Ольга Кобилянська - Апостол черні

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Olga_kobilyanska_apostol_cherni.djvu)Olga_kobilyanska_apostol_cherni.djvu3979 Кб2600
Скачать этот файл (Olga_kobilyanska_apostol_cherni.docx)Olga_kobilyanska_apostol_cherni.docx474 Кб1058
Скачать этот файл (Olga_kobilyanska_apostol_cherni.fb2)Olga_kobilyanska_apostol_cherni.fb21390 Кб1880

Над твором Ольга Кобилянська працювала впродовж багатьох років. Ще в лютому 1922-го літературно-науковий журнал «Промінь» (м. Чернівці) повідомив, що вона закінчила повість у двох частинах, яка носить назву «Юліян Цезаревич». Одначе — за свідченням сучасників — Кобилянська й далі шліфувала рукопис. І неправду пише та ж «Українська радянська енциклопедія»: в 1926 році твір не видавався. Шліфуючи, авторка частинами надсилала до редак­ції місячника письменства, мистецтва, науки і громадського життя «Нова Україна», який виходив у Празі і біля джерел якого стояв Володимир Винниченко,— починаючи з жовтня 1926-го, «Нова Украї­на» й почала його публікацію, а закінчила аж у 1928 році. А пов­ністю книгу випустила в 1936 році Львівська видавнича спілка «Діло» в одноіменній бібліотеці. Художнє оформлення зробив знаменитий маестро Павло Ковжун. В 20-х роках Кооперативне видав­ництво «Рух» у Харкові започаткувало десятитомне видання творів Кобилянської,— десятий том анонсувався: повість «Апостол».

 

Ольга Кобилянська

Апостол черні

 

Роман у 2-х томах

І том

 

Галі з Лопатинсъких Бурачинській присвячує авторка

"Полкового" годинникаря, Максима Цезаревича, невеликої столиці Ч. мало хто любив. Він був прикрий дивак, скупець і непривітливий. Се послідне не лиш проти власної родини, але й до чужих, що з своїми годинниками приходили до него. Принесете йому іноді годинник до направки, то коли він сидить, виглядає як великий павук, що зігнувся над мушкою-годинником, і вдивляється в його механізм — піднявши задумливо брови, ніби лікар держить руку гарячкуючого; а опісля або перегляне ваш і відставить його поспішним рухом і гнівним поглядом десь до другого гуртка і звернеться до вас, або погляне на вас поважно. "Хорий, дуже хорий, — скаже, — прийдіть за місяць, щоб можна до того часу добре випробувати. Може, поможу", або віддасть з словом "пропав безнадійно, киньте!". І більше нічого. Коли ви постоїте і вас окруження дивака на хвилину-дві займе, або мимоволі ваше ухо заслухається в ріжноманітне скорше і повільніше тикання годинників, він зараз стає похмурий. "Справа мається так, як кажу вам, пане. В мене нема часу, ось і сей годинник жде на мою руку, і той, а той вже від тижня цілком розложений; а другі також ждуть. Нема часу". Ледве що відкивне головою і — пішов.

А коли "хорий" вже вилічений і він його вам віддасть — то як поставить вам ціну — хочклякай, він не спустить. "Перше було добре, — скаже їдко, — доки не знали, яка хвилина дорога, а тепер зле. Не приносіть, будь ласка, до мене вашого приятеля, коли занедужає вдруге. Є і інші майстри. "Полковий" — як себе сам називав, бо до нього багато військових заходило, — лише один. Мене Господь лиш одним часом наділив на сім світі. Вдруге мені не бути годинникарем, як колись мій механізм подякує", усміхнеться сумно і вздрігне маркантно бровами. Не старий ще, хоч на висках посивів, був високий гарно збудований, з рисами класичними, ходив, мов якийсь головний командант, по своїй не великій, дуже чисто прибраній, робітні з піднятою головою і обзирав свої годинники на стінах, яких мав багато — одних на продаж, другі до направки — від часу до часу перешіптуючись з собою. Деякі твердили, що відмовляв молитви, другі, що має хвилі, в котрих говорить з видінням, а треті, що вправлявся в латинській мові і в таких же фразах, котрими лаяв публіку за неоцінення його праці; але докладно не знав се ніхто.

На стіні між годинниками висів і скіряний карбач і ніхто не був певний, чи в роздражненню гарний дивак не зірве його з стіни і не просвище кому-небудь над вухами, знетерпеливившися. Лише одно знали: Максим Цезаревич ніколи неправдою не орудував, нікого не обманив. Його слово було їдке, як іржа, тверде, як камінь — одначе — як говорив, не був один з тих, що не зналися на моральній цінности.

*

З-поміж його дітей т. є. трьох доньок і одного сина, було йому, як здавалося, лише одно миле, а то, власне, той одинокий син, Юліян. Всі проче, себто дві старші і наймолодша донька, називав він механічними колісцями, котрі після законів оберталися і окружали "мотор", мов сателіти.

Коли малому Юліянові минуло шість років, було його матері дозволено оставляти його в робітні батька на якийсь час. Але тут він не смів плакати. "Коли хочеш плакати, — наказував батько, — скажи вперед і рушай…". Опісля брав його на коліна та, показуючи йому деякі годинники, притулював їх йому до вуха, з чого дитина замовкала із несподіваности такого чуда, або аж здержувала віддих, або розсмівалася.

Коли ж іноді їй тут чогось забажалося, чого батько не міг дати, а вона все-таки того домагалася, розплакуючись, строгий батько указував на карбач і говорив: "Найкраще уходь!" Ті слова означали ще ласку, якою дівчата, "колісця", лиш рідко могли почванитися. Тоді малий відходив, не залишаючи нагоду не оглянутися разів з кілька за дорогим для нього неосягненим предметом; а батько стояв з піднесеною, ніби за карбачем простягненою, рукою і вдивлявся вижидаючо в личко дитини, чи запановує вона над своїм бажанням, чи улягає напорові плачу.

Одного разу принесено до направки шварцвальдський годинник в формі невеликого домика, на верху котрого знаходилася ластівка так знаменитої різьби, що приковувала хоч би яке вибагливе око. Малий шестилітній хлопчина, побачивши ніби живу пташку на дрібнім будинку з личком годинника, аж писнув з радісного подиву, йому відразу забажалося притиснути ластівочку до себе. "Тату, дайте!" — кликнув і простягнув руки за годинником, що стояв між іншими на столі, при котрім сиділа непохитна стать поважного батька і перебирала щось між частинками годинника. Батько похитав, заперечуючи, головою без слова, удаючи, що не помічав, що дитина коло нього.

"Я нічого пташечці не зроблю", — впевняв благаючим поглядом малий і простягнув ручку вдруге. Батько підвів очі від роботи і, ніби усміхаючися, сказав: "Але вона тобі може щось зробити".

"Вона кусає?"

"Вона відлетіти може…"

Дитина вдивилася зачудовано на батька.

"Відлетіти?"

"Так. Все, що гарне, не все можна мати. Краще залиши її; а тепер відходь і не мішай!"

Хлопчик вийшов. Не минуло кілька хвилин, коли він наново з’явився, прийшов і станув, як перед тим коло стола і намагався на пальцях, щоб побачити вдруге гарну пташку.

"Вона ще сидить, — прошептав, боячись звернути батькову увагу на себе. — Пташечко моя маленька, ти відлетиш?"

Батько підняв великого строгого погляду: "Хочеш конче, аби вона відлетіла? Йди, повторяю".

"Вона не відлетить, татку, — прошептав хлопчина. — Я її не возьму в руки. Я лиш на нюдивитися буду. Не зроблю їй нічого".

"Так. Не зробиш їй нічого. А відки ти то знаєш?"

"Бо так. Вона гарна і я її люблю. Вона така гарнесенька".

Та тут же зайшла несподівано зміна з батьком. Йому очі заблиснули гнівом і він крикнув бурхливо: "Не дивися на те, що не може бути твоє, і не забажай чужого. Рушай, бо поб’ю — а знаєш, плакати не вільно". І дивне диво. Чи відчула дитина, що сей строгий батько; котрий, мов злодій, радувався потайки загарбаним скарбом, любувався так само скрито сею гарною дитиною, вдаючи з себе невмолимо строгого. Він не змішався, лиш сказав: "Не кричіть татку, вона зараз відлетить", — а опісля, прижмурюючи раптом оченята, протягнув п’ястучок і, то отвіраючи, то замикаючи його, як се роблять діти, виявляючи тим своє сильне бажання посідати забажаного предмету — не рухався з місця.

"Ти ще тут? Де карбач?"

Хлопчина розплакався.

"Ти чого плачеш?"

Юліян мовчав, хлипаючи.

"Скажи, чого плачеш? Ти вже не вмієш говорити?"

Малий показав безмовно на пташку.

"Хочеш м а т и її?"

Хлопець притакнув головою.

"І не будеш ніколи більше плакати, коли її одержиш? Уважай, що відповідаєш".

Хлопчик помахав головкою живо на знак що "не буде" і простяг лакомо руку. Та в тій хвилі зайшло щось жахливе. Батько зірвав карбач з стіни, підняв його високо вгору і в слідуючій хвилі прорізав воздух серце потрясаючий крик.

*

Карбач лежав вже далеко в куті кімнати, коли, як крейда, побілівший батько випровадив малого, що давився з здержуваного плачу, до сіней. Сам приступив, важко віддихаючи, до вікна і, притиснувши там чоло до шиби, стояв без руху… Хтось поклав йому руку на рамено і — переляканий оглянувся. То була його бабуня по матері, білоголова б а б у с я з чорними блискучими очима, з надзвичайно інтелігентним обличчям, зраджуюча цілим своїм виглядом "паню" і хоч вже добре похилилася, а все ще… ростом імпозантна.

"За що ти карав дитину?"

"Я після ваших засад поступаю. Цілком і одиноко після ваших засад."

"За що?"

"Щоб не приспособлявся до брехні, котра буде з ним враз виростати. Гадаєте, мені це так легко? Але… в моїм віку не зачинав ніхто назад з початку. Оставте мене, бабуню! Він мій одинак… і саме тому що одинак". Тут він урвав — а бабуня… усміхаючись болючо і не відповівши нічого, вийшла з робітні.

*

За годину відчинилися злегка двері і мале, бліде личко з слідами плачу в очах, але спокійне указалося наново. Батько сидів плечима до дверей і випускав густі клуби диму з короткої люльки. Його брови то здіймалися, то опадали над очима, в нього знак живого думання.

"Я плакав, татку…"

Батько прокинувся. Його погляд промайнув по сплаканім обличчю сина.

"Я плакав, татку…" — почулося, ніби шелест, вдруге і вже цілком близенько, хоч не сміливо.

"А не було потрібно, сину".

Дитина мовчала через хвилю, опісля шукала очима чогось в очах батька, що ховалися перед нею.

"Я лиш ще один раз хочу подивитися на ню, татку. М а л е н ь к и й р а з" — і хлопчина показав свій дрібонький пальчик на доказ, який замаленький.

"Гадаєш вона краща, як всі ті надворі, що літають?".

"Ага, гарніша, — відповів і потакнув головкою. — Я хочу на ню цілком близенько подивитися".

Батько порадив йому найліпше їм всім надворі приглянутися і самому яку вловити. Вона буде літати — він знає, як птиці літають високо-високо… і цвірінькають і щебечуть. Присідають на галузки по деревах, ховаються між листочками, галузками, по землі шукають зеренця — а він ловить. Малий дивився зацікавлений на батька і слухав з увагою. Нараз спитав: "А як я її вловлю, то вона буде твоя?"

"Авжеж не моя".

"І я зможу плакати?"

"Ліпше було б, мій сину, і я б хотів, щоб ти ніколи не плакав".

"А як я буду великий, ти… ти будеш мене бити?"

"Ні. Я не буду тебе бити. Лиш не треба чогось обіцяти, чого не можна дотримувати".

Дитина дивилася уважно батькові в обличчя, не зрозумівши його зовсім, а очевидно, бажала зрозуміти. Нараз по хвилині надуми, наче віднайшла щось в пам’яті, скрикнула несамовито: "А л е я б у д у п л а к а т и, татку, я все же хочу пташку", і тут же вибухнула щирим плачем.

"Чому будеш?" — спитав батько майже з переляком.

"Бо б-у-д-у", — спищав, не можучи над собою запанувати. Батько зморщив брови, мов в фізичнім болю, і в його душі сказало: "Ти нікого не обманеш, мій сину…", а голосно додав: "Не задивляйся на те, що не може бути твоє. Карбачі болять — хоч би із чиєї руки — карбачі." І взявши хлопчину за плечі, вивів його до бабуні, а сам засів до стола і заглибився в свою працю. Мішано тикали годинники, а дріб’язковий цокіт кишенькових впливав чудно на майстра. Час від часу він заплющував очі, опускав голову назад на поруче крісла і так пересиджував. Чи випочивав, чи що працювало в його мізку — ніхто не знав.

*

Сторінка 1 з 58 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 > У кінець >>

Пошук на сайті: