Олександр Кониський - Семен Жук і його родичі

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Oleksandr_konyskiy_semen_juk_i_yogo_rodichy.docx)Oleksandr_konyskiy_semen_juk_i_yogo_rodichy.docx242 Кб1836
Скачать этот файл (Oleksandr_konyskiy_semen_juk_i_yogo_rodichy.fb2)Oleksandr_konyskiy_semen_juk_i_yogo_rodichy.fb2532 Кб2299

 

Кониський Олександр

Семен Жук и ёго родичі

Хроніка

Написав в 1873 році

О. Яковенко

ЧАСТЬ ПЕРША.

I.

Одного весняного дня 186 . року, так як о півдні, на східцях університетского рундука, у городі Н. сидів, вельми замислившись, молодий парубок. Уставивши лікті у коліна й підперши щоки долонями, дивився він, через університетский майдан, на далекий край неба. Зглянувши на ёго чоло, на бистрий вираз ёго палкого погляду чорних великих очей, можна було догадатись, що в голові ёго засів цілий рій думок; що думки ті не аби-які, не щоденні, що вони витають десь далеко-далеко.

То був Семен Жук. Він скінчив університет, узяв диплом на кандидата-юриста и, зібравшись іхать до дому в Черніговщину, завернув попрощаться з тим храмом, в котрім освітився наукою. Обійшовши ті авдиторіі, де слухав лекциі, він сів на рундуці и дожидав свого товариша Антона Джура, скінчившого тієі-ж пори університет з дипломом лікаря. Джуру треба було ще завернуть чогось до профессора Бокогрія. Дожидаючи Джура, Жук замисливсь про свою будущину; про путь, котрий треба було вибирать у житті, и про те, як простувать на тім пути...

Аж ось скрипнули важкі дубові двері: Жук обернувся, з університета вийшов Джур.

"Що," спитав ёго Жук, "зовсім?"

— "Зовсім," одповів Джур.

"Поідеш?"

— "Поіду."

"Коли ж?"

— "Днів через десять."

"Овва!... довго ждать!... я думав сёгодні."

— "Не можна... чого не робив — Бокогрій твердить одно: щоб я друмековав у ёго, тай годі."

"Гм!.. ну, та дарма... поки що я зъізджу до дядини, а через десять днів вернусь за тобою... Ходім!"

З сим словом Жук зняв шапку, низенько поклонився університетові и сказав: "прощай! спаси-Біг тобі!..."

Студенти пішли через майдан. Джур був веселий и висвистував мазурку, а Жук йшов повагом, хмурий.

— "Чого ти, Семене! такий хмурий?" спитав Джур. "Спустив ніс на квінту, наче бурсак перед ректором, або наш брат, зрізавшись на екзамині... Ти-ж узяв кандитата... чого тобі ще?! тепер вольний козак на усі чотири боки..."

"Еге!... вольний козак!.." одмовив якось нехотя Жук... "вольний... тим то я замислився, що вольний!... вольний, та не знаю, що діяти..."

— "Се-б то як?"

"Так! ти тілько подумай: що перед нами... ціле море житя... а як ёго переплисти?"

— "Предки наші плавали на чайках, а в наш час плавають на пароходах..." шуткував Джур.

"Ні!... ти не шуткуй, а слухай справді... Ну, скінчили ми університет: ти лікар, я кандидат прав, що-ж дальше? Двері університета за нами зачинились; а відчинились инчі двері - двері житя... Хоч чи не хоч, а треба переступить поріг, треба ввійти у ті двері... Що-ж ми там робити мем? куди приставить нас, до якоі роботи приверне хозяін того широкого поля, котре зветься — житєм?... Ти лікар! твоя стежка протоптана: поідеш за кордон, вернешся, візьмеш катедру и почнеш: учить, та лічить, "жить, та поживать, та грошей наживать..." Одно слово: твоя стежка видна; не видно на ій ні груди, ні гололедиці; рівно як на столі..."

— "А хиба на тій дорозі, котра веде у Жуківку, єсть и тепер, на весні, и груда и гололедиця?" перебив шутками Джур...

"Цить бо! я веду річ не шуткуючи... До Жуківки ми доідемо з тобою гарно, по рівному; та в Жуківці треба шукать, треба вибирать стежку..."

— "И вибирай до схочу, залюбки..."

"Легко сказать: "вибирай!" Стежок багацько — та на яку йти, не знаєш! Глянеш на одну - багно; глянеш на другу — ожеледь и хвища; на третій — скрізь копці, тілько те и роби, йдучи по ій, що дивись: як би не споткнуться, та не зломать вяз..."

— "Чудний ти чоловік, Семене! на тебе найшли смутні думки, ти й философуєш невідь що. Мені гірш ніж тобі! у мене вже скибка одрізана! лікар, тай годі! дорога загорожена. Учи, як ти мовляв, да лічи, та з сієі коліі вже и не виходь: бо ся колія — твій хліб насущний... От-що! Чи так же у тебе?... Ти куди кинь, так клин: чи у судовики, чи в адвокати, чи в учителі, хоч и в профессори — добивайся... Та тілько на що се все тобі! у тебе — хвалить Бога, худібчина не аби-яка; ти чоловік з великими достатками... "лежи на печі, та іж колачі."

Жук косо глянув на Джура, всміхнувся и сказав: "не про се річ... я мислю не про байбацтво, а про ту стежку, на котрій моя праця принесла-б найбільшу сумму громадскоі користи..."

— "От воно що!.. громадскоі користи" — переговорив ёго Джур, притискаючи останні слова. - "Паничу забажалось праці"...

"Я з роду не був паничем!" сердито сказав Жук. "Та тепер и не час сидіть згорнувши руки..."

— "Годі, годі", перебив ёго Джур, "не сердься... йди в учителі."

"Пішов би, так хисту нема."

— "Ну в судовики, тепер зяводяться нові суди, треба нових людей; на юристів тепер велика потреба."

"Ні, брате! шкода! хоч я и юрист, а з роду, з віку не піду у судовики, мене аж мороз по шкурі дере, як нагадаю: як то страшно бути суддею! Розібє голодний чоловік шибку, та вкраде бохонець: суди ёго: у тюрму, або в арештантскі роти!"

— "А по твоёмуж як? погладить злодія по голові, чи що?"

"Не треба гладить по голові, не треба й кожі здирать..."

— "Значить: не треба карать ні за яку провину?" перебив Джур.

"А ти думаєш, що треба?... а ще лікар "друг людей," гуманіст!... Хиба кара доводить до пуття? Хиба сама кара не таке-ж зле — лихо, як и провина? Ріжниця між карою й провиною тілько та, що зле-лихо-кару заподіває ціла громада, государство, а провини робляться людьми поодинокими: кара, як зле-лихо, справедлива тілько на стільки, на скілько в ій єсть потреба. От — и усе! Провинники люде недужі, хворі, іх треба гоіть, а не карать"... Жук трохи спочив, з очей ёго летіли искри того божого жару, котрий горить у чесних, просвічених молодих людей. Далі він знов заговорив: "От — ти лікар: суди-ж сам, чи не чудно-б було, коли-б недужу слабу людину — ти став гоіти голодом?... Нападе на чоловіка пропасниця, и ти, яко лікар, даси ёму хини; нехай же та сама пропасниця приневолить чоловіка до такого непокірного ёго волі бажаня, що він мусить украсти бохонець — и ти, ставши суддею, замісто хини, пропишеш недужому тюрму з вонючим повітрєм, з голоднечею... Виходить так: за те, що на чоловіка напала пропасниця — ёму присудять ще сухоти... Скажеш, не правда се?"

— "Ти сёгодні философуєш и вдарився в софизми... Поодинокі злучаі, похожі на той, який ти зараз привів, бувають, але ти бери не поодинокі злучаі, а возьми и провини и провинників загалом, тогді..."

"Теж святе буде," перебив Жук махнувши по вітру рукою. "Ні! ні! не піду я в судді. Нехай буде й по твоёму: нехай судді будуть и потрібні, на те щоб творячи справедливий суд, розвивати у народі правову сферу; але ся наука не по душі мені..."

— "Так в адвокати йди," говорив ніби дразнячись Джур.

Жук сплюнув чогось на бік, трохи помовчав и заговорив наче-б сам до себе: "Здається краще усёго зроблю, як стану хазяйнувати. Погано тілько, що я в хозяйстві — наче Хома в дворянстві... ні теоріі, ні практики ні аза не тямлю; але-ж не святі горшки ліплять!..."

— "Так!... а мені здається," сказав Джур, "що хозяінуючи, ти підеш на ту стежку, по якій найменше добудеш користи для громади." Останнє слово Джур вимовив з таким притиском, наче хотів чимсь докорити Жуку. А Жук не звернув уваги на той потайний докір и сказав:

"От же й ні! слухай: нехай буде, що я суддя: привели до мене злодія, що з голоду вкрав мірку борошна; осудив я ёго на півроку в тюрму, тай кажу: дивіться люде! не крадіть, бо й вам те буде. — Отсе раз. А ось друге: я хозяйную; помаленьку вводжу в практику теорію науки; знаю: коли, як и чим треба підгноіти яку землю; коли виорать; яку пашню після якоі лучше посіять; жну не руками, а машиною; молочу не ціпом, а машиною; из такоі ж ниви, з якоі сусіда мій темний Ничипор збирає дві-три копи, я зберу десять, або и двадцять... Ничипор дивиться; потайно завидує, а в слух глузує з мене, скаже, що "богатому чорт дітей колише", а далі — стане потрохи придивляться на моє хозяйнованє, тай собі так..."

— "Який ти швидкий!" перебив Джур. "Справді ти мені нагадуєш про Манилова... Твій Ничипор надивиться на твоі машини, тай у себе позаводить."

"Сам не позаводить; бо у ёго в кишені злидні... Але коли більша частина Ничипорів стануть оброблять землю по моёму, орати муть іі плугами, а не ковиряти муть, як тепер, ралами, тогді у іх буде родить не сам-треть, а сам-двадцять... а там, коли не вони, так діти іх заведуть гуртові машини... Ну, тепер кажи: де більш користи?"

— "Коли б твоіми устами та мід пить, воно б добре було; так лихо наше, що селяне наші уміють гуртом тілько шинки заводить та горілку пить... Жди, покіль тота освіта просвітить засліплені панскою и жидівскою експлоатациєю очи... Улита іде, та коли то вона приіде!"

"Колись приіде, коли почала іхать; аби іхала, аби не сиділа на однім місці... Швидкоі роботи не хвалять. Та треба звернуть и на те увагу, що народ наш знаходиться у такій темноті, у такому убожестві духовному и матеріяльному, що й гріх и сором винуватити ёго за те, що він черепашою ходою йде по стежці свого економічного розвою... вже й те добре, що він не стоіть, а йде... А яка велика міцна сила повинна бути у тім народі, котрий уміє йти на перед; дарма, що на кожному ступні ёго ходу зупиняє и жидівска кабала процентами, и панскі утиски землею й лісами и тисяча инчого. Найголовнійша ж притичина, котра зупиняє економічну ходу сільского люду — та, що по селам у нас нема громадского кредиту, по усім селам один банкир — жид, а жид — тепер у нас усюди велика сила."

— "Сю силу и я знаю," сказав сміючись Джур, "бо платив ій по 40/0 місячно."

"Бач! бач!... а що!" скрикнув Жук, наче зрадівши; "ну слухай же дальше: котре літо у нас у Черніговщині плохі урожаі — трохи що не голод; хвороба на скотину; заробитків нема; винокурні и сахарні заводи у панів запустіли; пани збідніли; а налоги ростуть и ростуть... Мужик платить... а з чого він платить? Прийде збірщик: "давай подушне!" а подушного нічим заплатить и продать нічого; клуня и комора пусті!... А все таки: "давай подушне, а то оцінують и ту останню телицю, котроі взять и чума посоромилась." От и несе мужик жінчину плахту до жида у застанову; позичає у Ицька два карбованці, оддає іх збірщикові, а жидові через зиму заплатить втроє... От-то де крепацтво наших селян; жид закрепостив и панів... Заведи ти на селі хоч невеличку позичкову кассу и ти усе село визволиш з жидівскоі кабали... Хиба тут не буде громадскоі користи?" спитав Жук, дивлячись на Джура таким поглядом, наче перед ним стояв той самий жид — банкир, що закрепостив селян.

— "Поможи тобі Боже!" одповів Джур. "Тілько навряд чи послухає твоєі проповіди мужик, хоч ти й надінеш народнє убранє — и підеш за плугом..."

"Цить, цить, цить!" заторохтів Жук. "Не носити му я народнёго убраня, заигрувать з мужиком не буду; за плугом не ходити му, бо й не вмію; проповіди ні якоі не держати му, бо добре знаю, що народові вже й попівска проповідь остила... Я буду тілько працювать, учить ділом и давать пораду тілько тогді, як у мене питати муть."

— "Добре, добре..." говорив Джур. "А жида де дінеш? Покіль він шинкувати ме у селі — уся користь, яку придбають селяне з твого проводу, йти ме до жида в кишеню за горілку."

"Не вся, а певно якась частка іі ити ме; бо без горілки не можна, и ми пємо..."

— "Пємо, та не упиваємось."

"И селяне не упивають ся; не вір тому, хто говорить, буцім селане стали більш пить: пють вони и тепер стілько, скілько пили и 20 літ назад; але пропивають тепер більш; бо колись за відро горілки платили пять золотих, а тепер пять карбованців: виходить, що пють в одну міру а пропивають більш ніж в шестеро, та не без того ще, що й жид обсчитає: дасть в набор кварту, а запише — дві..."

— "Чим же ти запоможеш сему лиху?" допитувався Джур.

"Треба чимсь запомогти, та вже в сім разі "запомога не од нас, а хиба од Бога"...

— "От тобі й на!" зареготався Джур.- "От тобі й "сила", котра не знає чим побороть жида й горілку."

"Не регочись, брате!" визвірився Жук. "Буцім ти й не розумієш, що жид — тут пяте колесо до воза... Хиба без жида не буде й шинку! Гай-гай! ти згадай лучче про те, що половина бюджету в нашім государстві складується з горілки."

— "Еге! та от ти куди стрижеш! Значить: акциз — по боку!"

Сторінка 1 з 25 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 > У кінець >>

Пошук на сайті: