Сергій Жадан - Біг Мак (сторінка 26)

А самі західні демократії приваблювали перш за все в якості потужного ринку побутової електротехніки. Нам із друзями не йшлося навіть про еміграцію. Ми лишились удома, в спорожнілих депресивних містах-мільйонерах, аби спостерігати за великим занепадом та очікувати на велике відродження. І те, що ми побачили й запам’ятали, варте будь-яких експериментів із демократією. Хоча Захід і далі приваблював безкінечними та невичерпними можливостями. Він затягував та спокушав. Можна було стати перевізником прасок і мати нормальний бізнес у Польщі. Це передбачало щедрі дивіденди та серйозні проблеми зі здоров’ям. Можна було, за вдалого збігу обставин, стати бандитом і грабувати перевізників прасок. Це передбачало дивіденди не менш щедрі, а проблеми зі здоров’ям у цьому випадку вирішувались швидко й надовго. Були ще варіанти влаштуватись проституткою в Чехії чи прибиральницею в Португалії, але ми з друзями серйозно ці варіанти ніколи не розглядали. Так чи інакше, далекі західні міста тьмяно сяяли в чорних сутінках, освітлюючи своїм відблиском наше чорне, мов костюм небіжчика, повітря. Наші старші брати, котрі приїжджали з Польщі та Австрії зі шрамами на головах та з дойчмарками в кишенях, говорили, що жити потрібно там. Але зароблені гроші краще витрачати вдома. Мені завжди вистачало скепсису та оптимізму, аби не мріяти про втечу та перетин кордону, почуваючись хай і не впевнено, проте цілком комфортно вдома, поміж мертвої індустрії та молодої демократії.

Знайомство з західним мистецтвом, котре би мало вражати й пригнічувати, не так пригнічувало, як наснажувало. Пам’ятаю, як однієї надзвичайно холодної безкінечної зими, десь поміж відключенням електроструму і черговим злетом інфляції, до нас у гості приїхав старий поет-дисидент, шалений фанат соціал-демократії та літератури, на жаль покійний нині, друзяка Вальтер. З собою мав дві великі шкіряні валізи. По дорозі з Німеччини їхній автобус двічі грабували українські бандити. Його валізи, втім, чомусь не чіпали. Він ходив нашими мерзлими вулицями, читав свої вірші, пригощав паленим польським спиртом. Всіх дивувало, що ж там старий привіз, у своїх шкіряних валізах. Очевидно ж які-небудь праски. Або тостери. Не збірки ж поезій, урешті-решт! Все стало на свої місця лише перед його від’їздом.

Знайома, в якої він зупинився, якось відводячи очі, сказала мені:

Знаєш, — сказала, — я зранку зайшла до нього в кімнату. А там ці його валізи. Відчинені, розумієш?

Знаєш, що там у нього?

Праски? — припустив я.

Які праски? — не зрозуміла знайома — У нього там кальсони! Дві валізи кальсонів! Ти уявляєш?

Ну що ж, — відповів я, — ось вона, західна демократія: їхній письменник може дозволити собі мати дві валізи кальсонів.

6

Восени 2009-го року ми з друзями-музикантами (є така прекрасна харківська група «Собаки в космосі»), отримали шенгенські візи й під’їхали до українсько-польського кордону. Їхали ми в спеціально для такої оказії купленому старому напіврозваленому бусі «Рено». З «Рено» щедро виливалось масло, що довший час списувалось нами на недосконалість французького машинобудування. Ми перекотили бус через польський кордон, аби зекономити на бензині, й опинились на території об’єднаної Європи. На польському боці до нас підсів ще один нелегальний пасажир, і ми весело помчали вперед. Я, як старий кон’юнктурник, учив «собак» правилам поведінки. Головне, говорив, пам’ятайте про політкоректність і купуйте квитки в громадському транспорті. І якщо митники на українському кордоні втілювали собою традиційну вітчизняну ненависть тих, хто лишається, до тих, хто від’їздить, то, відповідно, польсько-німецький кордон, як ефемерна умовність в тілі шенгенської зони, обіцяв бути непоміченим та легкоподоланим. Проте, знову ж таки — життя набагато цікавіше та непередбачуваніше за всі наші кліше та стереотипи. Вперше нас зупинили ще на польському боці. Поляки уважно і недовірливо обдивились усі наші барабани і, не знайшовши на них слідів кокаїну, відпустили, переклавши нашу проблему на сильні плечі своїх німецьких колег. На німецькому боці нас зупинили двічі. Спершу довго перевіряли паспорти. І вже коли золотосяйний шенген, здавалось, відкрився в усьому своєму блиску, нас зупинила ще одна патрульна машина.

Побачивши барабани, поліцаї пожвавились. Музиканти? — запитали. Музиканти, — відповіли ми, старанно добираючи слова. Панки? — все більш посміхались патрульні. Так, — погодились ми, старанно обступивши залитий маслом «Рено». Наркотики є? — довірливо спитався один із патрульних. Ні, — відповіли ми хором. Ну як? — здивувався патрульний — Ви ж панки? Панки, — повторили ми. Ну, значить секс, драгз і так далі, — наполягав він. Дякуємо, ні, — стояли ми на своєму. Та ні, — гарячкував патрульний, — всі панки мають наркотики. Всі. Він говорив так переконливо, що якоїсь миті я подумав, ніби він запропонує зараз що-небудь у нього купити. Але він лише розчаровано подивився на барабани, на наш нещасний «Рено» і, побажавши творчих успіхів, зник у дощовій прикордонній безвісті. З іншого боку, ніхто й не обіцяв, що нам тут будуть раді. Кілька днів потому, після усіх виступів та переїздів, після вечірок на кораблі та знайомства з гамбурзькими проститутками, після відвідин клубу любителів танго та ще цілої низки сумнівних місць ми з Сашою сиділи в Берліні й гарячково намагались знайти який-небудь бус, аби вибратись на батьківщину. Наш «Рено» благополучно захлинувся власним маслом і нерухомо гнив на гамбурзькій трасі, не лишаючи жодних надій на повернення додому.

Саша переконував, що Берлін — місто велике, і знайти тут дешевий бус — справа нескладна. Головне знати, до кого звернутись. Проблема була в тому, що жоден із наших знайомих бусами не торгував. Ми навіть купили газету російських оголошень, знайшли там своє фото, проте про жодні буси в газеті не йшлося, йшлося переважно про проблеми асиміляції та збереження російської культурної спадщини. В розділі оголошень свої послуги пропонували переважно повії або сантехніки, була там щоправда інформація від колишньої оперної співачки, котра обіцяла влаштувати незабутнє домашнє свято зі співами та хатньою випічкою, проте ні повії, ні сантехніки, ні навіть, що найприкріше, колишня оперна співачка допомогти нам не могли. Я маю на увазі з бусом. Лишалось іти до турків. Саша зателефонував колишньому власнику померлого «Рено», і той радісно підказав, що справді — потрібно звернутись до турків, турки в цій країні, сказав він про Німеччину, можуть усе. Ми перерахували наші фінанси й поїхали. Турки знаходились в районі Темпельгофа — колишнього летовища, в недалекому минулому — повітряних воріт Західного Берліна. Тепер тут було тихо, спокійно й депресивно. Турки набудували тут цілу вулицю складських приміщень та величезних автостоянок, забитих понівеченими легковиками. Де-не-де стояли фури з польськими номерами. Машини на стоянках виглядали пом’ято й підозріло. Це наш день, подумали ми й пішли торгуватись. Турки обступили нас галасливою юрбою. Довго побивались, що ми не розуміємо турецької. Найгірше було, що їхньої німецької ми теж не розуміли. Вони навіть телефонували якомусь Янеку в Польщу, аби той поговорив із нами по-російськи, але російською Янек міг лише вітатись і називати своє ім’я. Почали домовлятись із турками напряму.

Що ви хочете? — питали турки, збуджено поводячи вусами.

Нам потрібен бус, — пояснювали ми, — аби доїхати в Україну. Потім ми вам його повернемо, — запевняли.

В Україну? — зрозуміли нарешті турки, — вам потрібно в Україну?

Егей, — заґелґотали вони всі разом, — їм потрібно в Україну, їм потрібно в Україну!

Ви можете нам допомогти? — перепитав я.

Можемо, — сказали турки — Вісімдесят євро на два тижні.

Скільки? — не повірив я.

Вісімдесят, — повторились турки — На два тижні.

Що так дешево? — здивувався я. Мабуть, бус старий, — припустив Саша. Наймолодший турок побіг кудись у контору й незабаром повернувся із цілою коробкою автомобільних номерів. Кинув коробку на землю.

Вибирайте, — сказав.

Що це? — не зрозуміли ми.

Номери, — пояснив турок, — Українські. Чіпляєш і їздиш два тижні.

А потім? — не зрозуміли ми. Потім викидаєш, — пояснив турок.

Хочете на довше — двісті євро.

А бус? Бус? — розгубився турок, — буса в нас немає. В нас лише номери.

Ну, і куди ми їх прикрутимо? — спитались ми. Відповідь напрошувалась сама собою. Що спільного мала ця вулиця, наповнена турками та уживаною автотехнікою з моїми шкільними уявленнями про Александерпляц? Що спільного мали мої дитячі уявлення зі мною — людиною без буса і навіть без номера, без знань та передчуттів, з бажанням прорватись крізь черговий державний кордон, оминути всі митниці й перевірки, вдало провернути всі фінансові операції, кінцевою метою яких є лише ця безкінечна тяганина територією об’єднаної Європи, безцільне подолання кордонів, безтурботне переміщення з одного міста до іншого без певної мети і особливих розчарувань. Міста Європи різняться між собою лише кількістю емігрантів та цінами на бензин. Всюди ті самі натовпи прибульців, та сама жага й то самий смуток, радість молодих чоловіків та безнадія старих жінок, перемішаність мов та біографій, багатоголосся, котре заповнює вулиці й торгові центри, аеропорти й вокзали, університетські аудиторії та поліційні відділки. На відстані до батьківщини починаєш ставитись із особливою ревністю, з особливим захватом та відразою, вдома всього цього не відчуваєш, з вікон твого помешкання світ видається безкінечним, а навколишні ландшафти — пережованими та безнадійними. Найкращий спосіб позбутись ілюзій — виїхати в еміграцію. І не мати жодних шансів на повернення. Ввечері ми сиділи на Александерпляц, під телевежею, і видзвонювали колишню оперну співачку.

7

Щось подібне трапляється, коли раптом сам опиняєшся посеред чужого міста. Без друзів, без знайомих, без особливих занять — просто сходиш, скажімо, з белградського потяга на платформу Будапешта — Келеті, раннього березня, теплого безвітряного дня. Виходиш і бачиш увесь цей Келеті, з його циганами, котрі продають комікси, і росіянами, котрі продають наручні годинники, аби купити квиток додому; виходиш із приміщення вокзалу на вулицю, під сіре небо старого Будапешта, дивишся на низькі хмари, що сунуть від Дунаю, на рештки снігу, який сходить із вулиць, на безжурні привокзальні натовпи, котрі вибираються до трамвайних зупинок, і теж рушаєш слідом за ними, звертаючи в бічні вулички, подалі від магазинів та банків, кудись у глибину міста, туди, де б’ється його березневе серце. Вибираючись того дня від Келеті в бік вузьких привокзальних кварталів, я натрапив на невеличкий ринок, просто на перехресті. Було тут о цій порі майже порожньо, лише в дворах танув чорний сніг та останні продавці складали свій крам, збираючись додому.

Це був дивний район — жодної реклами, жодних автівок, жодних вивісок, старі, неремонтовані будинки, вогкі дерева з тонко прописаними в повітрі гілками, овочі на бруківці, хмари, що висіли над дахами. Я раптом подумав, що справді міг тут народитись, ось у цих кварталах, сірих та безнадійнолунких, поруч із вокзалом, міг би вибігати кожного ранку до залізниці й проводжати веселим свистом потяги на Мюнхен та Париж, блукати в неділю місцевим базарчиком, витягуючи гаманці та носові хустинки в російських туристів, міг би ходити в школу за рогом, тікати з уроків, випрошуючи у вуличних продавців шоколад та яблука. Міг би дивитись із вікна свого помешкання на ці низькі хмари, на темний смертельний сніг, мріючи про далекі країни, про солодке вигнання, про втечу й забуття, про повернення, врешті-решт. Дунай на той час уже ввійшов у береги, і на кам’яній набережній стояли цілі ряди виловлених черевиків, котрі належали, очевидно, цьогорічним потопельникам. Ну ось, подумав я автоматично, це могли бути й мої черевики. Втім далі розвивати тему не став. Зрештою, подумав, аби потонути в Дунаї, не обов’язково біля нього народжуватись. Це все стереотипи, подумав я і повернувся на вокзал.

8

Чому я говорю про стереотипи? Можливо тому, що справу доводиться мати переважно саме з ними. Весь інтерес, котрий, на твою думку, мала б викликати твоя батьківщина та співгромадяни, зводиться насправді до перетирання якихось дивних химерних уявлень про ту частину дикого сходу, з якої ти сюди дістався. Наші знання про світ і обмежуються, зазвичай, стереотипами та кліше, котрі вбивають у наші беззахисні дитячі голови наші перші вчителі.

Ми зовсім нічого не знаємо один про одного, нам цілком достатньо анекдотів та художніх фільмів, гугл не дає можливості відчути печаль і захват, котрими живуть далекі міста, про які ми зовсім-зовсім нічого не знаємо. Та і як ти можеш щось дізнатись про чуже життя? Потрібно вирости в якому-небудь провінційному польському містечку, де-небудь на Сході, поближче до України, потрібно ходити до старої школи, вчити жахливі, нікому не потрібні точні науки, дивитись щоденно телевізор, блукати темними порожніми вечірніми вулицями, з одним баром та одним кінотеатром, читати пресу і мріяти про той час, коли можна буде звідси виїхати, якомога далі та бажано надовше; куди-небудь, скажімо, до Варшави, а ще краще — до Берліна, ідеально, звісно — до Базеля. І якщо ти всього цього не бачив, не відчував, якщо ти не блукав цими чорними вуличками, ну то про яку нову європейську ідентичність ти можеш говорити? Про яке добросусідство, про які відносини? Що ти взагалі можеш знати про цих людей?

Пошук на сайті: