Сергій Жадан - Біг Мак (сторінка 6)

І я сідаю в підземку і їду додому, після чотириденного спілкування з друзями мені хочеться спати та їсти, особливо хочеться спати, тому я засинаю просто у вагоні і прокидаюся лише на Дунаї, давно проїхавши свою зупинку. Додому вертатися не хочеться, тому я виходжу на вулицю й забрідаю у величезний, розміром у кілька кварталів, торгівельний центр, знаходжу там так само величезний, на двадцять зал, кінотеатр, вишкрібаю рештки грошей і купую квиток на якусь дитячу анімацію. Поблукавши коридорами, знаходжу свою дев’ятнадцяту залу, в якій сидить самітня пенсіонерка, сідаю в перший ряд і відразу ж засинаю. Інколи мені здається, що я витрачаю більшість власного часу на непотрібне мені спілкування з непотрібними й нецікавими мені людьми.

Речі не завжди видаються необхідними, а події та вчинки виправданими, часто думаєш: нащо це все, бачиш, мені не завжди вистачає терпіння, аби звести докупи все, що зі мною відбувається, тоді я просто чекаю, коли все зведеться докупи само собою, зазвичай так і буває, життя насправді дуже проста річ, ти собі просто пливеш цією рікою, не намагаючися когось потопити, пливеш собі, задивляючись у прозорі води, й іноді, коли дивитись уважніше, справді може здатись, що ти бачиш, що там — на тому дні, хоч там насправді нічого немає. Мене розбудила пенсіонерка, яка разом зі мною дивилася фільм, юначе, говорить, вставайте, фільм закінчився, і прямує до виходу, дякую, кажу я їй услід і думаю, що робити далі, розглядаюся в порожній залі і бачу збоку біля екрана ще один, очевидно запасний, вихід, а оскільки за мною все одно ніхто не стежить, виходжу через нього. За дверима виявляються сходи, очевидно, це якийсь пожежний вихід, тут зовсім порожньо й не зовсім чисто, я думаю повернутися у залу, але потім вирішую зійти цими сходами, все одно, навіть якщо хтось мене тут і зустріне, скажу, що заблукав, зважуюсь я і йду вниз.

Поверхом нижче біля металевих дверей стоїть стілець, на ньому лежить порнографічний глянцевий журнал і великий мобільний телефон у шкіряному футлярі, певно тут сидить охоронець, а оце кудись вийшов, може відлити, зараз повернеться, застане мене тут і надає по голові, як якому-небудь Джону Леннонові, думаю я і, згадавши про Леннона, швидко підходжу до стільця, хапаю телефон, збігаю сходами вниз, знаходжу широкі двері, штовхаю їх й опиняюсь на вулиці. Через п’ять хвилин, коли я вже сидів на лаві поблизу торгівельного центру, задзвонив телефон

— Хто ви? — спитали мене

— А ви? — Я власник телефону

— Дуже приємно, — кажу

— А що вам треба? — Поверніть мені мій телефон! — Ви знаєте, — кажу, — я боюся, що ви мене здасте поліції. Спробуйте купити собі новий. А цей я викину

— Куди викинете? — Ну, не знаю. В смітник, мабуть

— Мій телефон — в смітник? От гівно! — схоже, власник телефону образився. Я вимкнув телефон, підійшов до найближчого кошика зі сміттям і кинув слухавку туди. Потім повернувся в торгівельний центр, хвилин п’ятнадцять потовкся біля вітрин і пішов до підземки. Проходжу ще раз повз смітник, слухаю — телефон і далі дзвенить. Так дивно, уявляєш — ранок, сонце з-за хмар вийшло, навколо якісь люди снують, ніхто на цей довбаний телефон і не зважає, розумієш, я спочатку навіть забув, що це я його туди кинув, іду собі вулицею, раптом зі смітника починає дзвонити телефон. Я навіть спочатку подумав — невже ніхто не підійме слухавку, уявляєш? Відень, 2002

Баланеску-квартет

…тому я вибльовую в рукомийник. Навколо купчаться сонячні плями, і ранок проникає в кожну щілину міжнародного експреса, маршрут Будапешт — Париж, у який я сів годину тому і з якого маю намір виповзти через годину, якщо, звісно, не помру ось отут, в сортирі, не захлинуся блювотою, якщо мене не затягне в цю жахливу металеву воронку унітаза, що помпує повітря і всмоктує в себе все живе в радіусі двох метрів, у цю лискучу нікелеву діру, з якої чути голоси пекла і якої я тепер стрьомаюся настільки, що навіть і виблювати туди не можу, ось завис на рукомийнику, намагаюся щось зробити зі своєю свідомістю, зі своїм підірваним здоров’ям і втраченою координацією в ранковому просторі, потім підіймаю голову, бачу просто перед собою в дзеркалі власне відображення, і мене знову вивертає.

Добре, що в мене все гаразд із нервами, я уявляю собі, що зі мною було б, якби я був яким-небудь неврівноваженим уйобком, зі схильністю до істерик і параної, мене би тут просто рознесло на шматки від перенапруги та відчаю, а так все гаразд, і я без нарікань сприймаю жорстокі обставини сучасного побуту, тому що можу ставитися до себе доволі відсторонено, і це допомагає мені пережити непрості хвилини в моєму житті, головне — не дивитися на себе у дзеркало, не помічати цієї нікелевої воронки і не думати про алкоголь, — думаю я і швидко схиляюсь над рукомийником.

Ще годину пересидіти тут, нікуди не виходити, ні з ким не розмовляти, ніяких «доброго ранку», «що це за станція» і тому подібних провокативних питань, і так все чудово, пасажири, якщо я їх не розбудив, сплять собі на своїх зарезервованих місцях до Зальцбурга, Мюнхена й аж далі до Парижа, їм і діла немає, що це за бентежний громадянин зачинився півгодини тому в сортирі і вперто не хоче повертатись на власне місце. Все гаразд, друзі, все гаразд, давайте, спіть у своїх відсіках, де заборонено палити, спіть і дивіться мирні сни про безхолестеринову свинину та великодні знижки на спаржу, вже хто-хто, а я вам заважати не буду — ще годину, дотягнути до Лінца, сповзти на холодний, ще до кінця не прогрітий сонцем ранковий перон, знайти оргкомітет, забрати бабки, поселитись у готелі, залізти в черевиках у двомісне стерилізоване ліжко й благополучно померти, принаймні до шостої вечора.

Багато речей у цьому житті вчишся сприймати якщо не героїчно, то в кожному разі з розумінням і без істерик. Якщо вже ти звечора починаєш пити, наповнюєш свій хворобливий організм різним там гівном, мішаєш його в своєму шлунку, то будь готовий, що на ранок твій організм скаже тобі все, що про тебе думає, з другого боку, я і не вірю, що бодай хтось, напиваючися звечора під зав’язку, гадає, що зможе прокинутись у чудовому гуморі, з гарним апетитом і робочим настроєм, все це таке імітування великих пристрастей і потрясінь, суспільству просто бракує духу трагедії, ось народ і бухає, і то в таких кількостях, що іноді я замислююся — це лише серед моїх друзів стільки алкоголіків чи алкоголіків багато взагалі… Мій старший друг і колега Берні, відомий літературний діяч, куратор кількох літературних майданчиків Відня, колишній гіпар й активіст, нині спокійний, майже лисий чувак, з яким ми разом працюємо над перекладами, виходить із вагона підземки і дивиться, в який бік йому підійматись. До нього з невидючим поглядом підходить уже добряче накачаний різними стимуляторами печальний скінгед, сумно шкребе рукою свій голомозий череп і гугнявим голосом просить дати йому бабок, аби купити щось попоїсти.

Берні як затятий борець із ненависним фашистським режимом, від якого йому неодноразово діставалось, порпається в кишенях, але нічого не знаходить і говорить скінові, що, мовляв, братику, вибач, у мене немає дрібних грошей, іншим разом підійди, скінгед розуміє це дослівно, голова в нього вже не працює, він відвертається, робить захід по перону, спитавшись ще в кількох громадян Австрійської республіки, чи можуть вони йому чимось допомогти, вони не можуть, і скін благополучно повертається до Берні, який за цей час не встиг навіть припалити цигарки, вибачте, говорить йому скін тим таки гугнявим голосом, допоможіть хоча б парою монет, Берні починає охуївати з цього молодого чоловіка, але добре нутро в ньому знову бере гору, і він плескає чувака по шкірянці, гей, говорить йому, хлопче, ну ти й набрався, я тобі дав би, але не маю дрібних, ось — хочеш цигарку? скін забирає поживу і човгає далі по перону, доходить до протилежного краю і, розвернувшись, знову хижо планує на невдаху Берні, який усе ще не встиг зійти з місця, скін утретє починає тертися навколо нього і канючити собі якогось дріб’язку, Берні, якому вже кілька хвилин не дають нормально покурити, врешті не витримує, все його вроджене й роками плекане людинолюбство руйнується і розвалюється на очах, знаєш що? — говорить він скінові, може, ти і непоганий хлопець, але йди в жопу — я не маю дрібних! не маю я їх, розумієш?! не маю! Берні заводиться, викидає припалену цигарку, б’є носаком пластикове крісло під стінкою і, голосно лаючись, вискакує нагору, де я чекаю на нього вже десять хвилин.

Зійшовши ввечері важкого суботнього дня з палуби на берег, перейнявшись ідеєю, скажімо, набратись і не оминати жодного більш-менш гідного закладу, ти раптом виявляєш, що можливостей не так уже й багато — або запхатись у який-небудь паб і слухати ірландське народне караоке, або запхатись у який-небудь бар, де бувають росіяни, і слухати — прости господи — емігрантський шансон чи — чого гірше — коматозну калінку-малінку, або, врешті, знайти що-небудь місцеве і просто обригатися від самого духу старої-доброї Дунайської імперії, який все ніяк не вивітриться з її кав’ярень і тютюнових крамничок. Отже, треба добре подумати, перш ніж на щось зважитись у цьому місті, де вже котре десятиліття остаточну перемогу святкують японські брокери і перські емігранти, радості тут мало і її ретельно дозує якийсь апостол, відповідальний за культмасовий сектор в об’єднаній Європі. Я потім неодноразово намагався пригадати собі — чим саме ми займалися в той час, де були, з ким бачились і що нас захоплювало в ті кілька місяців активного спілкування. Пригадувалося мені важко, всі враження зводилися до кількох сортів місцевого пива, до двох-трьох цілодобових ганделиків зі спиртним, до фізій кількох чуваків, які продавали нам гашиш, словом, не так уже й багато, Берні, наскільки я розумію, живе так останні років тридцять, але йому це, мабуть, не подобається, інакше він таких дурниць не робив би, люди, задоволені власним життям, навряд чи так вийобуються, вони не б’ють, напившись, вітрини на вулицях, не заводяться з поліцаями після вечорів поезії, не сплять на лавках у парку, засидівшися в кав’ярні з якими-небудь пришелепкуватими книговидавцями, а саме це і характеризує мого старшого друга і колеґу, саме так він і відтягується зазвичай, починаючи свої химерні загули, як правило, в п’ятницю-суботу і завершуючи їх, коли бог пошле.

Пошук на сайті: