в його голосі не відчувалось погроз і проклять, а в його Freedom простого передбачення, як воно все має бути — з кров'ю, горами трупів і обов'язковою перемогою.

Так чи інакше все зав'язується на музиці — і твої знайомства, і твої шкідливі звички, і те, як ти поводишся в ліжку, і те, за кого ти голосуєш на виборах, і чи голосуєш узагалі. Музичний формат є насправді форматом поведінковим, це тобі лише здається, що ти вибираєш музику, вибираєш одяг, шукаєш собі роботу, перемикаєш канали телебачення, зупиняючись на чомусь для себе цікавому. Ти занадто довіряєш власним почуттям, власній інтуїції, яка тебе щоразу підводить і ти просто не усвідомлюєш, що насправді це канали перемикають тебе, що насправді це тобою водить і кидає з боку в бік, від стіни до стіни, що насправді вкладена в тебе свого часу інформація згодом обов'язково починає приносити дивіденди, і дивіденди ці виплачуються зовсім не тобі. Все залежить від музики, і одного разу ти починаєш перейматись чужими ідеями, впускаючи їх на свою територію, підпорядковуєшся чужому ритмові, підпадаючи під нього, підкореговуючи під нього свою міміку й свої рухи, і відповідальних за це годі знайти — ніхто не заборонить блюз за те, що він зламав твої суглоби, ніхто не посадить Нейла Янга на електричний стілець в штаті Техас за те, що в тебе випадають зуби від його гітари. Freedom, говорить Нейл Янг і показує тобі фак. Freedom, підтверджує суд присяжних і робить перерву на ланч. Freedom, печально погоджуєшся ти і йдеш до знайомого дантиста.

Вони зроблять так, щоби я нічого не помітив. Вони будуть маскуватись за брендами й музичними термінами, вони пустять поперед себе рекламні ролики й досвічених промоутерів, вони заповнять ефір старанно й уміло, як мама в дитинстві заповнює сендвічами кошик для виїзду на природу. Я навряд чи помічу їхню роботу, прокинувшись одного ранку в цілком ворожому місті, з окупованим їхньою музикою та агітацією повітрям, в якому не лишиться простору для моїх маневрів, я навіть не зможу згадати, як все виглядало раніше, до того як музика почала вганяти мене в депресію, а радіопозивні викликати біль у м'язах. Вони змінять все — вони змінять заставки до програм, вони змінять голоси ведучих, вони будуть додавати до загального звучання щоразу більше пластику, щоразу бшьше пластилінових замінників, вони прибиратимуть з музики всі зайві деталі, всі додаткові функції, вони будуть мити і чистити свою музику, як тушу кита, вони вишкребуть звідти всі гарячі живі механізми, на роботу яких я завжди реагував, і мені зйлишиться порожня тьмяна куля, яка буде висіти наді мною, холодно переливаючись синтетичним сяйвом, мов справжнє сонце, мов гаряче серце, вирване з ґрудей хороброго тінейджера.

Любов до музики антисистемна, і вони це розуміють, вони розуміють, що максимально забивши ефір і позбавивши мене можливості вибору, вони зможуть чекати від мене потрібних дій і прогнозованих рішень. Зомбування найлегше проводити на рівні ритму, ретельно й цілеспрямовано, за моєї пасивної участі та номінальної присутності — вони запускають свої ріжки й волинки, і я обов'язково маю приєднатись до великої системної мережі перетравлювання музичних звуків, до наскрізної, підшкірної моделі функціонування звуку як агресії, звуку як форми моєї психічної залежності, голосу як подразника всіх болючих, відкритих і незахищених ділянок мого тіла; музика — це більш-менш ритмізована загроза моїй свободі, моєму апетиту і всім моїм внутрішнім процесам, з процесом травлення включно. Вони знають мої слабкі місця, вони слідкують за моїми основними маршрутами; голосами і барабанним боєм вони заганяють мене у відведені для мене рамки, в приготовані для мене заповідники, знаючи, що я скоріше зреагую саме на голос їхніх радіо-заставок, аніж на голос власної пам'яті, для них найгіршою і найнебезпечнішою може бути лише моя самоізоляція, ізолювання від їхнього радіоефіру, виключення себе з цієї системи звукового кровообігу; вони бояться втратити зі мною зв'язок, бояться не мати до мене доступу, вони починають панікувати, коли я зачиняюсь вдома, вириваю антену з радіо, перестаю реагувати на дзвінки у двєрі і стукіт у стіни, вмикаю свою музику і слухаю її на максимальній гучності, навіть не для тото, аби краще чути, скоріше для того, аби заглушити все інше, все, чим намагаються наповнити мою голову, як ріки водою. Вони спробують ще якийсь час дістати мене, але хуй — мої дамби скріплені моєю лімфою, моєю слиною і кров'ю, моя музика давалась із боєм, за кожен трек заплачено таку ціну, що жоден динамік не зможе перекричати це багатоголосся, не зможе перехрипіти мою золоту колекцію, мою фонотеку, біфштекс мого джазу, попіл моїх святих, мого нейла янга, мого диявола.

3. Rolling Stones. Sister Morphine.

Я сидів і слухав свої платівки. Весь час одні й ті самі платівки. Я прокручував їх десятки разів, заїжджаючи до дір, за якийсь час вони починали тріщати, голка перестрибувала з доріжки на доріжку, але я не зважав — я не збирався слухати їх протягом усього життя, мені важливо було підтримувати в собі цей постійний шум саме тепер — цього літа і в цьому місці, до якого я випадково потрапив. Я приїхав до знайомого, він давно кликав, говорив, приїзди, у нас тут річка, будемо ходити на річку. Добре, говорив я, обов'язково приїду. В якийсь момент я залишився зовсім один, без бабок і жодних занять і подумав — дійсно, чому б не з'їздити, може, там справді є якась річка. Я зателефонував знайомому, я приїду, кажу, угу, відповів він, приїжджай, звичайно, на річку підемо. Що привезти? запитався я на всяк випадок — бабки закінчувались, і я розраховував, що він скаже «нічого». Нічого, сказав він, їду, сказав у свою чергу я і повісив слухавку. Я взяв із собою повен пакет платівок. Щодо річки я мав певні сумніви, але без платівок іхати не наважився. Пасажири затонулих трансатлантичних пароплавів, йдучи на дно в холодному океані, хапають, наскільки можна зрозуміти з кіно, дітей, домашніх тварин і ювелірні вироби. Я схопив свою музику, я впевнено і незворотньо йшов на дно і хотів у разі цілковитої невдачі тримати на руках щось відповідне. Домашніх тварин у мене не було. Домашніх тварин я ненавидів, вони викликали в мені тривогу. Ювелірні вироби я бачив лише в тому ж таки кіно. Про дітей мови не було. Я взяв платівки, сів у потяг і через пару годин вийшов на пероні маленького сонячного містечка.

Привіт, зрадів мені знайомий, що це ти привіз? Це платівки, відповів я. Знайомий розчаровано, але ретельно оглянув мої платівки і показав, де в нього програвач. Програвач був страшний, але мої платівки бачили й не таке. Я не був фанатичним колекціонером, власне, я не був колекціонером взагалі. Я не дрижав над кожним диском, для мене головне було мати ту чи іншу музику, коли диск затирався до дір, я викидав його і йшов купувати такий самий. Я ставив на свої платівки горнята з чаєм, різав на них рибу, сушив драп і записував номери телефонів — музика від цього не страждала. Я теж. Я підійшов до програвача і поставив свою платівку.

Слухай, сказав мені знайомий наступного ранку, тут така ситуація — маю з'їздити на кілька днів до мами. А як же річка? запитав я. Ну, ти лишайся, сказав знайомий, сходи на річку, живи тут, квартира вільна, а я за кілька днів повернусь. Добре, сказав я, я залишусь. Домовились, заспокоївся він, тільки не втопися на цій чортовій річці, і не води сюда блядєй!

Увечорі я вийшов за пивом. Вона сиділа на лавочці й пила колу. В неї була засмагла шкіра, темне волосся і невміло пофарбовані нігті. Я повернувся додому і став слухати свої платівки.

Привіт, сказав я їй наступного ранку, вона сиділа на тійтаки лавочці і жувала гумку, пішли на річку. Ну, да, відповіла вона, ти на себе подивись. Я ображено пішов. Вода була холодною. Я повернувся додому. її ніде не було.

Ну, що там? запитав знайомий. Все нормально, сказав я, як мама? Заїбала мене мама, чесно відповів знайомий, але потрібно їй допомогти. Побуду тут ще кілька днів. На річку ходиш? Ходжу, збрехав я. Дивись не втопися, порадив він. I з блядями там обережно! Я обережно, запевнив я його. Я стояв біля вікна і чекав, коли вона з'явиться. Вона прийшла годині о сьомій вечора. Я вибіг на сходи і пішов униз. Привіт, знову сказав їй. Вона зняла сонцезахисні окуляри в рожевій оправі і уважно подивилась на мене. Мені стало незручно. Давай вина вип'ємо, запропонував я. Ти що — дурак? поцікавилась вона і пішла нагору. Я чув, як вона дістала ключі й відчинила двері. її двері були якраз напроти моїх. Я піднявся додому і увімкнув програвач. Колонки глючили, звук весь час пропадав, потім з'являвся знову, потім знову зникав. Таке враження, що це билось чиєсь серце.

Зранку пішов дощ. Добре, подумав я, піду на річку. Я вийшов на сходи. Вона сиділа під дверима і крутила в руках свої окуляри. Привіт, сказав я. Вона подивилась на мене з ненавистю. Що сталось? спитався я. Двері зсередини зачинились, відповіла вона, а вдома нікого немає, сиджу тут уже півгодини. Покликати треба було, сказав я і присів біля замка. За двадцять хвилин я приніс викрутку і зламав двері, вона подякувала і зачинилась зсередини на ланцюжок. Я пішов додому і тією ж таки викруткою взявся ремонтувати програвач. Платівки лежали на столі, як невідіслана кореспонденція.

Увечорі вона подзвонила в двері. Привіт, сказала, можна до тебе? Давай, заходь, зрадів я, хоча чого радіти? В тебе завжди голосно грає музика, сказала вона. Що, вимкнути? Та ні, мені все одно. Ти з батьками тут живеш? запитав я. Я тут не живу, тут живе моя бабуся, я її провідую. А ти до когось приїхав? Так, кажу, до друга, знаєш його? Знаю, сказала вона\ мудак рідкісний. Внутрішньо я з нею не погодився. Тобі подобається така музика? знову запитала вона. Так, кажу, подобається, але якщо хочеш, можу поставити щось інше. Та мені все одно, сказала вона. В тебе є вино? Є, кажу, тільхи погане. А що в тебе взагалі є хорошого?

Це Sticky Fingers, заговорив я до неї, коли вже вино закінчувалось, я слухаю його завжди, коли в мене гарний настрій, мені від цієї музики хочеться плакати. Угу, сказала вона, на тебе це схоже. В тебе такий голос, сказала вона мені, я коли вперше почула, як ти говориш, тільки ти не ображайся, подумала, що ти дебіл. Це від застуди, сказав я, я просто застуджений. Хочеш ще вина? Вона кивнула.

Після другої пляшки їй стало погано, вона швидко сп'яніла і весь час мовчала, потім сказала — мені погано, я відвів її до ванної і перекинув Sticky Fingers зі сторони А на сторону В. Через півгодини я знайшов її у ванні, вона вмивалась, була мокра і змучена і дозволила себе цілувати.

На ній була дитяча білизна, білого кольору. Вона довго не дозволяла з себе нічого знімати, разом із тим не відпускаючи мене ні на мить, навіть щоби перекинути платівку. Тільки не кінчай у мене, попросила вона нарешті. Що ти, сказав я, я не можу кінчити під таку музику, це те саме, що кінчати під мамину колискову. Дурак, сказала вона. I не чіпай мого волося, заборонила вона, і загалом — не чіпай мене. Вона весь час щось мені забороняла, тримаючись за мене і не відпускаючи ні на мить, навіть, курва, щоби переставити цю довбану платівку, цей йобаний Sticky Fingers, зі сторони А на сторону В, платівка давно дограла до кінця, моя музика скінчилась, я цього хотів як-раз найменше, але платівка лише прокручувалась і скрипіла на поворотах, намотуючи на своі чорні вінілові доріжки навколишню темряву, тужливо й монотонно, аж я не витримав і, дотягнувшись до програвача, потягнув голку на себе. Голка проїхалась поверхнею Sticky Fingers'a, глибоко в неї вдираючись, ну, і власне, все скінчилось. Я втратив ще один запис. Вранці вона заснула, але всього лише на якусь мить, прокинулась і почала збирати свої дитячі речі. Окуляри вона одягла на мене. Світ видався мені теплим і вініловим.

Пошук на сайті: