Сергій Жадан - Депеш Мод (сторінка 7)

Він бере все, що в нього залишилось, і йде вечірнім пероном, хочеш не хочеш мусиш ризикувати, коли тобі 19 і голова забита голими тьотками з газетних обкладинок, рекламою та пропагандою — чого тобі боятись на третій платформі Південного вокзалу міста Харкова. О 21.00 підходить транзитний на Баку, провідники бакинці, люди солідні, з бабками, можна спробувати. Вася підходить до першого вагона, його посилають, потім до наступного, за третім разом товстий бакинський комісар зупиняє його, «водка не травлена?» — питає, «нормальна водка, нормальна», — каже Вася, «ладно, давай, пішли у вагон», «навіщо у вагон»? — Вася насторожується, «не бійся, не бійся — каже комісар, — я просто перевірю — бодяжна в тебе водка чи ні, якщо все гаразд — візьму, всю відразу». Вони заходять в купе провідника, там пахне анашою і просто дорогим тютюном, у вагоні тепло і напівпорожньо, в Баку майже ніхто не їде, ті хто їде — сплять, дев'ята вечора, що їм ще робити, на перон вони виходити бояться, аби зайвий раз не нарватись на шмон, водку потім у провідника куплять, краще не соватись на вокзал, від них усіх за кілька метрів несе спермою і драпом, так, ніби всю дорогу, кілька днів і ночей, вони дрочать по обкурці, громадяни йобаного Азербайджану, «заходь», — говорить Васі провідник, Вася ступає в сутінки купе і провідник різко зачиняє за ним двері, «посиди тут», — говорить, зачиняє двері на ключ й кудись іде, Вася починає панікувати, б'є з носака в стінку, стукає у зачинене вікно, крутиться, як щур у тісній, пропахлій азійськими травами кімнатці, врешті сідає на нумеровану ковдру, якою застелена полиця і починає плакати, затискаючи під пахвою пакет з водярою. Ну, добре, говорить він сам до себе, добре, не ний, що вони тобі зроблять, ну, заберуть водяру, на хріна мені ця водяра, подумаєш — водяра. Трахнуть. Да, трахнути можуть, особливо цей кабан у залізничному картузі, який мене тут зачинив. Ні, не трахнуть, як мене можна трахати, але Вася дивиться на столик, засипаний цигарками і презервативами, і думає що в принципі можуть і трахнути. Можуть продати чеченам на комплектуючі запчастини. Потрібен я чеченам? Очевидно, що потрібен. На органи, там нирки відріжуть, легені, яйця, прив'яжуть де-небудь у себе в аулі за ноги і почнуть дзьобати печінку, як Прометеєві, або препарують, як кролика, і зроблять зі шкіри бойовий чеченський барабан, мама з Черкас навіть на могилу не приїде, потрібно валити, валити, доки бакинець не прийшов; Вася скидає пасок і перев'язує ручку дверей, тепер захочуть — не ввійдуть, намагається відчинити вікно, воно трішки подається, Вася висовує голову надвір, у запашні вокзальні сутінки, натискає ще, отвір збільшується, Вася переводить дихання, бачить на полиці кілька порножурналів і рішуче пірнає у вікно. Тут потяг різко сіпається, скрипить своїми ревматичними хрящами і рушає в бік Баку, тягнучи з собою, окрім всього, і ні в чому не повинного Васю Комуніста, мого приятеля між іншим.

Завжди так: хочеш не хочеш — мусиш боротись, інакше з цього нічого не вийде, або сиди вдома і не рипайся, або вже давай — спробуй взяти за яйця прикрі обставини, а там, якщо все вдасться — на тебе обов'язково чекатиме джек-пот, ну, там, не знаю, що в таких випадках дають переможцям — дисконтна картка, постійні знижки, безкоштовний секс, коротше — борсайся, інакше тобі з цього гівна все одно не вибратись; Вася з відчаєм дивиться, як повз нього пропливають останні вокзальні прибудови, зникають спекулянтки і контрабандисти, навіть мінтовні ніде не видно, в цій ситуації він би і їй був радий, весь цей набір рідних і знайомих реалій зникає десь у голубій далечині, і в цей час бакинський комісар розбирається зі своїми нехитрими справами, згадує про заручника і пробує зайти до власного купе. Але двері не піддаються. Ей, невірний, давай відчиняй, кричить він щось на зразок цього. Вагон тривожно вичікує. Вася гарячково совається у вікні і раптом розуміє, що застряг. Провідник взагалі нічого не розуміє. Він за звичкою говорить по-азербайджанськи з щедрими вкрапленнями братніх слов'янських мов, спочатку просто лається, потім лякається — раптом скаута схопив кондратій, потім нервово починає закликати Васю до совісті та порядку, пасажирів закликає бути свідками, потяг уже десь на передмістях і тут віконна рама, в якій завис Вася Комуніст, не витримує і тріщить, Вася встигає згрупуватись, вивертається у вікні і цілком прицільно, як потяганий дворовий котяра, сплановуе з вікна, вітер вривається в порожнє купе для відпочинку провідників і весело жбурляє під стелю гральні карти, упаковки з-під презервативів і порнографічні листівки, руйнуючи, одним словом, усталений побут працівника азербайджанського міністерства шляхів сполучення. І безкінечний потяг, наповнений мішками з вугіллям і валізами з героїном, весело помахує хвостом і вже передніми вагонами в'їжджає на територію Росії, одне слово, чувакам не позаздриш.

23.00–08.00

Вася навіть нічого не ламає, в сенсі, не у вагоні щось, а собі — нічого не ламає. Просто скочується з насипу, рве праву штанину, але навіть водяру — котру він весь цей час судомно притискає до серця — не випускає і не б'є. Не кажучи вже про всілякі там ребра, гомілки і тому подібну анатомічну поїбень. Встає, так, ніби нічого не сталось, обтрушує штанину, витирає спітнілі долоні об светр, щоб горілка, гляди, не вислизнула, і йде шукати цивілізацію, ну, але яка там цивілізація, якщо ти з вагона випав, так — ідеш, куди можеш, вздовж заводських парканів, минаючи колишню гордість оборонної промисловості, й лише земля під підошвами чавкає — в'язка й приставуча, як жований стиморол. Але раптом Вася виходить на трамвайну колію, ну, це вже добре, думає він, ще б знати в який мені бік, він сідає на рейки і дістає пляшку. Надпиває і думає пляшку сховати, але вирішує не спішити, куди поспішати, думає він, до ранку протримаюсь, а там видно буде, і він п'є далі й не переймається надто цією ніччю і всім своїм невдалим бізнесом. Усе нормально в принципі, все нормально, могло бути набагато гірше, могли взагалі вбити або підвісити де-небудь в тамбурі, або в топці засмажити, тунгуси срані, Вася смачно прикладається до пляшки, да, думає він, добре, що водяри багато, всю навіть не вип'ю. Добре, до речі, що не вип'ю, а то де її зараз тут купиш. Хоча, можна в разі чого на вокзал з'їздити, в гуцулів купити, думає він і так і сидить — у драних джинсах, що спадають без паска, в темному светрі й битих кросівках, на мокрих рейках, на яких час від часу зблискують пронизливі місячні промені.

О першій ночі Васю ледь не переїхав черговий трамвай. Водій лише в останній момент бачить, що на рейках щось є, собака, думає водій, і вирішує давити, але все ж встигає помітити, що ні — не собака, який собака, собаки водяру з горла не глушать, встигає пригальмувати, вибігає з трамваю і знаходить на рейках п'яного Васю. Ти що — дебіл? кричить він, я ж тебе, блядь, ледь навпіл не розрізав. Вибач, говорить Вася, я від поїзда відстав, на ось водяри, водій бере, добре, говорить він сам собі, від стресу трішки можна, і сідає біля Васі. Так вони й сидять собі на колії, навіть не розмовляючи, сидять мовчать, не заважають одне одному — колія широка, місця всім вистачить, на них починає крапати дрібний дощ, ладно, говорить врешті водій, поїхали, я тебе можу до парку підкинути, там якось доберешся, дякую говорить Вася, але квиток купиш, у нас тут контролери на лінії, які контролери? дивується Вася — ніч надворі, ага, ображається водій, звикли без квитків їздити, ладно, мені пора, і вони залазять до холодного трамваю і їдуть в парк, по дорозі справді підсідає контролерка, підходить до Васі, той хоче їй заплатити, лізе до кишені, але знаходить там лише товсту пачку російських рублів, виторгуваних у гуцулів, і все, і більше нічого, ось, говорить він контролерці, візьміть. Що це? — питається та, гроші, — говорить Вася, які це гроші? це брудні гроші, — говорить Вася, — брудні. Візьміть їх, будь-ласка. Але контролерка раптом каже: ні фіга — мені ці гроші не потрібні, давай наші. Та де я їх візьму? — втомлено відбивається Вася. Бери де хочеш, — жорстоко говорить контролерка. Я від поїзда відстав, — говорить Вася, але контролерка не реагує. Ну хочете я вам водяри дам? Ні, — відмовляється контролерка, — не хочу. Як це? — дивується Вася.

«Що тут скажеш, — думає він — Ні квитка взяти, ні штраф заплатити, непруха одним словом». Він виходить з трамваю, сідає на рейки і дістає другу пляшку. Мокрі блискучі рейки рівномірно тягнуться від нього в обидва боки безкінечності, і саме це, за великим рахунком, й примиряє його з дійсністю.

ВСТУП № 4

22.00

Коли я стану дорослим і мені буде 64, я обов'язково згадаю всю цю тягомотину, хоча би для того, аби з'ясувати, чи і я перетворився на таку малорухому худобу, яка тільки й може що пережовувати нікелевими щелепами запаси хавки, приготовані на довгу полярну зиму. Як я буду почувати себе в 64? Чи мене так само будуть ненавидіти всі ці діти вулиць і супермаркетів, як сьогодні я ненавиджу всіх, кому за 40 і хто вже встиг окопатись на зелених пагорбах цього життя, якраз із сонячного його боку? І як я сам буду ставитись до них? Що потрібно робити впродовж життя зі своїми мізками, аби вони вкінець не протухли і не перетворились на купу слизьких водоростей, непридатних навіть для вживання їх у харч? Підозрюю, якщо я про це щось і довідаюся, то саме в свої 64, коли щось міняти мені вже не захочеться. Що з ними всіма робиться, вони ж теж, очевидно, починали як нормальні веселі мешканці наших міст і сіл, їм подобалось, очевидно, це життя, не могли ж вони відпочатку бути такими депресивними уйобками, якими вони є тепер, в свої 50–60. Тоді з чого починалась їхня персональна велика депресія, де її початки? Очевидно, що це від сексу, або від радянської влади, іншого пояснення я особисто не знаходжу. Я люблю дивитись старі фотоальбоми, з фотами із 40—50-х років, де ці чуваки, веселі й короткострижені, обов'язково посміхаються в камеру, у військових або петеушних формах, з простими і потрібними всім речами в руках — розвідними ключами, фугасними гранатами, чи на крайняк — макетами літаків, діти великого народу, прапороносці, бляха-муха, куди це все поділось, совок видавив із них все людське, перетворивши на напівфабрикати для дяді сема, ось що я думаю. В кожному разі я весь час помічаю, з якою ненавистю і відразою вони дивляться на власних дітей, вони на них полюють, відловлюють їх у глухих коридорах нашої безмежної країни і хуячать по нирках важким кирзовим чоботом соціальної адаптації. Ось така ось річ.

19.00

Коли перед тобою стільки дверей, ти ніколи не знаєш, в які саме потрібно ввійти, — думаю я, стоячи перед тролейбусом. Це вже третій чи четвертий, який я пропускаю, я ніяк не можу сконцентруватись і вирішити, що саме мені потрібно і для чого. Себто куди я маю їхати і хто на мене там чекає. Якось несподівано я залишився сам, без друзів і знайомих, без учителів і наставників, і тільки пасажири, які стоять тут поруч зі мною, на кінцевій, під дощем, впихаються до тролейбусів, і я їм, здається, заважаю. В кожному разі дивляться вони на мене непривітно, це вже точно. І ось коли я вже більш-менш вирішую, чого я хочу, з-за спини виникають дві постаті в дощовиках і погонах і забирають мене з собою, я спочатку вирішую застрибнути в порожній тролейбус, ну, але це був точно не мій маршрут і не мій день — мене схопили за руки і потягли через площу.

19.30

Схоже на казарму. І пахне, як у казармі, до речі, чим тут насправді пахне? тушонкою, у всіх казармах пахне тушонкою і дезертирами, довбане гарматне м'ясо, ось чим тут пахне. В скляній будці сидить вартовий із обрізаним калашом, читає порнуху і жере консерви, витягаючи їх із банки розкладною ложкою. Коли ми зайшли, він навіть не ворухнувся, що значить бойова виправка і залізні нерви. В коридорі висить кілька великих ламп, щоправда світло не надто яскраве, але в мене вже півгодини течуть сльози, я майже нічого не бачу, тож лампи мене засліплюють, я навіть не можу розгледіти, що ж там за консерви жере вартовий. Він нас мовчки пропускає, і вони навіть не вітаються один з одним, чмошний народ — сержанти, чмошний і суворий, як фіни або лапландці. Вони мене просто ненавидять, я це відразу помітив, ще там — на кінцевій, ці їхні дощовики, ні — вони мене точно ненавидять, ублюдки фашистські, сидять тут, жеруть свою тушонку, я б зараз уже вдома був, якби не ці лапландці. З виду нормальні чуваки, можливо, на кілька років старші за мене, за інших обставин ми могли б стати друзями, ходили б на футбол, в кіно, я не знаю, що там ще роблять друзі, ну, але люди сильно псуються, варто їм лише обмотатись службовими портянками, можу лише уявити, що з ними далі буде, це ж так просто не закінчиться, вони ж самі мають такі речі розуміти, ці лапландці.

19.15

Так, пацан, — каже один із них, очевидно, старший, або нарваніший. — Або ти йдеш далі, або ми тебе зараз вб'ємо. Почекайте-почекайте, — кажу я, — ви не розумієте — у мене все гаразд, давайте я справді піду, але в інший бік, туди, куди я вже йшов. Куди ти йшов? — кричить старший, — ти зястряг в дверях, люди зайти не могли. Серйозно? — питаюсь. — Ну, мене, очевидно, підштовхнули. Хто тебе штовхав? — кричить той самий. — Ти просто під колеса кинувся, а потім у дверях застряг. Добре-добре, — кажу я, — давайте я піду туди і ще раз спробую, добре? І я справді намагаюсь звільнитись із їхніх обіймів, і вже тоді вони починають мене бити. А коли й це не допомагає, то просто дістають балончики і щедро поливають мене черемхою, самі при тому відвертаючись. Очевидно, цей запах їм не подобається.

22.30

І ти, блядь, ти — який ще вчора робив цілком божевільні речі в силу вродженого алкоголізму та веселої вдачі — ти раптом годен підтримати будь-які репресії й каральні операції, ти валяєшся вдома, читаєш кримінальну хроніку і вболіваєш не за чесних у своєму божевіллі маніяків, а за генералів зі ставки і костоломів із особливих відділів, старий реакційний ублюдок, що забув терпкий запах ровд. Фашизм саме так і починається — вчорашні бійці невидимого фронту раптом перетворюються на жирну опору для антигуманних експериментів із дійсністю та свідомістю, ті, хто лише вчора повернулись із фронтів та окопів переможцями, вже за якісь десять-п'ятнадцять років раптом перетворюються на фашистських свиней, ось в чому найбільша таємниця цивілізації, суспільство зжирає саме себе, воно важчає і осідає під вагою силікону, яким саме себе й накачує.

19.45

— Так, — говорить один із фашистів, — викладай, що там у тебе в кишенях.

— Не можу, — кажу. — Спочатку наручники зніміть.

Пошук на сайті: