Сергій Жадан - Депеш Мод (сторінка 16)

Кому з моїх знайомих можна здати бюст Молотова? Ось так визначається рівень середовища, в якому ти перебуваєш, так і не інакше. Ну, в мене немає знайомих антикварів, знайомих ювелірів, знайомих гробарів у мене теж немає, які змогли би збити з цього бюста вуса і переробити його на голову якої-небудь Підзаборної Людмили Кузьмінішни, героїчно полеглої під колесами п'ятого трамваю на перехресті вулиць Пушкінської і Весніна і там-таки похованої, оскільки зібрати в єдину купу все те, що від неї лишилось там — на тому перехресті — видавалося неможливим, ось, гробарів у мене теж знайомих немає, далі — знайомих скульпторів, для яких цей супровідний матеріал являв би бодай якусь естетичну вартість, у мене немає, знайомих комуністів, крім Васі й Чапая, для яких це був би предмет культу, — немає, знайомих директорів історичних музеїв, для яких цей довбаний гедоніст складав би яку-не-яку історичну вартість, — немає, більше того — я впевнений, що таких директорів музеїв немає взагалі в природі, ось, що я думаю. Ось так, мені немає кому навіть сплавити зовні цілком пристойний бюст Молотова, члена цк, блядь, як я живу і для чого? Для чого все це? вся ця боротьба за виживання? гра на утримання рахунку? для чого все це? мені зараз 19, через 5 років, якщо я не помру від побутового триперу, мені буде всього-на-всього 24, Гайдар у цьому віці вже навіть полки не водив, що я буду робити в 24? чи будуть у мене полки? і якщо будуть — куди я їх поведу? в принципі я можу робити будь-що, ну, майже будь-що, але тут така проблема — що я не хочу робити нічого, мені так природніше, хоча не всі це розуміють, така проблема.

Марусі! — вигукує Собака, який до цього стояв біля вікна й нервово вдивлявся в свіжий червневий ранок, — Марусі можна, в неї повна квартира такого гівна, може, їй і цей пам'ятник підійде. І тут ми всі згадуємо про Марусю.

Але Марусі потрібно попередньо передзвонити, просто так до неї завалювати не можна — буде гірше. Маруся — це такий типу місток із зовнішнім світом, власне, від неї я вперше в житті довідався, що таксівкою, виявляється, можна користуватись не лише коли запізнюєшся на вокзал, чи коли тебе п'яного довозять додому — а просто так. Ось просто ти виходиш із дому і маєш кудись доїхати, і ось береш собі таксівку. І що найпарадоксальніше — платиш в кінці подорожі таксисту бабки — раніше я не знав, що так теж можна, вона мені показала це першою. І це при тому, що вона навіть молодша за нас усіх. Їй усього лише років 16. Там така історія — її тато з Кавказу, він — я не знаю — чи то грузин, чи то азер, по-моєму, все-таки грузин, я в цьому не розбираюсь, одне слово, він генерал, справжній генерал зі своєю кількістю гарматного м'яса в казармах і літаків в ангарах, першу половину свого трудного офіцерського життя він кочував по Союзу, оберігаючи, я так розумію, мирне небо нашої Вітчизни, останні років 10 завис у Харкові, з дружиною розлучився, їхня єдина донька підросла і послала їх обох, генерал купив їй прикольну двохкімнатну квартиру в крутому будинку на площі, з видом на муніципалітет, щоправда на горішньому поверсі, під самою вежею, на щось приземленіше у нього не вистачило чи то бабок, чи то ракет на продаж, але це все одно було круто, Маруся навчалась в крутій школі, мала купу бабок, ледь не народила рік тому, в свої 15, тато-генерал ледве умовив її зробити аборт, подарував їй за це жигуль, Маруся на диво легко погодилась — аборт зробила, жигуль розхуячила і далі жила собі своїм життям, яке вона, із вродженою кавказькою мудрістю й життєрадісністю, вчасно розподілила на красиве і корисне — красивим у цьому випадку була крута школа, двохкімнатна квартира і розхуячений жигуль, а корисним — усе те сміття і весь той непотріб, із яким вона мала справу у вільний від навчання час — Маруся знала Сашу Чернецького, ходила на панк-концерти, жерла таблетки, курила драп, пила портвейн, щоправда, без залежності, себто зранку благополучно виригувала рештки поганого алкоголю і йшла вчити Лобачевського чи кого вони там у школах вивчають. Паранойя, одне слово, типова паранойя, за це ми її й любили. До неї час від часу можна було завалити, попередньо перетелефонувавши і назвавшись — вона нас не всіх пам'ятала, хоча спала зі всіма, для неї це був не секс, для неї це було щось значно цікавіше, я не знаю що. Ми напивались в її пантовій квартирі, кричали на її балконі з видом на муніципалітет, дивились її відео, а потім засинали в її ліжку, інколи навіть без неї. Мені в цьому випадку навіть не стільки секс подобався, скільки сама можливість прокинутись бодай із кимось, не самому, не сам на сам зі своїм похміллям і своїми кривавими сновидіннями, прокидатись із кимось — це завжди прикольніше, навіть якщо це Маруся, яка не пам'ятає, як тебе звати і що ти з нею вчора робив. Вона надзвичайно байдуже до нас усіх ставиться, вірніше, вона кожного разу ставить нас на місце, вона завжди ніби говорить — те, що ви всі мене вчора мали, свідчить лише про те, що зараз ви заберете разом із собою всі свої заригані шмотки, всю порожню тару, весь свій канабіс, весь свій геморой, все своє гівно і звалите звідси у свою каналізацію, а я — Маруся — залишусь тут, зроблю собі молочний коктейль і буду дивитись на ранковий муніципалітет, до якого ось-ось почнуть з'їжджатись всілякі депутати чи просто випадкові ублюдки, і це завжди діяло — принаймні мене це вбивало кожного разу, без варіантів, я розумів про себе все, чого мені про мене свого часу не сказали батьки, не сказали невідомо чому, можливо, їм мене просто було шкода.

Так чи інакше, але без дзвоника до неї приходити просто не варто, можна нарватись на старого генерала, хоч я його, чесно кажучи, в очі ніколи не бачив, Маруся якось все це розводила, вона любила себе і своє життя й, очевидно, не хотіла, аби в її бульйоні плавали зайві мухи, крім того, старий, мабуть, і сам підозрював, що його улюблена донька-Маруся не завжди дотримується внутрішнього гарнізонного розпорядку, тому, бажаючи відвідати дитину, теж завжди попередньо телефонував їй, такі вже у них на Кавказі звичаї, тоді вона викидала за вікно всіх своїх випадкових гостей, примушувала їх забирати разом із собою порожню тару і недорізану варену ковбасу, висипала через кватирку бички, викидала до смітника бульбулятори, зсипала крихти до унітазу, одним словом — згортала декорації і поверталась до нормального життя, в якому був тато-генерал, збройні сили республіки, регулярне харчування, спортивні зали, тенісні корти, нормальні знайомі, вища освіта, гарна музика, мається на увазі — жива гарна музика, не в записах, хоча й гарні записи теж — коротше, весь той мінімальний набір протезів і штучних щелеп для більш зручного пересування по цьому життю, котрими тебе обдаровує система, в разі якщо ти погодишся переписати в заповіті на її ім'я власні нирки, легені, статеві органи й душу. Вона всі ці протези мала, тому могла собі дозволити вимахуватись і час від часу досить-таки глибоко занурюватись в каналізаційні люки суспільства, залітати на пару діб на зворотній бік місяця, який, до того ж, знаходився весь час не так вже й далеко звідси — перебути там якийсь час на траві й портвейні, долучитись бодай тимчасово до Великої Нервової Системи, Рваної і Залатаної Мережі Кровообігу та Любові, зануритись із головою в потоки лімфи, лайна та сперми, на самому дні яких, як дехто думає, і знаходяться найбільш масивні й дивовижні шматки щастя, хоча насправді там нічого немає, це вже я вам точно кажу.

6.00

Тому ми їй обов'язково зателефонували б, якби мали звідки, але виходить так, що найближчий телефон знаходиться на кпп, де на нас очікують охоронці з ятаганами і вогнеметами, з ручними гранатами і протипіхотними мінами, дбайливо закопаними на заводських клумбах, одне слово — я б туди не йшов, особливо маючи при собі вусатого Молотова, краще вже іншим разом, як-небудь, коли все владнається, ми краще зараз зберемо все, що нам треба — говоримо ми між собою і збираємо все бухло і рештки драпу, Вася навіть якісь брошури бере з підвіконня — і виліземо через паркан. Я ще говорю, може, — говорю, — записку Карбюраторові залишимо, аби знав де нас знайти, але Вася скептично каже, що це буде записка не Карбюраторові, а прокуророві, тому, справді — для чого нам зайвий клопіт, раз уже так трапилось, то потрібно гідно вийти із цих обставин, інакше й бути не може. Чапай далі перевертається в ліжку навколо власної осі, так ніби хтось його уві сні розкручує, мов якийсь маховик, бажаючи запустити в дію щось дуже важливе для цього світу, але воно все ніяк не запускається, крути цим маховиком не крути, все одно нічого не вийде, лише це змучене і хворе тіло болітиме, як осколок, всаджений диявольськими артилеристами в задницю марксизму-ленінізму і залишений там на згадку про ще одну втрачену душу.

6.15

Ми переходимо ранковим приватним сектором, виходимо на ту саму площу перед цирком, я тягну вусатого Молотова, Собака тягне бухло, брагу ми звісно не зціджували, але свої, чесно вирвані в дяді Роберта три коньяки, ми лишили при собі, а Вася йде просто так, йому найгірше, в кожному разі він так говорить і в нас немає підстав, аби йому не вірити. Нам тут лише перебігти через міст, звернути до церкви, проповзти кілька кварталів і вийти на площу, там ще раз перебігти вулицю і заскочити в під'їзд будинку із вежею, і якщо нам пощастить і нас ніхто не зупинить, життя благополучно продовжиться ще на кілька годин, до обіду — точно.

6.45

Маруся вкотре пофарбувалась. В оригіналі її волосся має, здається, чорний колір, мабуть чорний, це було б природньо, все-таки вона з Кавказу, зараз вона вифарбувана в щось темно-червоне і сильно підстрижене, на ній чорний халатик, під яким уже нічого, крім самої Марусі, немає, вона вивалює все це на нас, нам і без того погано, а тут ще таке, ви хто? питається вона спочатку, потім упізнає-таки Васю, мене вона ніколи не впізнає, я вже навіть і не ображаюсь, а Собака і взагалі ні на що не претендує, ну, — каже, — що — принесли? вона ще спить, просто стоячи посеред коридору, стоїть і спить, але про щось розмовляє з нами, погано, щоправда, розмовляє, але хоч щось, добре що взагалі нас впустила, принесли? питає вона знову, що принесли? не розуміє її Вася. ну, ви ж обіцяли — каже Маруся, я напружуюсь, щось тут не так, може, краще відразу звалити і не чекати чергових неприємностей з боку генералітету, ви ж телефонували щойно, — напівсонно говорить Маруся, — я ж просила, це не ми телефонували, — каже Вася, — не ви? дивується вона, не ми. а що тобі потрібно? питається Вася. у нас все є, можна ми в тебе пересидимо? Маруся розчаровано знизує плечима, мовляв, сидіть, мені яка різниця, повертається і зникає у себе в кімнаті, а ми лишаємось в коридорі з нашим другом Молотовим, членом цк.

— Щось вона нам не рада, — говорить Собака і йде на кухню.

— Вона нікому не рада, — кажу я, йдучи за ним. — Чого їй радіти.

— Ну а чого б і не радіти, — говорить Собака, розливаючи коньяк по глиняних кухликах. — Якби мені хто зранку приніс три пляшки коньяку — я б радів.

— Якби мені, — кажу я, випиваючи, — зранку принесли бюст Молотова, я б ще подумав, чи радіти.

— Треба її розбудити, — каже Собака, наливаючи по новій. — А то якось негарно — прийшли, сидимо, бухаємо.

— Справді — негарно, — кажу. — Але краще не будити. Краще самим поспати. Я, — кажу, — вже другу ніч поспати нормально не можу. Спочатку мусарня, потім цей марксист в кедах. Спати хочу. Пішли спати.

— Спати? — питається Собака. — Знаєш, я зараз у такому стані, що просто боюся спати.

— Чому боїшся? — питаюсь.

— Я боюсь, що засну і просто не додумаюсь прокинутись, розумієш?

Собака наливає ще, але я вже відмовляюсь, все, кажу, досить, пішли спати, Собака незадоволено підіймається, ми знаходимо в одній із кімнат на канапі Васю, який закутався в якусь ковдру і благополучно собі спить, і нам не лишається нічого іншого, як іти шукати якесь інше ліжко, чи канапу, чи бодай щось, ми заходимо до іншої кімнати й бачимо там посеред великого, добре відомого нам ліжка Марусю, вже навіть без халатика, яка запхала голову під подушку і так спить і на нас не зважає особливо, дивна безкінечна ніч, що перетікає в такий самий ранок, наші друзі розповзаються по кутках і з ними втрачається будь-який зв'язок, вони ніби помирають щодня о 7 ранку, виглядає все це у кожному разі саме так, якщо не страшніше, все — я сплю, — кажу я Собаці, він підходить до ліжка, рухайся, — каже Марусі, і відштовхує її на край ліжка, можеш спати, — говорить мені, ні, кажу, давай ти до неї, чому я? питається Собака, а чому я? кажу, ти ж спати хочеш, а я, — каже, — її боюсь. Я зітхаю і погоджуюсь, але все-таки кладу поміж собою і Марусею Молотова, так — на всяк випадок.

9.57

— О чорт! — кричить вона. — Це ще що таке?!

Я прокидаюсь і перелякано дивлюсь навколо. Поруч зі мною на ліжку сидить Маруся, зовсім без нічого, прикривається подушкою і перелякано дивиться на мене.

— Чорт! — кричить вона. — О чорт! Це ще що таке?

— Не кричи, — намагаюсь я її заспокоїти. — Чого ти кричиш?

— Це ще що таке? — показує вона на бюст рукою, іншою притримуючи подушку. Собака теж прокинувся і відбіг до дверей. Схоже, Маруся його перелякала.

— Це бюст, — кажу я їй. — Не кричи.

— Чорт!

— Ну, що ти? — кажу я перелякано. — Бюст. Всього лише бюст. Це ми принесли.

— Для чого? — недовірливо питається Маруся.

— Ну, просто так, — кажу. — Думали, може, тобі потрібен.

— Мені не потрібен, — нервово каже вона.

— Добре, зараз ми його заберемо.

— А як ви сюди потрапили? — питається Маруся.

— Ти ж нас сама пустила, — кажу розгублено.

— Для чого?

— Не знаю, — кажу. — Ми прийшли, ти впустила.

Пошук на сайті: