Сергій Жадан

Біг Мак

Берлін, який ми втратили

Ми набрали стільки різної музики, що слухати її вже ніхто не хотів. Якісь сербські народні оркестри, старі саундтреки, до того ж Сільві, як завжди, мала повні кишені свого прибабаханого нового джазу, який вона всім рекомендувала і який, крім неї, ніхто не слухав, бо цей новий джаз слухати просто неможливо. Мені взагалі здається, що коли людина довго і наполегливо про щось розводиться, це свідчить лише про те, що вона сама все це щойно і вигадала, скажімо, новий джаз; думаю, Сільві могла відкопати ці записи де-небудь на студії у себе в Празі, попсувати як слід плівки і тепер видавати все це за атональну музику. Хоча могла цього і не робити. Десь між кріслами нашого рено, вкупі з банками коли та путівниками, мали бути ще пара альбомів старого-доброго Лу Ріда, якраз періоду його найбільшого цвітіння і токсикозу, касети теж, до речі, були чеськими, така собі фірма Глобус шмаляла по гарячих слідах великої європейської трансформації на межі 80-х, вигрібаючи все з золотих запасів поп-музики, ось і старий-добрий Лу Рід, що називається, попав. Але до нього чeрга навряд чи дійде — надто енергійно Сільві вистукує пальцями по керму в такт — якщо це можна назвати тактом — атональному місиву, що, мов із м’ясорубок, лізе із захриплих динаміків, вмонтованих у передню панель.

— Сільві, це просто якийсь кінець цивілізації! — кричу я із заднього сидіння

— Ти справді у вільний час слухаєш це без примусу?

Сільві сміється, але, схоже, жарту мого не розуміє, та й який це в задницю жарт — так, щось на зразок її атонального джазу. Наш приятель Ґашпер, безпосередній і єдиний власник авто, валяється на правому передньому кріслі і слабко відслідковує перебіг подій навколо себе. Вчора ми розійшлись десь о пів на третю ночі, перед тим довго пили, намагаючись визначити, коли саме нам краще виїхати. Останню упаковку пива купували вже на автозаправці, Ґашпер дозволяв собі іноді такі радощі життя — набратись пива і ганяти заспаним Віднем, зрізаючи на поворотах і сиґналячи поодиноким жандармам.

Можливість санкцій його не лякала — у себе вдома, в Любляні, він міг купити нове посвідчення водія так само легко, як упаковку з пивом на віденській нічній автозаправці. Ми ще здирали з пива запальничками металеві кришечки, хоча можна було їх просто скручувати; в об’єднаній Європі навіть з пива почали робити фаст-фуд, американці просто засирають мізки всьому світові своїми ноу-хау на зразок пивних пляшок із різьбою чи холодного зеленого чаю в банках. Наприкінці Ґашпер переповідав анекдоти про боснійців, по тому ми розішлись, з тим аби вже о дев’ятій ранку запакувати свої речі в баґажник рено і вирушити з березневого і холодного Відня просто в напрямку Берліна. Сісти знову за кермо Ґашпер не наважився, мав іще трохи відійти, тож поступився водійським місцем Сільві, котра, як і належиться юній порядній чешці, пиво з нами вночі на автозаправці не пила, а отже, і синдромів особливих не мала, сіла собі за кермо і давай нипати ранковими віденськими вуличками в пошуках трaси на Берлін, бо дороги ніхто з нас, ясна річ, не знав, вірніше, Ґашпер знав, але не в такому стані. Ґашпер відверто віддуплявся, важко вдихав повітря і так само важко видихав його на бортове скло, від чого воно бралося теплою густою парою. Сільві наївно вмикала двірники і не могла зрозуміти, чому пітніють вікна.

— Сільві, це зміна тиску, — кажу я їй

— Двірники тут не допоможуть. Джаз, до речі, теж.

Так уже складається, що я маю пити сам. Між Сільві й Ґашпером існує джентльменська угода, що десь там після умовного перетину австрійсько-німецького кордону він її підмінить за кермом, а на автобані пити він все ж таки не наважується, тож я собі відкриваю чергову банку, зідравши з неї чеку, й намагаюсь підтримувати розмову. Загалом, перша сотня кілометрів мені знайома, торік я їздив тут автостопом, мене тоді підібрав якийсь божевільний панк, який весь час нервово пив спрайт, його сушило, схоже він був з обкурки, але гнав таки на Захід, бо мусив, уже не знаю, що там у нього було, може, мама чекала, однак вигляд у нього був нещасний. Коли я дістав з наплічника пляшку води, він спитався, чи це не водка бува, у вас же там, в Росії, всі п’ють водку, ні, не водка, кажу, і він весело розсміявся. Тупий якийсь панк трапився. Зараз я намагаюсь переповісти все це Сільві, виловлюючи її увагу з атональних джазових ям і порожнин, Сільві погоджується — так, справді тупий панк, що тут скажеш, розмова не в’яжеться, і я відкриваю наступну банку, все одно поки що нічого цікавого — голі пасовища, безлисті лісосмуги, печальна березнева Австро-Угорщина, мабуть, саме такою її і запам’ятали російські піхотинці навесні 45-го, депресивний доволі ландшафт, ось вони і хуячили наліво і направо елітні дивізії нещасних націонал-соціалістів. У цей час касета добігає кінця і тут таки починає розкручуватись у зворотньому напрямку, новий джаз знову бере за горло, і я заходжуся шукати під кріслами забутого і присипаного фісташками старого-доброго Лу Ріда. «Джаз — музика для товстих», — кажу я Сільві й міняю касети. Десь уже на німецькій території нам трапилася військова колона, що розтяглась на добрих два десятки кілометрів.

Тягачі та джипи мляво котилися собі зі Сходу на Захід, у просторих кабінах сиділи стрижені контрактники й незадоволено реаґували на загальну до себе увагу. Вздовж колони літали бойові гелікоптери, розганяючи припухлих від такої кількості бронетехніки печальних баварських ворон. Ґашпер, до якого повернулася природня зухвалість, сидів тепер за кермом і весело сигналив сонним сержантам, котрі на кожен сигнал висувалися із вікон і уважно розглядали нашу малолітражку, не випускаючи із зубів дешевий ґалуаз. Куди можна переганяти стільки військової техніки? Схоже, бундесвер вирішив перекинути під шумок, пов’язаний із посівними в країнах ЄС, кілька загонів швидкого реаґування поближче до Фрайбурґа, щоби традиційно надавати по жирній задниці розімлілим від глобалізації французам, зайняти кілька прикордонних містечок, вистріляти комуністів і арабів, зробити це, скажімо, за допомогою євреїв, спалити кілька супермаркетів і так само непомітно повернутися, ховаючи сліди за димовими завісами. Я ділюсь цією думкою з Ґашпером

— Ні, ти що, — Ґашпер ще не зовсім отямився, але говорить уже виразно, — ти подивися на них, вони просто не знають, де та Франція розташована.

Сторінка 1 з 63 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 > У кінець >>