Ольга Кобилянська - Апостол черні (сторінка 26)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Olga_kobilyanska_apostol_cherni.djvu)Olga_kobilyanska_apostol_cherni.djvu3979 Кб2981
Скачать этот файл (Olga_kobilyanska_apostol_cherni.docx)Olga_kobilyanska_apostol_cherni.docx474 Кб1529
Скачать этот файл (Olga_kobilyanska_apostol_cherni.fb2)Olga_kobilyanska_apostol_cherni.fb21390 Кб2331
"Читаю далі, тату, — сказав, притягаючи ближче своє крісло до бюрка з лампою, втопляючи свої очі на млі ока в лице батька. — Хочу якнайскорше знати, що сталося з Вами, тетою Зонею… і всіма прочими. Я зворушений, мов з сідла викинений".

"Правда?" — спитав батько поважно.

Вскорі дізналися більше.

Юліян читав:

"Той вечір, що став такий катастрофальний для мого нещасливого батька, був прощальним вечором у Ґанинґаймів для шурина, що перебував якийсь час в Англії на відвідинах у своєї сестри, відданої за Йоахимом Ґанґом фон Ґанинґаймом, а може, також, як шептано тоді в деяких домах, щоб рівночасно розвідатися про його стан матеріальний, бо в В., приміром, був Йоахим, через свій маєток і розгульне життя, "знаний богатий король міді".

Не стану я про пишноту і блиск того вечора говорити; про музику, співи, що розносилися, на відміну на віддавання чести чужому англійцеві, а й іншим враз з ним, що цікавився більше самою здобуваною крицею, шахтами, організацією і степеним робітництвом, їх оплатою і т. п., чим забавами, уряджуваними ради його особи, а й сьогоднішнім вечором.

Були тут згромаджені дигнітарі з золотими ковнірами, високими титулами, панове з столиці, духовні особистости, протоєреї, архимандрити з монастиря Св. Івана з Сучави[76], багаті темнолиці бояри з Молдави[77], славний Николай, музика з Сучави, з своєю капелею, батько так само славнозвісного пізніше скрипаря Григорія… все з С… і військові. Все те гарне, вибране,репрезентаційне, блискуче зі всією гвардією гірничого урядництва з жінками й дорослою молодіжжю обох полів, явилося в сей вечір.

Сама "палата", як звала тамошня людність одноповерховий, не надто великий, скромно вбудований будинок Ґанинґаймів, неначе купалась сегодня в світлі. Крізь великі, на поді кругло всаджені, скла, як і з вікон і скляних дверей, що провадили на балкон, ллялося воно струєю і освічувало величезне, білим шутром висипане, подвір’я і білі господарські магазини, і будинки та доріжки, що з него вибігали, видавались ще білішими.

Завідатель Альфонс Альбінський, а на той час і ціла присутня в І. асентирункова комісія, не вийнявши і мого батька, що був, як споминав я вже, знайомий з Ґанинґаймами, була також запрошена. Батько любив заходити в кращі товариства і був звик до них, та сим разом відмовлявсь в завідателя Альбінського. Не мав охоти. Був без настрою — а щонайважніше, не був "при касі". Він же лиш службово перебував тут, отже ніяково було йому заходити в таке вибране товариство, не прилагодившись до того відповідно. От штабовий лікар також не буде в нім уділ брати, говорив, сей день, котрий мав минути без бранки, він використав і виїхав в купелеву місцевість Д., щоб оглянути там заклад і джерела. Сказано вимовився. Та не вдалося се йому. Завідатель Альбінський домовляв йому доти — а він се вмів — доки остаточно сей не згодився на короткий час піти.

Годину перед від’їздом до вельможів поступив батько, котрий був запрошений враз зі штабовим лікарем, також поляком, на час бранки 1—2 дні замешкати в завідателя, де було обширне мешкання, до п. Альбінської, а рядом в кімнату, де перебували переважно діти, щоб тут ними, гарно хованими, на часок полюбуватися, бо був великим приятелем дітей, а далі, щоб з нею гарною і, хоч ще молодою, та взоровою матір’ю говорити, пізнавати її, як щиру українку і жінку прегарних душевних прикмет. Між дітьми звертала наймолодша її дитина, а то шестилітнє дівчатко, його увагу. Раз подібність до своєї любої матері, а по-друге, своєю, напричуд любою, дитячою готовністю, на бажання гостя — співати. Коли він, з’явившись і побалакавши з котримось з дітей, покликав її до себе, вона, закинувши ручки назад, зближалася поважно, трохи збентежена, і ждала. На його просьбу, йому лиш одну маленьку, коротеньку пісеньку заспівати, вона виконувала се за кожним разом слухняно — а відтак втікала або, вхопившися за маленькуфальдовану сукню, спозирала напівцікавими напівзадуманими очима на нього.

*

За сей недовгий час легкої розривки між ним з господинею дому, входив і виходив молодий вчитель Рибка, допитуючи о дещо господиню в імени тети Олі, що вешталася в господарці і зільнику, бо був в їх домі мов в себе, ожидаючи між тим появлення господаря, з котрим мали їхати оба, батько і він разом, до палати. Мій батько казав і учителеві Рибці, котрий був йому симпатичним, наче рідним, як висказав се і господареві, про свою нехіть до сьогоднішнього вечора, а і сей відраджував йому йти.

Він сам, Рибка, їхав сьогодні туди на просьбу пана Йоахима в ролі співака — до якогось часу — а опісля виключно за муншенка, яким бував звичайно у панів, коли відбувалися там бенкети. Господиня дому оставала на сей раз вдома, бо не час її був до виходів.

"Ми вернемо оба скорше, пане, — сказав йому довірено батько, — навідуйтеся лише там до мене і ми порозуміємося. Я б волів сам не вертати".

Врешті, появився господар хати. Стрункий з темнявим волоссям, відчісаним з лоба, поважний, в святочнім чорнім убранню з ознаками гірничого стану, себе певний, мов князь.

Сину мій, одинокий хлопче (читав Юліян з майже здержаним віддихом). Оповідали про нього, що сей Альбінський настільки був захоплюючий, талановитий, образований, остільки здібний до ріжних поступків і жостоких вчинків".

"Тату, — перервав тут нараз молодий читаючий офіцер і звернув своє обличчя до батька. — Ви так тут говорите, неначеб завідатель Альбінський був ще межи живими".

"Се він і є, мій сину, — відповів годинникар. — Альфонс Альбінський є ще між живими".

"Справді? Альфонс Альбінський він жиє? Де?"

"Жиє в горах в М., де проживає і моя одинока сестра, а твоя тета Софія. Але не переривай. Читай. Се, прецінь, не така давнина, про яку я оповідаю".

Син вмовк, похитавши зчудовано головою, і потонув дальше в записках.

""Яка програма на сьогодні?" — спитала пані Альбінська, погладивши свого мужа ніжно по рамени, котрого любила понад все, хоч він не все віддячувався їй гідно за ту її вірну любов. Він поглянув на неї побіжно й усміхнувся: "Тобі невідомі програми вечорів в Ґанинґаймів, ти бувала там чи не один раз. Правда, тепер вже лиш рідко заходиш, що далі й забудеш, що ми там пізналися. Не так Люнечко? — спитав і звернувся до мого батька, наче йому се говорив: — Ти вже забула, як перебувала з твоїм батьком в купелях в Д., де перебувала тоді й п-ні Йоахимова фон Ґанинґайм зі своїм мужем, і ми там пізналися? Опісля, по повороті, у них святковано чиїсь уродини і була невелика забава, на котру по повороті ти з батьком мусіла явитися і ми там обоє пізналися. Ти гуляла так чудово мазурка, як родовита полька, а до другого вже я тебе заанґажував. То був для нас обох незабутній, прегарний вечір. Там все однакова програма". Пані Люнечка здвигнула плечима й усміхнулася якось мрійливо. "Пам’ятаю, — сказала, — чому б ні; для молодих танець або сальонові гри, які хотіли, декламації, мелодрами, дилетантський театр — а для мужчин в окремім салоні — гра в карти. Ах, та гра в карти… мій дорогий… та шалена гра, — додала зітхаючи. — Грай обережно, Альфонс, проти втрати і руїни ніхто з граючих не засекурований. А ти все тям одно. В нас є діти… Там високо і ріжно грають".

Він окинув її поглядом через рамено і його уста відслонилися на хвильку з одної сторони над зубами ледве помітно — мов до усміху.

"Ти заєдно бачиш примари, жінко, коли я туди їду", — відповів сухо.

"Краще уважай на себе, ось о що я тебе прошу…"

Зачувши ці слова п-ні Альбінської, мій батько, мов пригадав собі щось, вдарив себе в чоло — попросив обох панів — завідателя і вчителя — пождати на нього недовгу хвильку, бо забув щось в своїй кімнаті. Вони вволили його волю. Завідатель витягнув папіросницю, щоб собі зладити папіроску на дорогу… вчитель постояв хвильку… а відтак подався за батьком. Стрінув його, як зачиняв двері від кімнати, котру замешкував спільно зі штабовим лікарем. "Пані Альбінська остаєсь в несупокою, — шепнув батькові до вуха. — Вона знає ті вечері — завідатель не раз програвся… але в нього опісля вигравання так щасливо виходить… що граючі, а особливо… один рітмайстер від гузарів… і один багач, вірменин з Бессарабії, добродій П. лиш не оказують явно своєї зависти. Та пані Альбінська рідко коли про одно або друге… дізнається. Простіть, пане капітане, коли вас, яко ваш конаціонал, позволяю собі попросити… лиш мало з собою грошей взяти".

Мій батько… прокинувся, уражений. "За що ви мене маєте, пане? Я ж не молодий академік… щоб викликувати обаву в своїх приятелів. Я буду сьогодні в и ж и ч е н и м и грішми грати, а це для мене найліпша контроля. Не журіться за капітана", — сказав… і поклепав цього добродушно по рамені.

Відтак вернули вже оба до завідателя.

Коли мали виходити і мій батько вклонився на прощання господині дому, погладив своюпестійку — його очі окинули кімнату — неначе не замітив когось… когось бажав бачити, а обличчя його було поважне. Вдягаючи шапку на голову, оглянувся ще раз.

"Ви забули щось, пане капітане?" — спитала пані Альбінська ввічливо.

"Ні", — відповів він і затягнув шапку глибше над очі, неначеб не бажав, щоб йому хто в них глядів.

В тій хвилі відчинилися двері і в кімнату увійшла молода дівчина, родичка завідателя, панна Ольга Альбінська — звана дітьми і цілим домом "тета Оля". Вона йшла просто знадвору із зільника, де працювала з слугою коло грядок — розсаджували весняні цвіти й розкривали рожі. В руці несла невеликий жмут правдивих розвившихся темно-фіолетових фіялків "Parma"[78].

"Славно, панно Олю… — кликнув учитель поучаючо. — Ви "з повним", будемо добре гостити".

"І справді, — повторив собі за ним мій батько весело, з нетаєним виразом радости, скидаючи нагло шапку. — З’явились у сам добрий час — та ще і з фіялками — а сама, як фіялка, все захована".

Він подав їй, що зарум’янилась сильно, руку.

"Се правдиві "Parma", пане капітане", — відповіла змішано.

"Правдиві, правдиві", — повторив він і їх погляди потонули на мить в собі. Око її вуйка завідателя підхопило це.

"Ми спізнилися… капітане", — упімнув він сухо.

"Нічого не втратимо, пане завідателю. А фіялок кілька я все-таки випрошу собі у панни Альбінської, може, вони принесуть мені цього вечора яке щастя".

"Не вірте надто в фіялкове щастя", — відповіла й усміхнулася, уникаючи його погляду, панна Альбінська.

"То пришпиліть мені їх бодай своєю рукою ось тут, коло цього ґудзика… нехай не увійду всалю вельможів недекорованим… як вже відмовляєте фіялкам хист приносити їх властителям щастя".

Молода дівчина… відступила, заклопотана, й заховала руки поза плечі — як чинила це маленька фаворитка мого батька.

"Ну, тето Олю?… не хочете, відмовляєтеся — чи капітан такий страшний? Ми живемо в часах миру".

Тета Оля глянула мимоволі на завідателя.

На його устах указалася і щезла на мить усмішка легковаження.

"Я не можу", — відповіла.

"Чому не можете?"

"Кваптеся, пан добродій завідатель… нетерпеливиться".

"Мої руки від землі, не бачите? Запорошу вам блюзу, я справді не можу. Може… хто інший. Пане Рибко… ви…" — і тут умовкла.

Хтось застукав нараз так сильно до дверей, що очі всіх звернулися туди, і на запрошення господаря відчинилися вони, і увійшла напудрована, вистроєна сестра завідателя Альбінського, молода вдовиця, пані Орелецька.

Її чорні очі обняли блискавкою групу, спинилися на молодій дівчині з фіялками в руці, відтак на моїм батьку коло неї — і звернулися до брата.

"Я жду й жду, Альфонсе, одягнена давно й нетерпляча, думаю… ось-ось надійдеш з паном капітаном по мене, зладила, як це бувало ще за життя мого небіжчика, ідеальний, помаранчевий лікерик, щоб його напився в мене, а коли ні тебе, ні його не було, я була пересвідчена, що тобі перешкодило щось явитися сьогодні в палаті".

"Тим часом було б далеко мудріше приїхати по нас власними кіньми і ми були б вже у цілі. Ти знаєш, я додержую слово". З тими словами вийняв дорогий годинник і поглянув на нього. "Ми ще в час приїдемо. Не турбуйтеся, сестричко. Перше число програми, а то концерт ми не втратимо — один член виконавчий його, пан Рибка, і ще між нами. Нас здержала Оля своїми фіялками".

"О-ля?.." — сказала молода вдовиця… протяжно, змірила дівчину від голови до ніг і по її устах перебіг, як недавно в брата, ледве замітний усміх погорди.

"Чим?… чей же не хотіла також до нас прилучитися… того б також ще бракувало".

Пошук на сайті: