Сергій Жадан - Депеш Мод (сторінка 27)

— Я не можу в тамбурі, — каже Вася.

— Чому?

— Не можу. Розумієш?

— Ні.

— Я так не можу.

— Ну, почекай, — кажу.

—І чекати не можу.

— Перестань, — кажу.

— Ти що — не розумієш? — тільки й повторює Вася.

2.05

— Все, я виходжу.

— Почекай, — кажу. — Тут їхати — 15 хвилин залишилось. Потерпи.

— Ні, — каже Вася.

— Та перестань, — кажу я. Ще не вистачало, щоб і він звалив. — Там же Карбюратор.

— Я виходжу, — каже Вася.

— Козел ти, — кажу.

— Сам козел, — відповідає Вася і виходить, слідом за контрабандисткою, на якійсь безіменній станції.

2.25

— Коли буде наступний на Вузлову?

— О другій. Тільки він тут не зупиняється. Він в «Хіміку» зупиняється.

— А далеко до «Хіміка»?

— Кілометрів десять-п'ятнадцять.

— Так як мені дістатись до Вузлової?

— Ну, вийди на трасу, поголосуи — може, хтось і підкине.

Вася дякує якомусь вгашеному мужику, якого він тут, на станції, терзав кілька хвилин, і йде шукати трасу. Траса розбита й порожня, не схоже, щоби тут взагалі щось їздило, Вася сідає на узбіччі і починає чекати.

За півгодини біля нього зупиняється молоковоз. Куди тобі, зємєля? питаються чуваки в кабіні, да мені по хуй, мені додому треба, ну, ладно, кажуть вони — сідай, Вася залазить і вони зриваються з місця, що везете? питається в свою чергу Вася, спирт, сміються мужики, серйозно? серйозно — спирт, ми тут від митників никаємось, здорово, каже Вася, здорово, тулиться до дверцят і негайно засинає, все, чує він десь за годину крізь сон, проскочили, що проскочили? не розуміє він, кордон! сміються мужики, який кордон? російський кордон, зємєля! а куди ви їдете взагалі? прокидається нарешті Вася, в Бєлгород, сміються вони, в Бєл-го-род, знаєш такий город, зємєля?

ЕПІЛОГ № 3

— Так, швидко всі вивернули кишені.

— Да? А що тобі ще вивернути?

— Я сказав — вивернути кишені! Інакше у всіх будуть проблеми.

— Та що ти говориш.

— Ти що — не зрозумів? — охоронець підходить до Малого Чака Бері і різким ударом звалює його на крісла. Заступитись за нього ніхто не наважується. Інший охоронець стоїть на вході і нікого не випускає.

— Швидко, — говорить перший. — Вивернули кишені.

— А в чому річ? — питається хтось.

— Годинник.

— Який годинник?

— Золочений, — говорить охоронець. — Золочений ролекс.

— А ми тут до чого?

— Крім вас, тут нікого не було, — говорить охоронець. — Доки цей мудила американський ходив на обід, кімната була відчинена, і, крім вас, тут нікого не було.

— На хуя нам його ролекс?

— Кишені, — говорить охоронець і раптом звертається до Какао. — Кишені вивернув!

— Що? — злякано перепитує Какао.

— Я сказав — кишені вивернув.

Какао мовчить. Охоронець підходить до нього, запускає руку в кишеню його пісочного піджака і раптом дістає звідти важкий золочений годинник. Сука ти, каже він і так само різко б'є Какао кулаком у живіт. Какао падає на коліна і починає блювати просто собі під ноги.

ЕПІЛОГ № 4

12.15

Сидячи тут, в цьому вагоні, наповненому дітьми й спекулянтами, сидячи на безнадійній твердій лаві, дивлячись у вікно і давлячись спиртом, я знаю вже тепер, в 19, про що я думатиму через десять років, я знаю, про що я буду думати, але найголовніше навіть не це — найголовніше, що я знаю, про що я думати не буду ніколи, нізащо в світі, жодного разу, навіть мимоволі — не буду. Я ніколи не буду думати про те, що все могло бути інакше, що все залежало від мене і було в моїх руках, що це насправді я формував свій шлях і правив обставини навколо себе, ось про це я не подумаю ніколи в житті. Все могло бути лише так, так і ніяк інакше, та навіть так — воно могло й не бути, велике щастя, що все відбулось бодай якось, склалось більш-менш, адже, якщо відверто, я навіть на це не розраховував, я не розраховував ні на що, я не вірив, що все це може розмотатись і тривати далі, в мене завжди було відчуття того, що все може закінчитись швидко і просто — просто тепер і просто тут. Тому що тепер і тут — в 19, на безнадійній лаві, я знаю, в що я віритиму через 10 років, я знаю, в що я віритиму, і я так само знаю, в що я вірити не буду, думаю для мене в цьому випадку мало що зміниться, є речі, які не змінюються, очевидно, саме вони й стосуються віри. Я не вірю в пам'ять, я не вірю в майбутнє, я не вірю у провидіння, я не вірю в небеса, я не вірю в ангелів, я не вірю в любов, я навіть в секс не вірю — секс робить тебе самотнім і беззахисним, я не вірю в друзів, я не вірю в політику, я не вірю в цивілізацію, та добре, якщо брати не так глобально — я не вірю в церкву, я не вірю в соціальну справедливість, я не вірю в революцію, я не вірю в шлюб, я не вірю в гомосексуалізм, я не вірю в конституцію, я не вірю у святість папи римського, навіть якщо хтось доведе мені святість папи римського я в неї вірити не буду — з принципу не буду. Зате я вірю, навіть не вірю — я знаю про присутність там вгорі, саме там, де час від часу змінюється погода — з хорошої на погану, я знаю про присутність того, хто тягнув мене весь цей час крізь життя, хто витягнув мене з моїх проклятих 90-х і кинув далі — щоби я і далі просувався своїм життям, того, хто не дав мені загинути лише тому, що це, на його думку, було б надто просто, я знаю про присутність тут, в чорних небесах над нами, нашого чергового сатани, який насправді єдиний, хто існує, єдиний, чиє існування я ніколи не поставлю під сумнів, бодай тому, що я бачив, як він згрібав моїх друзів і викидав їх із цього життя, як гнилі овочі з холодильника, або, лишаючи, видавлював їм зіниці, розкушував горлянки, зупиняв серця, скручував в'язи, вкладав у голови божевільні мелодії, а в піднебіння — криваві абетки, вливав їм до жил хвору кров, наповнював їхні легені жирним пастеризованим молоком, заливав їхні душі туманом і диким медом, від чого життя їхнє ставало таким самим, як і їхній відчай, себто — безкінечним.

Я знаю, що все залежало тільки від нього, тому що коли мені й доводилось відчувати поруч із собою чиюсь присутність, то саме його, хоча я особисто куди більше потребував чиєїсь іншої присутності, особисто мені важливіше було б відчувати, що поруч зі мною, в повітрі навколо мене, знаходиться не лише цей сучий сатана, а хтось більш прихильний до мене, ну, але все склалось саме так, саме так і не інакше, і саме через це мені не соромно за жоден із моїх вчинків, хоча там і вчинків як таких не було, було просування щільним і твердим повітрям, намагання протиснутись крізь нього, протиснутись ще трішки, ще на кілька міліметрів, без жодної мети, без жодного бажання, без жодного сумніву, без жодної надії на успіх.

12.30

«Хімік», говорить мені якийсь місцевий старожил, партизан-підпільник, який сидить на сусідній лаві, і я виходжу. Вокзалу як такого тут немає, просто посеред лісу стоять два павільйони — на одному написано «Хімік», на іншому — «КАФЕ ХІМІК», треба було написати «Нескафе хімік», думаю я і йду до другого павільйону. В кафе, біля високого столику, стоїть не хто інший, як мій друг Карбюратор, власною персоною, майже такий, яким я його й пам'ятаю — в якихось коротких підарастичних шортах, у майці, із задумливим монголо-татарським обличчям. Тільки весь якийсь обгорілий і кимось покусаний, в принципі тут всюди ліс, всілякі москіти, тарантули, загалом не знаю — яким хіміком треба бути, щоби відправити сюди на відпочинок свою дитину, це ж каторга якась.

Карбюратор помічає мене, завмирає на якусь мить, а потім його обличчя розпливається в широкій хошимінівській посмішці.

— А, приїхав, — говорить Карбюратор.

— Приїхав, приїхав.

— Ну, добре, що приїхав, — говорить Карбюратор.

— А що це ти, Карбюратор, такий веселий? — дещо нервово говорю я, але якось стримуюсь, говорю сам собі — ти що, мовляв, ти що, навіщо так різко? — Як справи, Карбюратор? — питаюсь веселим голосом. От мудак, думаю про себе, як у нього можуть бути справи — у його вітчима, по-перше, одна нога, а по-друге, він вже застрелився.

— Да нормально справи, — відказує Карбюратор і відпиває зі склянки якийсь смердючий компот. — А ти звідки дізнався?

Оба-на, думаю, він уже все знає.

— Ну, — кажу, — мені твій дядя Роберт сказав.

— Серйозно? — Карбюратор кусає якийсь засушений коржик. — А він, цікаво, звідки знає? Він же мене ніколи з цим не вітав.

— З чим не вітав? — питаюсь.

— Ну, з днем народженням, звичайно.

— З чиїм днем народженням? — не розумію я.

— З моїм, звичайно, — задоволено давиться коржиком Карбюратор.

— А, — кажу я, подумавши. — Ну, так, ясно.

— А де подарунки? — далі тішиться Карбюратор.

— Ось, — кажу я і віддаю йому грілку. — Тримай.

— О, грілка.

— Це не грілка, — кажу.

— А що ж це?

— Це спирт.

— О, — тільки й відказує Карбюратор.

— Вмажемо? — питаюсь я і йду до тьотки за касою. Дайте, кажу, мені компоту. І коржиків яких-небудь.

— Ти сам? — питається Карбюратор, вже коли ми змішали і випили.

— Ще Вася був, — кажу. — Але він відстав. Передавав тобі вітання.

— Ясно, — каже Карбюратор, п'ючи спирт невеличкими ковтками. — Надовго?

— Не знаю, — кажу. — Наступним, мабуть, повернусь.

— Ти що? Він буде вже за годину. Ми ж так і не посидимо. Лишайся, завтра поїдеш. Я тебе в наметі з піонерами покладу.

— Краще з піонерками, — кажу.

— На річку підемо, — не слухає мене Карбюратор. — Я тебе з вожатими познайомлю.

— А вони нормальні? — питаюсь.

— Нормальні, — говорить Карбюратор, заковтуючи спирт. — Нормальні тьолки.

— Добре, — кажу я. — Добре. З дому нічого не чути?

— Ні, — каже Карбюратор. — Не чути. І слава богу.

— Що ти так?

— Заїбали, — говорить Карбюратор. — Вони коли з'являються, постійно починаються проблеми. Особливо з цим мудаком одноногим.

— Вітчимом?

— Ну. Ти розумієш, — говорить він мені, — я їх ще рік тому послав, кажу не приїжджайте до мене, я вас знати, кажу, не хочу, а вони все одно пхаються. Я на них давно забив, для мене їх не існує, розумієш? Вони мене грузять. Тож краще не згадуй про них, тим більше сьогодні, у мене сьогодні день народження, ясно?

— Ясно, — кажу я. — Де тут відлити можна?

— Там, — показує Карбюратор на двері. — В тайзі.

13.00

Остання електричка на Вузлову йде за 45 хвилин. Якщо я йому зараз скажу, він встигне зібратись і десь о 3 буде там. З Вузлової, я думаю, він зможе дістатись додому автобусом, дядя Роберт говорив, що там щось ходить. У принципі, він встигає. Головне, сказати йому зараз. Повернутись і сказати. Щось не так. Щось мене ламає. Що? Що буде, якщо я йому не скажу? Я не зовсім впевнений, що хочу йому про це говорити. По-моєму, в нього все добре, все нормально в кожному разі, тож я не впевнений, що маю право щось йому зараз говорити. З другого боку — мене попросили, мені то що — все-таки його вітчим, і мама хотіла його бачити, слід все-таки сказати, хай він навіть не поїде туди, все одно — свою справу зроблю. Не знаю чи стане мені від цього краще, у мене все-таки нормальна родина, нормальні батьки, правда, я їх вже не бачив близько року, ну, але все одно — у нас із ним все це по-різному, тож не знаю, не знаю.

Я раптом думаю про Марусю, як вона там, думаю, сидить, мабуть, на балконі, обійнявши свого Молотова, котрий схожий чимось на її тата-генерала. Чому вона не може ось так сидіти зі своїм татом? Що їй заважає? Не знаю, просто коли ти маєш квартиру з видом на муніципалітет і гараж з, хай і розхуяченим, але все-таки жигульом, ти перестаєш помічати такі речі, розумієте, про що я, перестаєш їх сприймати, для тебе куди природніше обіймати мідний бюст Молотова, члена цк, аніж свого власного, живого тата, така фігня. Інша річ — Карбюратор. Він, по-моєму, стільки гівна в своєму житті зжер, що весь цей прогруз із родиною, із одноногим вітчимом, із дядею Робертом, йому, очевидно, і справді не потрібен. У кожному разі мені так здається, але хто знає, як воно насправді, я тут просто стою і переповідаю всі ці історії, переповідаю всі ці розмови, як вони мені запам'ятались, тож хто я такий, аби про це судити. Зараз піду і все скажу.

13.10

— Пішли краще на повітря.

— Пішли, — каже він, ми виходимо на платформу, йдемо в самий її кінець і сідаємо скраєчку, обличчям на Схід, туди, звідки має приїхати потяг.

— Як ти тут? — питаюсь.

— Нормально, — каже Карбюратор. — Тут здорово. Я собі коли-небудь куплю тут будинок.

— Тут?

— Ага.

— Що ти тут робитимеш?

— Побудую пилораму, — каже Карбюратор. — Валитиму тайгу. Дивись скільки тут дерев. На все життя вистачить.

— Да, — кажу, — одружишся з якою-небудь піонервожатою. Народите купу дітей.

— Ну, ні, — каже Карбюратор. — Тільки не дітей.

— Чому?

— Не знаю, — каже він, — не знаю. Не хочу, аби вони все це бачили, розумієш?

— Ну, ти ж усе це бачив?

— Ось через це і не хочу. Краще я пилораму побудую.

13.20

— Знаєш, тут дуже холодна вода. Я плаваю лише після обіду, коли вона прогрівається.

— Сьогодні дощ, навряд чи вона прогріється.

— Так, мабуть не прогріється.

— То що робити будемо?

— Не знаю. Почекаємо. Колись же вона має прогрітись.

— Як знати, — кажу, — як знати.

13.30

— Там ще лишилось?

— Так, — кажу, — небагато.

— Лиши на потім, добре?

— Як скажеш, — кажу. — В тебе ж день народження, не в мене.

— Я не люблю свій день народження.

— Що так?

— Не знаю, я, розумієш, завжди себе дивно почував, ну, в дитинстві, вони всі навколо мене товклись і щось від мене хотіли. А день народження-то справді мій, розумієш?

— Ну.

— Зараз потяг на Вузлову піде.

13.47

— Слухай, — кажу, — а ви своїх піонерів купатись водите?

— Водимо, — говорить Карбюратор.

— А якщо вода холодна?

— А їм все одно, вони як жаби — стрибають в крижану воду, плавають собі. Їм здорово, вони ще не розуміють, що вода холодна.

— Ніхто ще не потонув?

— Хто ж їм дасть. Тут захочеш — не потонеш. Це ж табір, розумієш?

13.52

Він розламує жовтий твердий хліб, на, каже, тримай, я беру шматок і кладу поруч із собою на асфальт, з-за хмар нарешті проступає сонце, за пару годин вода має прогрітись і тоді можна буде переплисти цю їхню річку і подивитись, нарешті, що там — з того боку річища, яке весь цей час знаходиться поруч зі мною, хоч раз переплисти і нормально все там роздивитись, гарна нагода, до речі, головне, аби вода прогрілась, останній на сьогодні потяг проїжджає повз нас, слідом за ним незадоволено тягнуться хмари, реальність зсовується в західному напрямку, ніби слайд, тепер має з'явитись наступний кадр, Карбюратор мовчки пережовує свій жовтий хліб, краплі спадають із сосен на пластикові покрівлі павільйонів, крім нас, на платформі більше нікого немає, я дивлюся на асфальт і бачу, як до мого хліба підповзає втомлений, змучений депресіями слимак, витягує свою недовірливу пику в бік мого хліба, потім розчаровано всовує її назад до панцира і починає відповзати від нас на Захід — на інший бік платформи. Я навіть думаю, що цієї дороги йому вистачить на все його життя.

Січень—травень 2004, Харків

Сторінка 27 з 27 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 > У кінець >>

Пошук на сайті: