Сергій Жадан - Депеш Мод (сторінка 17)

— Ви принесли? — питається Маруся, очевидно, щось згадавши.

— Що? — не розумію я.

— Ну, що-небудь.

— Ось, — кажу, — Молотова принесли.

— Якого Молотова? — не розуміє вона.

— Члена цк.

— Де він? — не розуміє Маруся.

— Ну, ось, — показую я на Молотова.

Маруся намагається щось зрозуміти. Потім дістає звідкись цигарку з запальничкою і починає курити, нервово все обдумуючи.

— Ви давно тут? — питається.

— Не дуже, — говорю. — Години дві-три.

— Ясно, — каже вона.

Ми сидимо з нею в її ліжку і мовчки дивимось одне на одного. Вона симпатична, п'є забагато, але все одно симпатична. Особливо із подушкою.

— Хочеш покурити? — питаю.

Вона підіймає цигарку і показує мені — мовляв, я ж курю.

— Ми принесли, — кажу.

— Принесли? — вона моментально прокидається. Схоже, це був пароль, у всякому разі — правильна комбінація слів, яка все приводить в рух. Мені це аж самому сподобалось, тому я повторив:

— Так, — кажу, — ми принесли.

— Чорт, — каже Маруся і, боязко дивлячись на Молотова, кладе подушку на місце.

10.15

Зранку на такі речі краще взагалі не дивитись, або, якщо вже дивишся, то хіба крізь пальці. Ми так і робимо, і доки вона ходить кімнатою і збирає свої трусики і шкарпетки, натягує свої драні фірмові джинси, одягає різні медальйони і браслети, ми йдемо собі на балкон і чекаємо на неї там. Вона виходить з великою чорною люлькою, і далі ми вже просто собі стоїмо на балконі і майже ні про що не говоримо, так хіба що — дивимось на ранкові грозові небеса, на порожній суботній муніципалітет, в усьому цьому вміщується стільки повітря й вологи, ніби ми раптом опинились в чиїхось легенях, наприклад — в легенях старої камбали, що наковталась крижаних арктичних хвиль і тепер лежить собі на дні океану, мовчки страждаючи від передозу.

— Як у тебе справи? — питаюсь я. Ми востаннє бачились десь місяць тому, було ще зовсім холодно, ми перетелефонували їй із вокзалу, а що ми робили, до речі, на вокзалі? не пам'ятаю вже, але перетелефонували ми їй точно з вокзалу, вона сказала — ок, приходьте, візьміть бухла тільки, ми взяли пляшку кайзера, потім виходили ще, вона тоді була після якогось масажного кабінету і пахла якимись кремами, в неї тоді було трішки довше волосся і якогось іншого, здається, кольору, хоча якого саме — згадати не можу.

— Погано справи, — каже вона.

— Щось сталось?

— Сталось, — каже вона, — сталось. У школі проблеми. Іспит завалила.

— Прикольно, — кажу. — Ти в школу ходиш.

— Нічого прикольного, — каже вона. — Повне гівно.

— Ясно, — кажу.

— Ми мали написати наукову роботу, — каже Маруся, гріючи люльку в руках. — Тема, знаєш, яка була?

— Яка? — питаюсь.

— «Що я думаю про роботу муніципальних служб».

— А що це?

— Муніципальні служби?

— Ну.

— Ну, там, скажімо, пожежники. Або газова служба. Комунальники, одне слово.

— Ясно, — кажу я. — І що ти написала?

— Я написала про поливальні машини.

— Про які машини?

— Про поливальні машини. Ті, що вранці поливають вулиці, бачив?

— Бачив, — кажу. — Ти щось знаєш про поливальні машини?

— В мене була якась жахлива ніч до цього. Я майже не спала. Прийшла на урок — а мене просто розриває на шматки, розумієш? Я ледь не померла.

— Ну, так пішла б додому.

— Це ж іспит.

— Попросила б тата, він би підігнав пару бетеерів, і всі проблеми.

— Тобі легко говорити. В тебе тато не військовий.

— Да, — кажу, — слава богу.

— Йому, насправді, дуже подобається, коли я його про щось таке прошу. Тому я його ніколи й не прошу.

— Ага, — кажу.

— Це брат його постійно доїть.

— У нього є брат? — питаюсь.

— У мене є брат, — Маруся нарешті розпалює люльку. — У мене є старший брат.

— Чому я його ніколи не бачив?

— Я його сюди не пускаю.

— Чому?

— Я його ненавиджу. Хоча раніше дуже любила.

—І що сталось?

— Він чіплявся до мене.

— Серйозно?

— Серйозно. Він мене колись ледь не зґвалтував, добре, що вкурений був — у нього просто нічого не вийшло. А так, уявляєш — міг би стати моїм першим чоловіком.

— Да, — кажу, — буває. А мій брат за мене в дитинстві заступався.

— А мене, — каже вона, — в дитинстві ніхто не чіпав. Боялись…

11.00–12.00

— Ну, і що?

— Що?

— Ти про поливальні машини щось розповідала.

— А, так, — згадує вона. Ми сидимо на балконі, Собака спить в кутку, а ми сидимо на якихось килимках і дивимось в небо, Маруся зовсім загублена, вона водить навколо порожніми очима, намагаючись зачепитись бодай за щось, але в неї це не надто виходить, хоча ось звернула на мене увагу, намагається про щось говорити. — Мені візія була. Я ніч напередодні не спала, розумієш, і тут ця робота. Одне слово, я написала їм щось на зразок того, я вже точно не пам'ятаю, але головна думка там була така, що насправді ці поливальні машини, вони поливають зовсім не водою.

— А чим?

— Ти розумієш, — її голос раптом стає серйозний і наляканий, — я колись зранку прокинулась, дуже рано, ще шостої, здається, не було, і мене щось перемкнуло, що потрібно купити молока, і я взяла якийсь термос і в капцях пішла шукати молоко.

— О шостій ранку?

— Я не знала, — каже вона, — що лише шоста. Я просто вийшла на балкон, а було вже світло, дивлюсь — внизу проїжджають ці штуки, ну — поливальні машини, я чомусь подумала, що це молоковози, вони ж схожі, погодься.

— Ну, не зовсім.

— Чому?

— Де ти бачила, щоби молоковози поливали вулиці молоком?

— Молоком? — тут Маруся замовкає, очевидно, в неї зараз знову візія, але я встигаю висмикнути її назад.

— Хоча, — кажу, — справді схожі. Принцип той самий. Щось собі возять в бочках. Пожежні машини теж схожі.

—І цистерни з нафтою, — каже Маруся.

— Да, — кажу, — цистерни з нафтою теж, у принципі, схожі на молоковози.

— Я тоді підійшла до поливальної машини зі своїм термосом, — говорить далі Маруся, — і тут, ти розумієш що — на мене потрапив струмінь води, він вдарив якраз по мені, по тілу, по обличчю, по руках, навіть термос із рук вибив. І ось тут, ти розумієш, я піднесла руки до обличчя, по них стікала холодна вода, і понюхала їх. Знаєш, чим вони пахли?

— Чим? — питаю.

— Гасом.

— Яким гасом?

— Не знаю, — каже Маруся. — Але точно — гасом. І я, знаєш, що подумала — це в принципі могло бути зроблено спеціально, розумієш — вони спеціально домішують у воду для поливання тонізуючий газ, скажімо, для того, аби з одного боку населення простимулювати перед початком робочого дня, а з другого — спрямувати енергію цього самого населення в продуктивне річище, оскільки гас цей мав би бути виготовлений на основі психотропних штук, народ би по-своєму заводився і весело валив на виробництво.

—І ти все це написала?

— Так, — каже Маруся, — написала. Мені візія була. Я ще почала вигадувати різні варіації на цю тему, там, скажімо, всі елементи, присутні в гасі, потрапивши в повітря, починали діяти лише через 45 хвилин. І якщо

поливалки викидали гас у повітря, наприклад, о 6.15, до 7 він діяв лише частково і був якраз надзвичайно шкідливий для людського організму.

— А це для чого?

— Щоби вирівняти розпорядок дня в містах. Якщо ти випихаєшся на вулицю до 7 — ти хапаєш свою пайку шкідливих речовин і тебе цілий день викручує, розумієш? Натомість, якщо ти виходиш із дому, ну хоча б рівно о 7 — ти нормально закачуєшся правильною сумішшю і цілий день ковбасишся на благо батьківщини, виходить економно і раціонально.

—І ти про все це написала?

— Ага.

— Знаєш, — кажу я, — я б на твоєму місті все-таки поговорив із татом. Пара бетеерів — і про твій гас ніхто не дізнається… Або одна водородна бомба, — додаю, подумавши.

12.00–13.00

— Ні, — каже вона, — я краще просто перепишу. Напишу про щось інше. Скажімо, про трамвайне депо.

— Уявляю собі цю роботу, — кажу. — Слухай, у нас тут насправді проблема. У нашого товариша батьки померли.

— Всі? — перепитує Маруся.

— Ні, — кажу. — Частково. Вітчим.

— А що за друг?

— Карбюратор. Пам'ятаєш його?

— А який він?

— Ну, — кажу, — в нього таке смішне обличчя, далекосхідне. Вилиці високі, очі вузькі, пам'ятаєш?

— Це такий, — говорить вона, — схожий на китайця?

— Скоріше на монгола, — кажу.

— А яка різниця?

— У монголів немає писемності.

— А в китайців?

— А в китайців писемність була, ще коли не було монголів.

— Так; — говорить Маруся, — я його пам'ятаю. Ти колись із ним приходив. І що тепер?

— Ну, що, — кажу, — тепер нам треба його знайти. Завтра похорон. А його ніде немає. Уявляєш?

— Да, — говорить Маруся, — лажа. А як ти кажеш його звати?

— Карбюратор.

— Дивне ім'я.

13.00–14.00

— Карбюратор?

— Ну.

— Слухай, — Маруся врешті підіймає голову і дивиться на мене більш-менш притомно. — Так це той ваш чувак, у якого тато помер?

— Вітчим.

— Та один хуй, — цілковито прокидається Маруся. — Мені вчора телефонував ваш знайомий, цей, такий повний, брудний.

— Какао, — кажу.

— Що?

— Звати його так — Какао.

— Кошмар, — каже вона. — Ось, так він вчора телефонував, вас шукав.

— Тобі телефонував?

Пошук на сайті: