Ольга Кобилянська - Апостол черні

Завантажити материал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Olga_kobilyanska_apostol_cherni.djvu)Olga_kobilyanska_apostol_cherni.djvu3979 Кб1612
Скачать этот файл (Olga_kobilyanska_apostol_cherni.docx)Olga_kobilyanska_apostol_cherni.docx474 Кб0
Скачать этот файл (Olga_kobilyanska_apostol_cherni.fb2)Olga_kobilyanska_apostol_cherni.fb21390 Кб0

Над твором Ольга Кобилянська працювала впродовж багатьох років. Ще в лютому 1922-го літературно-науковий журнал «Промінь» (м. Чернівці) повідомив, що вона закінчила повість у двох частинах, яка носить назву «Юліян Цезаревич». Одначе — за свідченням сучасників — Кобилянська й далі шліфувала рукопис. І неправду пише та ж «Українська радянська енциклопедія»: в 1926 році твір не видавався. Шліфуючи, авторка частинами надсилала до редак­ції місячника письменства, мистецтва, науки і громадського життя «Нова Україна», який виходив у Празі і біля джерел якого стояв Володимир Винниченко,— починаючи з жовтня 1926-го, «Нова Украї­на» й почала його публікацію, а закінчила аж у 1928 році. А пов­ністю книгу випустила в 1936 році Львівська видавнича спілка «Діло» в одноіменній бібліотеці. Художнє оформлення зробив знаменитий маестро Павло Ковжун. В 20-х роках Кооперативне видав­ництво «Рух» у Харкові започаткувало десятитомне видання творів Кобилянської,— десятий том анонсувався: повість «Апостол».

 

Ольга Кобилянська

Апостол черні

 

Роман у 2-х томах

І том

 

Галі з Лопатинсъких Бурачинській присвячує авторка

"Полкового" годинникаря, Максима Цезаревича, невеликої столиці Ч. мало хто любив. Він був прикрий дивак, скупець і непривітливий. Се послідне не лиш проти власної родини, але й до чужих, що з своїми годинниками приходили до него. Принесете йому іноді годинник до направки, то коли він сидить, виглядає як великий павук, що зігнувся над мушкою-годинником, і вдивляється в його механізм — піднявши задумливо брови, ніби лікар держить руку гарячкуючого; а опісля або перегляне ваш і відставить його поспішним рухом і гнівним поглядом десь до другого гуртка і звернеться до вас, або погляне на вас поважно. "Хорий, дуже хорий, — скаже, — прийдіть за місяць, щоб можна до того часу добре випробувати. Може, поможу", або віддасть з словом "пропав безнадійно, киньте!". І більше нічого. Коли ви постоїте і вас окруження дивака на хвилину-дві займе, або мимоволі ваше ухо заслухається в ріжноманітне скорше і повільніше тикання годинників, він зараз стає похмурий. "Справа мається так, як кажу вам, пане. В мене нема часу, ось і сей годинник жде на мою руку, і той, а той вже від тижня цілком розложений; а другі також ждуть. Нема часу". Ледве що відкивне головою і — пішов.

А коли "хорий" вже вилічений і він його вам віддасть — то як поставить вам ціну — хочклякай, він не спустить. "Перше було добре, — скаже їдко, — доки не знали, яка хвилина дорога, а тепер зле. Не приносіть, будь ласка, до мене вашого приятеля, коли занедужає вдруге. Є і інші майстри. "Полковий" — як себе сам називав, бо до нього багато військових заходило, — лише один. Мене Господь лиш одним часом наділив на сім світі. Вдруге мені не бути годинникарем, як колись мій механізм подякує", усміхнеться сумно і вздрігне маркантно бровами. Не старий ще, хоч на висках посивів, був високий гарно збудований, з рисами класичними, ходив, мов якийсь головний командант, по своїй не великій, дуже чисто прибраній, робітні з піднятою головою і обзирав свої годинники на стінах, яких мав багато — одних на продаж, другі до направки — від часу до часу перешіптуючись з собою. Деякі твердили, що відмовляв молитви, другі, що має хвилі, в котрих говорить з видінням, а треті, що вправлявся в латинській мові і в таких же фразах, котрими лаяв публіку за неоцінення його праці; але докладно не знав се ніхто.

На стіні між годинниками висів і скіряний карбач і ніхто не був певний, чи в роздражненню гарний дивак не зірве його з стіни і не просвище кому-небудь над вухами, знетерпеливившися. Лише одно знали: Максим Цезаревич ніколи неправдою не орудував, нікого не обманив. Його слово було їдке, як іржа, тверде, як камінь — одначе — як говорив, не був один з тих, що не зналися на моральній цінности.

*

З-поміж його дітей т. є. трьох доньок і одного сина, було йому, як здавалося, лише одно миле, а то, власне, той одинокий син, Юліян. Всі проче, себто дві старші і наймолодша донька, називав він механічними колісцями, котрі після законів оберталися і окружали "мотор", мов сателіти.

Коли малому Юліянові минуло шість років, було його матері дозволено оставляти його в робітні батька на якийсь час. Але тут він не смів плакати. "Коли хочеш плакати, — наказував батько, — скажи вперед і рушай…". Опісля брав його на коліна та, показуючи йому деякі годинники, притулював їх йому до вуха, з чого дитина замовкала із несподіваности такого чуда, або аж здержувала віддих, або розсмівалася.

Коли ж іноді їй тут чогось забажалося, чого батько не міг дати, а вона все-таки того домагалася, розплакуючись, строгий батько указував на карбач і говорив: "Найкраще уходь!" Ті слова означали ще ласку, якою дівчата, "колісця", лиш рідко могли почванитися. Тоді малий відходив, не залишаючи нагоду не оглянутися разів з кілька за дорогим для нього неосягненим предметом; а батько стояв з піднесеною, ніби за карбачем простягненою, рукою і вдивлявся вижидаючо в личко дитини, чи запановує вона над своїм бажанням, чи улягає напорові плачу.

Одного разу принесено до направки шварцвальдський годинник в формі невеликого домика, на верху котрого знаходилася ластівка так знаменитої різьби, що приковувала хоч би яке вибагливе око. Малий шестилітній хлопчина, побачивши ніби живу пташку на дрібнім будинку з личком годинника, аж писнув з радісного подиву, йому відразу забажалося притиснути ластівочку до себе. "Тату, дайте!" — кликнув і простягнув руки за годинником, що стояв між іншими на столі, при котрім сиділа непохитна стать поважного батька і перебирала щось між частинками годинника. Батько похитав, заперечуючи, головою без слова, удаючи, що не помічав, що дитина коло нього.

"Я нічого пташечці не зроблю", — впевняв благаючим поглядом малий і простягнув ручку вдруге. Батько підвів очі від роботи і, ніби усміхаючися, сказав: "Але вона тобі може щось зробити".

"Вона кусає?"

"Вона відлетіти може…"

Дитина вдивилася зачудовано на батька.

"Відлетіти?"

"Так. Все, що гарне, не все можна мати. Краще залиши її; а тепер відходь і не мішай!"

Хлопчик вийшов. Не минуло кілька хвилин, коли він наново з’явився, прийшов і станув, як перед тим коло стола і намагався на пальцях, щоб побачити вдруге гарну пташку.

"Вона ще сидить, — прошептав, боячись звернути батькову увагу на себе. — Пташечко моя маленька, ти відлетиш?"