Сергій Жадан - Депеш Мод (сторінка 26)

Да, думаю я, ну й книга. Я відкладаю брошуру набік, беру іншу й відразу натрапляю на фразу «Слово Ісусу Христу», о, думаю, це що — якась стенограма, потім придивляюсь — насправді там написано «Слава Ісусу Христу», так теж цікаво, думаю, хоча було б цікавіше, якби це справді виявилася стенограма, уявляєте якісь збори, на якому-небудь заводі, і раптом ведучий оголошує — а тепер слово надається товаришу Ісусу Христу. Регламент — десять хвилин. Думаю, цього було б цілком достатньо.

— Звідки в тебе такі книги?

— Цю, котра про бомби, я в Чапая взяв. У нього їх там ціла пачка була. А про Ісуса Какао дав.

— А в Какао звідки такі книги? — питаюсь.

— А він, — каже Вася, — з мормонами тусує. Хоча ні, не з мормонами, з цими, як їх — із баптистами.

— А яка різниця?

— Мормони можуть мати по кілька дружин.

— Какао це не світить, — кажу. — Він повний мудак.

— Да, — погоджується Вася, — він повний.

— Знаєш, — каже він мені, помовчавши, — я тут читав книги богословів різних, теж Какао приносив. Прикольні, в принципі, богослови. Тільки мене нервує, що там постійно, коли вони цитують біблію, пишеться на кожній сторінці «Від Луки», «Від Івана», «Від Матвія», розумієш? Так, знаєш, ніби в електричці хтось іде, продає отруту і кричить — від тарганів! від щурів! від мокриць яких-небудь! Розумієш?

Я вражено дивлюсь на Васю. «Від тарганів»… Що у людини в голові?

9.30

Дощ було видно, ще тільки він з'явився там — угорі, вже тоді було зрозуміло, що все це зараз опиниться тут, серед нас, лишалось тільки чекати і ось, справді — починається дощ, ми вибігаємо на платформу і біжимо в напрямку вокзалу, біля дверей, під дашком, стоїть натовп божевільних ранкових пасажирів, які намагаються кудись виїхати зі своєї Вузлової, дощ стає все щільнішим і щільнішим, падає на нас, падає на вокзал, на електричку, якою ми приїхали, на кількох мужиків у помаранчевих жилетках, які йдуть платформою і ніби не помічають увесь цей дощ, увесь цей натовп, я раптом думаю, що насправді дощ не такий вже й холодний, нормальний дощ, нормальний літній дощ, падає собі, куди має падати, що тут сильно заморочуватись, і я йду під найближчі дерева, які ростуть поруч із будівлею вокзалу, Вася й Собака плетуться за мною, ми стаємо під чимось хвойним і дивимось з-під гілок на хмари, які розгортаються і згортаються над безкінечними коліями, проповзають з півночі на південь, зі сходу на захід, лишаючи по собі мокрі цистерни й холодні потоки в стічних рурах, і коли все це закінчується, десь за півгодини,

10.00

коли дощ припиняється і починається нормальний літній ранок, вихідний день, до речі, з вокзалу виходить якийсь інвалід, чи просто алкоголік, навіть не знаю — очевидно, просто п'яний інвалід, в одній руці тримаючи невеличкий стілець, а в другій — якусь коробку, стілець він ставить просто на платформу, сідає собі і ставить перед собою коробку, розкриває її, і — нічого собі — виявляється, що це патефон, справжній старий патефон, як у телевізорі, одне слово, інвалід дістає якусь платівку, щось там крутить і машина раптом починає працювати, хто б міг подумати, він задоволено оглядає всіх дембелів і всіх мужиків у помаранчевих жилетках, але ніхто не вдупляється, що це за інвалід і що це за патефон у нього тут на платформі, тоді інвалід помічає нас і розуміє — якщо в цьому бестіарії хтось його і сприймає, то хіба що ці троє сонні, мокрі, знедолені придурки — себто ми, і він посміхається нам, мовляв — давайте, пацани, йдіть сюди, послухаємо райські мелодії для інвалідів та юродивих, коли ще ви таке почуєте, ідіть-ідіть, не бійтесь. Ми підходимо до нього, він нам далі посміхається, хоча, може, він насправді і не нам посміхається, ну, та все одно приємно, що не кажіть, ми сідаємо поруч і слухаємо його жорстке, подерте і потріпане вінілове ретро, Собака теж посміхається і взагалі розпускає соплі, і я так собі думаю — що ось і дембелі, і помаранчеві мужики, і мокрі дерева, і холодні потоки — у всьому цьому нібито нічого й немає, ну,

нормальні мужики, нормальні дембеля, потоки нормальні, але разом із тим, я сиджу зараз тут — на цьому вокзалі, поруч із незнайомим мені інвалідом, слухаю гівняче, в принципі, ретро, але є в цьому щось правильне, саме так все й має бути, і вилучи звідси зараз потоки, чи вилучи звідси помаранчевих мужиків — все відразу зникне, радість і спокій тримаються саме на великому логічному поєднанні тисячі нікому не потрібних, аномальних шизофренічних штук, які, сполучившись у щось єдине, дають тобі, врешті-решт, повне уявлення про те, що таке щастя, що таке життя, і головне — що таке смерть.

ЕПІЛОГ № 1

10.45

З вокзалу виходить патруль, ліниво озирає територію і зупиняється своїм важким поглядом на інвалідові. Вони підходять до мужика, про щось із ним перемовляються, інвалід їм посміхається так само беззмістовно, як 45 хвилин тому посміхався нам, вони насідають на нього з двох боків, врешті, один із них, очевидно старший, не витримує і валить з носака по патефону, котрий тут таки відлітає вбік і печально замовкає.

— Треба було забрати інваліда, — кажу я Васі.

— Куди — в табір? Вони ж тут свої, мають домовитись.

— Які свої? — кажу. — Дивись, суки, що з машиною зробили.

Ми сидимо вже в вагоні своєї електрички, яка ось-ось має рушити, і дивимось, як інвалід намагається встати і зібрати до купи кишки свого патефону. Але один із мінтів, очевидно, молодший, швидко підбігає до зламаної машини і ще раз буцає її ногою, від чого патефон знову здіймається в повітря і, важко перелетівши, падає біля самого входу до вокзалу.

— Я зараз, — раптом каже Собака.

— Почекай, — спиняю я його. — Ти куди?

— Стій, Собако, — кричить Вася. — Ми вже їдемо.

—Їдьте без мене, — кричить він і виходить.

— Що з ним?

— Не знаю, — каже Вася. — Може, йому хріново.

— Давай вийдемо почекаємо, — пропоную.

— Куди почекаємо? А Карбюратор? Хрін з ним — хай лишається. Приїдемо — заберемо.

10.47

Електричку пересмикує і ми рушаємо далі на Схід, але ще встигаємо побачити, як наш друг-єврей-Собака-Павлов підходить до одного з мінтів, до того, котрий старший, повертає його до себе і влучно заціджує йому просто в його сержантське їбало так, що картуз валиться на землю, та й сам сержант валиться, але йому на виручку — встигаємо помітити ми — кидається інший патрульний, той, котрий молодший, а з самого вокзалу вибігають ще двоє чи, може, навіть троє ублюдків в уніформі — встигаємо порахувати ми — власне, це і все, що ми встигаємо. Електричка від'їжджає, давай, кричу я Васі Комуністу, рви стоп-кран, ти що — дурак? питається Вася, який стоп-кран, це всього-на-всього електричка, все, каже він, проїхали.

10.51

Спочатку Собаку б'ють прямо на платформі, поступово навколо них збирається натовп, інвалід встигає кудись втекти, разом зі шматками своєї ретро-машини, потім постові затягують непритомного Собаку до себе в опорпункт, приковують наручниками до лави, поливають водою з відра і починають бити по новій, хоча користі з цього вже й мало — для Собаки так точно. В якусь мить, вже коли він, знову непритомний, лежить на мокрій підлозі, із його горлянки вибиваються дві втомлені форелі і, луплячи хвостами по цементній долівці, скачуть під лаву і срібно зблискують ламаною лускою.

Під вечір він таки приходить до тями, ображений ним сержант вже попускається, ладно, говорить, сука, давай, їдь до свого Харкова, щоб я тебе тут не бачив, побачу — уб'ю, вони з напарником завантажують Собаку в прохідний вечірній на Харків, попередивши провідника, щоб той не забув у Харкові скинути тіло, провідник стрьомається, але що робити, до вагону він скривавленого Собаку не пускає, виніс йому води, на каже, обмийся, Собака важко поводить розбитою головою, не зовсім розуміючи де він і хто він. Так і сидить у тамбурі на підлозі до самого Харкова, там провідник відчиняє двері і допомагає йому спуститись вниз, Собака робить кілька кроків, але заточується і ледве втримується на ногах, потім все ж збирається і виходить у місто. За годину він приповзає до своєї бабусі-ветерана, о, говорить бабуся, Віталік, де це ти був? нормально, каже Собака, все нормально, і падає біля холодильника.

Через два дні бабуся викликає швидку. О, в свою чергу говорять лікарі, в нього ж струс мозку, і ключиця, здається, зламана, вони виносять Собаче тіло на вулицю і везуть лікувати.

За кілька днів Собака приходить до тями, лікарі до нього швидко звикають, його перестає нудити, тож нібито все гаразд, Собака навіть починає підійматись із ліжка і гуляти коридором, товаришує з персоналом і взагалі йде на поправку. В суботу, коли у відділенні лишається тільки чергова сестра, Собака залазить в кабінет до зав. відділенням, знаходить там спирт, аскорбінку і ще якісь таблетки, і все це вижирає тут таки — в кабінеті зав. відділенням.

Наступного ранку Собаку знаходять на підлозі в кабінеті, з рота Собаки тече слина, його починають відкачувати, а відкачавши, думають — що з цією сукою тепер робити. Лишати його в себе ображений персонал відмовляється.

Літо Собака проводить на дурці. Він швидко повніє і дичавіє, справжня тобі дика собака динго, в нього виростає густа чорна шевелюра, вдень він ходить у лікарняний сад і збирає яблука. Яблука Собака приносить своїм сусідам, сам він їх не їсть, невідомо чому. Одного разу Собака зустрічає на дурці Чапая. Той іде зосереджений, у спортивних штанях і рваних кедах, і несе в руці тормозок, із якого стирчить шийка пляшки. Чапай Собаку не впізнає.

У вересні Собаку викликає лікар, значить, так, каже, Віталію Львовичу, замахались ми вас лікувати — якось так він йому говорить, можливо, не дослівно так, але приблизно — замахались, каже, ми вас тут лікувати, так що збирайтесь. Куди? втомлено перепитує Собака. Ну, каже лікар, вибір у вас невеликий — або сядете, щоправда ненадовго, або в стройбат. Я не хочу в стройбат, каже Собака, у мене ці, як їх — релігійні переконання. Які переконання? не розуміє його лікар. Релігійні, каже Собака. Я мормон. Мормон? перепитує лікар. Мормон, — менш впевнено каже Собака. Значить, сядете, каже лікар. Собака вибирає збройні сили. Лікар відпускає його назад в палату, думаючи, як усе-таки погано пахне з рота в цього хворого.

Більше я його не бачив.

ЕПІЛОГ № 2

11.15

— Це ваш друг?

— Друг.

— Хороший хлопець. Шкода його.

— Шкода, — кажу. — А що ми могли?

— Я нічого не кажу. Просто кажу — шкода.

— Може вони його відпустять?

— Може. Може й відпустять, — говорить тьотка й замовкає. Вона їде з нами ще від Кінцевої, теж чекала на вокзалі дві години, тепер ось сидить навпроти й говорить.

— Беріть, — несподівано каже вона й дістає зі своєї безрозмірної торби гумову грілку.

— Що це? — питаюсь.

— Спирт.

— Що — справжній спирт?

— Так. Чистий.

— А звідки він у вас?

— З Польщі привезла.

— З Польщі?

— Так. Їздила, — каже тьотка, — товар возила, нічого майже не продала. Лишати шкода було, ось назад і везу. Беріть, випийте за свого друга.

— Та ладно, — кажу, — не треба.

— Беріть-беріть, — каже тьотка і відвертається від нас до якихось своїх знайомих із сусідньої лави.

Я беру грілку і показую Васі — мовляв, що — бахнемо за упокій Собачої душі? все-таки не врятували товариша-антисеміта, бахнемо-бахнемо, погоджується Вася, і дістає напівпорожню пляшку мінералки. Я відкриваю грілку і надливаю звідти до пляшки, приблизно витримуючи пропорції, хоча вагон трясе, так що які вже тут пропорції, закручую грілку і ми починаємо пити.

11.45

— Тут є сортир?

— Звідки тут сортир? Тут навіть стоп-крану немає.

— Мені треба вийти.

— Давай на ходу.

— Ти що — не розумієш? Мені треба вийти!

— Все я розумію. Що ти кричиш.

— Коли наступна зупинка?

— Звідки я знаю? — кажу я Васі. — Я тут вперше і, сподіваюсь, востаннє іду.

— Зупинка буде хвилин за 20, — говорить наша знайома-контрабандистка. — Я там виходжу. Але там зупинка всього пару хвилин. Тож ти не встигнеш, — сміється вона.

— Чуєш, — кажу я Васі. — Не встигнеш. Так що давай — іди в тамбур.

Пошук на сайті: