Ірена КАРПА

Сни ІІрихона

Щось спинило мої ноги. Я навряд чи й дійшов до зеленої мідяної брами, на якій написано "Украсти". Я не знав, у чому погрузли ступні. Я просто стояв і мріяв про те, щоб хоча б очі вміли літати. Тоді перетворилися б на двох блакитних птахів і полишили мене, сліпого і смішного, у багні. А назустріч ішли люди. Їхні очі розбігалися в боки, і вони не могли бачити просто перед собою. В мене не було сили дивитись на них, тим паче їх було так багато і всі вони йшли лишень назустріч. Ішли з-за муру міста з важкими ношами в руках. Я знову подумав про браму "Украсти". Позбав мене, Боже, цього необхідного гріха. Обачність мою прости і сотвори в мені Рух твій, Боже. Так стояв я і так думав, а тим часом сонце ще дужче випікало моє тіло. І боявся я, що вже повернув назад, що прикипів я до землі, аби стати нею. І люди йшли та йшли. І те, що було в них поміж очима, глузувало з мене, але руки їхні мене не дотягувались. Всі ті люди були світлі й чисто вбрані, я ж чорнів, і одіж на мені розсипалася. Та в якусь мить я побачив старця, оповитого пісковими хмарами. Він, як і я, був геть чорним і сухим. Чи може то мені приверзлось, бо старець був ген далеко, аж побіля мурів міста. Я знав, що старець дивиться на мене, хоч навіть не бачив, де в нього голова. За якусь хвилю я вже знав його ім’я і те, де в нього були діти. В старця були довгі руки, і ними він виписував знаки на піску. Потім вкладав у ті знаки пташиний послід і ліпив коралі. Я, здається, все життя знав, що, з’ївши тих коралів, зможу й далі йти до міста. Але старець продавав їх лише молодим дівчатам. Тоді, на коротку мить, все сповнювалось любов’ю, та зовсім скоро дівчата ставали матерями, і їхні перса наливались важким молоком. Світла любов помирала. Я заплакав і прокляв старого. Чи, може, поблагословив. Бо то ж він давав покоління місту. Він малював принаду на тілах і вдихав дешеві душі. Старий все знав про мою дитину. Вона померла тричі, як і жінка, що її породила. Вони спалили мій дім і волосся на моїй голові. Я не плакав. Лиш більше ні до кого вже не говорив. Старець на виднокраї не рушав з місця. Не рушав і я. Ми були на двох кінцях однієї жердини. І я зареготав. Та враз закашлявся від піску й замовк, щоб не задушитися. А старець став підходити ближче. Ноги мої вгрузали глибше, але то вже було байдуже. Я догорав. Старий тримав ліву руку у кишені, а правою щось показував небу. Воно стиха клекотіло і шугало хмарами за пальцями старого. Зненацька він тицьнув пучкою у мій бік, і хмари відразу ж опосіли мою голову. Було важко дихати, і я хутко задрімав. Мене ніхто не будив, устав я сам з приходом ночі. Ні хмар, ні старого видно не було. Щось шерехате качалось по моїх грудях. То були дідові коралі. Я стягнув і надкусив одну намистину. Вона бридко смерділа і була квасною на смак. "Якщо я лишу це, то помру". І я почав помалу жувати коралі. Та й знову провалився десь під сон: тілом тіпнуло, і я побачив червоне.

І (?..)

Я був жінкою. Блудницею, як і більшість тих, що носять золото й коштовне каміння у кучерях. Ні, я був відьмою, що, принісши вечерю, розважала гостя химерними картинами на дні вилизаного її отруйним язиком тареля. То, певно, і був мій перший похід у чужі країни і століття, бо на сріблі того тареля я бачив геть незнану історію... Я чув зітхання слов’янок, що злягались із варягами, я бачив розірваний одяг на їхніх персах, чув запах і смак поту на стегнах. Я мацав гарячу кров людей, котрі лиш щойно жили, а тепер вже збирались кормити червів... Я купав чужих дітей у пахучій воді і відносив їх до жертовника, шлях до якого відразу ж забував... Я тікав від стріл і дерся на стіни невідомої фортеці, що ім’я її З. І все те я робив водночас: помирав, віддавався, вбивав і мріяв про вбивство чи злягання. Зрештою, мені було все одно – я байдуже витирав срібний таріль своїм волоссям, крадькома проте заглядаючи, чи не визирне із дзеркала хитре око проклятого старця....


Я прокинувся, лежачи на краю піщаного урвища, лицем до соленої води. Чи то було море з мого поту, чи із сукровиці таких, як я, а чи із сліз незайманих дівчат – не знаю. Голова моя починала переважати в бік водойми, я, здається, вже складався наполовину з голови, наполовину з тулуба, коли ззаду мене хтось смикнув. То був дикий цап, чи коза, котра прийняла мене за перезрілу траву. Я сказав їй, що я – хробак, і вона врятувала моє життя. А я не зжер її пасовисько... То було ранком, і ранок був зеленим.


Сон II. Простування

Бог не був задоволений тим числом. Диявол клав його собі на роздвоєний язик і пошкрябував піднебіння. Він реготав від того лоскоту так сильно, що його живіт ставав величезною шерстяною кулею, і він підлітав так ледве не до Бога. Бог шукав своє число два, але число два вже було Дияволове, і той ні за що не хтів його випльовувати. А без числа два не міг бути зроблений третій день, що мав би втішити Бога. І тоді Бог післав Дияволу сон про Жінку, що сиділа під деревом. Диявол наступив на власну спокусу й кинувся цілувати Жінку. Він незчувся, як випустив своє Два їй до рота. А коли збагнув, що втратив свою забавку, уже не міг відрізнити, де була Жінка, а де він сам. Поки він у розпачі ганяв від одного дзеркала до іншого, Жінка, що ім’я їй Софія, мовчки пішла до Бога. Він тоді саме спав, створивши ще одну одиницю до наступного числа. Жінка не стала будити Його, лише поклала два обабіч одного. Бог прокинувся, і був задоволений. Диявол прокляв Жінку й відтоді напосівся їй відомстити. Жінка розкрила очі й пішла від них геть, не озираючись.


Сон III – відозва

...В мене була жінка, котру я кохав, чи чоловік, який кохав мене, і я також кохала його. Яка різниця. Все одно я обійшов це боком. І лиш тепер, коли я вже старий і сивий, а руки мої схожі на землю, зимними ночами я чую смак своїх солених сліз. Тоді я виходжу з хижі і кричу у ліс її імя. Та на нього не відзивається навіть дика звірина, і ліс стає смертельно німим, геть як той рік, що я провів по її смерті. Хоча, може, й смерть її мені примарилась. Просто однієї ночі я встав і пішов з нашого дому, навіть не торкнувшись до її тіла, що лежало поруч у ліжку. Не знаю, може вона спала. А може то дихав наш пес за стіною чи вітер стиха ворушив фіранками з вікон, що дивилися на схід.
На п’ятий день, у четвер, пес наздогнав мене. Я погладив його чорну голову, і з ляком намацав маленькі ріжки. Тоді пес поглянув мені в саму середину і сумно почвалав до лісу. З тих пір ночами долинає його виття – і то єдиний знак того, що я вже жив (раніше).

... Мене почало помалу засипати піском. Таким тяжким, як сніг. Мені було байдуже, що твориться довкола: ось вже із тиждень я не відкривав очей. Здається, вони мені повернулися в інший бік. Так, саме в інший бік, бо я зчудовано спостерігав теплі водоспади своєї живої крові... І, певно, через мене почався плач дитини, котра все повторювала: "Більматий..." Плач той переростав у безнастанний лемент, репет, ревіння – Боже ж мій, що є страшніше нього? Я не породжував дітей, а лише вбивав чужих: на війні – ворожих солдат, на дорогах – молодих розбійників. Я завжди був старший за них усіх, і моя старість устелена по днищу сном – жовтим, гіркуватим сном із запахом сірки. Не знаю, може сірка й пожерла мою юність і страх. О так, так! Це не я боюся дитячого плачу. Цим виродкам мене не налякати... Та, врешті, й не мені судилось дарувати їм любов.


Сон IV. (Поза Вифлеємською землею)

... Якщо відповідь "так", то плетіть мені чорну одежу!..

... Чому, чому ти не лишаєш по собі навіть зародка дитини?..

... Будь, живи, і краще хай повідмирають мої нутрощі – я кохатиму тебе...

... Так, так, це щастя – я кохаю, і ти... і ввесь світ знає, що для мене зробити. Тихо! То Я знаю. І знає Бог. А ти?..

... Чорна завіса трохи відхиляється, з-за неї визирає око і досить довго кружляє по глядачах. Летить чиясь стріла. Око швидко ховається. Стріла влучає тобі в серце. А ти ж просто зашивала ту стару портьєру...

— Ні, ні, ні! Ще раз не...
— Хто там? Коханий, то відьма. Візьми рушницю!
Яка ти вродлива. Волосся ледь торкнула сивина... Тьху, ні, маячня – в тебе ж геть чорне волосся, твої обрізані мечем чужинця коси... Твої вуста ледь тремтять, а брови благально здійняті на білому чолі. Відьма якось хапає тебе за руку.
— Коханий, швидше! – кричиш ти. О, я вже бачу ґранатові крапельки по твоїй шкірі. Ти пручаєшся, і з плеча злітає краєчок хустки. Ні, ось злітає геть усе. Ти гола. І відьма, завмерши, споглядає твоє тіло. Ти замовкаєш, і вона спокійно входить до хати. Ви стоїте навпроти а я сиджу, і не можу поворухнутися – геть усе мені заціпило. Тільки чутно, як шурхотить твоє волосся від Відьминого подиху і як стугонить у Відьмі кров. То моя кров, твоя кров, кров нашого будинку, і от вже вся вона вкупі біжить до твоїх ніг, підіймається вгору твоїми ногами, досягає твого лона, ти безпомічно скрикуєш, відьма тяжко дихає, в мене біжать слина, сперма, сльози, кров підіймається далі животом, вже сягає твоїх зляканих грудей...ні! тільки не горло, тільки не губи! Я кидаюсь до тебе, я проскакую крізь відьму, я ґвалтую її, здираючи з неї сіре шмаття разом зі шкірою, я біжу до тебе, але ж ти так далеко. Ти мовчиш уже і, певно, посміхаєшся всередині. Ти ТАК любила. А я? Я, знаєш, найдужче любив твої очі. Вогкі і зелені – от вони вже лежать на моїй долоні. Так ти бачитимеш небо і мене, бо ти ж мене кохала.
— Ко-ха-ла! – вчувається протяжне. Я не повертаюся, бо знаю, чий то голос. Обіймаю твоє мертве голе тіло і відношу його вниз до річки. Очі поки що проковтну, бо хтозна, що з ними станеться, доки повернуся...

... Ну от. Пливи, люба, за водою. Риби такі ж ласі до твоєї плоті, як ти була до моєї. Прощавай! І я повільно вертаю до хати. Я дивлюся тільки у небо, і від того на душі стає вогко і зелено. Вогко і зелено... Я на порозі, вогко і зелено, Боже, як я втомився, вогко і зелено, вже або ніч, або тяжке світання, вогко і зелено, гарячий подих жінки, вогко і... рука геть глибоко у ній. Вона сміється, ця відьма, вона сміється, ця вульва! А-а-а!!! Вона... Вогко і зелено! Ні, пусти! Пече! Ні!!!
Вогко. Зелено. Рівно-мірно. Я розбиваюся об береги її плоті, і мене зовсім не дивує, де я подів здерту з відьми шкіру. О, яке гаряче дихання! Коли я був малим, баба розказувала, як ящурки міняють шкіру... Все, Відьмо, я тебе ненавиджу! – Я хапаю її за голову і рвучко викручую. Ні крику... Між пальцями під моїм подихом тихо шелестить волосся, обрізане мечем чужинця.

01.02.02.


Сон V. Жіночий

Вночі приходив мій мертвороджений брат і розчісував мені коси. Я поливала його голе тіло водою, і від того воно росло, набухало. Аж поки він не став завбільшки з мене. Він боявся дощу і раз по раз занепокоєно глядів у чорно-брунатне небо. Я попросила його не смикати мого волосся. Тоді він зібрав вирвані волоски і з’їв їх. Чорне тіло на якусь мить освітилось червоним. Я спробувала прочитати плетиво з мого волосся в його животі, та все за мить погасло. "Прощавай, брате, мчи на той кінець діброви. Там уже чекають довгоногі звірі". – "То не звірі", – сумно сказав він і поцілував мене в очі. - "То твої птахи. То тебе вони чекають". – "Неправда!" – закричала я. – "Неправда, і ти це знаєш. От тільки затям, любий мій: я не боюся самотності, і ти можеш помирати з народженням кожного нового немовляти. Мого немовляти...." Але він заголосив і став танути. Я ще тримала його за плечі і вдивлялася глибоко в очі, а брат уже втікав, залишаючи на моїх пальцях лише прозорий пахучий сліз. Від нього щипало шкіру. Я поцілувала (так мені здалося) брата в губи, та голосіння не спинилось. Воно вже витанцьовувало довкола мене, крадучи повітря й землю. Ні діброва, ні озеро не чекали, що з останнім поцілунком мого брата вони стануть сухим мертвородженим камінням. Камінням, що 2000 років помиратиме, чекаючи краплини крові нашого із братом немовляти...
31.01.02

* * *

О, так. Здається, я й був сином жінки, що померла з подиву від мого народження. Мого батька люди вважали або мертвим, або швидко йшли від мене геть, коли я про нього питав.

* * *

VI. Сон чужинський

А одного дня мене намагались розбудити. То був дивний чоловік із старими очима й молодим, та дещо пошматованим тілом. Він довго мовчав і лише гаряче дихав, відігріваючи мені очі. Я не знав, навіщо він це робить. Лише на третій чи четвертий день, коли я раптом побачив щось, що ніколи не було (і не могло бути) моїм, я збагнув, що чоловік довіряв мені свій тягар. Свій сон про скелі, на яких я був лише знаком про мою появу за сотню років... Тоді той чоловік навряд чи знав про це, він просто втік відкілясь чи що.... Я не знаю. І він не знає. Він, здається, щось страшне вчинив...

* * *
...І він насадив тоді довкола себе жовтих плакучих квітів, що припиняли плакати лиш на годину до заходу сонця й за годину до світанку. Пелюстки ті ніколи не ворушились від вітру. Він так само не закривав очей, чекаючи, поки з них впаде остання сльоза. Аж до того дня…
Він терпляче рахував шрами на своєму тілі, сумлінно шматуючи його знову і знову, виплітаючи на шкірі чи то руни, чи ієрогліфи. Він щоранку бігав до скелі, щоб перевірити, чи став він хоч трохи більше схожим на малюнки, що були по ній. О тій же порі до скелі прибігали дикі коні, щоб попити зі скелі води. Вони ж бо добре пам‘ятали, що скеля – то море, що стало насторч. Коні мали сиві кам‘яні крупи і соляні гриви, вибілені степовим сонцем. Він стояв попід скелею і не міг ні милуватися, ні запізнатися з тими кіньми. Він інколи хотів пристрелити їх, та однаково не було хоті шукати стару рушницю, заховану в цій же скелі неподалік. Інколи йому думалось, що коні – то дівчата в сірих сукенках, що прийшли сюди провідати мертвих наречених. І тоді він співав їм весільних пісень. А вночі молився. Чи марив. Вигризав на сухій землі великого хреста, повільно глитаючи камінці з піском. Він сподівався до зими докінчити свою роботу, а тоді, по інший бік скелі вигризши такого ж хреста, засипати перший землею, взятою з місця другого. А потім починати все спочатку, знову їсти землю і молитися, допоки вистачить зубів і хрипу в горлі. Та ще сірих коней з соляними гривами, що приходять як до покаяння до скелі на водопій.

* * *

Я сидів сьомий день і вже котрий тиждень стирав той сьомий день на порох. Бо я мав страх до сьомого дня, як до мого старого числа чи до кольору, котрий я забув. Я тримав повіки пальцями, змінював руки, по черзі однією тручи дні, а іншою лякаючи сон. Дні й ночі надходили справа і зліва, пропонуючи себе, як наглі лярви. Я чекав не знати чого, мені привиджувалось якесь кохання, біда його бери, мене опосідали степові духи, що прикидались лісовими... В якусь мить вони посідали на мою руку – по кілька тисяч на кожен палець – і різко видерли її мені з очей...

Сон VII.

Я перетнув кілька кордонів. Всі вони були із запахів. Запах смаженої їжі, запах зіпсутої їжі, запах протягу й пилу, запах сирих стін, запах запаху межі, запах тебе. Точніше того зілля, котре ти мені принесла й позапихала між мого одягу. 67. ціла купа лахміття, перемішана із твоїм зіллям. Ти ще казала, що то чай. Дивно, що я думаю в завершеному часі. Адже ти живеш зо мною в одній хаті, і досить мені кашлянути чи неспокійно заворушитись, як ти прийдеш. Ти прийдеш, хай тобі грець, і будеш допитуватись, що таке із моїм ротом, горлом, подихом, потом, прутнем... Що таке? Нічого, люба, кохайся зі своїм чаєм. Він геть зелений, як твоє міжніжжя. Нічого, люба. Я просто чекаю, коли ти підеш. Коли ти перестанеш на мене гаряче дихати, і я знову бачитиму досконало білу стелю, а не пори на твоєму розпашілому обличчі. О так, це – любов. Це те, що з’являється в кімнаті за секунду до твого приходу. Це те, що залишається кислим запахом слини на моїх щоках після твого поцілунку. Чорт забирай, я навіть не можу витерти оту любов, ти для чогось зав’язала мені руки. Мені тісно, мені тісно!!! І гаряче. І, дідько забирай, по-ідіотськи світло під цією стелею і тягарем пахощів. Зовсім світло. Геть світло. Мені тут геть не так, як було в твоїй утробі, мамо.


Сон VIII. Vesihiisi sihisi hississa.

Я чекав на восьме. Я чекав на духів води, що навіть імені їх не годен був вимовити. То були подихи безстатеві й безокі, лиш мали дуже добрі вуха й язики, що сичали у темряві: "хиісі-вессі" – чекав я почути. Аби собі прийшли і тихо виссали мою душу, щоби-м не мусів більше снити про одного чи вже про Одну з них. Я не знав її, лиш думав, що перед смертю маю напитися з її грудей, бо їх вона мала вісім. ВесіХіісі полокала коси в одному озері посеред лісу, і туди б мені треба податись, услід за сичанням. Але кожен раз, як я спинався на ноги, прибігав запах того старця і в`язав мої ноги докупи. Мої очі вже зовсім не боліли, лишень що тепер вони не були більш мені потрібні. Та й язик гейби теж – я вже, холєра, забув говорити, а думав лиш якось дивно і лиш потрохи схожому на мою колишню мову. Хииіііісі Виііііііссі. "То ти вже йдеш?" – "Та вже йду... То, може, то ти, курво, втєла мені голосу, би-м лиш сичєти міг?" Вона здалеку показує ми свій скарб, а дідо хапає смердотов за ноги. "То й маєш, курво, золото, що смердит гівном". Я щєю на дідів смердєчий ланц та й починаю бічи в ліс. Та й сичу, сичу!! Вже-м тим сичєннєм всю середину собі видув. А як хтів кричєти – то не міг. Прихиливси був до смереки, та й виджу, що кориння її ссуть з криници, а сама та смерека щось таки мні сичит. Я тоди взєв тай утєв їй кавалок – а вона як закричит, та й кров'ю заюшитси. Тогди я взєв та й собі утєв перста на лівій руці. Та й таки крикнув, і враз згадав, як кричєти треба. Відтак хтів їй втєти корінь, а вона як зачєла си просити! "Йой, коханий, не рушєй мене - дам ти з себе поссати, і будеш мати мене три рази. Лиш на четвертий мусиш вмерти, бо то вже таке тобі ранком принесли число. Дідо той твій хтів ще тебе катувати, але ти мудро зробив, що посцєв на нього. То дідо вже буде до віку твого жовтим, а я зеленою, як моя утроба й коси. Ти ж будеш червоним, бо то є твоя чоловіча основа, та й не лиш твоя, а всих тих, хто вже мав собі жінку у ліжку". Та й стала тота смерека дівкою, такою файною, що-м не міг сі на неї дивити, а лиш мацати міг. Намацав тогди аж вісім у неї цицьок, тай зачєв їх ссати. І зробилася в лісі ніч, та й мав я її перший раз. То насіння, що було з мене, вона дала їсти зміям та ящурам. Я ссав її та й чув, як вона вид того сичит. Зробилося в лісі гаряче, і я мав її другий раз. Відтак ВесіХіісі позбирала моє сім`я та й поввіддавала його сичам. Я то лиш чув, а не видів ніц, бо й далі ссав її груди. Та й тогди вже лісом затрясло, і я пішов у неї третий раз. Йой довго вона не хтіла мене з себе відпускати, що вже-с думав, що мій коринь весь згорит в її утробі. Але глипнув та й виджу, що моє сім`я полізло їй з дірок де очи мала би-с мати. Тогди вона сама поїла його та й впала гійби мертва. Я си настрашив, що то її закляття не збудитси, що буду мусіти таки з дідом по світу валанцатисі, заплакав я та й пішов помалу з лісу гет. Я йшов та й кричєв, та й помалу згадував свою мову, починав щось співати і забував лишень хіба останнє слово. Та так я й вийшов до озера, посеред якого плавало щось чорне й дерте, а смерділо так, що аж трава вигоріла поблизу води. Я підійшов ближче й упізнав старцеве дрантя – те ж саме, в якому він стояв побіля мурів якогось міста з брамою ''Украсти''. Тоді я й збагнув, що маю вкрасти те дрантя саме зараз, і кинувся стрімголов у воду. І тоді вже я мав ВесіХіісі вчетверте. Я топився у її розпеченій плоті, та все ж намагався дістати до дрантя, бо мусив його собі вкрасти, аби не лишитись навічно в зеленій ВесіХіісі. Вона цілувала мене й гризла за шию. Мені було так страшно, що я зачав лизати свого власного живота. В якусь мить мені здалося, що я надутий, як ропуха, що її діти так катують, запихаючи в задок соломинку. Я вже готувався до того, що моя плоть трісне й розлетиться на дрібні кавалки, але тут я просто собі всрався. Серед усього, що сплило нагору, були якісь старі папери і фальшиві монети, було волосся моїх дітей і шматок савана, котрим я оповив колись мертву коханку. Були там пір'їни невідомих птахів і зуб мого собаки, були там і букви з прокляття ВесіХіісі. Та раптом я помітив щось мале і кругле, що швидко пхалось з-поміж інших речей у напрямі до дідового дрантя. Я вхопив то і не дивлячись запхав собі до рота. І враз тоді упізнав смак старцевих коралів. ВесіХіісі люто засичала, ствердла й розкололась навпіл. Під її вмерлою плоттю-водою на самій мідяній землі відкрились мені тисячолітні написи і зліпки з лиць давно вже не живих людей. Я ходив і вдивлявся в ті зліпки, поки врешті не уздрів себе Тоді я ліг лицем у мідяну землю. Я вклав свою голову в ту, лишень мою, заглибину й перестав дихати.

* * *

Єрусалим стояв, не рухався. Кудись лишень поділась брама з написом ''Украсти''. Я був прийшов сюди заради неї, але тепер вже не пам'ятаю, нащо вона мені була. Єрусалим не рухався. Зате - о Боже - міг тепер ходити я. Дивлячись лише на край дахів - на їх кордон із небом, я повільно рушив до міста, а за кількасот кроків на мене спокійно чекав мій старий учитель – святий на ім'я Єкам’ам.

27.02.02
Київ