Сергій Жадан - Anarchy in the ukr (сторінка 9)

Мої батьки товаришували з родиною дільничого лікаря, це був старший чоловік, серйозний і поважний, вдома у нього стояло піаніно, він дозволяв собі ставитись до моїх батьків з доброю поблажливістю, вибачаючи їм деякі людські слабкості, скажімо, відсутність у нас вдома піаніно. Батьки часто брали мене з собою, коли йшли в гості до лікаря, вони заходили на подвір'я, де під деревами стояв великий стіл, довгими літніми вечорами сиділи там і говорили про щось своє, про медицину, я це добре пам'ятаю, не говорив ніхто, розмови були голосні, вино було густим і червоним, вечори були безкінечними, над столом горіла потужна лампа, під якою літали нетлі, вечірнє світло дивно розсіювалось у повітрі — варто було відійти всього пару кроків убік, від світла, і ти провалювався в м'яку сутінь, ніби у застояну ставкову воду, ховався у ній весь, дивлячись звідти на яскраво освітлений стіл, за яким сиділи твої батьки, разом із лікарем, я тікав до будинку, підходив до піаніно, відкривав кришку і розглядав клавіші, я був немузичною дитиною, мій досвід музичної освіти обмежився розгляданням клавіш, принаймні я знаю, що вони бувають різні, себто білі й чорні, це щонайменше.

Коли я вже підріс і міг читати, а читати я навчився рано і читати мені особливо чого не було, мій брат потрапив до лікарні. У нього було якесь нагноєння і йому робили операцію. Батьки щодня його відвідували, іноді брали мене з собою. Брат у лікарні нудився, йому було нецікаво, батьки приносили йому купу всього смачного і нові книжки. Доки вони сиділи біля нього, я брав принесені йому книжки, сідав на сусіднє вільне ліжко і швидко їх прочитував. Брат читати не любив, він любив техніку.

Я добре пам'ятаю нашу дитячу лікарку, вона час від часу приходила до школи, аби робити нам щеплення. Уроки зривались, всі готувались до щеплення, кожен намагався якось особливо виїбнутись у цих умовах, мовляв, хай колять скільки хочуть і куди хочуть, мені все одно. Всім справді було все одно, лікарка мені не подобалась, я її відверто зневажав, хоча до мене вона ставилась занадто добре, як я тепер собі розумію. Пізніше, за кілька років; її син, рідкісний ублюдок, посвариться зі своїми друзями, вкраде у неї ключі від її лікарського кабінету, залізе туди і вижре купу різних таблеток. Його відкачають, хоча він про це й не проситиме. Ще одного разу її двоюрідний брат теж із кимось посваркться і вип'є дихлофос. Цього навіть не відкачають, за ним приїде швидка, тіло загрузять і відвезуть на розтин. Тоді я вперше зрозумію, чому не люблю лікарів — поруч із ними обов'язково знаходиться смерть, десь зовсім поруч, так що краще триматися від нихподалі.

В дитинстві я мало хворів, я теж не мав на це часу, я був надто перейнятий своїми справами, своїми стосунками з навколишнім світом, мені просто шкода було витрачати дорогоцінний час на різні дурниці. Але в якусь із зим я таки сильно перестудився і кілька діб валявся в ліжку з жаром. В якийсь момент, очевидно, його можна назвати критичним, я почав марити.

Марив я уперше в житті, можливо, тому такдобре це запам'ятав. Западаючи час від часу в сон і випадаючи звідти назовні, я раптом побачив перед собою свій світ, як він мені на той час уявлявся, картинка була яскрава й чітка, ніколи після того я вже не бачив життя так чітко, надалі життя мені завжди розпливалось перед очима, а тоді я раптом побачив усе — мій світ складався з яскраво освітлених сонцем міст, світлих багатоповерхових будинків, вулиць, якими щойно проїхались поливальні машини, теплого хліба в магазинах, свіжого молока і холодної городини, мокрого піску на залізничних переїздах, калюж на ґрунтових дорогах, якими рухаються вантажівки; я бачив міста згори, в них було багато заводів і шахт, сортувальних станцій із рудими товарними вагонами і прохолодних зранку контор, мої міста поєднували шосейки, на яких плавилась від сонця смола і обабіч яких росли вологі соснові ліси; далі на південь шахт ставало все більше, життя було все голоснішим; я бачив своїх друзів, які вибігали зранку з будинків і бігли до школи, бачив футбольні поля, бачиа зграї голубів над футбольними полями, ще далі на південь починалось море, там було багато піску й води, сонце засліплювало мені очі, за морем, зовсім далеко, в сонячному промінні губились гори, це були Балкани, я точно знав, що це Балкани, мій старий був колись у Югославії і привіз мені звідти поштові листівки, я собі дуже добре уявляв ці гори, з неймовірною кількістю кольору й сонця, за Балканами не було нічого, на цьому світ закінчувався, цього було цілком достатньо, я міг умістити в своєму тілі саме таку кількість трави, листя, черешень, пласких і гарячих пшеничних полів, зелених вантажівок, мовчазних механіків, білої цегли й жовтого лимонаду; я відвертався від rip i дивився на схід, на сході були поля, безкінечні поля, які ми багато разів проїжджали з моїм старим, коли той їхав куди-небудь на кілька днів і брав мене з собою, поля освітлювались рівним сонячним світлом, і як я не намагався, але не міг побачити, що ж там далі — за тими полями, має ж там щось бути, але я нічого не бачив, відповідно — там нічого не було, поруч стояли мої міста, працювали мої фабрики, мої друзі чекали на мене, дорослі ставились до мене приязно й доброзичливо,' незнайомі водії клаксонили мені, проїжджаючи повз, у морі стояли кораблі і плавали риби, вони висовувались із хвиль, як пасажири з вікон автобуса, і дивились на мене, ніби говорили — що з тобою? що ти собі думаєш? хіба можна хворіти, коли в тебе є таке море, коли в тебе є ми?

I тоді я подумав — дійсно, що це я собі думаю, як можна хворіти, коли є такі кораблі й такі риби, коли в мене є стільки повітря і стільки дерев, коли в мене є мій старий, який мене обов'язково ще куди-небудь візьме, коли в мене, врешті, є мої Балкани, які крім мене ніхто не помічає в літньому пообідньому мареві. Очевидно, подумав я, такий світ вартий того, аби не помирати. Тим більше, я ще ніколи не був на морі. Що я, дійсно, собі думаю, подумав я і прийшов до тями. Прийшов і про всяк випадок залишився, мені ставало краще, я повертався до життя, життя поверталось до мене.

86-й. Стадіон.

До п'ятого класу спортом я не цікавився. Спорт проходив повз мене. Всі мої друзі ганяли з ранку до вечора гумовий м'яч, шкіряного в них, ясна річ, не було, постійно вимагаючи, аби я принаймні став на ворота, якщо вже нормально грати не хочу, але я завжди знаходив якусь причину і відмовлявся, або відмовлявся просто так — без причини. Очевидно, вони вважали мене мудаком, великою мірою так воно і було, але спортом я все одно не цікавився. Мені було насрати, що вони всі про мене думають, зрештою, мені й тепер насрати, що про мене думають, це вже, можна сказати, риса характеру. Але все стало на свої місця у 86му, в червні 86го, якщо бути точнішим. Ми всі увімкнули свої телевізори і побачили Марадону, старого шулера, який порвав на шматки бундестім, який забивав м'ячі рукамй, який нюхав кокаїн (ну, це я тепер знаю, що він його нюхав, а тоді я про щось подібне навіть не думав), який у найбільш емоційні моменти плакав і навіть цього не встидався. Марадона був справжнім крутим уйобком, не любити якого і не наслідувати якого було просто неможливо. Я став на ворота.

Одним із найбільш важливих героїв у моєму житті був мій Тренер. Він з'явився трішки пізніше і зовсім випадково — міський спорткомітет вирішив його десь працевлаштувати і перекинув до нашої школи, учителем фізкультури. Крім цього він мав тренувати і дорослу команду, що складалася з наших старших друзів. Сам він був професійним футболістом і кілька років грав чи то в першій, чи то у вишій лізі, зараз він виступав за команду нашого містечка, це був напівпрофесійний клуб, який складався з отаких відставних аутсайдерів, більшість із них справді грали на рівні якщо не першої, то принаймні другої ліги, але вони всі були кінченими лузерами, і наш містечковий клуб був їхньою лебединою піснею, відстійником для невдах, що не заважало нам приходити на кожен домашній матч і вболівати за нашого Тренера. Тренер щоразу більше пив і на полі лажав, але нам то що з того, він був нашим Тренером; він нас тренував, він зібрав любительську команду з наших старших друзів і вони громили всі заводські команди містечка. Без професійного спорту ми могли обійтись, натомість серед любителів ми були кращими.

Уроками фізкультури Тренер не цікавився, його не впирало вести класні журнали, розробляти програми і складати плани на чверть, на урок він приходив із м'ячем (шкіряним, справжнім шкіряним м'ячем!), кидав нам його, як шматок сирого м'яса шавкам, і ми вже мотузили його по стоптаному майданчику, б'ючи вікна першого поверху своєї школи, рвучи футболки один одному і запускаючи його — цей м'яч — в безкінечне сонячне небо вісімдесятих. Директорка школи Тренера остерігалась і не чіпала — він був кандидатом у майстри спорту, його любило районне начальство, оскільки він тягнув, як міг, на собі головну команду міста, крім того Тренер постійно був піддатий і на субординацію особливо не зважав, тож директорка кожного разу лише скрушно зітхала і кликала вчителя праці, аби той вставив скло. У Тренера були свої уявлення про успішність і шкільні плани, він виставляв нас проти всіх навколишніх шкіл, ми перемагали, після перемоги він приносив на заняття повну кишеню значків ГТО другого й третього ступеня і роздавав нам замість оцінок. Ми були йобнутими не менше за нього і всі ці значки справді носили, не те, щоби вони для нас багато важили, просто це були як зірки за збитий літак. Пам'ятаю, в якийсь момент я носив на своїй шкільній формі близько десяти значків ГТО. Потім я обламався і викинув їх. Разом із формою, до речі.

Поступово Тренер почав брати нас в дорослу команду, крім нього там грало ще кілька серйозних гравців із міського клубу, його колеги по аутсайдерству, загалом це було порушення регламенту, вони не мали права грати за нашу любительську команду, але кого це обходило. Наші виїздили автобусом на той чи інший колгоспний стадіон, де громили нещасних місцевих комбайнерів, які розпачливо не встигали за нашими, навіть ноги їм поламати не вміли — ноги вони ламали собі. Наші вели зазвичай із такою форою, що десь під кінець гри Тренер міг випустити і нас, молодих, тут уже комбайнери відривалися на нас по повній, проте часу, аби виправити становище, вже не було, ми перемагали, відчуваючи свою безпосередню причетність до загального успіху. Дорослі чоловіки не стримували себе і дивились на нас із ненавистю, не розуміючи — чому саме ми перемогли, це було щось більше, аніж спорт, Тренер ходив і збирав нас по полю, пішли, говорив він, нічого тут робити, серед цих костоломів.

Ми грузились в автобус, який швидко наповнювався запахом мокрих гетрів і спітнілих наскрізь футболок, запахом шкіри й пропитих чоловічих тіл, наш футбол завжди відгонив спиртом, Тренер мав касу — профспілки офіційно платили кожному учаснику матчу щось близько трьох радянських карбованців, це були вже бабки; Тренер і нас великою мірою брав для кількості, тому що на кожного з нас, незалежно від нашої користі для цих змагань, згідно зі справедливрю радянською системою розподілу теж припадало по три карбованці, гроші Тренер, ясна річ, нікому не віддавав, він брав усю суму і купував дві банки самогону, шість літрів бронебійного, вибухонебезпечного сему, які він відкривав і який ми випивали просто в автобусі, разом зі старшими колегами по м'ячу, разом з легіонерами із міського клубу, разом із нашим Тренером і Вчителем.

Ми приповзали додому, але навіть в такому стайі ми мало чого боялись, батьки не наважувались нас чіпати, у нас була залізна відмазка — ми займаємось спортом, причому робимо в цьому напрямку очевидні успіхи. В якийсь момент ми забили на все — ми забили на навчання, на кіно й телебачення, на батьків і родини, навіть на секс забили, себто в нас його і не було до цього, сексуто, а тут ми на нього ще й забили: який секс — ми кожного дня ганяли наш шкіряний м'яч, до отупіння, до темноти в очах, до одурі, до абсолюту. Ми витоптали наше поле до чорного сухого пилу, ми збивали шипи з наших бутсів, на наших футболках проступала сіль і не видно було номерів, але ми знали наші номери напам'ять, і це було найважливіше на той момент для нас знання. Все це мало врешті якось закінчитись.

Якось Тренер попросив кількох із нас зіграти за одну із заводських команд, пообіцяв, що крім нас прийдуть ще кілька його друзівлегіонерів. Ми погодились. Легіонер прийшов один. Проти нас виставили справді серйозну команду. Вони нас просто задавили. Я стояв на воротах, і до кінця гри мене ледь не вбили. Наприкінці легіонер на нас ще й образився, пацани — сказав — грати не вмієте. Ми йшли додому і намагались не дивитись один одному в очі. Настільки опущеним я себе ще не відчував. Після цього моя любов до Тренера дещо спала.

Але річ не в цьому. Знаєте, що з ним сталось? He повірите. Це вже коли я закінчив школу, а він майже не грав. Він трахнув нашу шкільну прибиральницю. Чесне слово. Прямо на матах у спортзалі. Разом із учителем праці (себто учителя праці він не трахав, вони разом трахнули прибиральницю). Разом вони і лікувались у венерологічному диспансері, разом їх і звільнили з роботи. Думаю, він не надто цим і переймався, не знаю, як там прибиральниця, а для нього, очевидно, це не було справою життя, свою справу він робив на полі, виводячи нас на жорстку колючу траву розбитих стадіонів, витягуючи нас за собою в наше майбутнє, даючи нам — уперше в житті — можливість відчути себе переможцями; це нереальне відчуття від забитого голу, коли ти ще нічого у своєму житті не бачив, ти, на відміну від Тренера, ще не здогадуєшся, яким паскудним і невдячним може це життя бути, але ти вже знаєш, що потрібно, аби відтрахати його — це життя — по повній програмі, відмахати його наскільки стане сил — прокидаєш собі по флангу, обходиш їхнього правого опорного, ввалюєшся в штрафну і хуячиш в обхід воротаря в дальню дев'ятку!

Ти, до речі, спробуй якнебудьь при нагоді.

87-й. Пошта.

Поштове відділення викликало в мене нервовий розлад. Я вже був достатньо незалежним у своїх висловлюваннях і поведінці, дозволявсобі мати власну точку зору і в мене було хобі. Я був футбольним фанатом. Я листувався з десятком таких само неврівноважених типів, котрі вважали себе футбольними фанатами і адреси котрих я знайшов у газеті. Ось ви зараз запитаєте, про що можуть лйстуватись футбольні фанати. Мене це теж спочатку цікавило, першого листа я написав скоріше із почуття внутрішнього протесту, і раптом отримав відповідь. Для мене відкрився дивовижний поморочений світ футбольних фанатів.

Пошук на сайті: