Ольга Кобилянська - Людина (сторінка 7)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Olga_Kobilyanska_lyudina.docx)Olga_Kobilyanska_lyudina.docx121 Кб3771
Скачать этот файл (Olga_Kobilyanska_lyudina.fb2)Olga_Kobilyanska_lyudina.fb2216 Кб2842
— Тепер ні. Не можу.

Він дивився на ню цікавим поглядом; очевидно, не розумів її.

— Так мені лучче, — відізвалась стиха.

— То лиш час забирає, — обізвався, — а надто жінкам при господарстві. Вже мужчина, то примушений читати...

Вона відвернула голову від нього, і її погляд полинув десь далеко. Сонце сховалось уже за темний ліс, і остро, виразно вирізувались його лінії на огняно-червонім небі.

Їй стало холодно, і вона стиснула одною рукою кордикову[30][30] хустку під бородою і пробувала її тісніше зв'язати. Чи коні почули легку непевну руку, що ними поводила, чи, може, лівий побачив що-небудь край лісу, бо скочив убік так, що легкий візок мало що не вивернувся, а Олена похилилась уперед. Блискавкою обняла її його рука й узяла заразом поводи. Вона була на хвилину неначе замкнена в його обіймах. Злякана освободилась, а він став лютий і ударив коні, що рвались уперед, немов скажені.

— Бестія, — муркотів крізь зуби.

— Я тому винна, — промовила.

— Ні, — відповів нетерпеливо. — Се лучається нині вже третій раз. Однак, я його від сього відзвичаю. Ви перелякались? — додав опісля м'яким голосом. — Я був би, прецінь, не допустив, щоб ви впали!

Вона не відповідала нічого.

— Я стала боязлива, — говорила вона тихо з сумним усміхом.

— Як? — і він нахилився трохи вперед.

— Боязлива стала. Але се, певно, тому, що виїжджаю рідко, а наші коні старі й супокійні.

— А чому рідко виїжджаєте? — спитав він.

— Коні все в роботі, годі їх відривати, а других просити не хочу!

— Сього вам і не треба чинити, — сказав із відтінком гордості і увічливості. — Тих драбів ось тут мушу щодня проїжджати, щоб стали слухняні. Можете їх кождим разом дістати, наколи лише захочете.

— Дякую, одначе без вас я не поїду, — сказала вона м'яким голосом.

Чудно-приємне чувство так і обгорнуло його. Він знову нахилився крихітку, і їх погляди стрінулись. В її очах затліло щось наче огник, і він глядів через хвилину в її гарне лице з очевидною приємністю. Опісля підвів гордо голову і сказав рішуче:

— Я й не допустив би, щоб ви самі їхали. А і не маю нікого, на кого б міг коні супокійне лишити. За чотири дні мушу знов їхати до міста. Наколи б ви, пані, мали охоту, то ми могли б спільно відбути малу подорож.

Вона не відповідала скоро. Стала лише ледве замітно блідша; а трохи згодом сказала:

— Хочу...

Дальша їзда відбулася супокійно і “лівий” ішов послушно, неначе дитина. Олена говорила багато, питала мало, а його очі спинялися з подивом на гарних лініях її обличчя, на її устах. Такою він її ще не бачив і не чув, щоб вона коли так бесідувала. Правда, бував з пару разів і в домі її родичів, хоть лише за орудками, однак тоді бувала вона завсігди тиха, занята. Деколи видавалась йому гордою, неприступною, а тепер їхала з ним, сиділа біля нього. Він відчував її дотики. Нині була вона зовсім іншою. А те, що говорила і як говорила, було рішуче інакше, як се буває у других дівчат. Неподалік її помешкання просила його станути. Наколи наставав на тім, щоб її завезти аж перед дім, відповідала живо.

— Мушу ще на хвильку зайти до учительки, — і подала йому руку на прощання, причім уникала його погляду. — Далі хотіла б я вас о щось просити, а властиво остерегти, — додала м'яким шепотом, — щоб ви не їздили так напрасно[31][31] кіньми, не довіряли дуже власній силі. Ви надто відважні...

Він схилився й поцілував руку, що спочивала ще в його руці.

— Добре! Смію однак за чотири дні по вас вступити?

Вона потакнула мовчки головою, а опісля того він завернув візок і від'їхав. Ще раз оглянувся за нею і поздоровив її. Вона стояла, випростувавшись, з холодним усміхом на устах, немов на чатах, і дивилася за ним. Опісля з'явилось теє неприязне “щось” у неї між очима, і здалось, що її горда постать западається в себе... З похиленою головою і з посоловілим поглядом вертала вона додому. Ледве що замічала поздоровлення деяких знайомих газдів...

 

* * *

Чотири дні пізніше, якраз о тій самій порі, затримався знов візок пана лісничого біля помешкання Олени. Він вискочив скоро і зняв її. Вона не супротивлялась сьому. Виглядала дуже втомлена, відповідала одначе привітно й лагідним голосом. При прощанню він поцілував знов у руку, а вона просила його приходити.

— Розуміється! — кликнув він радісно, — і то так часто, як часто позволите...

З того часу стала Олена дома сумна, мовчалива. Вона була дражливіша, як уперед, ба не раз аж різка. Часто траплялось, що, коли Ірина несподівано вимовляла його ім'я, Олена уникала її погляду. Молода жінка бачила, що з нею діється щось замітне, одначе не питала. Знала доволі, що заговорить вона лиш тоді, коли сама захоче...

Одного дня спитала її радникова, коли буде вже раз[32][32] писати до нового властителя в справі оренди.

— Пождімо ще, мамо, — відповіла знехотя і немов задивилась за чимось у вікно.

— Ще ждати? Таж ти говорила мені про се ще перед двома тижнями; я не вірю, щоби дожидання принесло нам який-небудь рятунок.

— Може, мамо. Може, й принесе. Я беру се на себе. Радникова задоволилась. Вона знала, що ся дівчина не говорила ніколи на вітер. Ірина, що якраз у тій хвилі увійшла до кімнати, почула остатні слова.

— Що ти знов береш на себе, Оленко? — спитала журливо. — Може, знов ті утяжливі гафти? Лиши їх; заплата за них надто вже мізерна!

— Вас беру на себе! — відповіла в тоні, ніби жартовливім.

Ірина приступила й собі до вікна, і її погляд задержався на сестринім лиці. Виглядала змучена, а попід очі виступили перстені. Вона знала, що сестра терпіла на безсонність.

— Дуже сумний отакий осінній краєвид на рівнині! — відізвалась Олена, щоби повернути розмову на що інше. І дійсно. Надворі було дуже сумно. В городі[33][33] видно було садовину, чорну, сумну, без листя, а вітер так і здіймав сухе листя вгору й уносив усе далі.

Дрібонький дощик сіяв неустанно вже з самого ранку. На голих полях виглядало пусто і глухо. І ворон не було видко, як звичайно: десь також пощезали, може бути, полетіли в ліс...

— Маю тобі передати поздоровлення, Олено, — заговорила Ірина по якійсь хвилині, під час котрої обі мовчки задивились на краєвид. Олена спаленіла і перелякалась.

— Від Фельса. Я була в учителів і подибала там його.

— Так? — обізвалась Олена, одначе обернулась у сій хвилі до столика і чогось шукала. Рівночасно вийшла з кімнати радникова, котру викликала наймолодша донька.

— Що ж він там робить?

— Не знаю. Останеться там, правдоподібно, аж до вечора. Дожидає вчителя, що поїхав у місто на ярмарок і має йому щось привезти. Мені видиться, Олено, — додала по хвилі, — що він інтересується тобою.

— Так? — сказала вона зворушеним тоном. — І що ж, Іринко?

Іринка здвигнула плечима.

— Він добрий чоловік, але дуже ограничений...

— Ну, так, але все ж таки він має доходи; а головна річ: він добрий чоловік!..

Тривога і здивовання заграли нараз на лиці молодої удовиці. Вона не розуміла сестри, одначе не могла не зрозуміти тону, в котрому вона се сказала.

— Здається мені, що він пересиджує охотно в жіночім товаристві, особливо в молодім... — казала вона далі звільна, не зводячи очей із сестриного обличчя.

— Був там ще хто? — спитала неспокійно.

— Ні, але погляд, котрим мене зміряв, упав мені в очі. Опроче, що він нас обходить?

Чудна зміна зайшла в Оленинім лиці. Її очі заіскрились, і вона сказала швидким і різким голосом:

— І чому б не мав він нас обходити?

Молода жінка замовкла та в наглім перестраху спустила очі. В тій самій хвилі приступила Олена до неї, вхопила її за руку і поцілувала.

“Я ж його не люблю”, — хотіли вимовити її побілілі уста, однак, не вимовили. Грудь її підіймалась із сильного зворушення.

— Не думай зле про мене! — простогнала вона тремтячими устами.

— Не знаю нічого, — втихомиряла Ірина, глибоко зворушена.

— Мені діється так, немов тій собаці, що покірно зносить, як її копають, — сказала Олена. Опісля відтрутила сестрину руку від себе і скоро вийшла з кімнати.

Ірина осталася одна, і її очі звернулись, як і передше, на краєвид. Тим разом уже не бачила нічого. Так лише блукали її очі безцільно, несупокійно, а несказанно важке, сумне чуття обгорнуло її душу...

Що сталося з дівчиною? Чи любила Олена? Сьому не могла вона вірити. Вже ж будучи такою, якою вона була, не могла того полюбити. А коли б уже так сталось, то, боже милий, якого роду була ся любов?..

Вона так і затопилась у важку задуму, одначе небавом відвернулась назад від вікна. Висока, струнка стать мигнула попід вікна... Наче блискавка блиснула одна думка в голові молодої жінки. Вона станула немов укопана на місці і слідила тривожними очима за сестрою. Ах, вона вже знає, куди ся прямує. Вона туди йде! І дійсно. Олена йде туди, щоб побачитись із Фельсом...

 

Вона йшла звільна, щоб успокоїтись. Їй справді діялось, немов собаці, покараній за якусь провину. Вона паленіла, згадавши погляд сестри, тої сестри, котра досі в ню вірила. Вона відчувала, що з постановою статись його жінкою утратила теє щось, що її оберігало дотепер від усякої брехні, від усякої неправди. Вона знала, що опісля заживе лиш фізичним життям. Однак вона не може собі інакше порадити. Що про ню тепер думає Ірина? — гадала вона далі. — “Чи я його люблю?” — і вона усміхнулася слабо: “най собі се думає”. Лише до правдивої причини не сміла Ірина дійти, ні за що в світі не сміла... Люблячи Олену, вона могла б одним замахом усе розбити...

Потім стала думати про нього. Вона уявила собі його постать. Вона мусить у ньому віднайти щось таке, що б її до нього притягало. Вона знає докладно, що він буде говорити, як уперше заговорить. Знає той усміх, котрий зраджує, що він ограничений, і котрого їй встидно... Лише чоло має він біле, гарно сформоване, котре надає виказ[34][34] цілій статі, й сильно збудовану постать рідкої краси. “Се ж дійсно щось гарного — така сильна і здорова людина”, — думає вона. Який він сильний!.. Тоді, наприклад, зняв її з візка так легесенько, наче б вона була легка, мов перо і (згадавши се, паленіє ще тепер), здіймаючи, притис її на хвильку до серця...

— Боже милий, що я дію? — прошептала нараз і стала, немов укопана... — Іти? Іти! — відповіла опісля наче не своїм голосом. І її уста усміхнулись у несказаннім огірченню. Так, вона все до чогось придатна...

І знов думала про нього. Думала й вірила в те, що його любов не зостанеться на ню без впливу. Любов має те в собі, що наколи походить від симпатичних осіб, викликає і в нас настрій, подібний до любові...

 

Часто стрічалась вона з ним і кождим разом уміла так зарядити[35][35], що з її родини не був ніхто присутній; а коли трафлялось, що Фельс появлявся іноді дома в її родичів, то ставала мовчазною й шукала заняття в пекарні[36][36]. Здивований, споглядав тоді за нею. Його очі слідили неустанно кождий її рух, однак, тут була Іринка та інші; була й “наймолодша”, котру радникова консеквентне придержувала в кімнаті, і він бавився переважно з ними. Лише при його відході з'являлася точно і позволяла, щоб він цілував її руки при всіх...

Коли впали сніги і настала санна, приїздив він кождої неділі і забирав усіх на прогульку. Тоді сиділа Іринка з наймолодшою сестрою разом, а вона біля нього напереді. Або знов трафлялося, що він приїздив лише по ню саму й відвозив її у сусіднє село до жінки тамошнього надлісничого. Тоді під час їзди питав її щохвилі, як сидить і чи їй не зимно.

В остатнім часі стратив багато зі своєї звичайної сміливості супроти неї. Зате вона бувала розмовна, весела і опанувала його зовсім. Коли він бувало розговориться про яку річ, не передчуваючи, що говорить якраз проти її поглядів, тоді спинявся на ньому гордий, холодний погляд Оленин і він мішався.

— Чого говорите про речі, котрих добре не розумієте? Се ж вам не личить! Будьте таким, яким ви є, і не думайте йти другим під лад!

— Тиранка з вас, панно Олено!

— Чого мене слухаєте? Не робіть сього, наколи вам неприємно.

— Чому ви до мене такі гострі? — питав з вимушеним усміхом. — Завсігди маєте щось на мені критикувати, а мене се болить.

— Я не хочу, щоб над вами хто глумився, — відповіла вона м'яким, перепрошуючим голосом. — Людям не слід над собою насміхатись, а лише себе доповнювати. А тому, що я вас добре знаю, знаю, що ви ліпші від других, то й представляюсь такою, яка власне єсьм.

Тоді він знов цілував її руки.

— Ви мій ангел-хоронитель! — говорив він розніженим голосом і був би стерпів, хоть би вона йому й ногу на карк поставила. Вона се відчувала, і її обгортала якась злослива відраза, їй було б приємніше, наколи б він був їй противився; а так піддався охотно її сітям...

Раз небагато вже бракувало, щоби їй освідчився, однак вона збила його з пантелику такими різкими словами, що очі його зайшли слізьми, і він, ухопивши капелюх, забрався. В тій хвилі, правда, вона не застановлялася над тим, що сама привела його систематично до такого настрою. В тій хвилі бачила вона перед собою попросту мужчину, котрий не був їй під ніяким взглядом під пару, котрого не могла ні полюбити, ні поважати; котрого ограниченість її дражнила. Була отже до нього немилосердна і поводилася супроти нього в спосіб, котрого несправедливість помічала лише опісля.

При слідуючій стрічі вітала вона його зате привітно і питала журливо, чи він не гнівається на неї; просила сердечно не чинити сього: адже вона вже така “фатальна”, а властиво — дуже нещаслива. Говорячи таке, вона казала правду...

 

* * *

Настав Великдень.

Олена перша була на ногах. Заглянувши всюди по господарстві, де було треба, повисипала парубків та дівчат до церкви, а сама пішла на город. Сонце давно вийшло з-за лісу, а раннє зарево поблідло. Був се правдивий весняний поранок, із своїм здоровим свіжим воздухом, з своїми тихими чарами, що людську грудь наповняють новою надією. Поодинокі звуки дзвона старої церкви долітали до неї, немов щось святе та зворушуюче залягло у спокійній, тихій природі...

“Великдень!” При тім слові затремтіло її серце, немов його хто краяв, а брови стягнулись неначе в фізичному болю.

Пошук на сайті: