Критика

«Мартин Боруля» Іван Карпенко-Карий

 Сюжет трагікомедії «Мартин Боруля» письменник побудував на реальних фактах із жит­тя родини Тобілевичів: батько драматурга, який тривалий час служив управителем поміщицьких маєтків, вирішив домогтися визнання свого роду дворянським. На це витратив чимало часу — і марно: дворянство не було доведене, оскільки прізвище в старих документах було Тобелевич, а в нових — Тобілевич. Карпенко-Карий використав цей факт, щоб висміяти намагання простої люди­ни вибитися у дворяни, хибно думаючи, що цим можна в чомусь вивищитися над іншими.

Головний персонаж комедії — це людина із заможної верхівки села. Мартин Боруля не заслі­плений жадобою збагачення, не позбавлений деяких рис гуманності. Та, на жаль, це натура, духов­но скалічена нездоланним прагненням вийти «на дворянську лінію». Коли б його спитали, навіщо йому те дворянство, він, певно, не зміг би пояснити як слід своє дивне бажання. Мартин -— справ­жній сім’янин; у домі лад і достаток; авторитет і гроші. Чого ж йому іще треба? Виявляється, треба титулу дворянського, який, на думку Мартина, зробить його паном, а пан — це не мужик...

У своєму домі цей «міщанин-шляхтич» (так назвав свого героя Журдена французький драма­тург Мольєр; саме з комедією Мольєра «Міщанин-шляхтич» тематично й ідейно перегукується твір І. Карпенка-Карого) запроваджує дворянські порядки, сам мучиться через свої химери, але терпить, бо вважає таку «домашню перебудову» шляхом до політично-правового місця в поміщи­цько-капіталістичній державі, яке мало дворянство.

Мартин велить своїм дітям називати себе не татом, а «папінькою», а маму — «мамінькою». Він довго вранці вилежується в ліжку, як пан, хоча в нього, працьовитої людини, від довгого ле­жання з незвички болять боки. Дочку Марисю хоче віддати заміж за «образованого чоловіка», сина Степана мріє бачити знатним чиновником. Смішно дивитися, як «правила» дворянського побуту суперечать традиційним порядкам сім’ї Мартина, викликають нерозуміння і подив членів родини.

Розв’язка твору — гостро драматична. Мартин скрізь зазнає поразки, і, нарешті, одна літера в прізвищі (Боруля — Беруля) кладе край його змаганням за дворянське звання: рід Мартина не ви­знали дворянським.

Гуманістична позиція автора чітко виявляється в загальній концепції твору, що виражає його співчуття й любов до людини, турботу про її долю, і розкривається у виборі дійових осіб та їх ха­рактеристиках, у ремарках, структурі комедії.

На прикладі образу головного героя, Мартина Борулі, І. Карпенко-Карий розкриває конфлікт здорової народної моралі з «манією» дворянства, породжений відстоюванням своєї людської гідно­сті. Автор до мінімуму звів роль комедійної інтриги, віддавши перевагу внутрішній дії.

Конфліктну ситуацію драматург виводить не стільки із зовнішніх причин, скільки з внутріш­нього стану персонажа — нестримного прагнення довести, що нічим не гірший від «приймака Кра- совського». Така заглибленість у душу людини надає камерності звучанню комедії, відтворює складні внутрішні почуття та психологічні колізії, визначає трагікомізм образу.

І. Карпенко-Карий показує, до чого може призвести людину ігнорування здорової народної моралі, й одночасно утверджує високі етичні норми образами людей, які не цураються землі, праці на ній, свого походження, національних звичаїв і традицій (Гервасій Гуляницький, його син Мико­ла), які випромінюють нехитру народну мудрість (Омелько).

Отож у п’єсі відображено зміни, які відбулися в українському селі після реформи 1861 року. Мартин Боруля — чиншовик, тобто вільна людина, яка сплачує грошовий податок. Як бачимо, чиншовики доволі заможні люди. Відповідно до указу, чиншовики були зобов’язані подати доку­менти, які підтверджували б їхнє дворянське походження. Якщо ж таких документів не буде, то їх прирівняють у правах до селян. Тому Красовський демонструє зверхність над Борулею. Дворяни, як видно з твору, у суспільстві залишаються привілейованим класом, хоча селяни типу Борулі не поступаються їм у статках. З п’єси перед нами постала Україна середини XIX століття. Зважаючи на те, що це був один з перших творів письменника на сучасному матеріалі, то, безперечно, «Мар­тина Борулю» зацікавлено сприйняли перші його глядачі (прем’єра відбулася 1886 року). У чому ж секрет більш ніж 100-річної сценічної популярності п’єси? Безперечно, в тому, що твір порушує загальнолюдські, так звані вічні проблеми:

  • людської гідності, усвідомлення того, що щастя не в чині або посаді;
  • праці як духовної потреби і джерела матеріального статку;
  • батьків і дітей;
  • меншовартості;
  • кохання і сімейного щастя.

Як драматург-новатор, І. Карпенко-Карий шукав ще не відомих стежок. Він звів до мінімуму роль комедійної інтриги, поставив на першому плані суспільно-психологічну характеристику про­відних персонажів, увів епізодичні сцени, зовнішньо не пов’язані із сюжетом п’єси, проте важливі з погляду глибшого розкриття ідейного задуму — сатиричного зображення заможної верхівки села, що в гонитві за дворянськими привілеями ігнорує морально-етичні норми.

Висміявши поведінку свого героя, Карпенко-Карий утвердив здорову народну мораль щодо родинних традицій, ставленні людини до рідної землі, свого родоводу, прадідівських коренів, пра­ці, народних звичаїв. Головне — не титул, а вміння залишатися порядною, високоморальною лю­диною в усіх життєвих ситуаціях.