Ірена Карпа

 

50 хвилин трави

(КОЛИ ПОМРЕ ТВОЯ КРАСА)
 
— Мені так страшно… — Євка нервово потяглася за цигаркою. Та миттю впала їй з рук. Коханий байдуже дивився в інший бік.
— От ти знаєш, що вони з нас зроблять? — провадила вона далі. — Е ні, ти не знаєш, ти просто не хочеш знати… Бо тобі страшно, так?! — Євка рвучко обернулась до коханого. — Ти боїшся так, як не боявся ніхто з нас. Ти ВМІЄШ боятися, правда, Даню?
Він, здавалось, з неприємністю помітив її присутність, але заговорити не спробував.
— Та ти хоч бачиш, де ми?! — не вгавала дівчина. — Ти хоч мене бачиш?!
Він, швидше, чув її надривний голос і відчував гарячковий запах знервованого тіла. Як все обридло…
Коли помре твоя краса‑а…— озвалося в смердючих стінах. Ця клята пісенька переслідувала з усіх радіоефірів і поволі починала доводити до сказу. Принаймні, Євку з Даньою, котрі от вже три місяці поспіль шукали порятунку. Притулку. Бодай чогось схожого.
Євка мала 19 років, руде фарбоване волосся і повну зневіру в себе.
Даня мав стільки ж, був справжнім чорнявим красенем в порівнянні з Євкою, дуже рідко усвідомлював свою вроду і те, що з ним відбувається.
Їхні життя були скинуті на купу. Від купи тхнуло. Їм не було сили відвернутись від того смороду.
Довкола були самі райдуги. Чорт би їх забрав.
Євка сіла на ящик. Старий будівельний мотлох вже три дні правив їм за меблі в цьому “помешканні”. Вони ховалися тут, боячись навіть вийти посцяти на вулицю, від чого це життя смерділо ще більше. Смерділо страхом двох гидких створінь, які казна‑чого бояться смерті.
Даня підійшов до вікна і став коло нього трохи боком: щоб знадвору не побачили. Щодня о цій порі він дивився вечір. Це коли сонце вже зайшло, а небо ще не втопилося. В цей час найважче позбуватися спогадів. То й був маленький Данин секрет: боротись зі сподіваннями й спогадами. Так, особливо зі спогадами — цими потворами, що нагадують, яким ти ВЖЕ міг бути, ЯКБИ НЕ…
 
To be a GOOD looser. Нічогеньке гасло, правда? Від вас, отже, вимагається одне:
Посміхатись,
Посміхатись,
Посміхатись.
Ввесь час у трикратному розмірі. А головне в житті — щирість!
Євка підійшла до Дані й брудними пальцями спробувала розкрити йому повіки. Він щось сонно проказав і ще дужче замружився.
— Вони ж у тебе були зеленими, правда? — зітхнула дівчина. Свого власного лиця вона не бачила так довго, що вже й не намагалася згадати його. Просто спершу люстерко загубилось, а потім годі було думати про такі дурниці, як власна мармиза. Окрім того, не було жодного бажання заглядати собі в вічі. Все, геть усе байдуже. Навіть страх не позбавляв цієї жахливої нудьги. Здавалося, весь світ нею дуситься. І ніхто‑ніхто не хоче її викашляти чи виблювати. Отак‑то. Дбаєм за своє.
 
 
* * *

 

“Сумні різдвяні свята у тридцять сьомім році…” М‑да. Залишся там, дитинко, залишся. Забудь, що я тебе чекаю (та чи й знаєш ти про це?), залишся там. І я легко збожеволію. Зовсім просто. Я ніколи не вийду за межі своєї божевільні. Ти любиш це слово, я знаю. Не приїзди до мене…”

Це був найпростіший спосіб пожаліти себе, помочити слізьми паплюжу долю. Даня просто УЯВЛЯВ собі, що його покинуто. Звісно ж, Євка повернеться за якийсь місяць, бо кому вона ТАМ потрібна? Коли вирішуєш стати невдахою, треба витримувати цей притор до кінця. Не спокуситися ласими пропозиціями зостатися за кордоном (ха‑ха!) так само легко, як не розтулити пельки на іспиті з коханого предмету, коли знаєш геть усе…Просто мовчиш, як пень, і прислухаєшся до шурхоту сліз десь усередині, поміж своїх внутрішніх органів. Ти запустив у себе невдаху й одного дня це стерво проросте крізь твої вуха, ніс горло, дупу буйним пурпуровим цвітом.

Даня відкинувся на подушку й судомно (блаженно?) зітхнув. За півтора тижні йому слід забратися з помешкання: гроші скінчились давно. Не було навіть смішної щомісячної стипендії — Академія теж бовталася в каламутті минулого. А, пес із нею…

Даня спробував було згадати Євчині груди, але раптом збагнув, що достеменно й не знає, якої вона статі. Йому стало смішно. Часто стає смішно, коли залишаєшся на самоті. Майже ЗАВЖДИ стає смішно…

 

Євка встала з купи шмаття й вигнула спину. Боже, як все затекло. Хоча, поступове відмирання всіх органів за цих обставин здавалося цілком природнім явищем… Даня спав. Спав так тихо, що здавалося, помер. Євка чомусь спинилася на цій думці. Смерть і кохання завжди здавалися їй нерозривними, як Шіва і Вішну. Вічний коїтус.

Євка копнула ногою свого рюкзака. А тоді, подумавши, витягла з нього жовто‑червоний нотатник — єдине, що лишилося з колишнього життя. В тім нотатнику було доста різноманітного лайна. В основному, оповідки чи роздуми про колишніх коханців, кілька (переважно прикрих) пригод із Даньою, просто депреснякові плювки на папір… Євка відкрила посередині.

 

Він схожий на сфінкса. Чи на троля. Так чи так у нього прекрасне тіло. Зелено‑сині неправильні очі. Посмішка Мефистофеля. Егоїзм гарненької гімназистки.

Він прийшов і зник, не залишивши й подряпки на ствердлій душі. Пішов, хоч трохи вгамувавши моє кляте лібідо. Ні, то пішла я. Поїхала геть від нездійсненої ночі, від скаженої спеки, в якій він житиме до неділі, від дурнувато зацикленої пісеньки, яка, о горе, зрештою почала мені подобатись. За автомобілем, в якому я покинула своє “з ним”, потяглися реп‘яхами спогади. Не знаю, може, розволочаться по дорозі додому. Все, забудь, забуваю, забуду. До біса всі парадигми — його більше не існує. Світ живе без його шаленого тіла, прекрасного в своїй засмаглій байдужості, без дивної посмішки, що так мене непокоїть і без лукавого подиву в очах. Дійсно, звідки я взялася зранку в його ліжку? Зате мені все було зрозуміло, мною все було прораховано. В дупу нещасливе кохання. Плювала я на шмаркаті страждання, я ЖИВУ…

“Я знаю”, — всміхався він на моє варнякання про його вроду чи незвичайність. Пам‘ятаю, щось торочила йому про те, що змогла б годинами спостерігати його рухи, гру світла на обличчі, чорт зна що іще…Певно, йому це вже сказали всі. Your turn, baby!

Сторінка 1 з 20 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 > У кінець >>