ІВАН КАРПЕНКО-КАРИЙ (ІВАН ТОБІЛЕВИЧ)

(1845-1907)

Іван Карпович Тобілевич народився 29 вересня 1845 р. у слободі Арсенівка на Херсонщині (тепер Новомиргородський район Кіровоградської області) у сім’ї управителя поміщицького маєт­ку. Навчався в Бобринецькому повітовому училищі, яке закінчив у 1859 р. Відтоді майже двадцять років служив канцеляристом. З початку 60-х років брав активну участь в українському театрально­му житті. Протягом тривалого часу входив до різних театральних труп, на основі яких склався так званий театр корифеїв; він один із засновників театру корифеїв. З театром корифеїв також пов’язані імена Марії Заньковецької, Панаса Саксаганського. Скрізь, де українські актори давали вистави, вони мали незмінний успіх.

У 1900-1904 рр. Іван Карпович Тобілевич створив власну трупу. Виконував переважно коме­дійні акторські ролі.

1907 р. Миколі Карповичу Садовському вдалося відкрити в Києві постійний Український те­атр. Заслуга швидкого розвитку театру належить видатній родині Тобілевичів, члени якої висту­пали під сценічними псевдонімами Івана Карпенка-Карого, Миколи Садовського і Панаса Сакса­ганського. Кожен з них не лише створив власну трупу, а й був видатним актором і режисером.

І. Карпенко-Карий — автор багатьох п’єс. Справжню популярність йому принесли комедійні твори «Мартин Боруля» (1886 р.), «Сто тисяч» (1889 р.), «Хазяїн» (1900 р.). У них автор виступив проникливим спостерігачем життєвих процесів, що зумовлювали суттєві зміни в українському суспільстві. Драматург звернув увагу на викривлення селянської психології, спричинені маніака­льною жагою збагачення. Моральна деградація, руйнування родинних і людських взаємин, само­дурство й тупе чванство — такі негативні риси побачив Карпенко-Карий в українському селянсь­кому середовищі.

І. Карпенкові-Карому належить кілька п’єс на історичні теми. Серед них певний інтерес ста­новить трагедія «Сава Чалий» — не перша в українському письменстві драматургічна обробка ві­домої народної пісні. На драматургічній практиці Карпенка-Карого суттєво позначився його влас­ний театральний, передусім акторський досвід, що диктував пошук тих сценічних засобів, які б сприяли формуванню масового українського глядача.

Помер Іван Карпенко-Карий 15 вересня 1907 р. у Берліні, похований на хуторі Надія.