Сергій Жадан - Депеш Мод (сторінка 8)

— Не вийобуйся.

— Ну хоча б тимчасово зніміть, я дістану, а ви потім знову їх одягнете.

— Ну да, ми їх знімемо — а ти знову тікати. Давай витягуй, а то по голові дістанеш.

— Ви не маєте права мене бити, — кажу я фашистам. — Я деканові зателефоную.

— Це ми зараз деканові зателефонуємо, — говорять фашисти.

— Ні, це мій декан, так що я йому зателефоную.

— Не пизди багато, — говорять вони.

Да, щось розмова не клеїться. Цікаво, де в них тут газова камера, я ще й далі погано бачу. До того ж газ, накладений на випите мною, чинить якісь райдужні комбінації в голові.

— Зараз ми тебе сфотографуємо.

— Це ще для чого? — питаюсь я.

— На пам'ять, — сміються фашисти.

— А де у вас тут газова камера? — питаюсь я.

— Що? — не розуміють вони.

— Ну, камера, — кажу я. — З газом.

— Ага, — говорять вони. — І з душом. Зараз буде.

Зараз вони мене розстріляють, — думаю я. — Ублюдки фашистські. І тут до кімнати входить огрядний капітан, в сенсі не капітан корабля, років п'ятдесяти, з рештками совісті в очах і рештками бутербродів на кітелі. Я зрозумів, що це мій шанс і вирішив за нього триматись, ну, не за кітель, звичайно.

23.00

Потім починається старість, ти просто порожній зсередини, в тобі просто нічого не лишається, тебе вичавили, видавили і все тут, і викинули, так що можеш тепер пишатись своїми протезами і медалями. Кому ти був потрібен, за великим рахунком, що ти робив протягом усього цього часу, чому тебе всі ненавидять і чому ти їм не можеш відповісти навіть цим? Де твоя ненависть? Де твоя злість? Що з тобою сталось? На що тебе перетворила система? Як же так — ти ж непогано починав, ще тоді, в свої 16–17, ти ж був нормальною людиною, не зовсім кінченою і не цілком передбачуваною, що ж ти так облажався, як ти подивишся в очі янголам на кпп після того, як помреш у власному гівні, як ти їм в очі подивишся, що ти їм скажеш, вони ж тебе не зрозуміють, вони взагалі ніко

го не розуміють, нікого-нікого.

20.00

— Ким же ти будеш?

— Учителем.

— Який же з тебе буде вчитель? Ти ж п'яний увесь.

Так, потрібно якось звідси вибиратись, бо цей ублюдок мене точно розстріляє. Схоже, я помилився. На цих фашистів ніколи не можна покладатись, обов'язково здадуть.

— Скажіть, а як вас звати?

— Мене? Хм. Микола Іванович. Микола Іванович Плоскіх.

— Як?

— Плоскіх.

— Можна я вас буду просто Миколою Івановичем звати?

— Валяй.

— Миколо Івановичу…

— Ну?

— Ви розумієте, я взагалі не п'ю.

— Я бачу.

— Серйозно. Не п'ю. Взагалі.

— А що ж ти так нахуячився?

— Миколо Івановичу, ви розумієте… Це мій декан.

— Що декан?

— Ну, в нього день народження сьогодні, розумієте?

— Ага, і весь факультет бухав, да?

— Ну, ні, звичайно. Він просто попросив допомогти йому переїхати. В нову лабораторію.

— Яку лабораторію?

— Нову. Переїхати. Там, речі перевезти, апаратуру.

— Апаратуру?

— Ну да. Колби.

— Які колби?

— Ну, колби, такі, знаєте, — я намагаюсь пояснити йому, як виглядає колба, але сам не можу цього згадати.

— Ну й що?

— Ми хіміки.

— Я бачу.

— Серйозно. Знаєте, колби там різні. — (Що я до цих колб причепився?) — Миколо Івановичу…

— Ну?

— У вас же діти є?

—Є, — каже Микола Іванович, поправляючи свій фашистський кітель. — Син. Такий самий роз'їбай, як ти, — Микола Іванович, схоже, попускається. — Клей ось почав нюхати, зараза така. Я недавно поліз в тумбочку.

— Полізли в тумбочку? — не розумію я.

— Ну, в мене там МОЇ речі, розумієш? Поліз, значить, дивлюсь — клею немає, я до нього — ти що, кажу, охуйок — раніше цигарки МОЇ курив, тепер клей МІЙ нюхаєш?

— Ваш клей? — Я його ніяк не можу зрозуміти. Що він говорить?

— Я для ремонту купив, — ображається Микола Іванович. — Для ремонту, ясно? А тепер який ремонт, без клею-то?

— Да, — кажу я.

— А обригався чого?

— Не знаю, Миколо Івановичу, в мене це щось останнім часом із носом. Сплю погано, ві сні задихаюсь. Ригаю ось.

— Це в тебе гланди.

— Думаєте?

— Точно, гланди. Тобі їх потрібно вирізати.

— Вирізати?

— Ага.

— Ну да, — кажу я, — Як же я їх виріжу? Що ж тоді залишиться? Можливо, гланди, це взагалі найкраще, що в мені є.

— Ех, синок-синок. Що ж мені з тобою робити?

— Миколо Івановичу…

— Ну?

— Відпустіть мене. Я більше не буду.

— Та куди ж я тебе відпущу? Тебе ж такого через п'ять хвилин знову підберуть. Ці ж ось два підараса, які тебе притягли, і підберуть. Вони молоді, для них це як ворожий літак збити — можна нову зірочку на борту малювати. Так що сиди тут. Тут ти зараз в найбільшій безпеці. Так, зараз, де МОЇ ключі, пішли — я тебе залишу до ранку в камері.

— В газовій?

20.30

В камері темно, вздовж стін стоять дві лави, на одній валяється чувак у шкірянці, між лавами наглухо загратоване вікно, Микола Іванович забирає мій пасок і шнурівки й залишає мене в темряві. Я відразу кидаюсь до вікна, не може бути, — думаю, — щоб звідси не можна було втекти, з будь-якої газової камери можна втекти, очевидно, що і з цієї теж. Що ти робиш? питається чувак, порипуючи в темряві шкірянкою, та ось, кажу, хочу якось вилізти звідси, ага, каже чувак, а ти підкоп зроби. А що, — кажу, — звідси ніяк вилізти? Ні, — каже він, — ніяк. Тільки підкоп. А ти звідки знаєш? — питаюсь. Я, — каже він, — ось у цій самій камері сидів ще три з половиною роки тому, коли мене взяли перший раз. Ух ти, — кажу, — так ти тут свій? Ти за базаром слідкуй, — каже чувак, — який я мінтовні свій? Ну, вибач, — кажу, — не хотів тебе образити. А за що тебе взяли? На кічі, — повчально каже чувак, і його шкірянка ображено рипить, — не питають за що, на кічі питають — по якій статті, поняв? Поняв, — кажу.

Так ми з ним до ранку і просиділи. Він розповідав про кічу, а я думав про своє. Лави пахли клопами.

18.06.93 (п'ятниця)

7.00

— Миколо Івановичу?

— Давай, синок — підіймайся. Підемо на виправні роботи.

— Бувай, — кажу я чувакові, але той у відповідь лише сонно поскрипує.

Значить, так, — Микола Іванович веде мене обдертими коридорами, виводить через бокові двері, я бачу, що ми потрапили в коридори паспортного столу, він теж знаходиться в одному приміщенні з ровд, тут ще зовсім нікого немає, жодних тобі відвідувачів, лише дві прибиральниці миють коридор із двох боків і дивляться на мене осудливо, кожна по-своєму, звичайно, але осудливо, Микола Іванович відчиняє ще якісь двері і заводить мене до великої кімнати, де стоїть старий холодильник і гасова плита, підлога залита вапном, схоже тут роблять ремонт, може, саме це і є газова камера, — думаю я, — а народ вони травлять, очевидно, за допомогою гасової плити.

— Значить, так, синок, — діловито каже Микола Іванович, — значить, так.

Зараз, — думаю, — він запропонує мені засунути голову в духовку і відкрутить крани.

— Я вирішив не телефонувати твоєму деканові. Нащо тобі ці неприємності, правильно?

— Правильно.

— Але щоб більше такого не було, ясно?

— Ясно.

— Значить, так, — каже Микола Іванович, — ось твій паспорт, ось твій пасок.

— А шнурівки?

— От, блядь, забув. Ну, все одно — вертатись. Значить, так, — він, схоже, сам не знає, що йому треба. — Бачиш лампочку?

— Бачу.

— Вона розбита — бачиш?

Я дивлюсь вгору. Справді — розбита.

— Бачу, — кажу.

— От, давай — викрути її. А то я туди не вилізу. Роки МОЇ вже не ті.

— Викрутити? — перепитую.

— Викрути.

—І все?

—І все.

—І можна йти додому?

— Ну, ні, — каже Микола Іванович. — До вечора пересидиш, щоби ніхто нічого, а там — пиздуй, куди хочеш.

— До вечора?

— До вечора, — каже Микола Іванович. — Давай, лізь.

Він підставляє мені роздовбану розкладну драбину, залиту вапном і фарбою, і відступає вбік. Схоже, боїться, аби я на нього не впав. Я нерішуче тупцяюсь, але вирішую лізти, все-таки цей Микола Іванович не такий уже й гівнюк, гівнюк, звичайно, але не такий уже, паспорт мені принаймні віддав, хоча шнурівки й заникав. Я лізу нагору і розглядаю зблизька лампочку, вона не просто розбита, це якась упосліджена лампочка, теж вся у вапні й фарбі, вже не знаю, хто в них тут ремонтом займається, але до електрики він, схоже, ставиться з ненавистю.

— Ну, що там? — питається знизу Микола Іванович.

— Порядок, — кажу.

— Який порядок? — кричить Микола Іванович. — Ти давай, підарас малий, викручуй її. Мені тут немає коли з тобою тріпатись.

І тут десь у глибині приміщення, за стіною, лунає постріл, потім ще, потім черга з калаша, справжня тобі перестрілка, я ледь не валюся зі своєї драбини, ну, думаю, да, Микола Іванович теж, очевидно, стрьомається, вихоплює Макарова і зникає в глибинах паспортного столу. А я лишаюсь на розкладній драбині. Постріли затихли. Що ж це таке? — думаю я, пробую далі відкрутити лампочку, і раптом мене б'є струмом, я знову ледь не валюся на підлогу, їбав я ваше ровд, — кажу, — із паспортним столом включно, спускаюсь з драбини і виходжу з кімнати. Ліворуч починається свіжовимитий коридор, праворуч якісь двері. Я повертаю ручку. Двері відчиняються. За ними знаходиться подвір'я паспортного столу, біля дверей стоїть біла волжана, і все, більш нікого, жодних відвідувачів, жодних паспортисток, жодних вишок із кулеметниками й колючим дротом. Я виходжу і стаю біля дверей. В принципі, — думаю, — вони можуть стріляти і без попередження. За дверима знову лунає постріл. Я йду до воріт, відчиняю хвіртку і їду додому.

8.30

Пошук на сайті: