Ірена КАРПА

Іанеша і Синкопа

1. Збиральник чорно-білих знимок.

В вікно йому бив післяобідній дощ.
- Як завжди.
Як завжди у сезон дощів. Рівно чотири місяці, живучи в тропіках, ти, хоч-не-хоч, а мусиш бігати забирати недосушену білизну з двору, бо не буде тому сушінню кінця і краю. Маркіян із грюкотом закрив вікно. Знову хтось із України розпачливо дзвонив йому на мобільний – Маркіяну було байдуже. Він натискав кнопку “Сanсel“.
Задумана картина не вдавалася. Він пробував знову і знову, перебирабчи фарби і пензлі, розмащуючи кольоровий бруд на склі і вимащуючись у нього сам.
- Фак. Фак... Де ж ти, в біса, ховаєшся? – то він питався в оголеної жінки, що своїми грудьми глузливо позирала на нього з його горепашного полотна. Жінка посміхалася власне грудьми, бо очей їй Маркіян не вділив – мальована частина починалася лише від носа.
- Жінка з самим лише ротом... Жінка, що бреше. – власне, так і мала називатися Маркіянова картина.
Знадвору почулися звуки трохи розлаштованих ґітар і чогось, що нагадувало маракаси й тамбурини.
- І коли я вивчу їхню мову, холєра? Брак мотивації, курва. Як і брак музичної освіти. Е-ле-мен-тар-но-ї. – Маркіян, замислившись, облизав брудного пензля й, оговташись, хутко сплюнув маслянисту гидоту. Дивним чином плювок потрапив на його полотно. Прямісінько туди, де мав бути – чи вже й був, згідно з ескізом, - сосок його мальованої панни.
- Доброго дня! – привіталися вуличні музики й завели одну зі своїх післяобідніх нібито фолкових пісень.
- Доброго дня... – Маркіян якось туманно дивувався, чому це вони ходять під таким диким дощем і не бережуть інструменти. Погляд його розсіяно блукав між якоюсь яскраво-червоною хустинкою на шиї ґітариста і його, Маркіяновим, бульбастим плювком на грудях мальованої. Відтак він жестом запросив музикантів зайти під дашок до нього в майстерню. Вони ступнули кілька кроків до Маркіяна, співаючи й роззираючись водночас. Один із музик – той, що трусив маракасом, - нагло втупився в незакінчене полотно. Маркіян аж навіть був відчув якийсь сором за наготу своєї жінки, але тут же колишня злість до неї зайняла своє місце і тепер він уже мало що не цідив крізь зуби:
- Нате, подивіться на неї. Бачили таку шльондру?
Втім, інтерес музиканта до оголеної натури був цілком виправданим – у його мусульманській країні цензура звідусіль нещадно вирізала все, що хоч трохи десь відстовбурчувалося чи випирало.
Маркіян запхав руку до кишені й, напорпавши там кілька монет, із подивом засвідчив свою ерекцію.
- Дуже дякую, - простягнув він гроші музикантові із маракасом. Той нарешті віддер свої очі від картини і якось – так здалося Маркіянові – насмішкувато глянув на художника.
- Жива! – сказав він і повернувся до виходу.
- Що? – Маркіян перепитав, бо не був певний щодо вірності свого перекладу. Музикант обернувся:
- Вона. Жива.
- А... – не знати чого, з розумінням протягнув Маркіян. – Ага... Дякую. Доброго вам дня!
Тим часом дощ ушкварив іще сильніше. Маркіян подумав, що якби він малював аквареллю, то зараз же виніс би свою картину надвір, щоби дощ розмивав це тіло, як хотів.
- Тільки так уже робили. Тисячу раз так робили до мене. А ще у мене олійні фарби...
Маркіян роззирнувся по підлозі, щоби знайти помаранчевий колір для задуманого мазка, як раптом його погляд натрапив на невеличке бляшане пуделко з традиційним яванським орнаментом.
- А це чиє? Такого в мене не було... – Маркіян підняв скриньку із землі і спробував її відкрити. Кришечка у місцях, де вона стикалася з основою, трохи поіржавіла, тож відчинити свій ящик пандори Маркіян спромігся не відразу.
- Ні, звісно, те, що, я роблю – не надто ввічливо. Не можна зазирати до чужих речей. Але якщо вже ці речі в мене вдома... Ну. А раптом там бомба? – Маркіян розмовляв сам до себе, коли клята кришечка, лунко квакнувши, нарешті злетіла і гримнулася об підлогу. Вміст скриньки спершу розчарував Маркіяна: якась купка старих любительських знимок. Може, й не таких уже старих, але чорно-білих і пожовклих від надміру вологи. Знимки трохи позлипалися між собою й Маркіян намагався щонайобережніше їх розділяти. Ось сфотографована голова Будди на чиємусь столі, ось дівчина на велосипеді смішно задирає широчезну рябу спідницю, ось старий місцевий дід затягується місцевою вбивче-міцною сиґаретою, тут просто сімейка якась із серйозними, “до фотоґрафії”, мінами вишикувалася в традиційному яванському одязі, а тут ось зняті селяни за святкуванням врожаю. Маркіян неквапно розглядав знимку за знимкою, аж поки не дійшов до останньої, що ніяк не хотіла відліплятися. Нарешті Маркіян подолав і її. Те, що було на знимці, спершу залишило його байдужим, потім змусило вдивитися пильніше, а вже за мить лице Маркіянове горіло і він божевільно водив очима від цієї знимки до своєї картини. На знимці не було нічого особливого. На тлі якоїсь чи то придорожньої забігайлівки, чи то крамнички, стояла молода азійська жінка, дуже нейтрально вбрана і з дуже нейтральною посмішкою. Таку на вулиці Маркіян ніколи б і не помітив, але тепер щось невідоме змушувало його кров шалено ганяти по венах і стукотіти у вухах. Простоявши отак із відкриим ротом ще якийсь час, Маркіян туманно збагнув, що на знимці і є та сама жінка, котру він так безнадійно намагається передати фарбами і пензлем.
- От так-так... – зрештою оговтався він, - чи ж я здурів від цих дощів? Чи від тропіків мене повело? Пес його знає... Треба повертатися додому, чи що... Але ж.
Але перш, ніж і думати про поверенення, Маркіян мусив знайти цю жінку, з фотографії. Чи то пак, двох жінок – одну зі знимки, іншу – з картини. Не довго думаючи, він поскидав у торбу своє малювальне причандалля, обгорнув свіже полотно більше-менше чистою рядниною і, прилаштувавши все біля керма, сів на мотоцикл. Знимку Маркіян не зовсім благоговійно запхав у задню кишеню джинсів.
Він вирішив, як колись то вже робив у ранній юності, просто сісти на байк і тримати курс на захід сонця. Тоді, років із шість тому, начитавшись Керуака вкупі з Міллером, наслухавшись Іґґі Попа вкупі з DOORS, врубавши канонічне „Riders on the storm“, Маркіян далеко не заїхав. Зупинившись кілометрі на стодвадцятому в селі на ночівлю, хлопець потрапив у неоднозначну пригоду. Видершись на горище, як йому здавалося, закинутої хати, примаскувавши внизу свого мопедика якимось мотлохом, він хутко заснув. Одначе зовсім скоро – хоча він не зовсім був певний, відбувалося те насправді чи вві сні – до нього нагодилася відвідувачка. Горище було темним, як смертний гріх, і про те, що гостя була жіночої статі, Маркіян узнав лише завдяки її надсадному, гарячому диханню і липкому запаху тіла. Такий запах могла мати тільки дуже дозріла, хтива і небезпечна жінка. Так думав Маркіян. Його тоді наче спаралізувало, він не знав, дихати йому чи ні, спробувати рухнутися чи сподіватися не видати своєї присутності. Хоча останнє було вже зовсім недолугим: раз вона вже сюди явилася... Маркіян з неприємністю усвідомлював, що смертельно боїться. Жінка тим часом лягла біля нього і підсувалася все ближче. Тепер він уже відчував її дихання у себе на грудях. На чолі в Маркіяна виступив зимний піт. Найгіршим йому видавалося те, що він анічогісінько не міг побачити у тій жахливій темряві. Він просто лежав і здерев’яніло чекав. Жінка не квапилася. Вона повільно вивчала близькість Маркіяна. Засунула велику гарячу долоню йому під футболку. Поводила нею Маркіяновими грудьми і животом, потім забрала руку і видала якесь плямкання, наче пробувала на смак його піт. Маркіянове серце билося йому в гортані. Жінка вдоволено захуркотіла і задерла Маркіянову футболку аж йому на обличчя. Відтак узялася до джинсів. Вони в Маркіяна були не на блискавці, а на ґудзиках, тому їй довелося трохи помучитися. В густому повітрі зависла її злість. Нарешті із застібками було покінчено. Жінка рвучко стягнула джинси вкупі з Маркіяновими майтками і важкою розпашілою масою напливла йому на чресла. Напівмертвий від страху і збудження Маркіян відчував, як саму середину його єства щось засмоктує, пожирає, лиже тисячею розпечених язиків і вивертає сподом догори. Він раптом закричав, кричав отак щодуху, але зовсім не чув свого крику. Рота йому наче було заткнуто, там ніби також існувало щось глевке і тепле, щось, що рухалося і позбавляло його будь-якої можливої активності. Те щось ще й мало на собі волосся і цього Маркіян уже не витримав. Він відчув такий страшний напад нудоти, що миттю скинув із себе нападницю і, шпортаючись у власних джинсах і гримаючись головою об дахові балки, зістрибнув таки з горища й навпомацки відпорпав свого мопеда. Те, що він підвернув ногу і вибив колінний меніск, як і те, що десь із сорок кілометрів його джинси волочилися за ним слідом, ставши шматою невизначеного кольору, він узнав лише потім. А тоді, гарячково штрикаючи ключем свій мопед куди попало, і, знайшовши врешті правильну дірку, завівши двигун, Маркіян трусився, як у лихоманці. Там, на горищі, чувся якийсь нелюдський пронизливий вереск, роззлощене виття і неймовірний гуркіт – так, ніби велетенська дика тварина вагою не менше центнера не могла знайти виходу з розпеченої кімнати і билася об стіни. Та врешті таки знайшла і гепнулася на підлогу сарайчика. Те, що Маркіян побачив боковим зором у темряві, змусило його газонути так, як жодному міці хаккінену і не снилося: була то ніяка не жінка. На розпливчатій плоті (так, ніби шкіра завелика на три розміри) сиділа велетенська, покрита чи то шерстю, чи то мохом голова, і волала та голова незгірше за нацрадіо у неділю на Хрещатику. Одним словом, якби Маркіян встиг одягнути тоді штани, він обов’язково би у них наклав.
Доїхавши тоді, доки дозволили запаси пального, Маркіян знесилено звалився на траву.
- Нічогенький же у мене перший сексуальний досвід, - і він тут же вирішив заїхати ввечері на якусь дискотеку і переспати з першою-ліпшою дівулею, що до нього причепиться.
- Бо так ще, чого доброго, дістану страх-огиду до жіноцтва.
Тодішньому Маркіянові це видавалося катастрофою. Він таки здійснив свій план – перша “малолєтка”, що повисла у нього на шиї, дістала те, чого прагнула. Маркіян із його зовнішністю незіпсованого Антоніо Бандереса міг собі дозволити бути пасивним. Дівчисько аж пісялося від щастя, а Маркіян, лежачи на спині із закритими очима, раз-по-раз уявляв собі, що сталося б, аби він не знайшов тоді ключа.
- Це що тут у тебе? – торкнулася дівчинка напухлого Маркіянового коліна, коли вони вже просто лежали на її ж розістланому плащику.
- Ай, не рухай! – таки було боляче. – Треба би льоду.
- Та ні, вже треба до лікаря, - серйозно заявила дівчинка. – Ти вибив меніск.
- А ти звідки знаєш? – Маркіян починав злитися на таку авторитетність.
- А я в медучилищі вчуся.

Тепер, по спливу років, ця історія здавалася Маркіянові смішною і напівзатертою. Він звик іронічно ставитися до будь-яких своїх звершень – хороших і зовсім навпаки – тому, варто зазначити, темряви хлопець не боявся.
- Хрінова містика якась... Пародія на “Вечори на хуторі...” – однак цього разу Маркіянові самопереконання не давали звичного результату – якась сила невтримно тягнула його у напрямку заходу сонця.
- Якщо сісти на літак і летіти зі швидкістю Земної кулі на Захід, зрештою, постійно залишатимешся в тому ж дні. Здається, так? Але на біса мені цей день?
І Маркіян сів на мотоцикла. Поміж іншого причандалля на кермовій панельці в нього був іще й компас, тож навіть у випадку негоди напрямок не втратиться.


2. HELLO DARKNESS

„Шкода, що ми не зустрілися раніше, тоді я й спавді був охуєнним коханцем.
Тепер руїна”.
- Руїна, - повторила Етва і натисла кнопку “reply”. – Руїна, чорт забирай. Вчора мене трахала руїна. Аякже.
Вона відірвалася від комп’ютера, щоби підійти до прасувальної дошки і, провівши гарячою праскою по свіжому простирадлу, покласти долоню на теплу й вологу тканину.
- Як тіло твоє - тепле і п’янке... Фе, який класичний пронос. Інтимна, мамцю, лірика. Ой радуйся, земле, Рік Новий народився...
По слові „народився” Етва мимоволі притулила долоню собі до живота. Втім, хутко її звідти прибрала і повільно почала пестити собі груди крізь тонку бавовну спортивного светерка із цифрою „6”.
Життя Етви було дуже успішним. Етва у житті була дуже успішною. Вельми. Погладжуючи собі груди й шовковистий живіт, заплющивши очі, Етва згадувала свою університетську конвокацію. Церемонія церемоній. Найвидатніша студентка Північної Академії Тонких Мистецтв.
- Вчорашній ранок у їхній ванній. Ліпший за конвокацію.
Маґістерська шапочка і умивальник квартири вже іншого, не університетського північного міста.
Дощ на її чорно-червоному волоссі, штучний дощ із блискіток і квіткових пелюсток, діти несуть усе нові і нові квіти, Етва підіймається на сцену виголошувати прощальну промову; однокімнатне помешкання двох чоловіків – батька й сина – у старій частині міста, „Заходь, Етво, почувайся, як захочеш, житемеш на кухні”, дуже ніжні і зловісні китайські дзвоники на чийомусь порожньому балконі сиплять андерсенівськими скельцями в очі і вуха тим, хто заходить у безмовний двір, масонські казочки, запалені смолоскипи і химерні фартухи; диплом із відзнакою й запрошення до участі у трьох тематичних виставках (Нью-Йорк, Токіо, Копенгаген – але кому вони цікаві?) і пропозиція однієї персональної в Марселі чи у Франкфурті (на вибір), ввічливі відмови й обіцянки почекати, кілька спалахів професійних камер і десятки перезбуджених любителів (знімати про Етву кіно!!!); „Хочеш, Етво, я тебе визую? Не звертай уваги на тата – він злючий і не зовсім ввічливий. Одним словом, він ідіот, а ти можеш бути тут лише зі мною. Ненавиджу з ним жити”, „Слухай, малий, досить вже скакати так перед Етвою, я розумію, що ти її страшенно любиш, але твої скакання діють їй на нерви. Сядь!”, Етвин сміх і ходіння коридором у не зовсім довгій футболці; зграйки Етвиних фанатів – юнаків і дівчат віком до двадцяти років, їхні подарунки, ретельно підібрані за мірилом вистьобу й екстраваґантності („Бо тільки таке їй подобається!”), кілька зрілих чоловіків і одна жінка-акторка, що запросила Етву в казино, подарувавши їй сет криваво-червоної білизни - апоґея секс-шопного несмаку; батько і син – доктор Джеккіл і Хайд із 22-річною різницею в віці...
Батько – художник, син – семінарист.
- Ні, батько – Художник. Єдиний Мій Художник. – І Етва сама пересмикнулася на своє ствердження, таке воно було правдиве, нестерпне, огидне і збуджуюче. Художник, що їй самій міг би бути батьком, якби накоїв дурниць у 18 років, займав Етвині думки періодами, парціально, час від часу. Однак вона помічала у цьому невинному захопленні т.зв. живим класиком небезпечну тенденцію – сила захоплення росла і дужчала в геометричній проґресії.
- Син. Хороший розумний хлопчик. Молоде перспективне бадилля. Як і всі рожевошкірі підлітки-інтелектуальчики, фанатіє від мого живопису. Чи, радше, від інсталяцій. Фанатіння мине, коли йому сповниться двадцять два. У вісімнадцять це – обсесія будь здоров.
Етва вимкнула комп’ютер, витягла з розетки шнур від праски і підійшла до бару. Налила третину кампарі у склянку, потім точно відміряні дві третини апельсинового соку.
- Буее... – останній виявився розведеним концентратом найпозірнішого апельсинового фейку. Відтак Етва вкинула до склянки ще два шматки льоду.
- За тебе п’ю, моя любов... Навряд чи у Шекспіра було саме так. Пити чи не пити? Лайно питання! – і Етва випила. Чого, питала вона себе, вчора все сталося так, як воно сталося і чого іще сьогодні вона ловить „вторяки”, мимоволі реставруючи всю послідовність відчуттів, коли:
- Я прокидаюся зранку, я не можу розплющити лівого ока, обережно обходжу ліжко семінариста, щоби його не розбудити, боронь Боже, бідолашну закохану дитину, що не знає, ХТО мені потрібен насправді... Я виходжу з кімнати, іду до кухні, де той, хто мені потрібен, п’є свою дурнувату каву з молоком і їсть жахливий білий хліб із сиром. Я на мить зупиняюся, перш ніж отак, без „Доброго ранку” залізати йому язиком у вухо, я розмірковую якусь напівхвилю...
Ймовірно, що Етва розмірковувала над тим, що зрілі коханці несказанно цінніші за молоденьких кобеликів. Їхня пристрасть, як старе вино - цінніша. У чоловіків після тридцяти п’яти жага робиться виваженою, достиглою і влучною. Вони ніколи не грають мимо каси.
- Ха-ха! Не грають мимо каси! Якщо іще здатні грати, то грають дуже навіть вправно! Ех, Макс Мороґоро, запав ти мені якогось дідька, то ж за тебе я і вип’ю! За те, що ти посадив мене тоді собі на коліна, що при всьому своєму невротизмі не гидився моїх непочищених зубів і навіть цілував мене в кутики вуст, а що ти робив із моїми грудьми! От там і починався сказ. Можна ж було кінчити мені вже від того, як ти поводився із моїми сосками. Ти ж просто весь секс із мене висмоктав тоді на вісім років уперед!
Етву пройняли приємні дрижаки. Макс Мороґоро своїми трохи покаліченими пальцями вмів не тільки вправно писати картини. Ґеніально писати картини. Він ними вмів іще ґеніально захоплювати владу над жіночим тілом, вмів примушувати те тіло сіпатися й вириватися, а потім пульсувати і м’якнути, а потім прагнути нового „потім”. Макс Мороґоро вмів без слів брати за руку і тихо відводити до ванної кімнати. Вмів зачиняти двері і знімати із себе (вибірково) одяг. Жертва Макса Мороґоро (наразі йшлося про Етву) сама із себе здирала все, що здиралося, і таки не могла задушити стогін, коли Макс Мороґоро, сперши її руки на умивальник і, обачливо заволодівши її клітором, входив у її тіло. В її ексклюзивне тіло, котрого хотіли майже всі, але само воно хотіло тільки тіла Макса Мороґоро. Пальці художника були наділені абсолютною владою тирана, вони доволі грубо гарбали найніжнішу Етвину частину, але Етві тільки того було й треба – у неї ще ніколи не було такого коханця, вона ще ніколи так нікого не хотіла і, зрештою, ніхто ніколи її так не грав, а лише сама вона всіх грала, як хотіла. Тільки от Макс, очевидно, не зовсім їй відповідав взаємністю. Перезбуджений і, може, подратований її ранковим нападом, він вилився значно швидше, ніж сам того сподівався. Вилився і вилаявся. Став перед Етвою навколішки. Етва і собі спустилася на підлогу.
- Я тебе люблю, - серйозно повідомила вона тоді у відповідь на його скупу лайку. Він промовчав. Макс Мороґоро ніколи не любив Етву. Етву це збуджувало і, зрештою, не хвилювало. Отримавши те, про що мріяли всі її однокурсниці, не маючи навіть нагоди листуватися з художником (ха-ха, Етва таки малювала краще всіх, от тому він її і помітив!) вона була, щонайменше, задоволена собою.
- Якимось чином це мені нагадує один скандальний романчик китайської авторки на прізвище Хуй. Цікаво, чи при слов’янських перекладах їм стає розуму цензурувати ім’я Хуй. Гм... там письменниця-дебютантка трахала усе, що рухало кінцівками в Пекіні. А рухало там, певно, багацько всього й до фіґіща чим. Молодець дівка була. Тільки потім її потрафило закохатися – і кохати, кохати аж до смерті в кінчиках пальців! – у старіючого художника-імпотента (навіть не імпресіоніста), та ще і з якоюсь невиліковною хворобою. Фе. Тьху! Ніфіґа воно мені не нагадує. Я – ніяка не письменниця, я навіть диктанти на трійки пишу, а художник мій – він усе, що завгодно, але не імпотент. І не старіє він зовсім. Він не руїна. Всі хай розсипляться, а він мені стоятиме...
І все могло би бути добре у цій приємній афері, все могло би звично продовжитися затухаючими коливаннями Етвиних пост-фактумів, аби не ще один актант цієї Максо-драми – Ежен Мороґоро. Той самий вісімнадцятирічний семінарист Ежен, названий так матір’ю, французькою акторкою (нантською актрисулькою, згідно Етви) що терпіти не міг, коли його кликали „Женя”.
Ежен був одним із найздібніших семінаристів Північного міста, але, попри свою обдарованість (чи внаслідок неї) вже встиг зневіритися в католицизмі чи й в усьому християнстві взагалі. Тільки не знав, як про це сповістити наставників. Макс на те мовчав, а Етва сипала найгидкішими богохульними жартами. Ще вона готувала для родини Мороґоро якісь витребенькуваті східні страви, а Ежен знавісніло мив посуд і блискавично виконував будь-яке Етвине прохання чи вказівку. Він – принаймні, так здалося Етві й Максові – вляпався в неї по вуха й корінні зуби вже на другій хвилині знайомства. Етві було до того не звикати, зрештою, але її трохи понервувало, коли малий без смутку в голосі сказав:
- Ну от. Можеш записати ще один експонат до своєї колекції.
Ні, Етві більше подобалося розмовляти з Еженом про позачасовість Бога і розділення за часом Біблійних періодів.
- Єдино так можливо для людей...
З Еженом можна було просто сновигати вулицями, слухати його красиву мову і насолоджуватися його захопленням. Із Максом можна було довго мовчати чи здригатися від його нечастих іронічних коментарів щодо Етвиної творчості:
- Кажеш, я не люблю тебе? А чим же я займаюся, переглядаючи твою мазанину й намагаючись знайти в ній хоча би щось хороше?
Ежен хотів забрати Етву на край світу. Макс хотів, щоби Етва сама забралася на той край якомога швидше і не нависала над його життям.
Ежен носив біляві кучері і окуляри. Макс мав дуже гладко виголену голову і пронизливі блакитні очі серійного вбивці після шестимісячного курсу психотерапії у Швейцарії.
З Еженом треба було кохатися по напівзруйнованих цитаделях чи на верхніх сходових клітинах офісних приміщень після робочого дня. Максу більше пасував би „Реддісон” чи, на крайняк, якийсь хоча би „Ґранд Готель”.
Етва кохалася і з тим, і з іншим у їхній квартирі на третьому поверсі старого гарного будинку на вулиці, про існування котрої не знав жодний таксист.
З Еженом Етва кохалася геть випадково, із Максом – ретельно сплановано.
Ежен був обдарований пристрастю гарного полохливого метелика, його шкіра пахла молоком, а подих був навдивовижу легким і теплим. Власне, саме той подих і змусив наставлену для надобранічного поцілунку Етвину щоку затриматися трохи надовше біля Еженових вуст.
- Ти самий міцний клей... – прошепотів він. Етва тихо засміялася і почухала його за вухом – такий уже в неї був вияв кінолоґічної ніжності. Ежен відразу впіймав губами внутрішній бік її тонкого зап’ястка і, тремтячи, „пішов проти течії” – обережно заходився цілувати Етвину руку знизу догори. Етва, що після немилосердного спостерігання за Максом збиралася мастурбувати на своєму розкладному ліжечку в кухні, не довго думаючи, загребла хлопчика в обійми і запхала до себе під ковдру. Все скінчилося. Не зовсім, правда, швидко, але Етві вже не було потреби мастурбувати.
- От тепер і надобраніч тобі, маленький.
- Етво, я...
- Чш-ш-ш... Солодких снів, Ежене. В тебе завтра іспити.
- Післязавтра.
- Добраніч, Ежене.
І Етва нагло перевернулася на інший бік. А далі був довгий-довгий день, Етвине стікання слиною та іншими секреторними рідинами за Максом, Еженові благальні погляди, Максові міни продуманої зневаги (дипломатичної байдужості? Сексуального цинізму?) і, зрештою, наступна ніч і той самий ранковий секс, на третій місяць після якого Етва сказала:
- Я вагітна.
І засміялася. Сміялася аж до правдивих сліз. Їй таки було нестерпно щиро смішно із самої себе:
- Ха-ха! І груди в неї раптом виросли, і місячних трохи менше, ніж завжди! Ой, як нам було сухо і комфортно! Ой, нє маґу...
Відтак напав повний ступор. Ні, це не було першою Етвиною вагітністю, але першою Етвиною вагітністю на третьому місяці від – guess, who? – було.
Етву діймало одне-єдине питання:
- Ну і що ж там із ґенетичними комбінаціями енд ху’з ту блейм? Шейкспір єбаний, хто з них батько?
Етва не могла без дурнуватої посмішки на все ж таки стьоболюбному обличчі не розмірковувати над родинними зв’язками учасників своєї горе-максо-п’єси.
- Дитина буде або сином Максові, або внуком. Або братом Еженові, або сином. Ги-ги. Мороґорів розведеться забагато і вони заполонять планету.
А потім їй приснився геть якийсь невеселий сон. Звідкілясь із ринви злізала маленька дівчинка із непропорційно великою попою, п’ятьма кінцівками і еліпсоподібним ґіґантським ротиком. Злізала незграбно, зі старечим кряхтінням. І злізала прямісінько на ґеніальну – о, вві сні це не вимагало жодних доказів – Етвину інсталяцію, вже заздалегідь поливаючи її рідкими екскрементами і якимось недитячим літражем сечі.
- Геть! Ааааа!!! Пішла звідти, уродка!!!! – верещала уві сні перестрашена Етва. Найгидкішим було те, що дівчинка-павукодупка була її рідною донькою, в чому - знову ж таки, вві сні - не було жодних сумнівів.
Етва підірвалася зі своєї мари і залпом заґлитнула півфляжки віскі “Cnocando”.
- Буеее!!! Фак! Мазза-фака! Я ж майбутня мазза-фака!
Наступного дня Етва пішла купувати квиток на літак. Зняла з картки всі свої заощадження – 600 долларів, позичила у ліпшого друга новеньку соточку і за триста паперів віддала сусідям свій вельми недешевий комп’ютер.
- Якщо вже родити ґенетичного гібрида-хрестоносця, покруча інцестуального, то чому би його не родити, наприклад, в Індонезії? – пояснювала вона менеджерці тураґенції.
- А... Гм... Ну, в нас є непогані спецпропозиції у Бангкок...
- Нє, Бангкок у Тайланді.
- А Індонезія де? В Африці?
- Ні. В Австралії. Давайте мені квиток до Катманду. В один кінець.
- Ага, сєйчас пасматрю...
- Тьху на вас! Здуріти можна! До Джакарти мені квиток. Господи, де ж ти вчилася, сіромашко... Ну та вже, ліцо фірми. Давайте, у вас там за сімсот баксів пропозиція, я на сайті бачила. Швидко давайте, я вагітна, що – не бачите?
В літаку в Етви почалася вже справжня депресія. Головно через якість сервісу майже збанкрутілої компанії „KLM”, але й просто так пошкодувати себе Етва вміла:
- Юна Джульєтта не застереглася... – сумно співала вона, позираючи в ілюмінатор через лису голову сусіда в окулярах. У його прегарній лисині відбивався захід сонця над Андамановим морем, і врешті решт Етва вирішила, що таки їде назустріч майбутньому.

3. Помилок немає

- Welcome to the hotel “California…” – напівнасвистував-напівспівав Маркіян, підволочуючи мотоцикла під брезентовий дашок біля готелику.
- Хелло містер! – вискочив професійно вишколений пилип-з-конопель.
- Saya mau kamar … - почав був Маркіян і вчасно запнувся на означенні „kecil” – „маленьку”, що в поєднанні з „kamar” значило би WC. Не зважаючи на його лінґвістичну імпотенцію, спання в туалеті Маркіяна не збуджувало.
Кімнату йому дали. І навіть не дуже маленьку. Маркіян, не роздягаючись, кинувся на застелене пурпуровим коцом бамбукове ліжко і миттю заснув. Вві сні до нього приходив Збиральник чорно-білих фотографій, що грав замість гітари на його намальованій жінці. По закінченні запальної Збиральникової пісні жінка скочила на рівні ноги і, критично наблизившись до Маркіяна, видихнула:
- Я вагітна. Від твого плювка.
Маркіян прокинувся в гарячці і потягнувся в темряві до запилюженого карафика з водою. За дверима чулася приглушена метушня і обривки англійської-як-нерідної мови. До готелю приїхав іще хтось.

Сніданок входив у вартість проживання. У сніданок входили порізані фрукти і канапка з яєшнею і помідором. А ще кава чи чай. Пити, скільки влізе. Маркіян якраз вставав з-за столу, щоби налити собі третє велетенське горнятко слабої кави, як до їдальні ввійшла чимось сильно невдоволена Етва. Ввійшла і сіла за найкращий столик, підкреслено голосно гримнувши по ньому срібною двохсотграмовою фляжкою.
- Етва... – аж присвиснув Маркіян. Він став, як укопаний, не знаючи, вершити свій тріумфальний хід до пурпурового столика посеред зали чи ні. Маркіян уже вибирав із голови застряглу думку про якийсь тотальний місцевий пурпур, як Етва сама його гукнула:
- Hey man! How is it going? Will you have some coffee with me? I know nothing about this place so I need somebody to give me a bit of explanations … - ну звісно ж, вона не знала нічого ані про це місто, ані про Маркіяна – не він же з них двох був відомим художником – ба навіть не здогадувалася, що він з України. Втім, можливо, останнє було би й на краще, бо трохи пізніше у відповідь на збентежене Маркіянове „Земляки...” Етва відрізала:
- Ага. Наша Ярина вашій Катерині троюрідна Одарка.
А потім:
- Ти тута що забув? Срака світу – країна невдах. Або тих, у кого вдача зашкалила за хромосоми.
- Це ж-бо як?
- А дуже просто. Як у поезії Костаса Кубілінскаса:
У картоплі багато очей,//
Всі вони на нас дивляться,//
Але, не дивлячись на нас зверхньо,//
Летять вони до нас до рота...//
Вибачайте за вільний переклад.
- Українські художники розбираються у прибалтійському постмодернізмі?
- Постхуєнізмі! Це дитячий віршик із литовської книжечки. Russian fucking version. Так що ж ти тут забув, мучачо? – Етва відкрутила кришечку зі своєї фляжки, - будеш? Я не невротичка – можеш заслинити.
- Дякую, - Маркіян обережно взяв фляжку, - я, як би тобі сказати, шукаю одну жінку...
- О! Шарман. Тільки ж простіше було би скористатися інтернет-каталогами „Баба он лайн”. Підрозділ „Серйозні відносини”, якщо ти тут за цим. Чи то пак, „Свиноматки із шаленими очима”. – Етва відняла фляжку в Маркіяна і хильнула трохи віскі, - зрештою, тупий у мене стьоб. І бухати мені якось не лізе... в нашем палаженії.
Маркіян посміхнувся на її зачовганий жарт. І раптом в голову йому застрибнула гострувато-млосна думка: відвести Етву до себе в кімнату і показати їй малюнок.
- Ходімо, - спалахнувши, сказав він.
- Ходімо, - Етва байдуже підвелася і пішла слідом за хлопцем.
- От вона. Настасья, блін, Філіпавна, зазноба моя! – і витягнув з полички свій ескіз. – Або ще тут. – Маркіян дістав із куртки знимок.
- Ну... – Етва ковзнула поглядом по малюнку, - фовізмом бавимося? Шкода, що вже не модно.
Маркіяна пересмикнуло: знайшов, кому показувати своє брудне спіднє. У Етви, окрім художньої чуйки, був іще більший талант: зверхність і марнота. Маркіян забрав у неї з рук фотокартку.
- ОК, старий, вибач. Професійні зайоби. А що за фотка? Це з неї ти натуру малював?
- Ні. Навпаки все. Але давай спочатку вип’ємо. Тут є місцеве віскі. Гидота дика, але дешевша за пиво.
- We will be on hot land, on hot sand… - Етва сіла на пурпурове бамбуове ліжко, - а ром у них є?
- Ром є навіть у мене. Мішати з кокою?
- Ні, дякую. Я й так руйнуюся... – Етва несподівано спохмурніла. – Коротше, я вагітна. Але тебе то не має їбати. Пиймо, браття, гей!
І браття випили. За якихось півгодини вони вже сиділи одне супроти одного на ліжку і стільці й, попідпиравши голови руками і впершись ліктями в коліна, розповідали один одному свої історії. Загальний текст виходив чимось схожим на дилетантські тексти уявних письменників країн третього світу, де табуляція виступає замінником Отця і Сина, і Духа Святого.
- God, forgive me … - зітхнула Етва. – І що то буде з того кровозмішення?
- А що ж-бо вилізе зі змішення слини і фарби? – й собі провадив Маркіян.
Далі Етва:
- Ненавиджу секс.
Маркіян:
- Секс помер.
Відтак у Етвиній голові застрибали чиїсь невгамовно-дурнуваті рядки (як потім з’ясувалося, продакшена поета Андрія Бондаря, що з ним вона стрічалася на якійсь богемній пиятиці в Катовіце):

„...Треба вилучити зі свого кровообігу слово «секс». Воно вже встигло обрости такими жахливими сенсами. «Чи можливе кохання без сексу?» «Кохання без сексу – без сенсу?» «Чи можливий секс без кохання?» «Секс без кохання – лазанья?» «Чи можна кохати, але спати з іншим-іншою-іншими?» «Секс і місто» «Секс і районний центр» «Секс і село» «Секс із граблями й вилами» «Секс із викрутками і чорнилами» «Секс по телефону» «Секс віртуальний» «Секс горизонтальний і вертикальний» «Секс банальний і секс буквальний» «Секс з бананом і секс з батоном» «Секс з гандоном і без гандону» «Секс з Дідоною і Горгоною» «Секс з Мадонною» «Секс із законною дружиною і незаконною» «Секс в Болоньї, Гавані і на териконі» «Секс із законницями й іконами» «Секс з поклонами і прокльонами» «Секс анальний і оральний» «Секс генітальний і вагінальний» «Секс благальний» «Секс очевидний і неймовірний» «Секс манірний і неоковирний»… Хухххх!...

І звуки раптом зникли. Просто не стало їх і все. Загас чорно-білий телевізор на кухні гуртожитку харчового інституту - почався мертвий сезон. Почався і тривав. До того, як. До того, як у вухах запищало і щось вибухнуло, ніби у глухого розірвався мозок.
- А знаєш, Етво, - ще за якийсь час після цієї ромової мовчанки (пухкої, зрештою, як ромова бабка до продажу в підземках київського метро), - насправді ж усе було по-іншому. Або просто було в інший день. За місяць до того чи місяць по тому.
- Га? – Етва звела на нього каламутні болотяні очі.
- Я знаю, як усе було насправді. Хоча... fuck слово „насправді”. Як і слово „знаю”. Не принципові вони. Aber .
- So? – Етва підняла брови і впустила на пілогу шклянку.
- Так, - Маркіян дивився кудись повз неї, - ти приїхала тоді до Мороґоро у Північне місто, але ніхто тебе не зустрічав. І була тоді не друга година ночі, а майже восьма ранку. Ти сіла на трамвай номер 1 і поїхала просто до центру. Дорогою ти ще розмірковувала над каоліновими посмішками молодесеньких послушниць греко-католицького монастиря. Ти міркувала про те, яким би вийшов типаж, зліплений із такої посмішки і твоїх винних очей. Чесно кажучи, типаж – попсовий в драбадан, але ж треба чимось розважатися в ранковому трамваї. ОК, ти дісталася до того історично значущого пам’ятника архітектури – Мороґорівського двору. Піднялася східцями від арки до під’їзду і скинула з голови каптур, щоби почути ті самі китайські дзвоники. Але повітря було мертвим – ані найменшого тобі вітерця. І нульова температура. Уже сама по собі відсутність будь-яких звуків видавалася тобі зловісною. Раптом на очі трапилася ще й невеличка сіра башта, що до половини визирала із ґрунту трохи поодаль. Ти ще подумала, що це - майже кладовище на пагорбі. Ти вийшла сходами на четвертий – Мороґорівський – поверх і подзвонила у двері № 41. Ну, і тобі не відчинили. Ти натискала на кнопку дзвоника ще і ще, намагаючись відтворити один із класичних семплів “Prodigy”. Врешті-решт за дверима почулося старече шаркання ніг. Клямка слабко сіпнулася. Анемічно засмикалася. Так, ніби в’язень, уже страчений у газовій камері, силою незгоди штовхає невблаганні двері і, на розчарування візитерів із там-того боку, стає усе слабкішим і слабкішим. Твоєму, Етво, відкривачу запхати ключа у замкову щілину виявилося надміру складним. Тож зовсім скоро шаркання віддалилося від дверей. Ти обережно подзвонила ще раз і – о диво – двері відчинилися. На порозі стояв блідий, як смерть, Мороґоро – Його Величність твій Учитель і Ґеній в одній сорочці і трусах, та й то наявність останніх не перевірена. У квартирі стояв огидний запах старості, хвороби і давно немитої плоті. Хоча й було на диво чисто. Великий Художник виявився хронічним алкоголіком, хворим на грипу. Він був один-однісінький і через силу тобі посміхався. Щоби якось пересуватися, він незґрабно хапався за стіни. Ти без зайвої бридливості і жалю навіть спробувала його поцілувати. Так-так, Етво, любов інколи перемагає нудотний запах пересушеного рота. Відтак ти помилася холодною водою, бо не знала, як включати старосвітську колонку. Попрохавши Макса повернутися до ліжка, ти пішла до кухні викидати порожні пляшки і варити собі каву. Перечитавши все, що знайшлося в кухні й зателефонувавши Еженові Мороґоро в інше місто, ти кінцево знудилася, згидилася і – чого правди крити – просто спасувала. Не витримала своєї безпорадності і подзвонила коханцеві у столицю, щоби приїхав тебе забрати. Еженчик Мороґоро з’явився аж під вечір, майже одночасно із твоїм суперменом, і, випивши з вами кави й несхвально відгукнувшись про ваш квітчастий порш „Слава кітчу!”, пішов із коханкою на якусь інтелектуальну виставу. Чи до казино. Скажи мені, Етво, чи зустрічався тобі колись гарніший юнак із проникливішими блакитними очима і такою ж стовідсотковою байдужістю до твоєї персони, як Ежен Мороґоро?
В цій історії варто віддати належне самозреченню твого коханця – 600 км зимовою трасою, щоби розсипати перед тобою відро найгарніших зірок. Не такі яскраві очі, як фамільна цінність Мороґоро, та все ж доволі світлі і м’які. Одним словом, належне ти йому віддала у придорожньому мотельчику. Вечірка в бонні-клайдівському стилі результувала зачаттям дитини. Ну хто би думав там про контрацепцію? Тим більше після заспокійливого: „Якщо раптом щось, у тебе будуть найкращі лікарі у Бельгії і жодних проблем...” Так воно і є, Етво – це „щось” має цілком здоровий ґенетичний код. Жодної інцестуальної маячні. От тільки продюсеру винних хромосомів – кровному батечкові – ти нічого не сказала. Бо у твого відданого коханця на той час уже був один суповий набір – молода дружинонька і бебік. Ну, Етво, не кривися, ти ж тут просто квінтесенція благородства – не вимагала ніяких розлучень, не робила скандалів, не ставила хлопця перед довбаним „to be or not to be”. А може, щоби втекти від можливого облому, ти просто втекла із півкулі, запакувавши собі в балабеху оту Максодраму.
- А… А звідки? Звідки ти про це знаєш?.. – Етва вже не могла так запросто віднайтися в просторі.
- Ні звідки… - Маркіян, договоривши до кінця, якось дивно розгубився. Ніби сам був шокований власною промовою, - Я ж просто переказав тобі твою ж історійку. Максодраму, як ти її назвала. Не знаю… Мене просто перло, і все.
- Ах ти ж… Едіпе недопижджений… - засичала розлючена Етва, - ну, зараз і мене попре. Хто там у тебе був? Жінка-сокира, кажеш? Сарайна демониця? Волохата лісовиця? Хтива стріхова упирка? Ага, а хуй там! А от щодо рідної тітоньки… Навіть не молодшої маминої сестри, а її сестри-однолітки, схожої з матусею, як дві колгоспні корови. ОК, пардон. Тітонька – це майже двоюрідна сестра. У деяких країнах – цілком леґальний і порядний Ehepartner .
Маркіян важко дихав.
- Сів, кажеш, на мопеда і поїхав на захід сонця? – нещадно провадила Етва, - сто кілометрів профіґачив, цнотливчику мамин? Ну, може у якійсь іншій системі координат так і було. Але ж ми тупо в Декартовій кантуємося. So. І в цій системі ти сів на свого вбогого роверика „Україна” і проїхав два квартали до будинку твоєї заможної тітоньки. Заможної – тому й занадто гарної для свого бальзаківського віку. А що? Реальний, хе-хе, захід сонця. Трагічна краса відмирання. У неї знайшлася пляшечка „Бейлісу” в барі для пухнастого небожика. Фе, Маркіяне, ти направду любиш „Бейліс”? Ну, потім все було вже геть банально. Тітонька відвела тебе до своєї зимної хай-текової кухні й, розшпиливши тобі джинсики, добрим словом-ніжними вустами трохи підняла загальний тонус організму. Щоправда, він, в силу юної незіпсованості, ледве відразу й не видав на-гора увесь свій власний – ха-ха! – бейліс. Коханій тітоньці у пельку, м-да. Але мадама sehr експірієнсд, тож хутенько роздуплила тебе і надуплилася зверху сама. Посадила Марчика (так вони тебе з мамцьою називали?) на стільчика і ввібрала його у своє лоно, як Бейя Ґабриція. Воно би все, може, і розсмокталося тихенько в ероґованих тонах, якби – ах, знову все так пластко, Маркіяне, тобі явно треба було жити за часів короля Данила, може, мав би хоч якусь славу новатора – якби не прийшов твій дядечко попід ручку з пані маткою твоєю. Про те, що далі, читайте в криміналі, хе-хе... Про „далі” ти не пам’ятаєш, бо умлів, як благородна дівиця від вигляду крові. А що ж далі? Маленький Дон Жуан так і не зміг перетворитися на Дона Хуана, хоч і втік аж на іншу півкулю за ласим шматочком духовного просвітлення. Очищення, ги-ги, йому би передувало. Моя ти радість нефільтрована...
По цих словах Етвина перекривлена злістю ґримаса зникла, як злизані морем дитячі каракулі на піску. Тепер уже обоє просто мовчали. А за годину, не кажучи ні слова, просто підвелися, майже нічого з собою не брали, вийшли з готелику і завели мотоцикл. Містечко Борубудур із однойменним (чи то пак, передтічним йому) храмом-горою лежало за 30 км на захід. Відвойований три століття тому у джунґлів, цей мовчазний базальтовий монстр видавався чимось напрочуд не-ґротескним у мусульманській країні. Сходи, дев’ять рівнів, кола, що вужчають аж до єдиної точки, Будди Шак’ямуні в ступах і в нішах, кам’яні квіти, кам’яні барельєфи, кам’яні мізки туристів, що за 8 долларів купили собі вхідні квитки і тепер компенсаторно хвецькають затворами своїх камер – ось до чого не доїхали Маркіян із Етвою. Під’їхавши із якогось несподіваного боку до містечка, вони загальмували на березі засміченої, та все ще гордої завдяки непомірно високим берегам, річечки. Містка поки видно не було. Зате на протилежному боці спокійно собі стояла біло-червона споруда із жовтуватим дахом.
- Храм... – розгублено чи розчулено сказала Етва.
- Ні, більше. То монастир. І храм там, і ставочок з лотосами, і Будда спить, золотий і блаженний, а монахи його дбайливо вкривають на ніч домотканою ковдрою...
- Напевно ж він чоловічий, - Етва пригладила долонями волосся, - але ж монахині-жінки так само начисто зістригають волосся.
- ...і боряться за рівні прова із монахами-чоловіками.
- Де? В одному монастирі?
- Ні, на Шрі-Ланці.
- Зі своїм уставом Ом Мане.
- Падме Хум.
- Наші слова легші від сміття, тому і в річку не падають. Ідемо в монастир або падаємо в річку.
- У цю бридку молочноводу річку, що тече із Центру Світот...
- Чш-шшш. Як взнати, що ліпше? Давай кинемо монетку.
- Давай. Цей бік – монастир, а цей – помийниця.
Впало гербом.

4. Дещо про Етву Колеско.

Олена, 38:
Колеско... Етва. А, так, пригадую. Одна з моїх студенток – не найблискучіша, але доволі здібна. (...) так, департамент економіки. Малювати? Та ні, навряд. Вона мала хороші менеджерські здібності – як сама казала, могла би запросто продати 10 непальських слонів у колгосп на Тернопільщині. Але щоби художня творчість – не знаю... Хобі таке модне хіба що. Не знаю. Вибачте, я не зовсім добре знайома з пані Колеско.

Володимир, 24:
Етва мала охуєнну дупу. Ні в кого не було такої дупи. Нічо’ так дєвка взагалі була... Більше-менше.

Анна, 43:
Моя донька? Та ж вона стажуватися поїхала в Канаду. З нею щось не так?

Марла, 23:
Етва? Чорнявка? Ой ні, останнім часом червоне волосся мала. Чи то не вона, а подружка? Ай, коротше. Заходила до нас на факультет – тусувалася з хіпарками з прикладників. (...) ну, якщо можна тих хіпушок художницями назвати, то, ги-ги, може, й Етва на щось сподвигалася. А хто вона сама – продавщиця? Ну, економістка тобто, соррі. (...) Хто?! Макс Мороґоро? Ой, не смішіть людей, заради Бога. Макс Мороґоро її і в очі ніколи не бачив, та й вона його теж, хіба би ходила десь зі своїми хіпарками на його презентації. Макс – мій добрий приятель, а його гьорл-френд – якщо так можна називати 40-річну жінку – вагітна на сьомому місяці, викладає в Йелі. Отаке із Мороґоро старшим. А з молодшим я сплю. Не друкуйте цього. Так, малий часто заходить до мене в майстерню хапанути... але ж не пишіть цього, бо я типу проти наркотиків. Соціальна робота і така всяка хуйня (...)

Євгуся, 21:
Думаю, її зникнення напряму пов’язане з її коханцем. Хлопець любив її без пам’яті і – що найсмішніше, бо я давно знаю Етву – вона його також. Тільки була одна лажа цій ніжній історії – герой був одружений, та ще й із прецепом... Ну з яким – з дитиною. Починалися вже якісь неприємні розбори, ну ви в курсі. От Етва й спромоглася чи не на перший в житті шляхетний вчинок – поїхала геть із міста, щоби коханий не влетів. Сподіваюся, вона хоч не вагітна була.

МАРКІЯН.

Жодних родичів чи знайомих Маркіяна Мокая знайти не вдалося.

***

Джокджакарта-Чітван-Київ