Ірена КАРПА

Білявчик

 

— Excuse me? — перепитав вилупок.
— Шмаруй, кажу, звідси! — штовхнула його на сходи я.
— Ну-ну… — загуркотів привид з пітьми туалету. Довелося зачинити і його.
— Фух! — я всілась на диван і витерла піт. З п’ятого поверху знов щось скинули на мій балкон. Може, нарешті, самогубство? Дідька лисого: суїцидальні думки замучили лишень стару шубу. Падаючи, вона ще й зламала мого кактуса.
— У-у-у, прощавай, єдиний друже... — я заплакала.
— Сльозия, навєрно, нарєвєла їх… — завила лярва-сусідка й безпардонно посунула до мого телефону. Той дзявкнув їй просто під пальцями і я вхопила слухавку.
— Га?
— В сраці нога! (Коханий був вишуканим ком тужур). Ти збираєшся вступати в партію радикальних м’ясоїдів?
— Нє… Я їм тїльки гречку з цибулею.
— Ну й правильно, я теж ото… купив собі соєвого стільця й висівкову канапу.
— Ой бо… — я кинула слухавку. Сусідка жваво шпурляла бігуді в унітаз і шалено раділа бульканню. Я зітхнула й пішла геть із розчиненої квартири.
— Може б то коханця собі знайти? — спитала я пенсіонерку перед під’їздом. Та спобувала вдарити мене костуром, але промазала.
— А що, ідейка — люкс! — і я одразу підстрибом звернула наліво. Ну нє: в цьому кварталі коханці не водяться. Тут живуть самі трухляві бабки зі своїми котами. А котів я щось щось не дуже… О!!! Тю-тю-тю, який білявчик! Гарнюня!
— Іди-іди, не бійся, — я присіла навпочіпки і простягла до нього руки. Білявчик злодійкувато озирнувся, а тоді — р-раз! і стрибнув мені в обійми.
— Танцювати вмієш? — жартівливо насупилась я.
— Ну, тільки, як дуже п`яний… — засмутився Білявчик. — Зате у мене світлі очі й з біса хороший торс!
— Угу. Тоді злізай на землю і поцілуй мене в плече.
Білявчик скорився.
О, і губки так нічо’: м’якенькі, ніжні.— Ну, добре. Значить, будеш моїм Коханцем.
— Ур-ра! — губки й оченята знов заплигнули мені на шию.
— Ух ти ж який… авторитарний! — я скинула його з себе, як мадам горжетку. — Давай руку. Іди чемно і не кохайся, поки не просять.
— Тож тепер нас стало двоє: я і Білявчик. Так і в партію вступати не страшно.
— Мабуть, крім Маркеса нічого й не читав? — галантно спитала я.
— Палковніку нікто нє пішет… — зацвірінчав Білявчик. — А куди ми йдемо?
— Цить. Побачимо, — сказала я собі, бо поняття не мала, куди веду цю незрівнянну істоту. Може, цілуватися? О, тоді — побіля моря! До моря на метро не заїдеш, тож ми злапали жовте таксі. Романтіка…
— Хвильки тихо гойдали чайок, матраци і сміття. За смугастим шезлонгом маячив безлюдний куточок. Я постелила Білявчика й зібралась було позіхати, та раптом…
— Ой, а ти ж славетно цілуєшся! — розплющила я очі. — Де навчився?
— У тебе… — опустив оченята.
— Та ну?
— Ага. Просто все повторював за тобою, — і виконав ще один запаморочливий цілунок. "Але ж, — міркувала я поміж тим, — коли ти — моє дзеркало, то я що — ледь не збоченка?!”
— Королево… — простогнав Білявчик.
Мені стало смішно: ги, яке дурнувате слівце.
— Пробачте, ви не могли б звільнити територію дитячого пляжу? — поцікавився ще один білявчик (у міліцейській формі).
— А ми її й не кабалили! — нахамуляв мій.
— Як же мене дістала ця спека! — пожалівся міліцейський і сів до нас. Я розщепила йому комір сорочки.
— Може, попірнати? — ліниво мовила я.
— В тебе? — пожвавішав Білявчик.
— Пірнати нудно, — зауважив міліцейський, — і, до того ж, заборонено.
Ми розцілувалися з міліцейським і пішли до когось додому. Виявилось, що до мого Коханого, бо ні в мене, ні в Білявчика дому не було. Ні, в мене, здається, зранку був, але якийсь дивний…Та, до Коханого ближче. І стіни в його під’їзді краще розмальовані.
— Коханого чи ключів, на жаль, не виявилось. У поштову скриньку Білявчик ніяк не влізав, та й місця там лише на одного. Ох…
— Може, ти голодна? (Боже милий, скільки турботи!) — Ні, життя моє, я неїдюща. Борюся за здорове співіснування: я не їм рослин, — комарі не їдять Мене.
— А-а-а…— повівся Білявчик.
— А ти як?
— Ну, тепер як і ти! — бадьоро нагнав він бурчання в животі.
— Пішли, дурненький, я роздобуду тобі гречки.
— З цибулею?
— А то ж як!
— Я… Я тебе обожнюю! — луна від поцілунку облетіла три квартали. "Час макітрити!" — збагнула я.
— Ти кохав коли-небудь?
—Так…
— Ну, я не маю на увазі першу вчительку чи голу тьотю в кіно.
— А, тоді ще ні. Тобто, ДО ТЕБЕ ще ні.
— Що-о-о?!! — ( нє, це не я так зарепетувала). Якась руда паплюжа краля вискочила з-за рогу, мов Пилип із плантації й перелякала мого Білявчика до гикавки.
— Гапику, до мене! — шмагнула вона шкіряним батогом і так труснула брязкальцями на цицьках, що мене аж дрижаки вхопили. Білявчик лупився на неї, як кріль на пожежний шланґ, і не переставав гикати. Найдурніше виглядала я, з відкритим ротом спостерігаючи кінець свого щастя. Руда самиця кілька разів хижо клацнула зубами, а відтак ласо завсміхалася. Білявчик чи Гапик, хамидло таке, навіть не озирнувшись, підібгав оте "замість хвоста" і поповз до рудої. Та почухала йому за вухом і вони гидотно затягли: "Палковніку нікто нє пішет…". Обійнялись, потвори, і прощай, моє ти диво синьооке… Хоч би тобі волоска білявого встригла — де там… Піду, певно, бігуді в каналізації ловити, бо ще, чого доброго, в партію м’ясоїдів захочеться. Радикальних.
…Ех, білявчику, білявчику…