Ольга Кобилянська - Апостол черні (сторінка 41)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Olga_kobilyanska_apostol_cherni.djvu)Olga_kobilyanska_apostol_cherni.djvu3979 Кб2981
Скачать этот файл (Olga_kobilyanska_apostol_cherni.docx)Olga_kobilyanska_apostol_cherni.docx474 Кб1529
Скачать этот файл (Olga_kobilyanska_apostol_cherni.fb2)Olga_kobilyanska_apostol_cherni.fb21390 Кб2331
— О, так, Юліяне, я його так дуже люблю, і слова, і музику Шуберта.

Сказавши це, почала сама півголосом співати.

Він почав її звільна колихати, долучуючи свій гарний баритон стиха до її голосу…

Співали, переспівуючи кілька разів останні строфи, забувши на якийсь час про все довкола.

Коли скінчили, дівчина нараз, мов птах, несподівано злетіла з гойданки і, розсміявшись збиточно, пурхнула углиб лісу, залишаючи здивованого Юліяна.

*

Коли вертались, ступали по землі, де постелилося місячне сяйво.

— Я твоя рабиня, Юліяне.

— Я не хочу рабині. Я не люблю рабства.

— То якою хочеш мене мати?

— Освіченою жінкою, українкою. Я не султан.

— А чи я не українка? Батько та мама — українці, а якби й не була нею, то для твоєї любови стала б нею. А "рабині" з серцем щирої любови ти не хочеш?

— Не хочу. Досить ми вже і так від віків рабами. Час нам стати свобідними і свідомими.

— А ось в якого строгого нараз перекинувся! Ще недавно нічого подібного не говорив, — кликнула, притискаючи його руку до себе. — Юліяне, ти любиш мене?

— Не віриш?

— Я жартую, мій дорогий. Чого так споважнів раптом?

— Чи нема чого, голубко? Ми найшлися, стали, як ти кажеш, "самими собою", ми щасливі, але, Ево…

— Але що, голубе? Ми ж не скажемо нікому про нашу любов, наші заручини, правда? — притулилася до нього, як кітка.

Він не відповів.

— Юліяне? — і заглянула йому в очі.

— Ти не сказала би нічого?

— Я — ні. А ти?

— Я — мужчина. Я відповідаю за свої вчинки.

Вона помовчала хвилинку і додала тихше:

— Мій батько не вибачить мені.

— Саме батько… саме він.

— Ево!.. — почули нараз близько неї захриплий голос бабуні.

— Бабуню!

Широка, мов надуте вітрило, з розпростертими з-під шовкової мантилі обіймами, наступала бабуня Орелецька просто на них.

— Змилуйся, Ево, як можна мене так залишати! Я спала без надзору коло води і мало-мало не скотилася в глибінь, а ти пішла з паничем на прохід? Не подумала ти ані на хвилину, що мене могла і смерть коло води… Гніваюся, Ево…

Бабуня сильно засопіла.

— Не на прохід ходила я, бабуню, а в ліс, просто в "казку", і вертаємось звідтіля, як бачите. Успокійтесь, бабусенько, — успокоювала живо підхлібним голосом Ева. Юліян стояв мовчки.

— Слава Богу, що вам нічого не сталося. Чи не чули ви, як ми співали? Півголосом, стуленими устами… Пан Юліян Цезаревич прийшов мене відшукати у "посольстві" від о. добродія…

— І тепер прошу пань, — вмішався тут Юліян, — вертатись до хати. А що ми добродійку бабуню залишили на часок без огляду — це тільки моя вина.

— Не беріть на себе вини, пане Юліяне, я, може, ще більше винна, ви хотіли вертатись, а я… — докінчила молода дівчина.

Бабуня завернула припухлі від сну очі на молодця і всміхнулася ласкаво.

— Ева — пустунка, хто її не знає! А ви, як поважний мужчина, не зчудуєтеся, що стара бабуня аж сюди зайшла, щоб у холоднім затишку під лісом передріматися. Такі більші прийняттяпарохіян вимагають багато труду, надзору, то й мене утома з ніг звалила, то мушу конче лягти, щоб себе сном скріпити.

*

В хаті йшла забава між молоддю свобідно. Грали у "фанти" і напереміну танцювали. Коли бабуня й Ева з’явилися між гістьми, добрий настрій ще піднявся. О. Захарій повеселішав, бабуня Орелецька поплила у своїй фалдистій сукні між старші пані, якби щойно з другої кімнати вийшла, Юліян зайшов між чоловіче товариство. Він стежив очима за о. Захарієм, був блідий і поважний. Хотів з душпастирем на самоті поговорити кілька слів, але спочатку не було нагоди. Коли о. Захарій залишився на хвилину сам, він приступив до нього і заявив, що, коли буде можливо, він просив би висповідати його.

О. Захарій подався, майже заляканий, крок назад.

— Коли? — спитав.

— Хоч би і нині, отче.

— Тоді… — о. Захарій, приглянувшись молодцеві ліпше, спитав:

— Що з вами, Юліяне…? Ви бліді чи хорі, чи, може, маєте з ким поєдинок?

— Ні, нічого, я хочу свій останній тягар з душі зсунути.

— А, так? — відповів душпастир вже спокійніше. — Ви сьогодні не мали свого звичайного настрою. Хто тут винен?

Молодий чоловік здвигнув плечима.

— То зайдіть завтра зранку в шостій до церкви, бо я завтра й так декого сповідаю. Добре так?

Юліян збентежився.

— Я волів би вже нині, коли це було б можливо.

— Нині?

— Так. У вашій працівні. Вона для мене так, як церква… ше заки я додому вернусь.

— Коли ж ви їдете?

— Побачу. Маю ще деякі справи з Зарком полагодити. Я залишив хорого батька. Аж тепер прошибла мені думка, що він, може, числить години мого повороту, хоч і бажав собі, щоб я у сестри побував вісім день. Але він тяжко хорий. Тому, отче… — і не докінчив.

— Коли так, то як лише буде це можливо, сповню ваше бажання. Нехай трохи успокоїться молодь, старші відійдуть на супочинок, тоді побачимо.

*

Ніхто з гостей, ані домашніх, крім слуг надворі, не помітив, як несподівано знявся легкий вітер і враз з ним напливли з залісся чорні хмари. Заповідалась буря.

Їмості попрощалися і пішли із господинею дому на супочинок, а молоді панночки метушилися за Евою, помагали їй і службі зносити постіль на нічліг. Ева, попрощавшись наборзі з Юліяном та іншими гістьми, подалась з бабунею до спальні.

Юліян закинув поспішно пальто наопашки, приступив до о. Захарія попрощатися. Саме в тій хвилині прорізала сильна блискавиця темряву надворі, і вслід за тим ударив грім з таким лоскотом, що потряс цілим домом.

О. Захарій перехрестився.

— Ви куди, Цезаревичу?

— Додому, отче.

— Та що вам Господь дав, де я вас проти тучі пущу? До Зарків більше як година ходу. Переночуйте в нас, а раненько поговоримо, про що забажаєте.

Юліян хотів ще щось сказати, доказати, що такі ночі йому не першина, що при війську траплялося і гірше, але замовк. Шум вітру, що, мов борвій, сотнями крил розшалівся, втискався в найменшу щілину і дзвонив вікнами.

Оба мужчини лишилися в їдальні. Кожний з них стояв мовчки при вікні і дивився в темну ніч, переданий своїм думкам.

— Слава Богу, що люди мають хліб звезений, не замочить туча, — сказав о. Захарій півголосом до себе і склав побожно руки, мов до молитви.

— Ніхто не був би цього цієї ночі сподівався, — відповів Юліян, не зміняючи своєї пози при вікні.

— Температура цілої днини була душлива, парна, якесь напруження відчувалося, якби перед розривом невидних оков… — говорив далі о. Захарїй. — Щось і в природі добивається іноді до визволення. Я, наприклад, почувався сьогодні нездоровий на душі і тілі, щось мені розсаджувало груди.

Опісля приступив о. Захарій до свого любимця, заглянув йому в лице і сказав:

— Ходім до моєї робітні. Обіч неї я маю ще одну невелику кімнатку і там я вас поміщу на ніч. Але, — вдарив себе нараз в чоло, — ви, як зрозумів я вас, маєте щось на серцю і це треба скинути. Ходімо до робітні…

Оглядаючись за Юліяном, спитав якби мимоходом:

— Чи завдала вам Ева багато труду, коли ви шукали за нею? Заховалася далеко?

Юліян відповів коротко, що ні, пояснивши, що була над ставом, де сторожила над бабунею.

Оба пішли до знаної вже Юліянові робітні-святині, що знаходилася при кінці коридора, де свого часу відбувся договір щодо грошової позички на виїзд для його хорого батька.

О. Захарій, відчинивши двері до неї, підніс світло догори і попросив Юліяна ввійти в кімнату.

— Я лише візьму з шафи мій єпитрахиль і зараз прийду до вас.

В малій, мало освітленій кімнаті (одною невеличкою свічечкою, що догоряла) видніли по стінах півтемні обриси старого, виробленого з дерева, почорнілого Хреста Спаса[98], ікона пресвятої Богородиці[99], кілька інших піввитертих картин святих, картина з хустиною св. Вероніки[100] і старі богослужебні книги[101].

— Сідай або клякни, — обізвався поважно душпастир і перехрестився.

Юліян не сів, а зсунувся безшелесно до ніг душпастиря, заховав обличчя в єпитрахиль іклячав непорушно. Догоряло з легоньким тріскотом світло і в однім куті блимала дрібною цяточкою ледве помітна невгасна лампадка перед статуєю св. Анни[102].

Душпастир ждав мовчки. По якімось часі, мабуть, внутрішньої боротьби, Юліян підняв голову і сказав півголосом:

— Не так особі душпастиря складаю я свою сповідь, а більше батькові доньки його Еви… о. Захарію відкриваю я свою душу!

— Говори, сину.

Сповідь почалась та ставала щораз рівніша. Блискавки освітлювали дві похилені постаті: одну, яка заслоняла рукою очі, і другу, що клячала зігнута. З хлипанням дощу надворі мішалося хлипання людських грудей. Чи походило воно з грудей молодих чи старих, годі було розібрати. Новий удар грому, що струсонув землею і покотився дальше, заглушив на мить довкола.

Коли сповідь скінчилася, з нею ніби враз затих і вітер. Душпастир заявив:

— Тобі прощається, сину. Мужчина є духовник, а жінці вільно жертвуватися. Встань і йди, сину. Все решта залиши мені.

Юліян піднявся і без слова зложив цілунок на руці душпастиря.

— Не залишишся на ніч у нас?

— Ні, отче. Мені треба простору і холоду ночі.

— А завтра дістанеш причастіє.

— Не забуду.

О. Захарій посвітив йому мовчки і сам вернувся до робітні, де перебував до ранку.

Коли вийшов звідси досвіта, щоб зайти до церкви, здавалося, що злегка посивіла його голова посріблилася надобре коло висок, а коло уст склалася, мов витиснена невидним пальцем, рисочка смутку.

Тої бурхливої ночі Юліян жвавим і певним кроком спішив до Зарків. Було вже по півночі, коли прийшов до них. Проти нього вийшла сестра із високою свічкою, щоб відразу трапив до своїх дверей.

— Зарко спить, — відповіла пошепки, — він мусить раненько доставити паку з городиною на дворець.

Увійшли у братову кімнату, єдину вітальню.

— Як випав вечір? — спитала сестра півголосом.

— Як звичайно такі забави. Йди і лягай, Марійко. Завтра розкажу тобі більше, бо я зморений.

Але вона не рушалася з місця, мабуть, не довіряла його словам.

— Тобі щось прикре трапилося, — допитувалася, шукаючи його очей.

— Дай спокій з відгадуванням, Марійко, — відповів неохоче. І, не роздягаючись, кинувся на постіль. Вона сіла без слова коло нього, притулила своє обличчя до його і шепнула:

— Мовчи чи не мовчи, а серце сестри ти не обманиш. Ти мав щось нині. Скажи лише одно слово: добре чи лихе?

— Гаси світло, сестро, будь ласка.

— Не піду. Я маю право питати, ти мій єдиний брат. Хто тобі кривду заподіяв?

— Я сам.

— Як мені це слово розуміти, Юліяне?

— Я заручився з Евою.

Пошук на сайті: