Сергій Жадан - Депеш Мод (сторінка 14)

— Я не розумію, — кажу я крізь сон, — чому все-таки перманентний похуїзм?

— А тому, — говорить Чапай і щасливо посміхається до мене з-поза трансгалактичних променів, — що все по хую: бабки — по хую, система планування — по хую, інвестори — по хую, міністерство — по хую, — він, схоже, завівся, — держава — по хую, транснаціональні корпорації — по хую, спайка капіталу — по хую, сфери впливу — по хую, розширення ринку на схід — по хую.

— Мирний космос — по хую, — додає Вася.

— Безсумнівно, — серйозно говорить Чапай, і всі замовкають.

20.30

Десь далеко-далеко, на Сході республіки, зовсім поруч із державним кордоном, небо пахне ранковим лісом, пахне, зовсім по-особливому, брезентовими наметами і сосновими гілками, що кладуть на ці намети свої важкі лапи. Я йду довгою-довгою лісовою доріжкою, ліворуч від мене і праворуч від мене — високі і теплі сосни, які зігрівають своїм диханням пісок навколо себе, і повітря, і ранковий суботній ліс, і птахів, що трапляються час від часу, і загалом — усе це небо, і, очевидно, державний кордон — сосни це такі собі батарейки, котрі пустили коріння, якраз вздовж ріки, ріку видно за стовбурами ліворуч, і ми йдемо вздовж ріки, власне ми йдемо вгору, проти руху води, мені шість років, я дуже люблю ліс і ріку, а головне — я люблю вікенд, мені цілком зрозуміло, що сосни на вікенд особливо теплі, а небо — особливо мирне. На мені якась дурацька футболка і дурацькі шорти, і запилені сандалети, якими я буцаю соснові шишки, підіймаючи хмарки ранкового пилу, тоді моя подружка повертається до мене і просить, аби я заспокоївся і такого не робив. Моїй подружці 16, вона погодилась зі мною погуляти, власне, її попросили мої батьки, котрі товаришують із її батьками, вони всі залишились на річковому пляжі, сидять собі і готують салати зі свіжої вологої городини, плавають у ранковій ріці, попереду цілий вікенд, тож вони займаються своїми нецікавими дорослими справами, натомість я знайшов серед сосен доріжку і моя знайома без особливого, слід завважити, бажання, повела мене по ній, так, щоби я врешті пройшовся і заткнувся і вже нікого не діставав, хоча вона до мене добре ставиться, вірніше, це я за нею постійно тягаюсь, але вона тримається доволі добре і особливих претензій до мене не висловлює — так лише — аби не здіймав пил, аби не хапав її за руки, одне слово — не поводив себе як дебіл. Мені подобається пісок під ногами, мені подобається мокра трава на піску, мені подобаються сосни, в яких тривожно перетікають електрони, мені подобаються крикливі безтурботні птахи на високих соснових гілках, мені подобається небо, тому що воно тягнеться далеко-далеко і ніколи не закінчується, це мені подобається найбільше, я дуже люблю, коли щось ніколи не закінчується, і небо саме з таких речей, мені подобається, що ця доріжка теж не закінчується, теж тягнеться без кінця проти руху води, то наближаючись до неї, то знову закочуючись за стовбури, нарешті моя знайома не витримує, добре, каже, пішли скупаємось і назад, я намагаюсь виторгувати в неї ще з півкілометра, але вона говорить — досить, купатись і назад, і я змушений із цим змиритись. Вона сходить зі стежки і йде просто до води, я намагаюсь не відставати, йду слідом і розглядаю її чорний блискучий купальник, такі тоді, в кінці 70-х, саме були в моді, її купальник особливий — по його чорному тлу розсипані жовті, червоні та помаранчеві листки, справжній листопад, хоча в листопаді, здається, ніхто і не купається, але в неї справжній падолист на тілі, і тіло в неї — красиве й міцне, їй дуже пасує це листя, це навіть я у свої 6 розумію, інакше б я за нею не йшов, вода ще не встигла прогрітись, берег порожній і прохолодний, моя подружка підрулює до води і починає поступово в неї входити, я дивлюсь, як під водою зникають її стопи, її високі тьмяні литки, її коліна, її стегна, врешті вона падає на поверхню води, топлячи в ній все своє листя — і жовте, і червоне, і помаранчеве, і повертається до мене — давай, кричить, давай, іди сюди, холодно, кажу я з берега, перестань, кричить вона, нічого не холодно, іди сюди, вона випливає на середину ріки, течія починає зносити її вниз, і я раптом лякаюсь, що ось її понесе вниз, а я залишусь тут сам й буду стояти на цьому березі нікому не потрібний, перед холодною глибокою водою, котра тече невідомо куди, і я не витримую і стрибаю у воду, навіть забувши, що не вмію плавати, і рухаюсь до неї, вона мене помічає і починає підпливати до берега, я б'ю по воді руками, намагаючись не захлинутись ще на мілкому, і врешті вона підпливає і, віддихуючись, весело кричить — давай руку, і я простягаю їй руку і в цей час мене просто розриває, і вся ця вода тече навколо мене, тече в одному

напрямку, весь час в одному напрямку і мені від цього так добре, ніби мені зовсім не 6, а всі 16, як і моїй подружці, моїй біг вайт мамі, котра тягне мене за собою проти течії, і так міцно тримає мене за руку, що якби я міг, я би просто кінчив, але я лише тримаюсь за неї і не можу кінчити, зовсім-зовсім не можу кінчити і так все життя

— Каса, — каже він. — Общак. Загальна каса, яка формується спільними зусиллями. Скорочено — ЗК.

Чапай, втративши нас із Васею, тримається обома руками за останнього співрозмовника-Собаку.

— Робітнича каса, — каже Чапай. — Жодних банків. Банки — це найобка.

— Фікція, — підказує Собака.

— Точно.

Якусь мить вони мовчать, я знову засинаю, але тут Чапай говорить:

— В принципі, — говорить він. — Тут теж є каса.

Собака розгублено оглядає кімнату.

— На заводі, — пояснює Чапай. — Наш директор тримає її в парткомі. Колишньому парткомі, — додає він.

— Ну? — Собака насторожується. Я теж прокидаюсь.

— В принципі, — говорить Чапай, — сьогодні вихідні, охорона лише на вахті. Територію обходять двічі за зміну. Я знаю їхній маршрут і розпорядок.

— Ну?

— В принципі, — пояснює Чапай, — це не його гроші. Не його працею зароблені. Це трудові гроші. Общак.

— Як у Маркса? — питає Собака.

— Як у Маркса, — погоджується Чапай. — Можемо взяти.

— Ви що, — кажу я, прокинувшись, — йобнулись? Заметуть відразу. Ти що, — кажу Собаці, — не бачиш? — він же поїхав на своєму пиху, він же зараз не з тобою говорить, він же з Карлом Марксом говорить, причому гамбурзького періоду.

— Не тринди багато, — ображається Чапай. — Ніхто тебе не замете. Охоронців всього двоє. Цей завод регулярно хтось бомбить, починаючи від директора. Тут уже красти немає чого.

— Ну, — кажу, — якого ж хріна ми туди поліземо?

— Я сьогодні бачив, — стишує голос Чапай, — як директор щось у себе пакував.

— Що?

— Не знаю. Може, бабки, може, апаратуру. До нього зранку приїздили акціонери, підігнали мікроавтобус і вони туди почали виносити якісь ящики. Забили повністю салон і поїхали. А кілька ящиків лишилось, я сам бачив.

— Ну, да, — кажу, — там підшипники які-небудь, а ми підставлятись будемо.

— Та немає в нього, — шепоче Чапай, — ніяких підшипників. А якщо є — в парткомі він їх не тримає. Там бабки. Або апаратура. Він, сука, замки навіть змінив, я сам бачив.

— Замки?

— Замки.

— Так як ми туди заліземо? — не розумію я.

— Через дах, — каже Чапай. — Я знаю спосіб. Тільки треба зараз вийти, доки ще світло і пересидіти на даху години до другої — до третьої, доки охоронець пройде. Потім спустимось і все винесемо. Все чисто, жодних слідів.

— Він же тебе відразу вирахує, — кажу.

— У мене алібі, — каже Чапай.

— А насправді у нього трипер, — шепоче Собака мені, думаючи, що Чапай його не чує.

20.45

Ми погоджуємось іти. Без Васі. Я говорю — давай так: Вася лишається тут, типу на посту, розумієш? він у принципі наш і давай його теж рахувати, але зараз він на посту, Вася в цей час перевертається на інший бік і падає зі стільця. Ми підіймаємо його виснажене тіло і перекладаємо на тапчан, я з підозрою дивлюсь, що там Чапай собі настелив, а то нам ще з Васею жити в одній кімнаті, ще притягне що-небудь, ну та гаразд, думаю, і ми йдемо. Чапай нас проводить вечірнім заводом, через якісь напіврозвалені цехи, де бігають щурі і літають птахи, справжній тобі заповідник, Собака наступає на якусь металеву хріновину і та глухо дзвенить, тихо, сичить Чапай, обережно, він проводить нас ще якимись коридорами, на підлозі валяються старі газети і рваний спецодяг, потім ми проходимо під самим парканом, обережно, говорить Чапай, що таке? насторожуємось ми, не вступіть, коротко пояснює Чапай, ми обережно перебігаємо під натягнутим вздовж паркану колючим дротом і опиняємось за якоюсь чотириповерховою цегляною будівлею, покритою новим шифером. Все, каже Чапай, це партком. Полізли.

Чапай лізе перший, оскільки знає куди. Перед тим він скидає свої кеди і ховає їх у кишенях спортивних штанів, що ти робиш? кажу, це для зручності, каже Чапай, все — пішов, і він справді хапається за нижчу гілку дерева під самою стіною, рвучко підтягується, сідає на неї, потім стає і починає рухатись вгору, путьом, кричить нам звідти, що? не розуміємо ми, я кажу — все путьом, повторює Чапай, гілка під ним тріщить і він летить просто на нас, я встигаю відскочити, а на Собаку він і не попав, ех, обтрушується Чапай, трішки не доліз, давай ти, — говорить він мені, ага, кажу, зараз, не вистачало ще звалитись із четвертого поверху на всю цю купу гівна, давай, кажу, якийсь інший вхід. Ну, добре, говорить Чапай, добре. Можна просто через двері ввійти. Вони що — не зачинені? питаюсь. В мене є ключ, пояснює Чапай, я підробив. Так для чого ж ти, ображаюсь, примушував нас лізти на це хуйове дерево? Так прикольніше, — говорить Чапай і веде нас до входу. Ми перебігаємо через невеличкий майданчик, ніде справді нікого немає, але я так розумію, що охорона може з'явитися будь-коли, Чапай швидко відмикає двері, і ми пірнаємо всередину. Так, говорить Чапай, збуджено дихаючи, зараз нагору, там перечекаємо до ночі, охорона пройде — заліземо в партком. А може, в тебе і від парткому ключі є? питаюсь я з надією, може, не треба нічого ламати? Були, говорить Чапай, але ця сука замінила, я ж казав. Думаєте, для чого я вас взяв — я сам двері не виламаю. А, кажу, а я думав тому, що ми друзі. Троцькіст сраний, — шепоче Собака. Все-все, — рішуче говорить Чапай, нагору, патруль пройде, зламаємо двері і назад, наступного разу вони сюди зайдуть аж уранці.

І ми справді підіймаємось на майданчик четвертого поверху, Чапай щось там ворожить над замком, відчиняє двері, ми виходимо просто на дах і раптом бачимо:

21.00

Багато-багато помаранчевих колій на Заході, тягнуться від вокзалу, котрий темніє праворуч, і світяться під сонцем, сонце висить в районі Холодної Гори, здорово, кажу я, я б на твоєму місці тут і жив — кажу Чапаєві, а ти зачинився в своїй каптьорці і давишся там денатуратами всілякими, Чапай сконфужено крякає, але марку тримає, бачиш, показує мені ліворуч, що це? питаюсь я, розглядаючи дивовижну територію, дбайливо, хоч і дещо хаотично, заставлену залізом, машинами, бетоном, трубами, іншими смішними речами, заводи, каже Чапай, більшість із них не працює, розумієш, не працює, а раніше працювали? питаюсь я на всяк випадок, я цей район погано знаю, раніше працювали, каже Чапай, раніше все працювало, да, кажу я, і далі розглядаю колії, що поступово гаснуть і темніють, від вокзалу відповзає безкінечний товарняк, вантажений лісом, і тягнеться на південь, що там? показує Собака в напрямку товарняка, там південь, кажу я, бачиш сонце на Холодній Горі, значить там захід, а товарняк на південь іде, ближче до моря, ти був коли-небудь на морі? питаюсь я Собаки, на морі? перепитує той, ні на морі не був, я влітку на Салтів їжджу, ясно, кажу, ясно, ти на Салтів, а товарняки на море, ліс везуть, навіщо на морі ліс? питається Собака, не знаю, кажу, будуватимуть щось, що? допитується Собака, флот, — несподівано каже Чапай, трішки, щоправда, не до речі.

Собака дивиться на сонце, що вже починає розтікатись по Холодній Горі, і говорить — я, каже, коли виросту, обов'язково звідси поїду, да? питаюсь, і куди? не знаю, каже Собака, на південь, до моря, влаштуюсь на флот, просто я зараз не можу батьків кинути, розумієш, вони вже старі, маю якось за ними доглядати, але ось за пару років — обов'язково поїду, мені тут не подобається — роботи немає, бабок немає, ціни високі, ось почекаю пару років — і на південь. Ти ще ці два роки переживи, — кажу я, сідаючи на прогрітий сонцем дах.

21.30

Чапай радить тут і сидіти, тут нас ніхто не побачить, навіть якщо охоронець зайде до парткому, сюди він підійматись точно не буде, пересидимо ще кілька годин і спустимось, по темному сюди важче було б дійти непоміченими, все продумано, каже Чапай, тряхнемо сьогодні жирних капіталістичних свиней, щоби не особливо зажирались, експлуатуючи і без того зайобані пролетарські маси, і ми з ними погоджуємось — добре-добре, зайобані так зайобані, нам то чого, ми сидимо і мовчимо, я говорю, цікаво — де зараз Карбюратор, може він вже давно вдома, сидить і пересипає з долоні в долоню теплий попіл свого вітчима, а ми тут його шукаємо і не можемо знайти, да, тихо говорить Собака, показуючи навколо — тут його не знайдеш.

22.15

Пошук на сайті: