Їхав козак за Дунай,

Сказав: — Дівчино, прощай!

Ти, конику вороненький,

Неси та гуляй!

— Постій, постій, козаче,

Твоя дівчина плаче,

Як ти мене покидаєш, —

Тільки подумай!

— Білих ручок не ламай,

Ясних очей не стирай,

Мене з війни зі славою

К собі ожидай!

— Не хочу я нічого

Тільки тебе одного,

Ти будь здоров, мій миленький,

А все пропадай!

Свиснув козак на коня:
«Оставайся молода!
Я приїду,як не сгину,
Через три года!»

Тебе ж , мила, не забуду,

Поки жив на світі буду.

Коли умру на війні –

Поплач обом ні!