Ольга Кобилянська - Апостол черні (сторінка 29)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Olga_kobilyanska_apostol_cherni.djvu)Olga_kobilyanska_apostol_cherni.djvu3979 Кб2981
Скачать этот файл (Olga_kobilyanska_apostol_cherni.docx)Olga_kobilyanska_apostol_cherni.docx474 Кб1529
Скачать этот файл (Olga_kobilyanska_apostol_cherni.fb2)Olga_kobilyanska_apostol_cherni.fb21390 Кб2331
Ще сеї самої днини по похороні, а то вчасно по обіді, відбувся в домі завідателя обрахунок, як се бажала собі бабуня.

До того акту з’явилось кілька поважних, місцевих добродіїв, в першій мірі завідатель Альбінський з штабовим лікарем, один старший майор, що не зводив ока з бабуні і, неначе рідний брат її, сторожив над нею, не виходячи поза межі військового "старшини" свого, так нещасливо погибшого, товариша, далі пані Альбінська, (що неустанно витирала сльози), панна Ольга Альбінська, пані Орелецька, учитель Рибка і ми, діти. Учитель Рибка з’явився пізніше, бо мав ще дещо для бабуні залагодити, котра ще нині мусіла назад до столиці вертати. По його телеграфічній інформації вона привезла з собою більшу суму, котру визичила, обтяживши нашу гарну, хоч невелику, каменицю по матері і ще позаставляла всю свою біжутерію та срібло, яке лише мала, і ми прибули, щоб батька приналежно похоронити. Через цілу дорогу мало що говорила, лише мені, що любив її безгранично, здавалося, що її, звичайно, гарне волосся змінилося коло висків у легке срібло.

Та я вертаю назад до попереднього.

Побачившись у кімнаті межи зібраними, а то вибраними людьми, що ніби становили свого рода "чесний суд" (бо було заздалегідь порішено не звертатися до суду), звернулася бабуня до штабового лікаря Н. Вийнявши кілька грубих банкнотів з пуляреса, приступила до нього, що сидів недалеко неї коло стола з другого боку і, кладучи їх тут же перед нього, сказала: "Я віддаю вам, пане докторе, в імени моїх осиротілих, неповнолітних унуків, довг, затягнений у вас моїм помершим зятем, активним капітаном Цезаревичем, з ваших на його руки зложених вами грошей і прошу о поквітування".

Штабовий лікар встав.

Се був елегантний, поважний поляк, середнього віку.

"Се я приймаю, добродійко, — сказав склоняючись, — і поквітую — але я мушу додати, хоч і як мені се прикро, що я, від’їжджаючи на днину до Д., передав йому втроє більшу суму до сховку. Вернувши, я не застав ні шеляга, а його самого мертвого. Його валізка, де знаходилася моя готівка, розбита. В оставленім мені письмі від нього він споминав лише о в и п о ж и ч е н і й сумі. Хто мені зверне прочу втрачену готівку? Чей же признаєте, добродійко, що поважний чесний чоловік, яким він був, а тим він був дійсно, се посвідчить не лиш його полковник, а й цілий полк, при котрім він служив, впав тут твердо майор, він, — тягнув лікар спокійно і сухо далі, — ідучи на вечер в такий дім, як Ґанинґаймів, знав добре, що там не обійдеться без гри в карти. Що він мав при собі свого готівкою, що втратив чи здобув, мене не обходить. Про вижичення ним з тих моїх, на його руки зложених грошей, я нічого не кажу. Ви їх віддаєте, та лиш іду по-військовому рівною лінією і заявляю. Він оставив легкодушно мій йому відданий маєтковий засіб вдома, не запевнившись нічим на випадок, що сей міг би бути, через яку б там не було пригоду, страчений… Я питаю по другий раз, хто мені зверне втрачене?"

Бабуня встала.

Її погляд промайнув по нім.

"Скажіть впрост, пане докторе, — сказала, — ви утверджуєте, що умерший присвоїв собі всю вашу готівку? Говорім одверто, поступайте, як хочете. Нащо передавали йому свій заробіток? От, — додала, — добродій завідатель, поляк, був би його так само перебрав. Я тут чужа. Мені шкода кождої хвилі. Наше, себто моє і оставших сиріт, положення тепер таке, мов під голим небом і мусить взяти інший оборот. Нам нема часу гаяти. Я тут чужа і не відповідаю далі за ніщо.

Се послідні слова мого зятя до нього і до мене", — сказала.

"Дорогі сироти мої, мамо!

Перед трьома днями, то є 188… 25 цвітня, передав мені мій товариш, штабовий лікар нашого полку H. H., виїжджаючи на 48 годин до курорту Д., щоб оглянути тамошні лічниці, заклади з мінеральними водами, більшу суму до сховку.

Вечером того дня я був запрошений на карти до Йоахима фон Ґанинґайма, де мала відбутися гучна забава. Мені не треба було туди йти; але сталося і я пішов, піддавшися слабосильно намовці д. Альфонса Альбінського, гірничого завідателя, в котрого я з штабовим лікарем Н. і був на той час прошений на квартиру. Пізніше, себто по згоді явитись у Ґанинґаймів, застановившись, що я не мав такої відповідної готівки при собі, як на вечеру в Ґанинґаймів, я дожичив собі в повище згаданих грошей штабового лікаря H. Н. … гульденів. Решту вложив я назад у свою залізну валізку, де знаходились і службові акти, і зачинив її старанно, забираючи ключ від неї з собою. Так само заперши і двері від нашої кімнати, я поїхав із завідателем та учителем Рибкою до палати.

Скажу коротко, бо мені не стає часу, що сим разом грав шалено. Програвав у завідателя і інших, які противно програвали, і вони і знову вигравали. Лиш я один між ними не вигравав у них. Я не знаю, мені велось сего вечора так погано, як ніколи. Не пам’ятаючи майже себе, я гнав грішми, мов у безодню; хотів-бо відбити лише те, що утратив з випожичених, що мені не вдалося, — аж не догонився до краю.

Коли мене вчитель Рибка, що мов ангел-сторож з’являвся час від часу за мною, впоминав перервати гру і відійти, як се вчинив переді мною завідатель Альбінський, що, програвши грубі суми, забрався від стола, я, послухавши його упімнення, не писав би сьогодні се письмо. Я не був в силі себе опанувати, я остався, програв все, що лиш мав при собі; руйнуючи тим вас і себе — і мій жереб упав.

Я мушу відійти. Я офіцер. Оставляю вам по собі лиш своє ім’я. Воно обтяжене випожиченою готівкою, довгом у штабового лікаря H. Н. Очистіть його, мої сироти, бо в противнім разі, що вам по мені останеться? Спогад про моє слабосилля? Каменичка, що в ній мешкаєте по вашій матері, ваша, як сказав я, я лише офіцером був і честь мав, честь сироти і життя, що не мені належало, а державі… а серце — нації моїй. Її я не хочу словоломством сорому зробити… і тій ч е с т и…

*

Мамо! Максима мого, що вдачею більше в мене вдався, мого одинадцятилітнього одинокого наслідника Цезаревича — хороніть його!

Не від голоду і холоду, а від моральних недуг. Виточіть з нього граніт, бо нам треба сильних.

Видеріть з нього серце, слів нехай не знає. Мужом нехай буде. Джентльменом. Хоч би теслею був, к о в а л е м, державником, офіцером, а джентльменом проти себе, окруження і нації своєї.

Мамо! бо і наслідники його не будуть інші.

Лише на самім споді душі, там, де темна ніч, де лиш рідко для сиріт бідних доходить сонце, там оставте йому іскорку золота.

То для нашого народу, а решту… згадайте, через що я відходжу.

*

Доню моя! Ти в мене квіткою була, білою хмаркою моєю була.

Не дивися, які в мужчини очі. Знай працю, знай і не забувай народність твою, обов’язки чесної жінки, але не дивися, які в мужчини очі… а ключ твого серця повісь високо-високо…, щоб не міг кождий пройдисвіт до нього сягнути.

Батько

*

Максиме!

Будь кращим батьком, як я. А та любов, що ти зазнав її досі від мене, нехай вистарчить тобі на ціле твоє життя, бо я іду. Далі зажевріє сонце, кожному, може, щось нового відкриє, а з мене нехай воно вип’є послідню краплю крови, щоб я лиш у ваших споминах існував.

Батько

*

Клонюся перед Вами, мамо! За Ваші великі почування і відвагу. За Вашу будучу опіку над дітьми. Ваш зять.

Юліян Цезаревич капітан".

Майор читав, читав виразно з притиском, а я оглядав усіх присутніх по черзі.

Пані Альбінська сиділа, як мені здавалося, з примкненими очима. Панна Ольга стояла за її плечима, мов ангел з мечем. Вчитель Рибка горів очима з блідого лиця, котрих не зводив з моєї сестри, що, оперта на бабунине рам’я, від часу до часу хлипала потиху.

Лиш завідатель, що умістився у високостінне крісло коло своєї жінки, глядів похмуро з-під лоба.

"Хто скаже щось до послідних слів покійника?" — спитав, закінчивши читання, майор і звернувся з допитливим поглядом до доктора, що гриз уста і не находив іншої точки опори поглядом, як одного завідателя, тепер здвигнув плечима і не обізвався жадним словом.

"Пане завідателю, — сказав майор, — яко господар дому, що мусить такий сумний випадок переносити в своїй хаті — ви маєте слово. Я ж сам позволю слідуюче заявити:

Полагодім сю фатальну справу з огляду на шановну родину покійника і на вашу чесну і знану особистість без суду тут в хаті між собою. Якої ви думки? що могло, приміром, статися з оставленим грошем шановного мого товариша, доктора H. H.? Заявіть її одверто, — простіть, пані добродійко, — сказав, звертаючись до бабуні, котра також мовчала, — коли поговоримо одверто (вона притакнула головою), чи уважаєте покійника за винного в щезненню переданої йому суми доктором H. H.? Не утримуєте се зникнення радше за справу чужої грабіжничої руки?"

"Але чиєї… чиєї? — кликнула тут нараз пані Орелецька. — Тут народність спокійна, а робітництво скопляється лише коло шахтів?"

Завідатель кинув на ню зимним поглядом.

"Звідки ти їх так добре знаєш, сестро? Зносишся з ними? Знаєш вповні їх матеріальне положення? Бо я один іншої гадки. Треба числити з людською психологією, отже з психологією військових…" — тут він вмовк і потер рукою чоло, ніби зсуваючи з нього якусь заслону.

"Ви скажіть, заявіть їй прямо, ми між собою.

Скажіть і зробім кінець сему прикрому засіданню," — вмішався інженер шахтів, один з кращих людей гірничого урядництва.

Завідатель Альбінський встав і випрямився. Укладаючи руку на груди, сказав: "Хоч моя думка не міродайна, бо я вернув пізніше з палати від покійника, але судячи по його розсіяности і несупокою під час гри у Ґанинґаймів, мені здається, що він мусів вже по першій утраті при картах повзяти думку присвоїти собі власність доктора H. Н. (на підставі, що буцімто в його неприсутности ограбили його… чужі), щоб було чим дальше форсувати в грі і, може, і здобути подвійну суму, яку витратив. Я один мав його безнастанно на бачности і видів. Він грав нервово, без тямки, наче вмисне, форсуючи, доки не потратив все. А коли се сталося і він опинився перед безоднею, він відійшов.

Правда, нема де правди діти, він був чоловік великої амбіції. Грав по-панськи, тратив раз по раз, наче викликував судьбу на поєдинок, а програвши все, покинув терен. Гордий, гарний офіцер не міг перенести пораження". "Грав шалено, се я посвідчу, — вмішався, нараз виступаючи, вчитель Рибка. — Грав нервово, викликуючи судьбу на поєдинок, відповім я за нього, бо не хотів нічого іншого, як лише відбити те, що втратив у вас, пане завідатель, і в румунського бояра".

Око завідателя задержалося на мить на лиці вчителя і він усміхнувся знаним своїм усміхом, що, хоч який ніжний, а був вбійчий.

"Чи так? — сказав. — То, може, й ви будете в положенню пояснити нам загадку, де оставша сума доктора H. Н. ділась. Ви були перші, що зайшли до нього по нещастю, що зняли з його руки дорогоцінний перстень, що…, — він протягнув тут голосом, — що передали листи від нього, ви, ви".

"Так воно і було", — відповів Рибка спокійно, не зважаючи на зовсім знану йому усмішку і глум, що перебивались в голосі завідателя.

"Але я нічого не знаю. Не бачив жодних грошей, але посвідчити можу, що не він присвоїв їх собі".

"Не він? і яким чином, мій пане вчителю?"

Вчитель поглянув на нього з однаковим супокоєм і сказав: "Він ще жив, як я увійшов у його кімнату вікном, що застав відчинене, бо двері були зсередини замкнені, і коли нахилився над ним, то при моїм першім руху коло нього він розплющив очі — мов лиш на те ждав, і сказав: "Я нетикав грошей лікаря, з котрих оставив більшу половину. Вернувши з вами, я не застав їх вже. Валіза була розбита й ограблена".

"Розбита!" — кликнув завідатель і, вдаряючи в долоні, захохотався в себе, що вразило немило присутніх, а найбільше, здавалося, лікаря.

"І се було все, що сказав?" — питав, приступаючи ближче до вчителя, що стояв, поблідши, проти нього. Його око впоїлось, остерігаючи на хвилю, в завідателя, а відти пішло і повисло на обличчю його жінки.

Тигра був би вбив на місці, промигнуло його умом блискавкою, одним словом і присягою — але її, ту серну-матір, що сиділа он там з обличчям білим, як полотно, й очі великі, карі, що гляділи тепер на нього з тривогою благально, ніби вижидаючи присуду смерти, в ту серну він не міг стрілити, нехай би було що було. На його заяву вона впала б мертвою. Вона ж його любила, того свого польського Цезаря Борджіо. Любила безгранично.

Бабуня і всі прочі вижидали напружено його відповіди, неначе від неї залежало буття-життя всіх присутніх. Тим часом він відвернувся й, відійшовши від завідателя о два кроки, відповів виразно: "Усе, було все". Його лице було бліде, неначе відбив у сій хвилі найтяжчого ворога від себе.

"А бачите?" — кликнув з тріумфом завідатель, відгортаючи своє гарне волосся з чола взад.

Пошук на сайті: